VIII. Спалах натхнення
Гайді піднесла до вуст келих, старанно зображуючи спокій. На дівчину ніхто не дивився, якщо не враховувати рибок, які плавали в освітленому неоновими лампочками акваріумі, і вона подумки переконувала себе в тому, що відчуває абсолютний спокій. Але все одно демонструвала мимоволі свою холоднокровність, підносячи до губ келих мартіні театрально плавними, розміреними порухами руки. У барі майже не було відвідувачів, тож Альфонс і Альберт, скориставшись цим, пошепки підраховували свою місячну виручку. Завтра вони, побачивши її портрет у газетах, розповідатимуть своїм постійним клієнтам: мовляв, вона й він частенько навідувалися до цього бару, а вчора — перш ніж учинити таке — вона прийшла сюди, замовила два келихи сухого мартіні й просиділа близько години за столиком у кутку, що біля акваріума, з «абсолютно спокійним» виглядом.
Гайді видобула із сумочки дзеркальце і, вдаючи, що припудрює ніс, уважно подивилася на себе. Вона була не блідішою, ніж зазвичай; темні кола під очима не псували її вигляду, а лише надавали пікантності; у самих же карих очах сховався страх, що був, однак, помітним тільки їй самій — для будь-кого іншого її обличчя, без сумніву, має здаватися «абсолютно спокійним». Оця нова манія — думати про себе взятими в лапки фразами — дратувала її, утім вона не могла нічого із собою вдіяти. З прийняттям рішення вбити Федю її немовби оточили дзеркала. Перебуваючи в стані спокою, вона мусила зображувати цей спокій; її розвеселила комедія, котру вони з батьком переглядали в кінотеатрі, але їй доводилося розігрувати веселість; їй сподобалася вечеря з батьком у «Ларю», куди він повів її після фільму, але вона повинна була вдавати, що дістає задоволення. І весь час у глибині її свідомості крутилися фрази, узяті в лапки: «остання вечеря», «абсолютний спокій», «про це б ніхто не здогадався». Поклавши дзеркальце в сумочку, дівчина почула неголосне клацання: там-бо лежав ще й невеличкий револьвер. Їй одразу ж спало на думку словосполучення «холодна сталь», і вона засміялася не дуже голосно. Але й цього було достатньо, щоб Альберт — чи Альфонс? — кинув на неї питальний погляд (на обличчі його красувалася приємна усмішка).
Гайді відповіла йому поглядом, що означав «та ні, нічого». Проте її ентузіазм одразу ж кудись подівся, поступившись місцем неприємному холодку, породженому страхом; після ще одного ковтка мартіні цей холодок поступово відпустив її. Вона усвідомлювала причину свого переляку: це була цілковито безпідставна тривога через те, що хтось може прочитати її думки й завадити їй утілити в життя свій задум. І це було єдиним страхом, що переслідував її з моменту прийняття рішення.
Відколи рішення це осяяло її свідомість, подібно до спалаху блискавки, світ навколо неї змінився, неначе за помахом чарівної палички. До цього ж вона жила в скляній клітці, що була прозорою, але цим тільки посилювала її відчуття самотності. Тепер же скляні стіни перетворилися на дзеркала, і вона залишилася нарешті наодинці із собою. Люди довкола — навіть батько — неначе припинили існувати (чи, радше, стали безликим натовпом на кшталт хору в давньогрецьких трагедіях). Іноді їхня присутність змушувала її нервуватися: дівчина відчувала, що в пильних поглядах їхніх очей-дзеркал сховане її відображення. Тож вона була змушена бачити себе такою, якою бачили її вони, і думати про себе фразами, узятими в лапки. Але таке довго не тривало: щоразу, коли Гайді припиняла боятися, що не встигне нічого зробити, бо її викриють, вона поринала в блаженний спокій, що не приходив до неї з часів її перших днів у монастирській школі. Спокій цей іноді порушували такі прості речі, як нещодавній питальний погляд бармена. І вона поверталася до царства сумнівів і тривоги. Тож протягом останніх трьох днів дівчина немовби жила то в одній, то в другій із двох різних площин.
Вона поглянула на свій годинник: залишалося ще півгодини до сьомої, коли Федя вже точно повернеться з роботи додому. Допивши мартіні до останньої краплі, вона замовила другий — і останній — келих. Рішення випити саме два бокали мартіні — і не більше — утвердилося в її голові задовго до цього «очікування сигналу для наступу». Але їй іще не спадало на думку, що вона, найпевніше, більше ніколи в житті не відчує смаку мартіні. На неї накотила небезпечна хвиля жалю до себе. І коли Альберт — чи Альфонс — приніс їй тацю з вузеньким келихом на ніжці (його тоненькі холодні стінки злегка запотіли), перед її очима надзвичайно чітко постали слова «останній бокал мартіні».
Гайді всміхнулася вбраному в усе біле приємному юнакові-бармену, і він відповів їй тим самим. А тоді, безгучно ступаючи невеличкими кроками, повернувся до стійки. І дівчина знову залишилася у своєму кутку наодинці з освітленим неоновими лампочками акваріумом, де плавали, постійно роззявляючи роти, рибки з витрішкуватими очиськами. Тепер вона вже ніколи не дізнається, хто саме подав їй оцей останній келих мартіні — Альберт чи Альфонс. І ніколи не розгадає інших маленьких таємниць на кшталт отого велосипеда, котрий чомусь забував якийсь хлопець (чи хлопчик) Марсель під вікнами будинку, де мешкав Жульєн. Перевівши погляд на скляну стінку акваріума, дівчина зустрілася поглядом із рибкою, яка витріщалася на неї круглими й спокійними, мов у Будди, очиськами без повік. Варто їй лишень було роздивитися цю чудову переливчасту рибку — і вона поступово припинила себе жаліти, знову занурившись у площину, залиту ясними променями абсолютного спокою. Цікаво, чи буде вона й після вбивства Феді, що безповоротно переведе її до іншої реальності, занурюватися в метушливий дзеркальний світ?.. З якоїсь незрозумілої причини їй згадалася сестра Бутійо, — маленька, кругленька черниця-француженка з монастирської школи, — і вона збагнула, що вже давно дістала відповідь на своє запитання. Отого-бо дня, коли вони стояли біля ставочка в кінці алейки, сестра Бутійо, дивлячись на неї з дещо чудернацькою усмішкою, проказала:
— Зараз ти повна спокою і, може, благодаті. Аж тут раз! Крихітний укол — мить злості чи марнославства — і оболонка лопається. І всьому твоєму спокою та благодаті гаплик. Почуття виливаються з тебе: кап-кап — і твоя душа висушена й порожня. Voil'a[65]...
У своїх бесідах вони часто поверталися до теми оцього загадкового розділення переживань на дві площини. Ні, це не були розмови про духовне й плотське — ішлося про дещо глибинніше й невиліковніше. А саме — розділення буття на площини трагічного та банального...
— Оті, дитинко моя, пристрасті, що спокушають нас, неначе яскраве багаття — метеликів... тю! Усі знають, як із ними боротися: є надійні m'ethodes, — пояснювала їй черниця. — Маленька злість, маленьке роздратування, одноманітність буднів, кретинізм «здорового глузду» — voila l’ennemi![66] Перемогти можна й самого диявола. Але якщо якийсь демон, замаскувавшись під провінційного нотаріуса, оселиться у твоєму серці й відстукуватиме його удари на рахівниці, мов на чотках? Дитинко моя, тоді ти усвідомиш, що справжній бій із самим собою — це боротьба між трагічним і буденним. Поринаючи в буденність, ти стаєш сліпою та глухою до таємниці. Але трагічне можна приймати лишень по чайній ложечці — тільки святі становили виняток із цього правила. Хоча навіть святі мусять продовжувати свій бій, знову й знову вигукуючи: «Туше!»
Відповівши єхидною посмішкою на розгублений погляд Гайді, сестра Бутійо продовжила:
— Так-так, навіть у руках святих чотки нерідко перетворювалися на рахівниці. Тереза з Лізьє була тихою дівчинкою, яка ніколи не скаржилася на холод та інші злигодні, від котрих вона й померла у двадцять чотири роки. Але її майже до божевілля доводило шелестіння накрохмаленого одягу дуже шанованої старої черниці, яка завжди молилася в капличці поряд із нею. Диявол розумніший, ніж ти думаєш, дитинко моя: він засіяв цей світ накрохмаленими рукавами й кранами, що протікають. І «нагородив» прелатів маленькими бородавками з трьома волосинками. Життя в площині банального протікає винятково серед отаких дрібниць; шлюби, політика й тому подібне — це ті самі бородавочки на носі, але дещо більшого розміру...
Дівчина всміхнулася, пригадавши бородавочку, — саме з трьома волосинками, — котрою була «нагороджена» і сама сестра Бутійо (щоправда, не на носі француженки, а на її гарненькому підборідді з ямочкою). І все ж таки ця маленька черниця змогла ще тоді — стільки років тому! — підказати Гайді, що їй робити з оцими сповненими тривоги зануреннями в банальний світ барменів, дзеркал і «останніх келихів мартіні», під час котрих прийняте рішення здавалося їй сумнівним і химерним. Пригадавши оту бесіду біля ставка, дівчина збагнула: їй треба просто прийняти як належне оці напади боягузтва, що невблаганно переслідують її зараз, а після вбивства нікуди не дінуться. Без них-бо все було б набагато простіше, а може, і надто просто. З площини банальності — тобто із жаб’ячої перспективи — усі рішення, прийняті в другій площині, мають здаватися безглуздими, абсурдними породженнями нервової перенапруги. За переходу ж до площини трагічного трапляються спалахи прозріння, що осявали шлях усім одухотвореним святим та революціонерам — від Брута до Шарлотти Корде. І спалахи ці завжди надихали їх на вчинки, що були викликом звичній людській поведінці та здоровому глузду. А в довгих перервах між оцими моментами навіть святі мусили жити в напівтемряві. Ніхто не може постійно існувати в розрідженій атмосфері правди, що кидає виклик здоровому глузду. Моменти істини — як і моменти екстазу — подібні до коротких замикань, що змушують усі пробки перегоряти. А після цього темрява стає ще густішою — от як зараз: Гайді вже практично забула причини, з яких, власне, вирішила вбити Федю.
Попри це, вона поглянула на свій годинник: залишилося всього-на-всього п’ятнадцять хвилин. А всі причини вбивства, на щастя, були коротко, але чітко викладені на папері, тобто в листі до поліції, що лежав у неї в сумочці. Починався цей лист із самої суті місії Феді Нікітіна: відбір французьких митців для знищення після загарбання країни Співдружністю. Після цього дівчина стисло описала свої спроби привернути увагу властей до діяльності Нікітіна, що закінчилися нічим. А в кінці листа пояснила, чому вирішила піти на вбивство: щоб, зважаючи на повну пасивність офіційних інстанцій, оцим символічним актом протесту змусити отямитися народ, який упав у цілковиту апатію. В історії французького народу повно таких символічних протестів. І деякі з них відчутно освіжили свідомість людей, вселивши в них натхнення...
Пригадавши зміст свого листа, Гайді знову заспокоїлася. Її останній келих мартіні був іще приблизно наполовину повним. Роблячи один маленький ковток за іншим, вона згадувала свою нещодавню бесіду з одним високопоставленим чиновником із Міністерства внутрішніх справ. Розмова ця переконала її в тому, що за таких обставин єдиним правильним учинком буде кинути виклик законам здорового глузду: щоб не стати пасивною спільницею Нікітіна, вона мусить його вбити.
Жюль Комманш був героєм Опору й обіймав керівну посаду у французькому Управлінні безпеки. Гайді вже бачила його раніше, на прийомі в посольстві, що відбувся незабаром після її прибуття до Парижа, — і його непересічна особистість справила на неї сильне враження. Цьому височенному жвавому чолов’язі, одяг якого не відзначався особливою охайністю, була властива нервова красномовність молодого (він не мав і сорока років) викладача коледжу, який ще не загруз у багні академічної рутини. На момент початку Другої світової війни він читав лекції з археології в одному з провінційних університетів і нещодавно опублікував працю «Видовження черепа штучним шляхом за часів правління фараона Ехнатона», що стала об’єктом палких дискусій. Він відзначився в боях, а під час німецької окупації таємно повідомляв союзникам розвідницькі дані через радіопередавач. Був заарештований німцями, які піддали його тортурам, а тоді засудили до довгого терміну ув’язнення. Після визволення Франції його призначили комісаром Республіки в одному з важливих провінційних міст. Протягом наступних років, сповнених соціальних чвар та неспокою, він проявив здатність до владнання делікатних конфліктів із тактовністю, що не заважала твердості. Очолив префектуру, потім став заступником державного секретаря, а близько року тому обійняв свою нинішню посаду в Управлінні безпеки. Словом, Комманш належав до отого нового типу французьких чиновників, які брали участь у русі Опору, а після того вже не повернулися до своїх попередніх занять через почуття відповідальності перед державою (або ж через амбіції, що в них уже встигли розгорітися). Якби таких чиновників було більше, вони, можливо, наповнили б анемічні вени французької бюрократії свіжою кров’ю. Але їх було дуже мало, тож ефект від їхньої діяльності зводився до ін’єкції стимулятора в приречений на смерть організм.
Коли Гайді зателефонувала до Міністерства внутрішніх справ, вона не дуже-то й сподівалася, що Комманш її пам’ятає. Але, на подив для неї, він згадав-таки її та погодився зустрітися наступного дня у своєму кабінеті. Усупереч священним традиціям французьких міністерств, він не змусив її довго чекати й запросив до кабінету. Це була простора кімната з оббитими м’яким подвійними дверима, пофарбованими в зелене. Стіни кабінету були обвішані потворними гобеленами часів Другої імперії; під стінами стояли бронзові погруддя й столики з довгими тонкими ніжками та мармуровими стільницями. Комманш, який сидів за масивним письмовим столом, рвучко підвівся й потиснув Гайді руку (це вітання було водночас теплим і діловим). Перед столом стояли два м’які шкіряні крісла, проте він запропонував дівчині простий стілець.
— Дивлячись на вас, можу здогадатися, що ви віддаєте перевагу стільцям із прямою спинкою, — на якусь мить усміхнувшись, мовив Комманш. — Та не дивіться так на ці гобелени та все інше: це не я щодо них розпоряджався... То чим я можу вам допомогти?
Його прямолінійність підбадьорила дівчину: з ним, певно, буде легко розмовляти. Вона простими фразами виклала йому свою історію: про свій зв’язок із Федею, про випадок із блокнотом і суть місії, у котрій Федя був задіяний. А потім додала, що обговорювала це зі своїм батьком, полковником. А оскільки той відказав, що це його ніяк не стосується, вона вирішила розповісти все французьким властям, бо вважає це своїм обов’язком.
Поки Гайді говорила, погляд світло-сірих очей Комманша спочатку зупинився на її обличчі, а потім опустився нижче: на руки, ноги, хутряну шубку та все інше. Після цього він знову зустрівся з нею поглядом і слухав: спершу — з увагою, а тоді — з усмішкою, у котрій поєдналися цікавість і роздратованість.
— Це все? — спитав чоловік, коли розповідь Гайді добігла кінця.
Дівчина лишень кивнула. Звісно ж, вона не очікувала бурхливої реакції на свої зізнання, утім тон Комманша ошелешив її.
— І чого ж ви від нас очікуєте? — майже грубо спитав він. Гайді мовчки витріщилася на нього. А тоді проказала:
— Це ж ваша справа. Ви ж ніяк не можете дозволити йому продовжувати... коїти цей мерзотний злочин...
— Злочин? Наскільки я знаю, мсьє Нікітін не скоїв жодного злочину ні проти Франції, ні проти міжнародних законів.
— Але ж я вам розповіла... Ви, мабуть, не зрозуміли...
Дівчина відчула, що стає зовсім безпомічною: її неначе паралізувало кошмарне сновидіння.
— Гадаю, я чудово зрозумів вашу розповідь. Ви побачили якісь літери, нашкрябані в чийомусь блокноті, і подумали, що це список імен. Потім хтось вам утовкмачив, що цей список був складений із певною метою. Але ви ніяк не можете довести, що всі ці припущення правильні. А якщо це й так, складання списків у блокноті з будь-якою метою — то не злочин.
Гайді відчула, як у її голові зароджується просто немислима підозра. Але... чи була вона такою вже немислимою? Чи не свідчили події останніх років про те, що «нікітіни» проникають усюди? Дівчина так і не змогла до кінця повірити у всі ці шокуючі відкриття, проте зараз уже була готова прийняти як дійсність майже все, що завгодно. На неї накотилася хвиля безпричинної паніки, і вона витріщилася на оббиті м’яким зелені двері, що не пропускали жодних звуків. Комманш спостерігав за нею, усміхаючись з іще більшою цікавістю. Вицвілі гобелени зі сценами полювання (мисливські собаки наскакували на оленів та диких кабанів, роздираючи їх на шматки) робили тишу, що запала в кабінеті, ще гнітючішою. Нарешті Комманш вирішив змилуватися над дівчиною.
— Мадемуазель, — мовив він, — я здогадався про перебіг ваших думок, що було неважко. І можу вас запевнити, що я не спільник мсьє Нікітіна, хоча їх у цій будівлі справді чимало. Якби ви потрапили до котрогось із них, це могло б неабияк ускладнити вам життя. Тож я раджу вам якнайскоріше забути про вашу... любовну інтрижку. І що менше ви про неї розповідатимете, то краще буде для всіх.
Його безцеремонність допомогла Гайді подолати напад паніки, адже вона почувалася приниженою, а від цього розізлилася так, що їй здалося, ніби волосся в неї ось-ось стане дибки, мов хутро загнаного оленя на гобелені.
— На що це ви натякаєте? — з люттю дивлячись йому в обличчя, спитала вона.
На обличчі Комманша відбилося щось схоже на роздратування.
— Мадемуазель, ви ж не дитина. Хіба ви не розумієте, що може трапитись, якщо друзі мсьє Нікітіна дізнаються, що ви всім розповідаєте про його блокнот... і про все інше? Так, я знаю, що ви не боїтеся, — підняв він руку, щоб вона дала йому договорити, — і не натякаю на щось драматичне. Але уявіть собі: у якійсь нашій вечірній газеті надрукують ваш портрет на всю сторінку й напишуть: «Пікантний скандал у дипломатичному світі! Аташе зі Співдружності звабив доньку американського офіцера...»
Комманш говорив квапливо й сердито, дивлячись Гайді в очі. Та коли він помітив, що дівчина зблідла, перемістив погляд на її маківку.
— Мені байдуже, — уперто випалила вона.
— Справа тут не в цьому. Хоча вам, звісно ж, не байдуже... Подумайте: чи буде вам хоч якась вигода з отакого скандалу? Чи повірить після цього бодай хтось у ваші обвинувачення? Це ж ясно як день: усі вважатимуть їх породженням фантазії істеричної ревнивиці, яка прагне помститися своєму колишньому коханцеві. А друзі мсьє Нікітіна животи собі понадривають від сміху.
Гайді й не помітила, як витягла із сумочки носову хустинку та почала смикати її так, що аж рвалася тканина.
Комманш мовчки спостерігав за дівчиною, чекаючи на її відповідь.
— Але ж це тут ні до чого, — мовила нарешті вона. — Ви попереджаєте мене, щоб я не розпатякувала історії про Федю всім і кожному. Але я цього не робила — прийшла одразу ж до вас.
Комманш квапливо кивнув, неначе очікував від неї саме такої відповіді, що влаштовувала його.
— Я ціную це, мадемуазель, — проказав він із дещо доброзичливішим виразом обличчя. — Ви більше нікому не розповідали цієї історії?
— Лише батькові та Жульєну Делаттру. Це ж він пояснив мені, що то за список імен.
— Делаттр — дивак, але небезпеки не становить. Ми з ним в одній школі вчилися...
Це була перша згадка Комманша про щось особисте за всю їхню розмову. І Гайді поквапилася скористатися шансом:
— Отже, вам відомо, що всі його слова про Нікітіна — правда. Чому ж ви говорите про них як про «припущення» та вдаєте, що не вірите цьому?
— А ви досить-таки вперта дівчина, — знову з цікавістю глянув він на неї. — Однак те, чи вірю я вам, не має значення. Як я вже вам казав, усе це ще не доказ, а якби й було доказом, не порушувало б жодного закону. Не кажучи вже про такі дрібнички, як дипломатичний імунітет, міжнародна ситуація й так далі... Мадемуазель, я справді ціную цей ваш жест і... те, як ви зараз почуваєтесь. Але можу лишень повторити вам: що швидше ви про це забудете, то краще буде для всіх.
Комманш був надто ввічливим, щоб указати дівчині на двері. Але його тон і те, як він випростався на стільці, — очевидно збираючись підвестися, — пояснювали його наміри й без слів. Гайді довелося зробити над собою зусилля, щоб не встати. Міцно притулившись спиною до спинки стільця, вона холодно мовила:
— Як же ви, француз, можете казати, що записувати імена ваших співвітчизників і ставити навпроти них позначки — мов таврувати худобу перед відправленням на бійню! — не є злочином? Хіба ви не розумієте... хіба до вас не доходить, що за долю вам готують?
Комманш, який уже майже підвівся, знову опустився на свій стілець. І проказав, тепер не намагаючись приховати свого роздратування:
— Невже ви, мадемуазель, така наївна, що думаєте, ніби ми знаємо про ці речі менше за вас? Гадаєте, ми не знали про суть завдання мсьє Нікітіна? І — якщо вже про це зайшла мова — про ваші з ним стосунки? Що ж до вашого дещо зверхнього вислову про «долю, що вам готують», — тобто мені, моїй родині й друзям... словом, усім французам, — дозвольте вже мені не обговорювати з вами цю тему, щоб не змушувати вас почуватися ніяково.
— Мене? Я не розумію...
— Невже?.. Ми ж обоє знаємо, що за доля чекає на вас. Коли почнеться катавасія, ви сядете на комфортабельний літак і вшиєтеся звідси. А потім хіба що будете з ностальгією згадувати наші затишні кафе. І прогулянки Єлисейськими Полями в погожі дні...
Комманш замовк, із задоволенням спостерігаючи, як Гайді совається на своєму стільці. А тоді додав із якоюсь дивною сумішшю люті та вкрадливості:
— А оскільки ви переживете отаку захопливу втечу останньої миті, то один із ваших модних журналів, напевно, запропонує вам написати просякнуту живими почуттями статтю про останні дні Франції...
Саме цей момент і став для дівчини спалахом прозріння. Щойно вона совалася на місці, вислуховуючи сповнені холодного презирства слова Комманша й подумки питала себе, чому все своє життя потерпала від людської жорстокості. Аж раптом перед її очима сяйнув оцей спалах: Комманш має рацію; за те, що необхідно зробити, повинна взятися саме вона, Гайді. З проблемами, що заводять, здавалося б, у глухий кут, завжди так буває: знайдеш-таки рішення — і дивуєшся, як така проста й очевидна річ не спала тобі на думку раніше. Дівчина більше не почувалася втомленою та приниженою: так припиняє боліти рана від ін’єкції морфію. Згодом вона пригадала, що читала про подібні відчуття в тих, кого піддавали тортурам: траплялися такі випадки, коли людину раптом огортав лагідний спокій, і вона більше нічого не відчувала й не переймалася через те, що з нею виробляють. Ось і Гайді тепер усвідомлювала, що Комманш має рацію. Але зараз він уже не міг завдати їй болю... Підвівшись, вона побачила своє нечітке відображення у вікні за столом чиновника. І силует жінки в хутряній шубі здався їй відображенням чужої для неї людини. Але найдивовижнішим було те, що вузьке бліде обличчя цієї темноволосої незнайомки... усміхалося. Це відчуження від самої себе тривало якісь кілька секунд, але Комманш уже спантеличено дивився на дівчину.
— Ви маєте цілковиту рацію, — спокійно мовила вона. — Спершу я цього не розуміла, а от зараз розумію.
Тон Гайді так змінився, що обличчя Комманша набуло ще спантеличенішого виразу. Вона ж, угледівши на своїй шубі шматочки носової хустинки, неквапно позбирала їх, невимушено всміхаючись.
— Яка дурна звичка... — мовила вона, відкриваючи сумочку та вкидаючи туди ці шматочки. — Що тільки не утнеш, коли нервуєшся...
Комманш, який уже обійшов стіл, щоб потиснути дівчині руку та здихатись її, схоже, передумав.
— Я був надзвичайно грубим із вами, мадемуазель, — заговорив він. — Але якщо відверто...
— Ви мали цілковиту рацію, — урвала вона його мову. — Це була дурість із мого боку — турбувати вас. Я лише думала...
Дівчина раптом замовкла: думки, що крутилися в її голові п’ять хвилин тому, уже здавались їй справою далекого минулого й становили для неї суто теоретичний інтерес. Але вона чомусь відчувала, що мусить усе пояснити Комманшу.
— Я не мала на увазі, що сам по собі арешт Нікітіна — чи його висилка — на щось вплине. Я лишень думала: якщо оприлюднити факти — у народу з очей полуда спаде. Мені здавалося, що Ваш народ спить... Ці ж бо факти настільки немислимі, що в них важко повірити. Так не віриться... скажімо, у комету з повним отруйного газу хвостом, що наближається до Землі. Тож я гадала так: варто написати все це чорним по білому — і люди прокинуться. Але тепер я вже розумію, що ви тут безсилі...
Вони обоє стояли; Комманш, який був на два чи три дюйми вищим за Гайді, дивився на неї згори донизу з усмішкою, що поєднувала в собі втому й цікавість. Роздратування, що зненацька прокинулося в ньому, так само раптово щезло; різким, як і зазвичай, рухом він прибрав якісь папери зі столу та й усівся на нього зі словами:
— Ви справді вірите в «сплячку» нашого народу?
Тепер уже Гайді відчула бажання здихатися Комманша: їй захотілося побути на самоті, щоб ретельно обміркувати всі практичні деталі свого задуму. І тому бесіди на абстрактні теми втратили для неї всілякий інтерес. Вона була вже по горло сита розумними балачками Жульєна, Варді та всіх інших мудрагелів, які мали кожен свої теорії та філософії, утім нічогісінько не робили. Але Комманша вона поважала за те, що він пройшов через ув’язнення й тортури. А ще більше — за те, що йому, незважаючи на його високу посаду, були властиві прямолінійність і неувага до умовностей.
— Та я, правду кажучи, і сама не знаю, — відповіла дівчина. — Іноді мені здається, що всі або сплять, або ж паралізовані. А я одна-єдина людина, яка не спить і бачить наближення комети. Але ніхто мені не вірить...
Комманш нетерпляче махнув рукою.
— Гадаю, ви дістали дуже суворе виховання, — мовив він. — Хтось начебто мені казав, що ви вчилися в монастирській школі. Це правда?
Гайді, яка не розуміла, до чого він хилить, кивнула на знак згоди, понад усе бажаючи якнайскоріше піти геть. Але Комманш після свого спалаху гніву, схоже, перебував у гуморі нервової балакучості.
— А ви у своїй монастирській школі теж спали? — раптом спитав він. — Беручи до уваги вашу... підвищену чутливість, я не сумніваюся, що ви аж ніяк не перебували в сплячці. Але ви навмисне заплющили очі, щоб викорінити зі своєї свідомості думки про найважливішу для підлітка річ — сексуальність. І вам вдалося придушити в собі ці думки та вдати, що ви спите, мов невинне дитя. Саме так чинять мешканці Заходу: придушують у собі усвідомлення факту, що до них наближається комета. Люди ще недостатньо розуміють, що їхні політичні інстинкти мають таку саму глибину, як і сексуальні, і підкоряються тим самим психологічним законам. Як і всі життєво важливі інстинкти, політичні — ірраціональні та непідвладні логіці. Політична свідомість людини має примітивне, дикунське Воно й високоідейне Супер-Его. І її механізм для придушення усвідомлення фактів, її внутрішній цензор ефективніший, ніж державна цензура. Він-бо запобігає тому, щоб шкідлива для людських нервів інформація проникала в їхню свідомість...
Незважаючи на своє сильне бажання скоріше піти, Гайді виявила, що знову сидить (цього разу — на підлокітнику крісла).
— Але яких із цього можна дійти практичних висновків? — намагаючись зібратися з думками, спитала вона.
— Переважно негативних, — відповів Комманш, очевидно звертаючись більше до самого себе, ніж до дівчини.
Гайді спало на думку, що вона — хоч які б гріхи мала, хоч що б накоїла — завжди залишалася хорошим слухачем. Подумки всміхнувшись, дівчина уявила, як сидить на лаві підсудних і з розумним, уважним виглядом вислуховує промову державного прокурора, який вимагає для неї смертного вироку. І це був перший випадок, коли вона подумала про себе фразою, узятою в лапки.
— Негативний висновок полягає в тому, — продовжував тим часом Комманш, — що аберації політичного лібідо неможливо вилікувати аргументами. І саме тому, мадемуазель, так звані помірковані ліві зі своїми суто раціональними закликами зазнали поразки. Ми навіть мріяти не можемо про справжнє лікування, аж поки не з’ясуємо, що спричиняє оцю хворобу політичного лібідо Європи. Але на такі дозвільні заняття, як побудови теорій, ми вже, на жаль, не маємо часу...
— Тоді навіщо взагалі про це говорити?
— Як ви знаєте, нам, французам, властива невситима пристрасть до теоретичних досліджень.
З цими словами Комманш кинув на Гайді погляд, що якимось незрозумілим чином навів її на думку: а чи не продовжує він із неї насміхатися? Утім тепер це її вже не хвилювало.
— Ми отак собі говоримо-говоримо, але в середньому на одне наше покоління випадає одне нашестя, що забирає в кожної родини її найкращих ораторів. Але ми говоримо собі й далі: на відміну-бо від вашої країни з двома типами людей — промовцями та воїнами, Франція зазвичай відправляє на війну своїх найблискучіших ораторів, які й знаходять там свою загибель. Ми не маємо таких сильних, тупих і мовчазних героїв, як ви. Франція — це країна невиправних говорунів. Наш прототип героя — Сірано де Бержерак, який, читаючи пишномовну поему, у кінці кожної строфи робить випад шпагою... Але повернімося до нашого політичного лібідо. У яких випадках інстинкти спрямовують не в те русло? Коли їх щось примушує змінити напрямок іще біля витоку або ж коли настає розчарування в їхньому об’єкті. Джерело політичного лібідо — це віра, а об’єкт — Новий Єрусалим, Царство Небесне, Втрачений Рай, Утопія... чи як ви там це назвете. Тож щоразу, коли гине божество, в історії людства трапляється якесь лихо. Люди почуваються ошуканими божеством, яке годувало їх порожніми обіцянками, а тепер залишило з липовими чеками в кишенях. І вони бігають за кожним шарлатаном, який пообіцяє їм обміняти ці чеки на готівку. Остання загибель божества сталася чотирнадцятого липня тисяча сімсот вісімдесят дев’ятого року, коли взяли Бастилію. Того дня Святу Трійцю замінили на лозунг із трьох слів, що написаний, як ви бачили, на наших будівлях муніципалітету й поштових відділень. Європа ще не оговталася після цієї операції, і всі наші сьогоднішні біди — це ускладнення на кшталт септичної лихоманки. Народ... а я, мадемуазель, завжди маю на увазі під цим словом людей, які не мають банківських рахунків... так от, народ був позбавлений свого єдиного надбання — знання — чи, якщо хочете, ілюзії — про безсмертя людської душі. Їхня віра мертва, їхнє царство лежить у руїнах, тож у них залишилося тільки жадання. І жадання це, мадемуазель, може мати як прекрасні, так і звірські прояви — точнісінько як придушений статевий інстинкт. Повірте мені, мадемуазель: це справжні тортури — відмовлятися від сексу в період спаровування. І через ці муки придушуються всі інші відчуття: залишається тільки жадання — тупе, невизначене інстинктивне жадання без усвідомлення його джерела й об’єкта. Тож народні маси вештаються туди-сюди, роздратовані тим, що в кишенях їхніх нема готівки — лише оті липові чеки. І будь-хто — варто йому лишень гукнути до них: «Слухайте, слухайте! Царство Небесне за два квартали ліворуч, за рогом!» — може робити з ними все, що йому заманеться. Що більше вони мучаться від отієї сверблячки, то легше підкорити їх. Якщо ви оголосите їм, що їхнє царство смердить трупами, вони скажуть: мовляв, це завжди був наш улюблений запах. Жодні аргументи, жодні ліки на них не подіють, аж поки їхнє божество не буде замінене на нове, сучасніше. У вас воно, бува, не сховане в рукаві?
— Ви назвали Делаттра диваком. Але ж він каже приблизно те саме, що й ви...
— А як же інакше? Ми з ним належимо до одного покоління й до одного типу людей — бійців-говорунів. Таких у нас багато — блискучих, цинічних промовців-латинян. Коли з’явиться комета, усі наші Сірано знайдуть собі смерть за своїм смаком. І помруть вони не так, як ваші тупі герої, — ні, це буде ефектна смерть. Світ іще не бачив таких гекатомб ефектних смертей, як оті, що покаже йому Франція, перш ніж зійти зі сцени...
Комманш замовк, і Гайді зніяковіла. Хай як часто він би повторював, що клімат латинських країн сприяє поєднанню в людях бойового духу та балакучості, вона все одно не могла позбутися замішання від його словесного ексгібіціонізму. І замішання це ще й підсилювалося від того, що він ледве її знав... Раптом їй спало на думку, що Комманш, можливо, теж переживає зараз якусь кризу. Може, нещодавно сталося щось дуже погане, про що їй іще невідомо, адже вона вже кілька днів не читала газет. Якщо так, тим більше варто поквапитися, щоб її вчинок хоч на щось вплинув.
— Так, мадемуазель, — знову заговорив Комманш, — коли ви разом із вашими співвітчизниками — з отими, які зараз аж зі шкіри пнуться, указуючи нам, що і як робити, — сядете на літак і вшиєтеся звідси, ми — тобто я, Делаттр, Сент-Ілер та всі інші — уже знатимемо, у який спосіб сходитимемо зі сцени: як я вже казав, з ефектністю й вишуканістю, що так властиві справжнім французам. Але якщо ви спитаєте, чому я так наполягаю на цій ефектності, відповім вам чесно й упевнено: вона потрібна лишень для того, щоб приховати наше збентеження. Людина-бо може померти просто й спокійно, тільки якщо усвідомлює, за що вона віддає життя. А саме цього ніхто з нас і не знає... Якби лишень ви могли подарувати нам — замість консервованих персиків та протитанкової зброї — якесь нове одкровення! Звісно ж, ви скажете, що нам слід було спромогтися виготовити самотужки хоч цей продукт. Але в тому й притичина: нам це не до снаги. Ми фізично й духовно обезкровлені. Нашим останнім посланням світу були оті три слова, що написані на наших марках і викарбувані на наших монетах. Відтоді ми більше не маємо чим наповнити наші душі, хіба що почуття: наші романісти, поети й художники належать до світу Флобера, Бодлера й Моне, винятково чуттєвого, на відміну від світу Декарта, Руссо й Сен-Жюста. Протягом кількох століть ми були джерелом натхнення для Європи, а тепер схожі на донора, який умирає від анемії. Ми не можемо сподіватися на прихід нової Жанни д’Арк, ба навіть молодого першого консула[67] чи Шарлотти Корде...
Сповнений цікавості погляд Комманша знову пробігся станом Гайді, швиденько перескакуючи з однієї частини її тіла на іншу.
— …..А ви, мадемуазель, якби народилися два століття тому в якомусь французькому провінційному містечку та виросли на працях Плутарха й Вольтера, точно стали б іще однією Шарлоттою Корде...
Саме після цих слів Комманша в Гайді вперше з’явилося відчуття, ніби кожен може прочитати її думки, лишень зазирнувши їй у вічі, і тому вона немовби оточена дзеркалами.
— Я вважаю, — силувано всміхнувшись, проказала дівчина, — що вбити людину кухонним ножем у її власній ванні — це прояв жахливого несмаку.
Телефон знову настирно задзеленчав (до того цей звук лунав уже тривалий час, але Комманш не звертав на нього жодної уваги).
— Так, через дві хвилини, — натиснувши кнопку на телефоні, сказав він.
А тоді знову натиснув кнопку й заговорив зовсім іншим тоном:
— Нехай вас, мадемуазель, не вводить в оману те, що ви бачите. Франція — разом з іншими залишками Європи — може здаватися вам гігантською опочивальнею, але запевняю вас: насправді в ній ніхто не спить. Вам бодай колись доводилося перебувати вночі в психіатричній лікарні? Під час окупації один лікар із наших спільників привів мене до такого місця, щоб сховати від поліції. То було відділення для важкохворих, на більшість із яких чекала дуже складна операція на головному мозку. Першої ночі — коли робив свій обхід санітар — мені здавалося, що всі пацієнти сплять. Але потім я зрозумів, що вони лишень прикидаються: кожен, заплющивши очі, намагається по-своєму підготуватися до того, що на нього чекає. Деякі з них із радісною усмішкою вводили себе в оману, подібно до нашого славнозвісного Понтьє. Деякі — вигадували якісь жалюгідні плани втечі, наївно сподіваючись, що зможуть уникнути операції — незважаючи на санітарів та замкнені двері — прикиданням, підкупом чи приниженням. Деякі ж подумки торочили собі, що боляче не буде й свердління дірок у черепі та копирсання в мозку — найприємніша річ у світі. Ну, а іншим — тихим шизофреникам, яких там було найбільше, — майже вдавалося переконати себе в тому, що нічого не станеться, бо все це просто чутки, і завтра все буде так, як і вчора. Ось ці краще за всіх інших прикидалися, що сплять: лише іноді нервове сіпання очей або губ виказувало їхній напружений стан. Вони ж бо насправді чудово знали, що це таки станеться, хай як би намагалися переконати себе в протилежному... Може, завтра повечеряємо разом?
Таке неочікуване завершення монологу прозвучало настільки недоречно, що просто ошелешило Гайді.
— Так-так, зараз... — проказав Комманш, натиснувши кнопку на телефоні, що знову задзеленчав. — То що скажете, мадемуазель?
Сказавши ці слова, він на якусь мить усміхнувся; Гайді почервоніла.
— Навіщо? — спитала вона.
— Щоб продовжити нашу розмову, — засміявся він. — Скажімо, о восьмій у «Ларю».
Невже він лише до цього й вів? Невже насміхався з неї, правлячи оті мелодраматичні теревені про трагедію своєї країни, лишень для того, щоб із нею пофліртувати?
— Ні, — аж здригнувшись, повільно похитала вона головою. — Прощавайте.
Комманш, якого це аж ніяк не збентежило, стенув плечима. І, ввічливо провівши дівчину до дверей, розчахнув їхні оббиті м’яким стулки (два швейцари одразу ж підскочили, щоб притримати їх для Гайді).
— Дякую вам за візит, — проказав він на порозі, потискаючи їй руку з дещо більшою стриманістю, ніж за зустрічі (але цікава усмішка не зникла з його обличчя). — До побачення, мадемуазель.
Згадуючи все це зараз, Гайді розуміла, що несправедливо повелася з Комманшем. Його героїчне минуле було беззаперечним фактом, і вона просто не змогла б повірити в те, що він казав усі ті слова не від щирого серця. Навіть якби він водночас хотів її звабити, це не відмінило б його щирості. Та все ж таки для неї була огидною думка про те, що чоловік може говорити про «ефектну смерть», аби справити враження на жінку, навіть якщо він і справді збирається отак померти. Звісно ж, у нього й на це знайшлася б відповідь — презирство латинянина до «тупих мовчазних героїв». Але ж Гайді латинянкою не була, тому — незважаючи на те, що вона визнавала своє несправедливе ставлення до Комманша, — у її голові все ж не вкладались як одне ціле його сповнена відчаю промова й запрошення до «Ларю». Це, хоч і збивало її з пантелику, але, на щастя, більше не зачіпало по-справжньому. Утім їхня розмова стала для дівчини доленосною, показавши їй майже з математичною точністю, що вона мусить грати саму себе. Позаяк це для неї єдиний можливий варіант чесної поведінки.
Гайді чудово знала, що аж ніяк не є «ще однією Шарлоттою Корде». Вона ж бо, на відміну від тієї екзальтованої дівчини з французької провінції, не очікувала, що отримає за свій вчинок нагороду на тому світі у вигляді «прогулянок Єлисейськими Полями з Брутом». Якби їй уже конче потрібно було порівняти себе з кимось, вона б радше подумала про отого єврейського невротика-студента, який у період між двома війнами вбив німецького дипломата. Це був суто символічний учинок, призначений для того, щоб привернути увагу світу до тяжкої долі єврейського народу. Власне, таких хлопчаків-студентів — тихих «книжкових черв’яків» — було двоє. І кожен із них одного дня — можливо, під дією отакого самого спалаху натхнення, що сяйнув перед очима Гайді, — виліз зі своєї нірки, придбав пістолет і, стискаючи його тремтячими пальцями, вистрелив у людину, якої раніше в очі не бачив. А ще була дівчина-росіянка, аж ніяк не схожа на екзальтовану патріотку з французької провінції. Тихенька, мов мишка, істота з партії соціалістів-революціонерів. Але ж вистрелила в Леніна... І всі інші освічені любителі чаю з Росії, і смиренні єврейські «книжкові черв’яки», і правовірні мусульмани, і загадкові індуїсти, і пишномовні герої французького Опору — усі вони рано чи пізно усвідомлюють значення отаких символічних жестів, що є останніми ритуальними жертвоприношеннями, останньою відповіддю терором на терор після безнадійного провалу всіх інших способів. Звісно ж, її вчинок також може закінчитися нічим: передбачити його наслідки неможливо. Але водночас хто бодай колись міг передбачити відсотки, що виплачуються за отакий внесок? Варто було їй Лишень подумати про це — і вона одразу ж згадала численні приклади таких учинків. І в неї не залишилося жодних сумнівів: її задум породжений елементарним здоровим глуздом, тож немає жодних причин для хвилювання.
Годинник над стійкою показував рівно сьому. Гайді спробувала підкликати офіціанта, ледь помітно ворухнувши пальцем, як робив це Федя. І це, на її здивування, спрацювало. Можливо, уперше в житті вона почувалася зараз настільки впевненою в собі.
Шкодувала дівчина лишень про те, що її келих був уже порожнім. Вона так глибоко занурилася у свої роздуми, що й не помітила, як випила прибережені наостанок залишки мартіні. На неї накотилася остання хвиля жалю до себе: їй же так хотілося свідомо зробити останній ковточок, щоб потім іще довго відчувати на язику неповторний смак мартіні.