на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



ЧАСТИНА ДРУГА

ЩО КОШТУЄ КОХАННЯ СТАРИМ

Вже тиждень, як Нюсінжен майже щодня ходив у крамничку на вулиці Нев-Сен-Марк торгуватись, щоб викупити його кохану. Азія, то під ім’ям Сент-Естев, то під ім’ям своєї креатури пані Нуррісон, царювала там серед найрозкішніших убрань, що дійшли до того жахливого стану, коли плаття — вже не плаття, але ще й не лахміття. Оправа відповідала тому образові, якого надала собі ця жінка, бо подібні крамнички — одна а найпохмуріших особливостей Парижа. Тут можна побачити дрантя, кинуте кощавою рукою смерті, і почути хрипіння сухот під шаллю, і вгадати агонію злиднів під гаптованим убранням. У тонкому мереживі немов написана історія жорстокої боротьби між розкошами і голодом. Можна уявити собі образ королеви під тюрбаном з пір’ям, поза якої нагадує й майже відтворює відсутнє обличчя. Огидне в гарному! Бич Ювенала, яким потрясає офіційна рука поціновувача, роздирає обшарпані муфти, зношені хутра дівчат, що дійшли до крайньої скрути. Це гній з квітів, в якому де-не-де блищать троянди, зрізані тільки вчора, ношені один день; тут завжди сидить напочіпки двоюрідна сестра Лихварства — стара, лиса, беззуба Випадковість, готова продати те, що всередині, настільки вона звикла купувати те, що зовні, однаково — вбрання без жінки або жінку без убрання! Азія була там, наче наглядач на каторзі, наче гриф з почервонілим від трупів дзьобом, у рідній своїй стихії; вона була жахливіша, ніж той дикий жах, від якого здригається інколи прохожий, здивовано побачивши раптом, що один з найсвіжіших юних спогадів його висить у брудній вітрині, за якою кривляється справжня Сент-Естев у відставці.

Від збудження до збудження, від десяти тисяч франків до ще десяти, барон дійшов до того, що пропонував шістдесят тисяч франків пані де Сент-Естев, яка відповіла йому відмовою з такими гримасами, яким позаздрила б макака. Одного ранку, після неспокійної ночі, зрозумівши, якого безладу наробила Естер у його думках, а до того ж реалізувавши несподівані прибутки на біржі, він нарешті прийшов з наміром дати сто тисяч франків, які вимагала Азія, але він хотів витягти з неї якнайбільше відомостей.

— Ти, значить, зважився, гладкий пустуне? — сказала Азія, ляснувши його по плечу.

Найобразливіша фамільярність — це перший податок, який стягають такого сорту жінки з розгнузданих пристрастей або зі скрути, що довірилась їм. Вони ніколи не підносяться до свого клієнта, а навпаки, садовлять його біля себе на купу багна. Азія, як можна бачити, прекрасно виконувала наказ свого господаря.

— Трепа свашитись, — сказав Нюсінжен.

— І тебе не обкрадають, — відповіла Азія. — Продавали жінок і дорожче, ніж ти сплатиш за цю, якщо порівняти. Є жінки різні! Де Марсе дав за покійну Коралі шістдесят тисяч франків. Твоя жадана коштувала сто тисяч франків з перших рук. Але для тебе, бачиш, старий розпуснику, це питання пристойності.

— Але те ш фона?

— Ах, ти її побачиш. Я така ж як ти — даю, коли дадуть... Ах, любий мій, твоя пасія накоїла дурниць! Ці дівчатка — нерозсудливі. Принцеса зараз є чимось таким, що ми звемо нічною красунею...

— Нішною...

— Та не придурюйся. Лушар женеться за нею, я їй позичила п’ятдесят тисяч франків...

— Кажи краше — тватцять п’ять, — скрикнув банкір.

— Чорт забери, звичайно двадцять п’ять за п’ятдесят, — відповіла Азія. — Ця жінка, треба визнати, сама чесність! У неї не було нічого, крім себе самої, і вона мені сказала: “Голубонько, пані Cент-Естев, мене переслідують, тільки ви можете врятувати мене, дайте мені двадцять тисяч франків, у заклад даю вам моє серце!” О! В неї гарненьке серденько!.. Лише тільки я знаю, де вона. Нескромність позбавила б мене моїх двадцяти тисяч франків!.. Раніше вона жила на вулиці Тебу. Перше ніж виїхати... (На меблі був накладений арешт... через витрати... Ах, ці шельми пристави!.. Ви знаєте, ви ж розумієтесь у біржових справах). Так ось, вона не дурна, здала на два місяці свою квартиру англійці, прегарній жінці, коханці того хлопчиська... Рюбампре, і він так її ревнував, що возив гуляти тільки вночі... Але, оскільки меблі продаватимуться, англійка вибралась, тим більше, що вона була надто дорога для такого цвіркуна, як той Люсьєн.

— Фі ропите панк, — сказав Нюсінжен.

— Натурою, — сказала Азія. — Я позичаю гарним жінкам, і це дає прибуток, бо дисконтуєш дві цінності зразу.

Азія розважалась тим, що шаржувала роль тих жінок, що жадібніші, але й підлесливіші, лагідніші, ніж малайка, які виправдують свою торгівлю найпрекраснішими мотивами. Азія удавала з себе жінку, що втратила ілюзії, п’ять коханців, дітей, і що дозволяє всім обкрадати себе, хоч яка вона досвідчена. Вона показувала ломбардні квитки, щоб довести, що її торгівля підлягає нещасливим випадковостям. Вона нібито була в скруті, в боргах. Словом, вона була так щиро бридка, що барон, врешті, повірив у ту особу, яку вона удавала.

— Топре, якщо я там сто тисяш, де я її попачу? — сказав він з жестом людини, що зважилась на всякі жертви.

— Гладкенький мій татусю, ти проїдеш сьогодні ввечері в своїй кареті, скажімо, навпроти театру Жімназ. Це по дорозі, — сказала Азія. — Спинишся на розі вулиці Сент-Барб. Я буду там на варті, ми поїдемо до мого закладу з чорнявим волоссям... О! В неї чудове волосся, у мого скарбу! Виймаючи гребінець, Естер закривається волоссям, наче запоною. Та коли ти й розумієшся на цифрах, то в усьому іншому ти, на мою думку, бевзь; раджу тобі якнайкраще сховати дівчатко, бо її запакують у Сент-Пелажі хутенько, завтра ж, якщо знайдуть... а... її шукають.

— Ши не мошна фікупити фексель? — спитав непоправний біржовик.

— Вони в пристава... та тут нема за що вхопитись. Дівчинка розквиталась з одним захопленням і проїла майно, яке в неї вимагають. Ну, ясно, воно ж любить пожартувати — двадцятидворічне серце!

— Топре, топре, я се флаштую, — сказав Нюсінжен з властивим йому хитрим виразом. — Свишайно, я пуду їй састубник.

— Е, гладка тварино, це твоя справа, щоб вона тебе покохала; в тебе досить грошей, щоб купити таку подобу кохання, що варта справжнього! Передаю тобі до рук твою принцесу; вона мусить іти за тобою, інше мене не обходить ... Але вона звикла до розкошів, до найуважнішого ставлення. Ах, голубе мій, вона ж порядна жінка... Якби не це, хіба дала б я їй двадцять тисяч франків?..

— Ну, топре, кінесь з цим. То вешора!

Барон знову взявся до весільного туалету, колись уже випробуваного, але на цей раз певність успіху примусила його подвоїти дозу таблеток. О дев’ятій він зустрів огидну жінку на призначеному місці і посадив з собою в карету.

— Кути? — спитав барон.

— Куди? — повторила Азія. — Вулиця Перлини, на Болоті: адрес пасує до випадку, адже твоя перлина в болоті, але ти її вимиєш.

Приїхавши, фальшива пані де Сент-Естев сказала Нюсінженові з жахливою посмішкою:

— Ми пройдемо кілька кроків пішки, я не така вже дурна, щоб давати справжню адресу.

— Ті бро фсе тумаєш, — відповів Нюсінжен.

— Така моя професія, — сказала вона.

Азія провела Нюсінжена на вулицю Барбет, на четвертий поверх, в мебльовані кімнати, господарем яких був відомий у кварталі мебельник. Побачивши в мізерно обставленій кімнаті Естер, одягнену як робітниця, за вишиванням, мільйонер зблід. Через чверть години, протягом яких Азія пошепки про щось розмовляла з Естер, помолоділий старигань ледве міг розмовляти.

— Матмуасель, — сказав він нарешті бідній дівчині, — чи бриймаєт фі мене, як свого састубника?

— Доводиться, пане, — сказала Естер, і з її очей покотились дві великі сльози.

— Не плаште, я зроплю фас шасливішою за всіх шінок... Тосфольте тільки мені кохати вас, фі побашит.

— Люба моя, пан дуже розсудливий, — сказала Азія, — він добре знає, що йому минуло шістдесят шість років, і він буде поблажливий. Одне слово, ангел мій, я тобі знайшла немов батька... — Це так треба казати, — сказала Азія на вухо невдоволеному банкірові. — Ластівок не ловлять, стріляючи в них із пістоля. Ідіть-но сюди, — сказала Азія, проводячи Нюсінжена в сусідню кімнату. — Пам’ятаєте наш договір, ангел мій?

Нюсінжен витяг з кишені свого фрака гаманець і відрахував сто тисяч франків. Карлос нетерпляче чекав їх, сховавшись у комірчині, і кухарка принесла їх йому.

— Ось сто тисяч франків, вміщених нашим чолов’ягою в Азії, тепер ми його примусимо вмістити стільки ж в Європі, — сказав Карлос своїй довіреній, коли вони вийшли на ґанок.

Давши інструкції малайці, він зник, а вона повернулась у кімнату, де Естер умивалась слізьми. Дівчатко, немов засуджений до страти, створило собі цілий роман з надій, але фатальна година надійшла.

— Любі дітоньки, — сказала Азія, — куди ж ви поїдете?.. Адже барон де Нюсінжен...

Естер глянула на славетного банкіра з прекрасно розіграним жестом здивування.

— Дак, титино моя, я парон те Нішінген.

— ….. Барон де Нюсінжен не повинен, не може залишатись у такій халупі. Слухайте... Ваша колишня покоївка Ежені...

— Ішені! З фулиці Депу? — скрикнув барон.

— Так, так, охоронниця меблів за дорученням суду, — провадила далі Азія, — що найняла квартиру прекрасній англійці.

— Га! Я сросумів! — сказав барон.

— Колишня покоївка пані, — з пошаною провадила Азія, показуючи на Естер, — вона вас прекрасно прийме цієї ночі, і ніколи в світі торговельний пристав не здумає шукати пані в її колишній квартирі, з якої вона виїхала вже три місяці...

— Шудофо, шудофо! — скрикнув барон. — То того ш, я снай доргофий пристаф, і снаю слофо, шоб вони сникли.

— Ви матимете в Ежені тонку бестію, — сказала Азія, — це я її дала пані...

— Я снаю її, — скрикнув барон, сміючись. — Ішені мені боцубила тритцять тисяш франків...

Естер зробила такий жест жаху, що, повіривши йому, людина з серцем довірила б їй свій достаток.

— О! З моєї профини, — провадив барон, — я пігав са фами...

І він розповів про непорозуміння, яке постало через те, що квартиру найняла англійка.

— Бачите, пані, — сказала Азія — Ежені нічого вам про це не сказала, така хитра! Проте, пані дуже звикла до цієї служниці, — сказала вона баронові, — залишіть її все ж...

Азія знов одвела барона вбік і сказала йому:

— Платіть п’ятсот франків на місяць Ежені, щоб округлити її капіталець, і ви знатимете все, що робить пані; хай вона їй буде за покоївку... Ежені буде тим відданіша вам, що вона вас уже обдурила... Ніщо так не прив’язує жінку до чоловіка, як те, що вона обдурить його. Проте, візьміть в шори Ежені, ця дівка за гроші все зробить; просто жах!

— А ті?

— Я, — сказала Азія, — я відшкодую собі збитки.

Нюсінжен, така прониклива людина, був немов із зав’язаними очима: він дозволив робити з ним усе, як дитина. Дивлячись на цю чисту й обожнювану Естер, яка, витираючи сльози, схилялась зі статечністю юної діви над своїм вишиванням, закоханий старий знов переживав почуття, що захопили його у Венсенському лісі. Він віддав би ключ від своєї каси! Він почував себе молодим, його серце було сповнене палкого кохання, він чекав, поки вийде Азія, щоб мати змогу кинутись на коліна перед цією мадонною Рафаеля. Цей раптовий розквіт дитинства в серці старого хижака — одне із соціальних явищ, які найлегше може пояснити фізіологія. Приглушена тягарем ділового життя, задавлена безперервними розрахунками, постійною гонитвою за мільйонами, юність зі своїми чудовими мріями відроджується, зростає й цвіте, як причина, як забуте зерно, що їх наслідки, їх розкішне цвітіння залежить від випадку, від спізнілого сонячного променя. Бувши з дванадцяти років прикажчиком у старій фірмі Альдріггера зі Страсбурга, барон ніколи не ступав у світ почуттів. Отже, він залишався безпорадним у присутності свого кумира, і хоч тисячі фраз крутились у його голові, проте жодна не злетіла з його уст; тоді він скорився брутальному бажанню, в якому виявився чоловік шістдесяти шести років.

— Хошете їхати на вулиця Депу? — сказав він.

— Куди хочете, пане, — відповіла, підводячись, Естер.

— Кути хошете... — захоплено повторив він. — Фі ангел, що збустився з непа, і я вас люплю, немоф я буф нікшемний юнак, хоч у мене сифе фолосся...

— Ах, кажіть краще — біле! Бо воно надто вже гарного чорного кольору, щоб бути тільки сивим, — відказала Азія.

— Ійди геть, пітла торгіфка лютським тілом. Ті маєш свої гроші, не ляпай мені на сю шудову квідку! — скрикнув банкір, винагороджуючи себе цим диким вигуком за всі грубіянства, яких він наслухався.

— Старий пустуне! Ти в мене спокутуєш за цю фразу! — сказала йому Азія, загрожуючи банкірові жестом, гідним базару; він знизав плечима. — Між пелькою глечика й пелькою пияка є місце для гадюки, і ти таки знайдеш мене там!.. — сказала вона, обурена зневагою Нюсінжена.

Мільйонери, чиї гроші переховує французький банк, палаци охороняють цілі загони лакеїв, а їх особа має на вулиці захист у вигляді швидкої карети з англійськими кіньми, — не бояться нічого; отже, барон холодно скинув очима на Азію, як людина, що тільки-но дала їй сто тисяч франків.

Ця величність справила враження. Азія відступила, бурмочучи, і на сходах виголосила дуже революційну промову, згадавши навіть про ешафот.

— Що таке ви їй сказали?.. — спитала “діва за вишиванням”, — вона ж бо добра жінка.

— Фона фас бродала, фона фас обікрала...

— Коли ми в злиднях, — відповіла вона з таким виразом, від якого і в дипломата серце б розірвалось, — у кого ж знайдуться гроші та добре ставлення до нас?

— Пітна титиночко! — сказав Нюсінжен, — не салишайтесь тут пільше ні хфилини!

Нюсінжен взяв Естер під руку і повів її, у чому вона була, посадовив в карету, мабуть, з більшою пошаною, ніж він виявив би до прегарної герцогині де Мофріньєз.

— У фас пуде гарний екіпаш, найкрасивіший у Бариж, — казав Нюсінжен дорогою. — Фас буде отошувати фсе, що дільки є брекрасного й розкішного. Жотна королева не пуде багатшою за фас. Фас пудуть шануфати як німеську нарешену: я хочу, шоп фі пули фільні... Не плаште, злухайте... Я збравті люплю фас шистим коханням. Кошна фаша зльоза розбифає моє зерце...

— Хіба можна кохати справжнім коханням куплену жінку?.. — чарівним голосом спитала бідна дівчина...

— Йосифа протали його прати шерес його краса. Це є ф піплїї. То того ш, на Сході купляють своїх саконних шінок.

Приїхавши на вулицю Тебу, Естер не могла бачити без болю арену свого минулого щастя. Нерухомо сиділа вона на дивані, витираючи одну за одною свої сльози, не чуючи тих дурниць, які бурмотів їй банкір. Він став на коліна, вона не заперечувала; не забирала в нього своїх рук, коли він їх брав, але, так би мовити, не розуміла, — якої статі була ця істота, що гріла їй ноги, холод яких відчув Нюсінжен. Гарячі сльози Естер лились на голову барона, а він грів її льодові ніжки; — ця сцена тривала з півночі до другої години ранку.

— Ішені, — сказав нарешті барон, покликавши Європу, — скашіть ше фашій пані, щоб фона лягала...

— Ні! — скрикнула Естер, скочивши, як переляканий кінь, — тут — нізащо!..

— От бачите, пане, я знаю пані, вона лагідна й ласкава, як ягнятко, — сказала Європа банкірові, — тільки не треба її займати, треба брати її обережно. Вона ж була тут така нещасна! Гляньте! Меблі досить-таки зношені!.. Дайте їй волю чинити, як вона хоче. Умеблюйте десь гарнесенько хороший будиночок. Може, вона, побачивши все новеньке, почує себе інакше, може, ви їй здаватиметесь красивішим, ніж ви є, і вона стане лагідна, як ангел... О, немає жінки, подібної до пані! Ви можете похвалитись, що придбали щось надзвичайне: добре серце, прекрасні манери, тоненькі щиколотки, шкіра, наче троянда. Ах! І така дотепна, що розсмішить і смертника... Пані чутлива до приязні... І як вона вміє одягатись!.. Одне слово, якщо це й дорого коштує, то чоловік матиме вже, як то кажуть, на свої гроші. Тут усі її плаття запечатані, отже, її туалет відстав від моди на три місяці. Але пані така добра, бачите, що навіть я її люблю, хоч це моя господиня! Та будьте ж справедливі: такій жінці, як вона — бачити себе серед опечатаних меблів!.. І через кого? Через якогось хлоп’ягу, що обдурив її... Бідолашна крихітка! Вона себе не тямить!

— Есдер... Есдер... — казав барон, — лягайте спати, ангел мій. Ах! Коли це фі мене боїтесь, я салишайсь туд, на цьому тифані, — скрикнув барон у розпалі найчистішого кохання, бачачи, що Естер весь час плаче.

— Добре, — відповіла Естер, взявши руку барона й поцілувавши її з виразом такої вдячності, що на очі цього хижака навернулося щось дуже схоже на сльозу, — я буду вам вдячна за це.

І вона побігла в спальню, замкнувши за собою двері.

— Дут шось незбагненне, — казав собі Нюсінжен, збуджений своїми пілюлями. — Що скашуть тома?

Він підвівся, подивився у вікно:

— Моя карета фсе ше тут... Ось уше скоро тень!..

Він пройшовся по кімнаті:

— Як бані те Нішінген сміялася б з мене, якпи фона дофідалась, як я перебуф цю ніч!..

Він підійшов до дверей спальні і приклав до них вухо, бо йому здавалось, що лежати надто вже безглуздо.

— Есдер!..

Ніякої відповіді.

— Поше мій! Фона все ще плаше! — сказав він собі, повертаючись і лягаючи на диван.

Хвилин через десять після того, як зійшло сонце, барон де Нюсінжен, що заснув поганим, вимушеним сном у незручній позі на дивані, раптом був розбуджений Європою серед тих сновидінь, які бувають у таких випадках; їх швидка й заплутана зміна є одним з нерозгаданих для медичної фізіології явищ.

— Ах, боже мій! Пані! — кричала вона. — Пані! Солдати!.. Жандарми! Поліція! Вас хочуть арештувати.

У ту хвилину, як Естер відчинила двері й вийшла, накинувши пеньюар, у туфлях на босу ногу, з неприбраним волоссям, така прекрасна, що спокусила б самого ангела Рафаїла, двері вітальні виригнули потік людського багна, яке на десяти лапах кинулось до цієї небесної діви, що стояла, немов ангел на фламандській релігійній картині. Один з них вийшов наперед. Контансон, огидний Контансон, поклав руку на ніжне плече Естер.

— Ви мадемуазель Естер ван..? — сказав він.

Європа з розмаху вдарила Контансона по щоці, і примусила його в ту ж мить зміряти на весь зріст килим, ударивши його по ногах так різко, як уміють бити ті, що вправляються в мистецтві французького боксу.

— Назад! — загорлала вона, — геть руки від моєї пані!

— Вона мені переламала ногу! — голосив Контансон, підводячись, — мені за це заплатять...

З групи п’яти шпигів, що були одягнені, як шпиги, і не скинули своїх жахливих капелюхів з іще жахливіших своїх голів, шпигів з обличчями, наче червоне дерево з жилками, з косими очима, подекуди без носів, з перекривленими ротами, — висунувся Лушар; одягнений він був охайніше, ніж його люди, але теж не скинув капелюха; обличчя його було водночас лицемірним і глузливим.

— Мадемуазель, я вас арештую, — сказав він Естер. — Щодо вас, доню, — сказав він Європі, — весь бунт буде покарано і будь-який опір — марний.

Звук рушниць, що грюкали прикладами об підлогу їдальні й передпокою, сповістивши, що до пристава пристав цілий загін вартових, підтвердив ці слова.

— А за що ж мене арештовувати? — невинно сказала Естер.

— А наші позичаннячка?.. — відповів Лушар.

— Ах, правда! — скрикнула Естер. — Дайте ж мені одягтися.

— На жаль, мадемуазель, мені треба впевнитись, що ви не маєте ніякої змоги втекти з вашої кімнати, — сказав Лушар.

Все це сталось так швидко, що барон не мав часу втрутитись.

— А! топре, я дебер торгую лютським тілом, парон те Нішінген, — вигукнула жахлива Азія, прослизаючи поміж шпигами до дивана і удаючи, ніби вона вперше помітила банкіра.

— Пітла шельма! — скрикнув Нюсінжен, підводячись в усій своїй фінансовій величності.

І він кинувся між Естер і Лушаром, який зняв капелюх, почувши вигук Контансона:

— Пан барон де Нюсінжен!..

На знак Лушара шпики звільнили кімнату, познімавши з повагою капелюхи. Тільки Контансон залишився.

— Чи буде пан барон платити?.. — спитав пристав, тримаючи капелюх у руках.

— Я платшу, — відповів він, — але дреба знати, бро яку суму йтеться.

— Триста дванадцять тисяч франків і кілька сантимів, разом з витратами, але арешт сюди не входить.

— Триста тисяш франків! — скрикнув барон. — Це надто тороге пробудшення тля лютини, яка проспала ніш на тифані, — додав він на вухо Європі.

— Чи правда, що це барон де Нюсінжен? — спитала Європа в Лушара, супроводжуючи свій сумнів таким жестом, якому позаздрила б мадемуазель Дюпон, субретка у французькому театрі.

— Так, мадемуазель, — сказав Лушар.

— Так, — відповів Контансон.

— Я фідпофідаю са неї, — сказав барон, якого дошкулив сумнів Європи; — тосфольте мені сказати їй отне злово.

Естер і її старий закоханець пішли в спальню, до замка якої Лушар вирішив за потрібне прикласти вухо.

— Я люплю фас пільше, ніж сфою точку, Есдер; але нашо тафати фашим кретиторам гроші, тля яких незрівнянно краще пуло б у фашому гаманці? Ійдіть у тюрму: я зумію фікупити ці сто тисяш екю за сто тисяш франків, і фі матимете двісті тисяш франків піля сепе...

— Цей спосіб, — крикнув йому Лушар, — марний. Кредитор ні трохи не закоханий у мадемуазель!.. Розумієте? І він хоче одержати більш ніж усе, дізнавшись, що ви в неї закохані.

— От турний! — крикнув Нюсінжен Лушарові, відчиняючи двері і вводячи його в кімнату. — Ті не снаєш, що кажеш! Я там топі тфатцять просент, коли ти флаштуєш спрафу...

— Неможливо, пане.

— Хіба ж, пане, у вас вистачить жорстокості, — сказала, втручаючись, Європа, — дозволити, щоб пані пішла в тюрму!.. Може, хочете мої заощадження, моє утримання? Беріть їх, пані, в мене є сорок тисяч франків...

— Ах, бідненька моя, я ж і не знала тебе! — скрикнула Естер, стискаючи Європу в обіймах.

Європа залилась слізьми.

— Я плашу, — жалісно сказав барон, витягаючи книжечку; він взяв із неї один із тих маленьких квадратних шматочків друкованого паперу, що їх видає банкірам банк; їх треба тільки заповнити цифрами й буквами, щоб зробити з них чеки на подавця.

— Не варто турбуватись, пане барон, — сказав Лушар, — я маю наказ стягти суму тільки золотом або сріблом. Заради вас я задовольнюсь банкнотами.

— К шорту! — скрикнув барон, — покажіть мені нарешті токументи.

Контансон подав три справи в синій обгортці; барон взяв їх, дивлячись на Контансона, і сказав йому на вухо:

— Ті краще п саропив, якпи попередив мене.

— Е, хіба я знав, що ви тут, пане барон? — відповів шпиг не зважаючи на те, чує його Лушар, чи ні. — Ви багато втратили, позбавивши мене свого довір’я. Вас обдирають, — додав цей глибокодумний філософ, знизуючи плечима.

— Се прафта, — сказав барон. — Ах, моя любонько, — скрикнув він до Естер, побачивши векселі, — фі жертфа шахливого шахрая! Справшнього негідника!

— Ах, це так, — сказала бідна Естер; — але він мене дуже любив!..

— Як пи я снав... я б опротестував судофий фірок фід фашого імені.

— Ви втрачаєте глузд, пане барон, — сказав Лушар, — є ще третій пред’явник.

— Так, — провадив барон, — є дретій прет’яфник... Той Серісе, що сафшди протестує проти уряду!

— В нещасті він дотепний, — сказав, усміхаючись, Контансон, — він каламбурить.

— Чи не напише пан барон пару слів своєму касирові? — сказав Лушар. — Я надішлю Контансона й відпущу людей. Час біжить, усім стане відомо...

— Ійти, Гондансон! — скрикнув Нюсінжен, — мій касир шиве на розі фулиця де Мадюрен і Аркат. Ось саписка, шоб фін пішов до ті Діле, або до Келлер, якщо в нас не снайдеться сто тисяш екю, бо ваші гроші фсі в панку. Отягайтесь, мій ангел, — сказав він до Естер, — фі фільні. Старі шінки непезпечніші, ніж молоті, — скрикнув він, глянувши на Азію...

— Піду посмішити кредитора, — сказала Азія, — він мені дасть грошей, щоб розважитись сьогодні. Не бам’ятайте лиха, пане парон!.. — додала Сент-Естев з жахливим реверансом.

Лушар узяв з рук барона документи і залишився з ним віч-на-віч у вітальні, куди через півгодини прийшов касир у супроводі Контансона. Естер з’явилась у чарівному, хоч і імпровізованому туалеті. Коли гроші були перераховані Лушаром, барон схотів розглянути документи; але Естер схопила їх котячим жестом і заховала в свій секретер.

— Що ви дасте на братву?.. — сказав Контансон Нюсінженові.

— Фі пули не туше шемний, — сказав барон.

— А моя нога!.. — скрикнув Контансон.

— Лушар, фі тасте сто франків Гондансонові з решти тисяшфранковик.

— Це туше гарний шінка! — казав касир баронові де Нюсінжену, виходячи з вулиці Тебу, — але вона коштує туше торого панові парону.

— Зберігайт таємницю! — сказав барон; Контансона й Лушара він теж просив про це.

Лушар пішов разом з Контансоном, але торговельного пристава затримала на бульварі Азія, яка чекала його.

— Судовий пристав і кредитор там у фіакрі, вони знемагають від нетерпіння! — сказала вона, — а є чим розговітись.

У той час, як Лушар рахував гроші, Контансон мав змогу розглянути клієнтів. Він помітив очі Карлоса, розпізнав форму лоба під перукою, яка здалась йому дуже підозрілою, він занотував номер фіакра, вдаючи цілковиту байдужість до всього, що тут відбувалось; Азія і Європа надзвичайно інтригували його. Він подумав, що барон — жертва надзвичайно спритних людей, тим більше, що Лушар, прохаючи нагороди за послуги, був напрочуд скромним. Нарешті той стусан Європи вразив його не в саму тільки гомілку.

— Цей удар тхне Сен-Лазаром, — подумав він, підводячись.

Карлос відпустив пристава, щедро заплативши йому, і сказав кучерові, даючи йому гроші:

— Пале-Рояль, до під’їзду.

— Ах, штукарі — сказав сам до себе Контансон, почувши наказ. — Тут щось є!..

Карлос приїхав у Пале-Рояль так швидко, що за ним не встигли б простежити. До того ж він пройшов крізь галерею по-своєму, найняв другий фіакр на площі Шато-д’О, наказавши:

— Пасаж Опери, з вулиці Пінон.

Через чверть години він входив у квартиру на вулиці Тебу. Побачивши його, Естер сказала:

— Ось ці фатальні папери!

Карлос взяв векселі, розглянув, потім пішов до кухні й спалив їх там.

— Штуку зіграно! — сказав він, показуючи триста десять тисяч франків, згорнутих у пачку, яку він витяг з кишені свого сюртука. — Оце, та ще ті сто тисяч франків, які поцупила Азія, дають нам змогу діяти.

— Боже! Боже! — скрикнула бідна Естер.

— От дурна, — сказав безжальний калькулятор, — будь явною коханкою Нюсінжена, і ти зможеш бачити Люсьєна; він друг Нюсінжена, я тобі не забороняю кохати його!

Естер помітила просвіток серед темряви свого життя й зітхнула з полегшенням.

— Європа, доню, — сказав Карлос, відводячи це створіння в куточок будуару, де ніхто не міг би розібрати ні слова з їх розмови, — Європа, я задоволений тобою.

Європа підвела голову і подивилась на цього чоловіка з виразом, який настільки змінив її зблякле обличчя, що Азія, побачивши цю сцену від дверей, де вона стояла на варті, спитала себе, що глибше: чи той інтерес, який зв’язував Європу з Карлосом, чй її власна відданість йому.

— Але це не все, доню. Чотириста тисяч франків для мене ніщо... Паккар передасть тобі фактуру на срібло приблизно на тридцять тисяч франків, на якій є помітки про часткове одержання за рахунок. Але наш ювелір Бідден, очевидно, мав витрати, завтра, напевне, буде оголошено про продаж наших меблів, заарештованих ним. Піди до Біддена, він живе на вулиці Арбр-Сек, він дасть тобі ломбардних квитків на десять тисяч франків. Ти розумієш: Естер замовила собі срібло, не заплатила за нього й заставила його; їй загрожує обвинувачення у шахрайстві. Отже, треба дати тридцять тисяч франків ювелірові і десять тисяч франків у ломбард, щоб викупити срібло. Разом сорок три тисячі франків з додатковими витратами. Це срібло дуже низькопробне, барон купить нове, ми видуримо в нього на це ще кілька тисяч франків. Ви винні кравчисі... скільки?

— Щось із шість тисяч франків, — відповіла Європа.

— Добре: якщо пані Августа хоче одержати гроші і зберегти клієнтку, вона повинна написати рахунок на тридцять тисяч франків за чотири роки. Така ж сама угода з модисткою. Ювелір Самюель Фріш, єврей з вулиці Сент-Авуа, дасть тобі розписки — ми нібито винні йому двадцять п’ять тисяч франків, і в нас, мовляв, було на шість тисяч франків ювелірних оздоб у ломбарді. Ми повернемо ювелірові дорогоцінності, в них буде половина фальшивих самоцвітів; отже, баронові не слід розглядати їх надто зблизька. Зрештою, ти примусиш нашого понтера викинути за тиждень ще сто п’ятдесят тисяч франків.

— Пані повинна мені трошки допомогти, — відповіла Європа; — поговоріть з нею, бо вона весь час немов запаморочена і примушує мене бути вигадливішою, ніж три автори разом в одній п’єсі.

— Якщо Естер почне придурюватись, ти мене попередиш, — сказав Карлос. — Нюсінжен мусить подарувати їй екіпаж і коней, вона схоче вибрати й купити все сама. Ви виберете того самого баришника й каретника, що постачав господареві, в якого працює Паккар. Ми матимемо чудових, дуже дорогих коней; через місяць вони почнуть кульгати, і ми їх замінимо.

— Можна ще витягти шість тисяч франків за допомогою рахунку від парфумера, — сказала Європа.

— О! — відказав він, похитуючи головою, — рухайтеся повільно, добивайтесь одної поступки за другою. Нюсінжен встряй у махінацію тільки рукою, а нам потрібна його голова. Мені треба, крім усього цього, п’ятсот тисяч франків.

— Ви зможете дістати їх, — відповіла Європа. — Пані стане поблажливою до цього гладкого йолопа, коли справа дійде до шестиста тисяч, і випросить у нього чотириста тисяч, щоб кохати його дужче.

— Слухай-но, доню, — сказав Карлос. — У той день, коли я одержу останню сотню тисяч франків, ти дістанеш з неї двадцять тисяч.

— Навіщо це може мені придатись? — сказала Європа, опускаючи руки, немов людина, якій існування здається неможливим.

— Ти могла б повернутись у Валансьєн, купити добру крамницю, стати чесною жінкою, якщо хочеш. Є різні смаки. Паккар теж думає про це часом; у нього чисті плечі, майже нічого на сумлінні, ви можете порозумітись, — відповів Карлос.

— Повернутись у Валансьєн!.. Чи подумали ви, пане? — скрикнула перелякана Європа.

Народившись у Валансьєні, в родині дуже бідних ткачів, Європа у сім років була послана на прядильну фабрику, де сучасна промисловість зловживала її фізичними силами, а порок передчасно зіпсував її; зваблена в дванадцять років, ставши матір’ю в тринадцять, вона зв’язалася із зовсім зіпсованими людьми. Їй довелося виступити свідком на суді присяжних з приводу вбивства. Шістнадцятирічна дівчина, під впливом залишків чесності й страху перед правосуддям, сприяла своїми свідченнями тому, що обвинуваченого засудили на двадцять років каторжних робіт. Цей злочинець, один із тих рецидивістів, в натурі яких закладена жахлива мстивість, сказав дівчинці в присутності суду:

— Через десять років рівно, Прюданс (Європу звали Прюданс Серв’єн), я повернусь, щоб “угробити” тебе, хоч би мене за це й “скосили”.

Голова суду намагався заспокоїти Прюданс Серв’єн, обіцяючи їй підтримку правосуддя; але бідолашне дівча до того перелякалось, що захворіло й залишалося понад рік у госпіталі. Правосуддя — це уявна істота, репрезентована колекцією індивідів, склад яких весь час поновлюється, і їх добрі наміри, так само, як і вони самі, дуже мінливі. Ні прокурорський догляд, ні суди не можуть запобігти злочинам, вони вигадані для того, щоб приймати їх вже вчиненими. З цього погляду превентивна поліція була б для країни благодіянням; але слово “поліція” лякає в наші часи законодавця, який розучився розрізняти зміст таких слів: управляти — адмініструвати — складати закони. Законодавець прагне того, щоб держава поглинула все, немов вона може діяти. Каторжник весь час думає про свою жертву і помститься саме тоді, коли правосуддя забуде про обох. Прюданс, зрозумівши інстинктивно, так би мовити, в загальних рисах ту небезпеку, що загрожувала їй, залишила Валансьєн і приїхала в сімнадцять років у Париж, щоб сховатись тут. Вона змінила чотири професії, найкращою з яких була професія статистки у маленькому театрі. Вона зустрілася з Паккаром і розповіла йому про свої поневіряння. Паккар, права рука Жака Коллена, його фанатичний прибічник, розказав своєму господареві про Прюданс; а той, коли йому стала потрібна рабиня, сказав до Прюданс:

— Коли ти служитимеш мені, як служать дияволу, я тебе визволю від Дюрю.

Дюрю — це і був той каторжник, той Дамоклів меч, що висів над головою Прюданс Серв’єн. Без цих подробиць багато критиків вважали б відданість Європи дещо фантастичною. Нарешті ніхто не зрозумів би того театрального ефекту, який справили наступні слова Карлоса.

— Так, дитино, ти можеш повернутись у Валансьєн... Стривай, читай-но!

І він передав їй газету за вчорашнє число, показавши пальцем таку замітку:

“Тулон. — Учора відбулась страта Жана-Франсуа Дюрю... Зранку гарнізон, і т. д.”

Прюданс випустила газету з рук, ноги її підломились під вагою тіла, вона оживала, бо, як сама вона казала, від того часу, коли почула загрозу Дюрю, вона була мертва.

— Бачиш, я додержав слова. Треба було чотири роки, щоб призвести Дюрю до страти, затягши його в пастку... Тепер, закінчивши тут моє завдання, ти будеш господинею в невеличкій торгівлі на батьківщині, з достатком у двадцять тисяч франків і одружишся з Паккаром, якому я дозволяю повернутись до чесноти, коли він піде у відставку.

Європа знов узяла газету й жадібними очима прочитала всі подробиці, які невтомно наводять газети протягом двадцяти років з приводу страти каторжників: урочисте видовище, духівник, що завжди вміє навернути покутника, старий злочинець, що напоумлює своїх колишніх поплічників, націлена артилерія, каторжник на колінах; далі банальні міркування, які нічого не змінюють у порядках каторги, де кишить вісімнадцять тисяч злочинів.

— Треба знову влаштувати тут Азію, — сказав Карлос.

Азія підійшла, нічого не розуміючи в пантомімі Європи.

— Щоб вона стала тут знову за кухарку, ви насамперед почастуєте барона таким обідом, якого він ніколи не їв; потім скажете, що Азія програла свої гроші й знову найнялась. Гайдука нам не треба: Паккар стане за кучера, кучери залишаються завжди на козлах, — до них там важко дістатись; шпигуни менше чіпатимуть його. Пані накаже йому носити пудровану перуку, трикутній капелюх грубого фетру з галунами — це його змінить; крім того, я його загримую.

— У нас будуть слуги? — спитала Азія, скошуючи очі.

— У нас будуть чесні люди, — відповів Карлос.

— Всі вони недоумкуваті! — зазначила мулатка.

— Якщо барон найме будинок, то у Паккара є приятель, що може бути швейцаром, — провадив Карлос. — Нам треба буде тільки лакея й мийницю посуду, ви зможете стежити за двома чужими...

У ту хвилину, коли Карлос збирався вийти, з’явився Паккар.

— Не йдіть, на вулиці народ, — сказав гайдук.

Ці прості слова були страшні. Карлос пішов у кімнату Європи, і залишався там, поки не прийшов по нього Паккар; він найняв фіакр, що заїхав у двір. Карлос спустив завіси, і поїхав так швидко, що угнатись за ним було неможливо.

Приїхавши в передмістя Сент-Антуан, він вийшов за кілька кроків від біржі візників, пішов туди пішки і повернувся на набережну Малаке, уникнувши, таким чином, надто цікавих очей.

— Ось глянь, дитино, — сказав він Люсьєнові, показуючи йому чотири сотні тисячних банкнот, — сподіваюсь, що можна внести в рахунок плати за землю Рюбампре. З цієї суми ми ризикнемо сотнею тисяч. Тільки що пустили омнібуси, парижани захопляться цією новиною; через три місяці ми потроїмо наш капітал. Я розуміюсь у цій справі: щоб пустити в хід акції, треба дати прекрасний дивіденд на капітал... це оновлена ідея Нюсінжена. Повертаючи собі землі Рюбампре, ми сплатимо не все зразу. Ти підеш до де Люпо, попросиш його рекомендувати тебе особисто одному повіреному, на ім’я Дерош, світовому крутію, до якого ти підеш у контору. Ти скажеш йому поїхати в Рюбампре, вивчити місцевість; ти запропонуєш йому двадцять тисяч франків гонорару, якщо він зуміє, купивши тільки на вісімсот тисяч франків землі навколо руїн замку, забезпечити тобі тридцять тисяч ренти.

— Як ти крокуєш! Все далі й далі!

— Я скрізь крокую. Та облишмо жарти. Ти обернеш сто тисяч екю на облігації державної скарбниці, щоб не втрачати процентів; можеш залишити їх Дерошу, він настільки чесний, наскільки й шахрай... Зробивши це, вирушай в Ангулем, добийся в сестри та її чоловіка згоду, щоб вони взяли на себе невеличку офіціозну брехню. Хай твої родичі скажуть, що вони тобі дали шістсот тисяч франків, щоб полегшити твоє одруження з Клотильдою де Гранльє, в цьому немає нічого безчесного.

— Ми врятовані! — скрикнув Люсьєн у захопленні.

— Так, ти врятований! — відповів Карлос. — Але тільки тоді, коли вийдеш із церкви св. Фоми Аквінського з Клотильдою як дружиною...

— Чого ж ти боїшся? — спитав Люсьєн, здавалося, сповнений цікавості до свого порадника.

— За мною стежать... Мені треба вдавати справжнього священика, а це дуже нудно! Чорт позбавить мене своєї протекції, побачивши мене з требником під пахвою.

У цей час барон де Нюсінжен, під руку зі своїм касиром, підійшов до дверей свого дому.

— Я туше поюсь, — сказав він ввіходячи, — що зропив богану... спрафу... Та ба! Ми своє фізьмемо!..

— На нещастя, пан парон насфав сфоє ім’я, — відповів добрий німець, який турбувався тільки про зовнішні речі.

— Так, моя офісіальна коханка пофинна мати станофище, гітне мене, — відповів цей Людовик XIV банківського світу.

Певний того, що рано чи пізно він оволодіє Естер, барон знову став тим самим великим фінансистом, яким був. Він знову так увійшов у керування справами, що його касир, побачивши його другого ранку о шостій годині в кабінеті за перевіркою цінностей, потер собі руки.

— Рішуче, пан парон зропив економію за остання ніш, — сказав він з усмішкою справжнього німця — наполовину хитрою, наполовину недоумкуватою.

Якщо багатії, подібні баронові де Нюсінжену, мають більше шансів, ніж інші, втрачати гроші, вони, разом з тим, частіше мають нагоду заробляти, навіть тоді, коли віддаються своїм примхам. Хоч фінансова політика славетного банку Нюсінжен описана в іншому місці[67], слід, проте, зазначити, що такі величезні багатства не набуваються, не складаються, не збільшуються, не зберігаються під час комерційних, політичних і промислових революцій наше доби без того, щоб не відбулось величезних утрат капіталу або, якщо хочете, величезних оподаткувань приватного капіталу... Дуже мало нових цінностей вливається в загальну скарбницю світу. Всяке нове нагромадження становить нову нерівність у загальному розподілі. Держава повертає те, що вона стягає, але який-небудь банк Нюсінжен, забравши щось, залишає його собі. Цей зрадницький удар не карається законом з тих самих причин, з яких Фридрих II був би Жаком Колленом або Мандреном[68], якби замість оперувати провінціями за допомогою боїв, він працював, як контрабандист, або оперував рухомим майном. Примушувати європейські держави укладати позики на двадцять чи десять процентів, заробляти ці десять або двадцять процентів на громадських капіталах, широко стягати гроші з промислових підприємств, захоплюючи сировину, простягати підприємцеві рятівний канат, щоб підтримати його на поверхні, поки витягнуть його задушене підприємство, — кінець-кінцем, всі ці виграні грошові бої і становлять високу фінансову політику. Звичайно, при цьому банкір, як і завойовник, ризикує, але так мало людей, спроможних брати участь у таких боях, що овець усе це не стосується: ці великі справи розв’язуються між пастухами. Отже, оскільки “екзекутовані” (термін, вживаний на жаргоні біржі) самі завинили тим, що хотіли надто багато заробити, їх нещастя, спричинене комбінаціями різних Нюсінженів, викликає дуже мало співчуття. Нехай спекулянт пустить собі кулю в лоб, біржовий маклер утече, нотаріус розорить сотню родин, — а це гірше ніж убити людину, нехай банкір оголосить себе банкротом, — усі ці катастрофи забуваються в Парижі за кілька місяців і їх скоро вкривають немов морські брижі цього великого міста. Величезні капітали різних Жак-Керів, Медичі, Анго з Дієппа, Оффреді з Ла-Рошелі, Фуггерів, Тьєполо, Корнерів були в свій час чесно набуті через привілеї, до яких спричиняло незнання джерел усіх коштовних товарів, але тепер географічна освіта так поширилася серед мас, конкуренція настільки обмежила зиск, що всяке раптове збагачення є наслідком або випадку чи винаходу, або законної крадіжки. Розбещена скандальними прикладами, дрібна торгівля, зокрема за останні десять років, відповіла на зрадництво великої торгівлі підлими замахами на сировину. Скрізь, де застосовується хімія, не п’ють більше вина, отже, виноробство занепадає. Щоб уникнути акцизу, продають фальсифіковану сіль. Суди налякані цією загальною нечесністю. Одне слово, французька торгівля є підозрілою в очах цілого світу; Англія теж деморалізується. Причина лиха полягає в нас у політичному законодавстві. Хартія оголосила царство грошей, отже, успіх стає найвищим мірилом атеїстичної доби. Тому зіпсованість вищих сфер, при всьому блискові успіху та зовнішній пристойності мотивацій, незмірно підліша, ніж тривіальна і майже особиста розбещеність нижчих сфер, що їх деякі риси надають цьому оповіданню трагічного, якщо хочете, комізму. Уряд, що боїться всякої нової думки, вигнав з театру елементи злободенного комізму. Буржуазія, менш ліберальна, ніж Людовик XIV, тремтить, чекаючи свого “Весілля Фігаро”, забороняв грати політичного “Тартюфа” і, звичайно, не дозволила б тепер грати “Тюркаре”, бо Тюркаре став владарем. Відтоді комедія переходить в оповідання, і книга стає хоч не такою швидкою, але певнішою зброєю поетів.

Цього ранку серед візитів відвідувачів, серед наказів, серед кількахвилинних нарад, що роблять кабінет Нюсінжена чимось на зразок фінансового трибуналу, один з маклерів повідомив його про зникнення одного з найспритніших, найбагатших членів цього товариства, Жака Фалле, брата Мартіна Фалле і спадкоємця Жюля Демаре. Жак Фалле був офіційним маклером фірми Нюсінжен. У згоді з дю Тільє і Келлерами барон з такою бездушністю підготував банкрутство цього чоловіка, немов ішлось про те, щоб заколоти ягня на пасху.

— Фін не міг удриматись, — спокійно відповів барон.

Жак Фалле зробив величезві послуги ажіотажеві. Під час кризи, кілька місяців тому, вів врятував становище сміливим маневруванням. Але чекати вдячності від біржових хижаків — хіба ж це не однаково, що намагатись розжалобити взимку українських вовків?

— Бідолаха! — відповів маклер, — він майже не думав про такий кінець і обставив будиночок для своєї коханки на вулиці Сен-Жорж, витративши на картини й меблі півтораста тисяч франків. Він так любив пані Валь-Нобль!.. Та ось вона змушена все це кинути... Там усе взято на борг.

“Туше топре, — сказав сам до себе Нюсінжен, — ось нагода фідшкотувати мої втрати минулої ноші...” Так фін нішого не сплатив? — спитав він у маклера.

— Е! — відповів маклер, — де той нечемний постачальник, який не дав би в кредит Жакові Фалле? Здається, там повний льох добірних вин. Між іншим, будинок продається, Фалле думав його купити. Умова на його ім’я. Яка дурість! Срібло, меблі, вина, карета, коні, все піде дешево, а що матимуть з цього кредитори?

— Брийдіть сафтра, — сказав Нюсінжен. — Я піту подифіться на фсе, і коли не путе оголошено банкрутстфо, трепа влаштувати фсе са сгодою, я фам торучу бропонуфати помірну ціну са ці меплі, і скласти угоду...

— Це можна прекрасно влаштувати, — сказав маклер. — Підіть зараз же туди, ви там побачите одного з компаньйонів Фалле і постачальників, що бажають закріпити за собою переважне право; але у Валь-Нобль усі їх рахунки на ім’я Фалле.

Барон де Нюсінжен негайно послав одного зі службовців до свого нотаріуса. Жак Фалле казав йому про цей будинок, який коштував щонайбільше шістдесят тисяч франків, і він схотів негайно стати його власником, щоб скористатися з привілеїв найму.

Касир (чесна людина!) прийшов довідатись, чи втратив його господар що-небудь на банкрутстві Фалле.

— Нафпаки, мій топрий Вольфганг, я поферну сопі сто тисяш франків.

— Як же це?

— Е, я матиму пудиночок, що його сей підолах Валле готував тля своєї коханки сілий рік. Я куплю фсе, забропонуфафши п’ятдесят тисяш франків кредиторам, а пан Гаржо, мій нотаріус, отершить мій наказ про пудинок; адже господар у скруті... Я це снав, але моя голофа пула не моя. Скоро моя пожестфенна Есдер пуде жити в нефелишкому балаці... Валле мені показував; се спрафшнє дифо, і са тфа кроки сфідси... Се мені якраз пітхотить.

Банкрутство Фалле примусило барона піти на біржу, але він не міг, ідучи з вулиці Сен-Лазар, не пройти вулицею Тебу; він і так уже страждав, не бачивши кілька годин Естер, йому хотілося, щоб вона завжди була біля нього.


Бариш, який він думав одержати від пожитків свого маклера, надзвичайно полегшував для нього вагу вже втрачених чотирьохсот тисяч франків. Захоплений думкою сповістити “сфого ангела” про переїзд з вулиці Тебу на вулицю Сен-Жорж, де вона буде в “невелишкому балаці” і де спогади вже не будуть заважати їх щастю, — він не чув землі під собою, йшов, наче юнак, і був сповнений юнацьких мрій. На повороті вулиці Труа-Фрер, серед своїх мрій, він побачив Європу, що йшла до нього серединою бруку зі збентеженим виразом.

— Кути ти йтеш? — спитав він.

— Ах, пане, я йшла до вас. Ви мали рацію вчора! Я тепер розумію, що краще було бідолашній пані піти в тюрму на кілька днів. Та хіба ж розуміються жінки у фінансових справах?.. Коли кредитори пані дізнались, що вона повернулась додому, всі вони на неї кинулись, як на здобич... Вчора о сьомій вечора, пане, наліпили жахливу об’яву про продаж її меблів у суботу... Та це ще нічого... Але пані, в якої таке добре серце, в свій час допомогла тому страховищу, знаєте?

— Який страховиш?

— Та тому ж, якого вона кохала, тому д’Естурні; ах, це був чарівний хлопець; він грав, от і все.

— Фін грав з міченими картами.

— Ну, що ж з того, а ви?.. — сказала Європа. — Що ви робите на біржі? Та стривайте, я розкажу. Одного разу, щоб не дати Жоржеві, як він казав, пустити собі кулю в лоб, вона заставила в ломбарді все своє срібло, свої самоцвіти, за які ще не було заплачено. Тепер, дізнавшись, що вона щось сплатила одному з кредиторів, усі прийшли й зчинили галас... Загрожують виправною тюрмою... Ваш ангел на лаві підсудних!.. Хіба від цього не стане дибом перука, а не саме тільки волосся?.. Вона вмивається слізьми, говорить, що в річку кинеться... О, вона кинеться!..

— Коли я піту то фас, брощай, піржа! — скрикнув Нюсінжен. — А се немошливо, шоб я не пішов туди, бо я там щось фіграю тля неї... Ійти, саспокій її: я сплачу її борги, я брийту до неї о шетвертій готині. Але, Ішені, скаши їй, шоб фона мене трошки кохала...

— Як то так — трошки? — дуже!.. Стривайте, пане, тільки щедрістю можна завоювати жіноче серце... Звичайно, ви вберегли б якусь сотню тисяч франків, якби вона пішла у в’язницю, але ніколи її серце не було б вашим... Як вона мені казала: “Ежені, він був такий великодушний, такий щедрий... Це прекрасна душа!”

— Фона сказала се, Ішені? — скрикнув барон.

— Так, пане, мені самій.

— На ось, фізьми десять луіторів.

— Дякую... Але вона в цю хвилину плаче, плаче з учорашнього дня так, як свята Магдаліна наплакала б за цілий місяць... Ваша кохана в розпачі, і це через борги, які не вона зробила! О, ці чоловіки! Вони обдирають жінок так, як жінки обдирають старих. Їй-богу!

— Фони фсі такі... заборговуються! Ах, ніколи не сліт заборговуватись... Хай фона пільше нічого не підписує. Я блачу, але якщо фона ше рас підпише... я...

— Ну, то що ж ви тоді зробите? — задерикувато спитала Європа.

— Поше мій! Я не маю ніякої флади нат нею... Я пуду керуфати її маленькими дільцями... Ійти, ійти, фтішай її, і скажи їй, шо шерес місясь фона пуде шити в нефелишкому балаці.

— Ви вмістили, пане барон, капітал на високих процентах у серце жінки! Стривайте! Я бачу, що ви помолодшали; я тільки покоївка, але я часто бачила таке явище... Це від щастя!.. Щастя дає якийсь відблиск... Якщо ви мали якісь витрати, не шкодуйте, ви побачите, що це дасть зиск. Насамперед, я сама казала пані: вона була б найостаннішою з останніх шльондрою, якби не покохала вас, бо ви її врятували з пекла... Та коли в неї не буде більше турбот, ви взнаєте, що то за жінка. Між нами кажучи, я можу вам признатись, — тієї ночі, коли вона стільки плакала ... та що ви хочете! Нам дорога повага чоловіка, якай буде утримувати нас... вона не наважилась розказати вам це все... хотіла втекти.

— Фтекти! — скрикнув барон, переляканий цією думкою. — Але піржа! Піржа! Йти, йти, я не сайду... але шоб я побачив піля фікна... се надасть мені батьорість...

Естер усміхнулась панові де Нюсінжену, коли він проходив мимо будинку, і він попрямував важкими кроками далі, кажучи собі:

— Це ш ангел!

Ось як Європа взялась до того, щоб досягти неможливого. Близько пів на третю Естер закінчила свій туалет, немов чекала Люсьєна; вона була чарівна. Побачивши її такою, Прюданс сказала, дивлячись у вікно:

— Ось пан!

Бідна дівчина кинулась, чекаючи Люсьєна, і побачила Нюсінжена.

— Ах, як ти болісно мене вражаєш! — сказала вона.

— Не було іншого способу примусити вас удати, ніби ви цікавитесь цим бідолашним стариганем, що сплатить усі ваші борги; адже, нарешті, всі вони будуть сплачені.

— Які борги? — скрикнуло це створіння, думаючи тільки про те, щоб утримати те кохання, яке відганяли від неї грізні руки.

— Ті, що пан Карлос наробив пані.

— Як? Уже ж заплачено майже чотириста п’ятдесят тисяч франків! — скрикнула Естер.

— У вас іще є боргів на півтораста тисяч франків. Але барон усе це прекрасно сприйняв... він вас візьме звідси, оселить вас у “нефелишкому балаці”. Та що! Ви не такі вже нещасні! На вашому місці, я, задовольнивши Карлоса, примусила б барона подарувати мені будинок і ренту. Пані, звичайно, найкрасивіша жінка, яку я тільки бачила, і найпринадніша, але хіба багато треба, щоб змарніти? Я була свіжа й гарна, та ось бачите... Мені двадцять три роки, майже стільки, як і пані, а мені дали б на десять років більше... Досить захворіти... Ну, а коли маєш у Парижі будинок і ренту, нема чого боятись кінчити на вулиці.

Естер не слухала Європи — Ежені — Прюданс Серв’єн. Отже, воля цієї людини, обдарованої генієм спокуси, знов занурила Естер у бруд, з тією ж силою, з якою витягла її звідти. Ті, кому відоме безмежне кохання, знають, що не можна відчувати його втіх без того, щоб не набути його чеснот. Після сцени в своїй халупі на вулиці Ланглад, Естер зовсім забула своє колишнє життя. Вона жила до цього часу дуже чеснотливо, замкнувшись у своїй пристрасті. Отже, щоб уникнути перешкод, досвідчений спокусник зумів так підготувати все, що бідній відданій дівчині залишалось тільки погоджуватись на шахрайства вже здійснені або що мають здійснитись. Виявляючи вищість спокусника, ця хитрість показує, яким способом він підкорив Люсьєна. Створити грізну потребу, вирити підкоп, заповнити його порохом і в критичний момент сказати співучасникові: “Кивни тільки головою, і все полетить у повітря”. Колись Естер, пройнята властивою куртизанкам мораллю, вважала всі ці штуки такими природними, що поважала тільки тих своїх приятельок, які вміли примусити чоловіка витрачатись. Розтринькані достатки — це немов почесні відзнаки для цих створінь... Карлос не помилився, покладаючись на спогади Естер. Всі ці воєнні хитрощі, стратегеми, тисячу разів використані не тільки такими жінками, а й марнотратниками, не бентежили Естер. Бідолашна дівчина відчувала тільки своє падіння. Вона кохала Люсьєна, а ставала визнаною коханкою барона де Нюсінжена: в цьому полягало для неї все. Нехай лжеіспанець бере гроші в заставу, нехай Люсьєн споруджує будівлю свого щастя з каміння могили Естер, нехай єдина ніч насолоди коштує старому банкірові більше або менше тисячофранкових білетів, нехай Європа витягне з нього кілька сот тисяч франків більш-менш геніальними способами, — все це ніяк не цікавило закохану дівчину. Та ось сум, що гриз їй серце: вона бачила себе протягом п’яти років чистою, як ангел! Вона кохала, була щаслива, не вчинила найменшої зради; і це прекрасне чисте кохання мало забруднитись. Її розум не протиставляв цього прекрасного безвісного життя майбутньому огидному існуванню. Це не було в ній ні розрахунком, ні поезією, вона тільки відчувала невиразне почуття безмежної сили: з білої ставала вона чорною, з чистої — нечистою, з благородної — підлою. Ставши за власним бажанням горностаєм, вона не могла знести цього морального забруднення. Отже, коли барон почав загрожувати своїм коханням, їй спало на думку кинутись у вікно. Крім того, Люсьєна вона любила безмежно, так, як дуже рідко жінка кохає чоловіка. Жінки, що запевняють у своєму коханні, що самі вірять у своє кохання — танцюють, вальсують, кокетують з іншими чоловіками, чепуряться для світу, шукають там захоплених поглядів; але Естер виконала без жодної жертви чудеса справжнього кохання. Вона кохала Люсьєна протягом шести років, як кохають актриси й куртизанки, що, вивалявшись у бруді й багні, жадібно прагнуть благородства, відданості справжнього кохання, виявляючи його виключність (чи не слід створити нове слово, щоб відтворити ідею, яка так мало реалізується?). Народи, що зникли, Греція, Рим і Схід, завжди позбавляли жінку волі; жінка, що любить, повинна була б сама себе позбавити волі. Отже, зрозуміло, що, виходячи з фантастичного палацу, де відбулося це свято, ця поема, щоб увійти в “нефелишкий балац” холодного старого, Естер переживала щось подібне до морального захворювання. Залізна рука штовхнула її по пояс у безчестя, перш ніж вона змогла подумати; але ці два дні вона думала, і серце її проймав смертельний холод.

Почувши слова “кінчити на вулиці”, вона схопилась і сказала:

— Кінчити на вулиці?.. Ні, краще кінчити в Сені...

— В Сені?.. А пан Люсьєн?.. — сказала Європа.

Це єдине слово примусило Естер знов сісти в крісло; вона залишалася, втупивши очі в квітку на килимі, і сльози її немов висихали від вогню, що палав у її голові! О четвертій годині Нюсінжен побачив свого ангела, заглибленого в той океан думок і рішень, по якому плавають жіночі душі і з якого вони виринають за допомогою слів, незрозумілих для того, хто не бував з ними в такому плаванні.

— Розглатьте фаш лоп, моя кразуне! — сказав їй барон, сідаючи біля неї. — Фі фше не матимете поргів... я умофлюсь з Ішені і фі шерес місяць покинете цю кфартиру, щоб переїхати в нефелишкий балац... О, гарненька рушка!.. Тайте, я поцілую. (Естер дозволила взяти руку, як собака дає лапку.) — Ах, фі таєте рушку, але не зерце... а я кохаю зерце...

Це так щиро було сказано, що бідна Естер глянула на старого з виразом глибокого жалю; він майже розгубився від цього погляду. Закохані, так само як мученики, почувають себе братами в муках. Ніхто в світі не розуміє так одне одного, як люди, що однаково страждають.

— Бідний! — сказала вона, — він кохає!

Почувши ці слова і невірно їх зрозумівши, барон зблід, кров закипіла йому в жилах, він немов дихав райським повітрям. У таких літах мільйонер ладен заплатити за подібне почуття стільки золота, скільки зажадає жінка.

— Я люплю фас, як сфою дочку!.. — сказав він, — і пошуваю тут, — провадив він, поклавши руку на серце, — шо я не мошу пачити фас інакше як шаслифою.

— Якби ви згодились бути мені тільки за батька, я вас дуже любила б, ніколи не покинула б, і ви побачили б, що я не погана жінка, не продажна, не корислива, як вам тепер здається.

— Фі зропили маленькі турниці, — провадив барон, — як усі гарненькі шінки, ось і фсе. Облишмо цю розмофу. Наша збрава — саропляти грошей тля вас... Будьте шасливі: я згоден бути фашим патьком кілька тнів, я розумію — фам треба сфикнути до мого нешасного фігура.

— Правда? — скрикнула вона і в ту мить скочила йому на коліна, охопила його шию рукою й пригорнулась до нього.

— Брафта, — відповів він, намагаючись викликати усмішку на своєму обличчі.

Вона поцілувала його в лоб, повіривши в неймовірну угоду: залишатись чистою й бачитися з Люсьєном. Вона так пестила банкіра, що в ній ожила Торпіль. Зачарований старий обіцяв залишатись батьком протягом сорока днів. Ці сорок днів були потрібні, щоб купити і обладнати будинок на вулиці Сен-Жорж. Вийшовши на вулицю і йдучи додому, барон казав собі:

— Я таки турило!

Справді, бувши дитиною в присутності Естер, без неї він знов ставав хижаком, зовсім подібно до того, як Картяр[69] кожного разу, коли в нього не було жодного су, закохувався в Анжеліку.

— Півмільйона, і ше не снай, яка її нога, це фше санатто турно; але ніхдо, на шастя, не вснає цього, — казав він через три тижні.

І він вирішував покінчити з жінкою, яку так дорого купив. Але в присутності Естер він витрачав весь час, який міг їй приділити, на те, щоб спокутувати брутальність першого знайомства.

— Я не мошу, — казав він їй в кінці місяця, — пути завшди патьком.

У кінці грудня 1829 року, напередодні переселення Естер у маленький будинок на вулиці Сен-Жорж, барон попросив дю Тільє привести туди Флоріну, щоб вона оглянула, чи все відповідає багатству Нюсінжена, чи були втілені слова “нефелишкий балац” тими художниками, яким доручили зробити цю клітку гідною пташки. Всі новинки, визнані розкошами перед революцією 1830 року, робили цей будинок зразком гарного смаку. Грендо, архітектор, бачив у ньому найкращий витвір свого мистецтва декоратора. Сходи, оздоблені мармуром, ліпні прикраси, тканини, помірно застосована позолота, якнайдрібніші деталі, — так само як і великі речі, перевершували все, що доба Людовика XV залишила Парижу в цьому дусі.

— Оце моя мрія — такий будинок і чеснота! — сказала Флоріна, усміхаючись. — А для кого ж це ти так витрачаєшся? — спитала вона Нюсінжена. — Чи не для якої-небудь діви, що злетіла з неба?

— Це шінка, що пітноситься тути сноф, — відповів барон.

— Отже, ти граєш роль Юпітера, — відповіла актриса. — Коли ж ми її побачимо?

— О! В день, коли справлятимуть входини! — вигукнув дю Тільє.

— Не раніж... — сказав барон.

— Треба буде як слід почиститись, зашнуруватись, причепуритись, — провадила Флоріна. — Е, ото вже завдадуть жінки клопоту своїм кравцям і перукарям перед цим днем!.. А коли ж саме?

— Я не госпотар.

— Ото, видно, жінка!.. — скрикнула Флоріна. — Ах, як би мені хотілось побачити її!..

— І мені теш, — наївно відповів барон.

— Як! Жінка, будинок, меблі — все буде нове?

— Навіть банкір, — сказав дю Тільє, — бо ж мій друг здається мені зовсім молодим.

— Доведеться йому, — сказала Флоріна, — хоч на хвилинку стати двадцятирічним.

З перших днів 1830 року всі в Парижі говорили про пристрасть Нюсінжена і про казкові розкоші його будинку. Бідолашний банкір, виставлений напоказ, висміюваний, розлючений, як це легко уявити, поєднав тоді в своїй голові волю фінансиста із шаленою пристрастю, що сушила йому серце. Він хотів, справляючи входини, скинути одяг благородного батька і відшкодувати собі за стільки жертв. Все ще зазнаючи поразки від Торпіль, він вирішив вести справу про свій шлюб через листування, щоб одержати від неї власноручно підписане зобов’язання. Адже банкіри вірять тільки векселям. Отже, біржовий хижак встав рано в один із перших днів того року, замкнувся в кабінеті й почав складати такий лист, написаний гарною французькою мовою, бо якщо він погано вимовляв, то писав прекрасно:


“Люба Естер, квітка моїх думок і єдине щастя мого серця! Говорячи вам, що я люблю вас, як дочку, я обманював вас і себе самого. Я тільки хотів висловити вам святість свого почуття, не схожого ні на яке з тих почуттів, що їх переживали люди, по-перше — тому, що я старий, по-друге — тому, що я ніколи не кохав. Моя любов до вас така, що якби ви коштували мені всього мого багатства, я кохав би вас не менше. Будьте справедливі: більшість чоловіків не побачили б у вас ангела; а я ніколи не заглядав у ваше минуле. Я люблю вас водночас і так, як свою дочку Августу, єдину мою дитину, і так, як я любив би свою дружину, якби тільки дружина змогла любити мене. Якщо успіх — єдине виправдання для закоханого старого, то спитайте себе, чи не граю я смішну роль. Я зробив з вас утіху, радість своєї старості. Ви знаєте, що до самої моєї смерті ви будете щасливі, як тільки може бути щаслива жінка, знаєте також, що після моєї смерті ви будете досить багаті, щоб вашій долі заздрило багато жінок. В усіх угодах, які я укладаю з того часу, як мав щастя розмовляти з вами, ваша частка відраховується насамперед, і ви маєте свій рахунок у банку Нюсінжен. Через кілька днів ви ввійдете в будинок, який, рано чи пізно, буде вашим, якщо він вам сподобається. Що ж, чи будете ви й там приймати мене, як батька, чи, може, я стану нарешті щасливим?.. Пробачте мені, що пишу вам з такою відвертістю; але у вашій присутності я втрачаю сміливість і занадто відчуваю, що ви моя владарка. У мене немає наміру образити вас, мені тільки хочеться розповісти вам, як я страждаю і як тяжко чекати в моєму віці, коли кожен день забирає в мене надії й утіхи. Делікатність моєї поведінки гарантує, зрештою, щирість моїх намірів. Чи діяв я хоч раз, як кредитор? Ви — як фортеця, а я чоловік не молодий. На мої ремствування ви відповідаєте, що йдеться про ваше життя і, слухаючи вас, я починаю вірити цьому. Але дома я знову поринаю в найпохмуріший смуток і в сумніви, що знеславлюють і вас, і мене. Ви здались мені такою ж доброю, як і прекрасною, але вам подобається спростовувати мої переконання. Міркуйте самі! Ви кажете, що плекаєте в своєму серці пристрасть, жорстоку пристрасть, і не хочете назвати мені людини, яку ви кохаєте... Чи це природно? Ви зробили з досить сильної людини людину нечувано слабку!.. Бачите, до чого я дійшов! Через п’ять місяців я змушений запитувати вас, яке майбутнє готуєте ви моїй пристрасті. Треба ще знати, яку роль гратиму я на відкритті вашого дому! Гроші для мене ніщо, коли йдеться про вас; я не буду таким дурним, щоб вихвалятись цією байдужістю до них; але, якщо кохання моє безмежне, то багатство моє обмежене, і я потребую його тільки для вас. Так ось, якби віддавши вам усе що маю, я міг би, злидар, добитись вашої приязні, я б волів бути злидарем, аби ви мене кохали, ніж багатим і зневаженим. Ви змінили мене так, люба моя Естер, що ніхто мене не впізнає: я заплатив десять тисяч франків за картину Жозефа Брідо, бо ви мені сказали, що він талановитий і невизнаний художник. Нарешті, я даю всім жебракам, яких зустрічаю, по п’ять франків заради вашого імені. Чого ж просить нещасний старий, що розглядає себе, як вашого боржника, коли ви йому робите честь прийняти що-небудь від нього?.. Він хоче тільки надії, але якої надії, Боже великий! Чи не є це певність, що від вас буде одержано тільки те, що візьме моя пристрасть? Але вогонь мого серця допоможе вашим жорстоким обманам. Ви бачите, що я готовий виконати всі умови, які ви поставите перед моїм щастям, моїми рідкими втіхами; але принаймні скажіть, що в той день, коли ви вступите у володіння вашим домом, ви приймете серце й рабську службу того, хто залишається до кінця життя

вашим рабом

Фредеріком де Нюсінженом”.


— Е, він мені набридає, цей горщик з мільйонами! — скрикнула Естер, що знову стала куртизанкою.

Вона взяла аркушик паперу й списала його весь відомою фразою, що стала прислів’ям на славу Скріба[70]:

“Візьміть мого ведмедя”.

За чверть години Естер, пройнята докорами сумління, написала такого листа:


“Пане барон!

Не звертайте найменшої уваги на лист, що ви отримали від мене: я вдалася до дурощів мого юнацтва: пробачте ж, пане, бідній дівчині, яка повинна бути рабою. Ніколи я так не відчувала усієї огидності свого становища, як з того дня, коли була передана вам. Ви заплатили, я вам винна саму себе. Немає нічого священнішого, ніж борг безчестя. Я не маю права збанкрутувати, кинувшись у Сену. Завжди можна було б сплатити борг тією жахливою монетою, що має вартість тільки з одного боку: отже, я буду до ваших послуг. Я хочу однією ніччю заплатити всю суму, внесену на мій рахунок до цієї фатальної хвилини, і я певна, що одна моя година варта мільйонів тим більше, що вона буде єдина й остання. Цим ми поквитаємось, і тоді я зможу залишити життя. Чесна жінка має надію піднятись після падіння, але ми, ми падаємо занадто низько. Отже, моє рішення таке непохитне, що я прошу вас зберегти цей лист, як свідчення про причину смерті тієї, хто на один день буде вашою служницею

Естер”.


Тільки-но цей лист був надісланий, Естер пошкодувала. Через десять хвилин вона написала третього листа. Ось він:


Вибачте, любий барон, це знову я. Я не хотіла ні глузувати з вас, ні образити вас; я тільки хочу, щоб ви поміркували над такими простими словами: якщо ми залишимось у стосунках батька й дочки, ви матимете малу, але тривалу втіху; якщо ж ви зажадаєте виконання умови, вам доведеться мене оплакувати. Більше не буду докучати вам: день, коли ви виберете втіху замість щастя, буде для мене останнім.

Ваша дочка Естер”.


Від першого листа барона пройняло тією холодною люттю, від якої мільйонери вмирають; він глянув у дзеркало, подзвонив.

— Ношну фанну! — крикнув він новому своєму лакеєві.

У той час, коли він приймав ножну ванну, надійшов другий лист; прочитавши його, він знепритомнів. Мільйонера перенесли в ліжко. Коли він опритомнів, пані де Нюсінжен сиділа біля ліжка.

— Дівчина має рацію! — сказала вона. — Навіщо ви хочете купувати кохання?.. Хіба воно продається на ринку? Покажіть, що ви писали.

Барон дав їй кілька чернеток; пані де Нюсінжен прочитала їх, усміхаючись. Надійшов третій лист.

— Це дивна дівчина! — скрикнула баронеса, прочитавши останній лист.

— Шо ропити, бані? — спитав барон у своєї дружини.

— Чекати.

— Чекати! — відповів він, — брирода пезжалісна...

— Заждіть, любий, — сказала баронеса, — ви, нарешті, почали чудово ставитись до мене, я дам вам добру пораду.

— Фі топра шінка!.. — сказав він. — Ропіть порги, я плашу.

— Те, що трапилося з вами, коли ви одержали листи від цієї дівчини, зворушує жінку більше, ніж витрачені мільйони, чи ніж будь-які прекрасні листи; подбайте про те, щоб вона про це дізналась стороною, можливо, що ви оволодієте нею. Але... не бійтесь, вона від цього не помре, — сказала вона, оглянувши свого чоловіка з голови до п’ят.

Пані де Нюсінжен зовсім не знала натури куртизанки.

“Яка бані де Нішінген росумна”, — сказав сам до себе барон, коли дружина вийшла.

Але що більше він захоплювався тонкістю поради, яку тільки що дала йому дружина, то менше міг він уявити собі, як скористатись нею; і він не тільки здавався дурним, але й казав це сам собі.

Придуркуватість фінансиста, хоч вона й стала майже прислів’ям, все ж тільки відносна. З дарами нашого розуму справа така сама, як і з тілесними здібностями. Сила танцюриста — в ногах, коваля — в руках; ринковий носій вправляється в носінні тяжкого, співак працює над своєю гортанню, піаніст зміцнює кисть руки. Банкір звикає комбінувати справи, аналізувати їх, рухати інтереси, так само, як автор водевілів навчається комбінувати ситуації, аналізувати сюжети, придумувати персонажів. Від барона де Нюсінжена не слід вимагати дотепної розмови, так само, як від розуму математика не слід жадати поетичних образів. Чи багато припадає на епоху таких поетів, які одночасно були б і прозаїками або виявляли дотепність у життєвій практиці, як пані Корнюель[71]? Бюффон був важкодум, Ньютон ніколи нікого не любив, лорд Байрон любив тільки себе самого, Руссо був похмурий і мало не божевільний, Лафонтен — неуважний. Рівномірно розподілена людська сила дає дурнів або суцільну посередність; нерівномірність створює ті невідповідності, які називають геніями, і вони, якби їх можна було бачити, здалися б потворами. Той самий закон управляє й тілом: досконалу красу майже завжди супроводжує холодність або дурість. Дарма, що Паскаль — водночас великий математик і великий письменник, що Бомарше — великий аферист, що Заме[72] тонкий царедворець; ці рідкісні винятки стверджують правило про специфічність розумових здібностей. Отже, банкір виявляє в сфері спекуляцій стільки ж дотепності, спритності, хитрощів, стільки різних здібностей, скільки вмілий дипломат — у сфері національних інтересів. Якби банкір залишався видатною людиною й поза межами свого кабінету, — він був би великою людиною. Нюсінжен, помножений на князя де Лінь, на Мазаріні або Дідро — це майже неможлива формула людини, яка, проте, знайшла собі ім’я в Периклі, Аристотелі, Вольтері й Наполеоні. Сонячне сяйво імператорської влади не повинно знецінювати приватну людину: імператорові не бракувало чарівності, він був освічений і дотепний. Пан де Нюсінжен, найчистіший банкір, позбавлений будь-якої вигадливості за межами своїх розрахунків, як і більшість банкірів, вірив тільки у безперечні цінності. Щодо мистецтв, то він завжди мав досить здорового глузду, щоб за допомогою золота в усьому питати поради в експерта, запрошуючи найкращого архітектора, хірурга, знавця картин, скульптури, найдосвідченішого юриста в усіх випадках, коли треба було будувати будинок, подбати про здоров’я, придбати рідкісні речі або землю. Але оскільки присяжного експерта в інтригах і знавця в любовних справах немає, то банкір зазнає великих поразок у коханні й зовсім не вміє поводитися з жінкою. Отже, Нюсінжен не вигадав нічого кращого, ніж те, що він уже робив, тобто дати грошей якому-небудь Фронтенові чоловічої або жіночої статі, щоб той діяв і думав за нього. Тільки пані Сент-Естев могла застосувати засіб, пропонований баронесою. Банкір гірко каявся, що посварився з огидною крамаркою. Проте, переконаний у магнетичній дії своєї каси і в заспокійливих ліках за підписом Гара[73], він подзвонив своєму лакеєві і наказав йому піти на вулицю Нев-Сен-Марк до тієї жахливої вдови і запросити її. У Парижі крайності збігаються через пристрасті. Порок тут завжди поєднує багатого з бідним, великого з малим. Імператриця питає поради у мадемуазель Ленорман[74]. Нарешті, в кожному столітті вельможа знаходить свого Рампонно[75].

Новий камердинер повернувся через дві години.

— Пане барон, — сказав він, — пані Сент-Естев розорилась.

— А, дим краше, — весело сказав барон, — фона моя!

— Ця кумонька, здається, трошки полюбляє гру, — провадив камердинер. — Крім того, нею командує якийсь комедіантик з мандрівного театру; вона його видає заради пристойності за хрещеного сина. Кажуть, що вона прекрасна кухарка, вона шукає місця.

“Ці шортові нишчі генії мають тесять спосопів саропляти гроші і тванадцять спосопів фітрачати їх”, — сказав сам до себе барон, не підозрюючи, що його думка збігається з висловом Панурга.

Він знову послав слугу шукати пані Сент-Естев; вона прийшла тільки на другий день. На запитання Азії, камердинер розповів цій шпигунці про жахливі наслідки листів від коханки пана барона.

— Мабуть, пан барон дуже любить цю жінку, бо він мало не вмер. Я йому радив не ходити туди більше, бо його там скоро улестять і обдурять. Жінка, яка вже коштує панові барону, як кажуть, п’ятсот тисяч франків, не рахуючи того, що він витратив на будиночок на вулиці Сен-Жорж! Та ця жінка хоче грошей і тільки грошей. Виходячи з кімнати пана, пані баронеса казала, сміючись: “Якщо так і далі триватиме, то дівка зробить мене вдовою”.

— Чортовина! — відповіла Азія. — Ніколи не треба вбивати курку, що несе золоті яйця.

— Пан барон має надію тільки на вас, — сказав камердинер.

— Ага! Та вже ж я вмію впливати на жінок!..

— Заходьте ж, — сказав камердинер, підкоряючись цій таємничій силі.

— Що ж це, — сказала фальшива Сент-Естев, входячи зі смиренним виразом до хворого, — пан барон, значить, має маленькі неприємності? Та що ж поробиш! Усі ми страждаємо через свої вади. І я теж зазнала лиха. За два місяці колесо фортуни таки повернулось для мене якось дивно! Ось я шукаю місця... Ми з вами обоє були нерозважливі. Якби пан барон поставив мене за кухарку у пані Естер, я служила б йому, як найвідданіша з відданих і стала б йому дуже в пригоді, щоб стежити за Ежені і за пані.

— Не в тому спрафа, — сказав барон. — Я не мошу фсяти гору, і мене крутять, як...

— Як дзиґу, — перервала Азія. — Ви командували іншими, татусю, тепер дівчатко вас держить і морочить... Небо справедливе!..

— Спрафетлифе? — скрикнув барон. — Я не тля того тепе кликав, шоб слухати мораль...

— Ах, синочку, трошки моралі ніколи не завадить. Для нас — це сіль життя, як порок для святенників. А скажіть-но, чи були ви щедрі? Ви сплатили її борги...

— Дак! — жалісно сказав барон.

— Добре. Ви викупили її речі, це ще краще; але згодьтесь — цього ще не досить: це ще не дає їй нічого зробити, а такі створіння люблять блищати...

— Я їй готую отин сюрприз, на вулиці Сен-Шорш... Фона снає... — сказав барон. — Але я не хочу пути оптуреним...

— Ну, то киньте її...

— Я поюсь, що фона мене фітпустить! — скрикнув барон.

— А ми хочемо мати її за свої гроші, сину, — відповіла Азія. — Слухайте. Ми таки навитягали з публіки цих мільйончиків, хлопче! Кажуть, що у вас їх аж двадцять п’ять.

Барон не міг стримати усмішку.

— Так ось, треба віддати один із них...

— Я п його з оходою фіттав, — відповів барон, — та не всигну я його тати, як у мене сашадають тругого.

— Розумію, — відповіла Азія, — ви не хочете сказати А, боючись, що доведеться йти до Я. Проте, Естер чесна дівчина...

— Туше шесна тіфшина! — скрикнув барон, — фона зготна фіддатись, але так, як сплашують порг.

— Одне слово, вона не хоче бути вашою коханкою, відчуває огиду. Я уявляю собі, це дівча завжди йшло за своїми примхами.. Коли досі мала справу з чарівними юнаками, не дуже то будеш турбуватись про старого... Ви не гарні, гладкі, як Людовик XVIII, трошки дурнуваті, як усі, хто гнався за фортуною замість упадати коло жінок. Так ось, якщо ви не пошкодуєте шестисот тисяч франків, — сказала Азія, — я берусь зробити так, що вона стане для вас усім, чим тільки ви бажаєте.

— Шістсот тисяш франків! — скрикнув барон, аж підскочивши. — Есдер уше коштує мені мільйон!

— Щастя таки коштує мільйона шестисот тисяч франків, мій гладкий розпуснику! Ви ж знаєте за наших часів чоловіків, які проїли зі своїми коханками більше, ніж по мільйону або й по два мільйони. Я навіть знаю жінок, що коштували життя, за яких люди викинули свою голову в кошик... Знаєте того лікаря, що отруїв свого друга?.. Він хотів багатства, щоб ощасливити жінку.

— Дак, я снай; але хоч я й сакоханий, я не турний, бринаймні тут, бо коли я її пачу, я фіттав пи їй сфій пумашник...

— Слухайте, пане барон, — сказала Азія, набуваючи пози Семіраміди, — вам уже досить таки нагоріло. Так само вірно, як те, що я звусь — у комерції, певна річ, — Сент-Естев, я стаю на ваш бік.

— Топре!.. Я тепе нагоротшу!

— Думаю, що винагородите, бо я вже показала вам, як умію мститися. Крім того, знайте, татусю, — сказала вона, жахливо блимаючи на нього очима, — що я маю спосіб відібрати у вас Естер одним пальцем. А я цю жінку знаю! Коли це дівчисько дасть вам щастя, то воно буде вам ще потрібніше, ніж тепер. Ви мені добре заплатили, хоч вас довелось тягати за вуха, але нарешті ви таки виклали гроші! Я ж виконала свої зобов’язання, чи не правда? Ну, так ось, я пропоную вам угоду.

— Кашіть!

— Ви мене влаштовуєте кухаркою у пані, наймаєте на десять років, призначаєте мені тисячу франків платні, за останні п’ять років сплачуєте вперед... завдаток. А як же ви хочете! Влаштувавшись у пані, я берусь налаштувати її до дальших поступок. По-перше, ви надсилаєте їй чудовий наряд від пані Августи, яка знає смак і вимоги пані, наказуєте, щоб новий екіпаж подали до дверей о четвертій годині. Після біржі ви заходите до неї й їдете разом з нею на прогулянку у Булонський ліс. Отже, таким чином ця жінка визнає, що вона ваша коханка, вона зобов’язується перед очима цілого Парижа... Сто тисяч франків... Ви пообідаєте з нею (я вмію приготувати обід такого сорту); ви їдете з нею в театр, у Вар’єте, в літерну ложу, і цілий Париж каже: “Ось старий шельма Нюсінжен зі своєю коханкою...” Хіба не приємно, щоб так думали? Всі ці втіхи — я ж таки добра жінка — входять у згадану сотню тисяч франків. За тиждень, поводячись отак, ви багато чого досягнете.

— Я п спладив сто тисяш франків...

— Наступного тижня, — провадила Азія, вдаючи, що не чула цієї жалісної фрази, — пані наважиться після тих підготовчих кроків залишити свою квартирку й влаштуватись у будиночку, який ви їй пропонуєте. Ваша Естер знову побачить світ, вона зустрінеться з колишніми подругами! Їй схочеться блищати, приймати в своєму палаці! Це природно... Ще сто тисяч франків! Чорт забери, ви в своєму домі, Естер скомпрометована... вона ваша. Залишається дрібничка, яку ви вважаєте за найголовніше, старий слон! (Ну, чого очі витріщив, гладка потворо!). Ну, так я за це берусь. Чотириста тисяч франків... А, товстунчику, за це ти викладеш гроші тільки на другий день... Хіба це не чесність!.. Я тобі більше довіряю, ніж ти мені. Якщо я умовлю пані показатися з вами в ролі вашої коханки, скомпрометувати себе, взяти все, що ви їй подаруєте, — і, можливо, сьогодні ж, — ви повірите, що я маю змогу довести її до того, щоб вона здала вам великий Сен-Бернарський прохід. А це не легко, запевняю вас!.. Тут, щоб провести вашу артилерію треба стільки ж зусиль, скільки довелось прикласти першому консулові в Альпах.

— А шому?

— Серце в неї сповнене кохання, razibus[76], як кажуть ті, що знають латину, — відповіла Азія. — Вона уявляє себе царицею Савською, бо обмилася жертвами, принесеними її коханцеві... так думають подібні жінки. Ах, хлопче, треба бути справедливим, це ж гарно! Мене не здивувало б, якби ця дивачка померла з горя, що належить вам; але що мене заспокоює — я це кажу, щоб підбадьорити вас, — це те, що в ній є добрі задатки для шльондри.

— Ти, — сказав барон, що слухав Азію мовчазно й з глибоким захопленням, — геній спокуси, як я — в панківських спрафах.

— То ми згодні, мій песику? — спитала Азія.

— Згода за п’ятдесят тисяш франків самість ста тисяш!.. І п’ятсот тисяш я там на тругий тень після мого дріумфу!

— Ну, добре, буду працювати, — відповіла Азія... — Ах, ви можете прийти! — провадила вона далі шанобливо. — Пан знайде пані вже ніжною як котяча спинка, і, можливо, вона буде в настрої робити приємне панові.

— Ійти, ійти, люпа, — сказав барон, потираючи руки.

І, всміхнувшись цій жахливій мулатці, він сказав сам до себе:

“Як прафильно роплять ті, хто має пагато грошей!”

Скочивши з ліжка, він пішов у контору і з легким серцем узявся до своїх незліченних справ.

Рішення Нюсінжена було для Естер згубніше, ніж будь-що у світі. Бідолашна куртизанка, уникаючи зради, захищала своє життя. Карлос називав цю, таку природну, оборону “манірництвом”. Отож, Азія, вживши всіх звичайних заходів обачності, пішла до Карлоса, щоб повідомити його про нараду, яка тільки що відбулась у неї з бароном, і про всі ті вигоди, які вона з цього має. Гнів цього чоловіка був такий самий жахливий, як і він сам. Він одразу ж прибув у кареті зі спущеними завісами до Естер, наказавши в’їхати у двір. Цей подвійний брехун з’явився до бідної дівчини ще вкритий смертельною блідістю. Вона стояла, коли побачила його, але ноги в неї немов підломились, і вона впала у крісло.

— Що з вами, пане? — спитала вона, і всі члени її затремтіли.

— Залиш нас, Європа, — сказав він покоївці.

Естер глянула на дівчину, як дитина дивиться на матір, від якої її відривав вбивця, щоб зарізати.

— Чи знаєте ви, куди маєте запроторити Люсьєна? — спитав Карлос, залишившись сам на сам з Естер.

— Куди?.. — спитала вона слабим голосом, насмілюючись глянути на свого ката.

— Туди, звідки я прийшов, моя люба.

В Естер затьмарилось в очах, коли вона дивилася на цього чоловіка.

— На каторгу! — додав він тихо.

Естер заплющила очі, ноги в неї витяглись, руки звисли, вона зблідла. Чоловік подзвонив, увійшла Прюданс.

— Приведи її до притомності, — сказав він холодно, — я ще не закінчив.

Чекаючи, він походжав по вітальні. Прюданс-Європа змушена була попросити пана перенести Естер на ліжко; він узяв її з легкістю, яка виявляла атлетичну силу. Довелось піти по найсильніші ліки, які були в аптеці, щоб повернути Естер усвідомлення її нещасть. Через годину бідна дівчина знову могла слухати того, хто, як живий кошмар, сидів у ногах на її ліжку, втупивши в неї сліпучий, немов розплавлений свинець, погляд.

— Серденько моє, — провадив він, — Люсьєн перебував на роздоріжжі між блискучим, почесним, щасливим, гідним життям, і ямою, сповненою води, мулу й камінців, у яку він хотів кинутись, коли я його зустрів. Сім’я де Гранльє жадає від хлоп’ятка землі на мільйон, перш ніж одержати для нього титул маркіза й простягти йому довгу жердину, що зветься Клотильда, за допомогою якої він піднесеться до влади. Завдяки нам обом, Люсьєн тільки що купив материнський маєток, старий замок Рюбампре, що коштував не так-то багато — тридцять тисяч; але його довірений внаслідок вдалих комбінацій нарешті приєднав до цього на мільйон земель, за які сплачено триста тисяч франків. Замок, витрати, оплата тих осіб, яких висунули, щоб приховати операцію від місцевих жителів, — забрали решту. Щоправда, ми маємо в роботі сто тисяч франків, які через кілька місяців дорівнюватимуть двом або трьом сотням тисячам франків, та все ж іще лишається до сплати чотириста тисяч... Через три дні Люсьєн повернеться з Ангулема, куди поїхав для того, щоб не дати приводу підозрювати, що він знайшов своє багатство, перетрушуючи ваші матраси.

— О, ні, — сказала вона, підводячи очі божественним рухом.

— Я питаю вас, чи тепер час лякати барона? — сказав він спокійно; — а ви позавчора трохи не вбили його! Він знепритомнів, як жінка, прочитавши ваш другий лист. У вас чудовий стиль, вітаю вас. Та якби барон помер, що з нами було б? Коли Люсьєн вийде з церкви св. Фоми Аквінського, як зять герцога де Гранльє, коли хочете... добре, моя люба, пропоную вам руку, щоб удвох стрибнути в Сену. Можна покінчити й таким способом. Але поміркуйте-но! Чи не краще буде жити, щохвилини повторюючи: “ця блискуча доля, ця щаслива сім’я...” адже будуть діти; — діти!.. чи подумали ви коли-небудь про втіху попестити голівки його дітей?

Естер заплющила очі й злегка здригнулась.

— Так ось, дивлячись на це щастя, ми скажемо: “Ось моє творіння”.

Запанувала мовчанка; вони дивились одне на одного.

— Ось що я намагався зробити з людини в розпачі, яка збиралася кинутись у воду, — провадив Карлос. — Чи я егоїст? Ось як люблять! Так віддано служать тільки королям, але я коронував Люсьєна! Якби мене тепер прикували на решту днів моїх до старого мого ланцюга, здається, я спокійно залишався б там, думаючи: “Він на балу, він при дворі”. Душа моя і думка тріумфували б у той час, як дрантя моє було б віддане на волю наглядачам. А ви — жалюгідна самка, ви кохаєте, як самка. Проте, кохання куртизанки повинно бути, як в усіх нижчих створінь, способом стати матір’ю, всупереч природі, яка вас вражає неплідністю! Чи знаєте ви, що я зробив би, щоб не компрометувати Люсьєна, якби під шкурою абата Карлоса Еррери впізнали каторжника, яким я колись був?

Естер з якимсь жахом чекала відповіді.

— Так ось, — провадив він далі після недовгої паузи, — я б умер, як умирають негри, проковтнувши язик. А ви вашими кривляннями наводите на мій слід. Про що я вас просив?.. Щоб ви на шість місяців, на шість тижнів вбрались у спідницю Торпілі і скористались нею, щоб витягти мільйон... Люсьєн ніколи вас не забуде! Чоловік не забуде створіння, що нагадує про себе тим щастям, яке він відчуває, прокидаючись щодня в багатстві. Люсьєн кращий за вас... Він колись кохав Коралі, вона вмирає; добре, він не мав за що її поховати, але він не умлівав, як оце ви тільки що, хоч він і був поет; він написав шість веселих пісень, заробив триста франків, якими й зміг заплатити за похорон Коралі. В мене є ці пісеньки, я знаю їх напам’ять. То складайте ж і ви пісеньки: будьте веселою, будьте шаленою, будьте непереможною і ненаситною! Зрозуміли? Не примушуйте мене повторювати... Цілуйте татуся. Прощавайте...

Коли через півгодини Європа увійшла до своєї пані, вона побачила її на колінах перед розп’яттям у позі, якої найблагочестивіший із художників надав Моїсеєві перед купиною на горі Хорив, щоб змалювати його глибоке й цілковите поклоніння перед Ієговою. Проказавши останні молитви, Естер зрікалась свого прекрасного життя, честі, яку вона сама собі створила, слави, чесноти, свого кохання. Вона встала.

— О, пані, ви ніколи не будете вдруге такою! — скрикнула Прюданс Серв’єн, вражена божественною красою своєї пані.

Вона хутко повернула дзеркало, щоб нещасна дівчина могла побачити себе. В її очах немов затрималась частка душі, яка відлітала на небеса. Обличчя єврейки засліплювало своїми барвами. Її вії, зрошені слізьми, висохлими від жару молитви, нагадували листя літнього дощу, і сонце чистого кохання востаннє переливалося в них діамантами. Її уста немов зберігали вираз останніх благань до ангелів, від яких вона безсумнівно одержала пальму мучеництва, довіривши їм своє чисте життя. Нарешті, її сповнювала велич, що, напевне, осявала Марію Стюарт в ту хвилину, коли вона прощалася з короною, землею і коханням.

— Я хотіла б, щоб Люсьєн бачив мене такою, — сказала вона, затамовуючи зітхання. — А тепер, — провадила вона вібруючим голосом, — починаймо туман пускати...

Почувши ці слова, Європа остовпіла, немов почувши блюзнірство з вуст ангела.

— Ну, чого ти дивишся мені в рот, немов там замість зубів гвоздичка? Я тепер тільки безчесне й брудне створіння, дівка, злодійка, і чекаю мілорда. Нагрій мені ванну й приготуй одяг. Вже дванадцята година, барон напевне, прийде після біржі. Я скажу йому, що чекаю його, і хочу, щоб Азія приготувала йому розкішний обід, мені хочеться звести його з розуму, цього... Ну, йди, йди ж, люба. Будемо сміятись, тобто працювати.

Вона сіла за стіл і написала такого листа:


“Любий друже, коли б кухарка, яку ви мені прислали, ніколи не служила в мене, я могла б подумати, що ви тільки мали намір повідомити мене про те, скільки разів ви умлівали, одержавши мої писульки. (Що ж поробиш! Я того дня була в нервовому настрої, віддавшись спогадам про своє сумне минуле.) Та я знаю щирість Азії. Отже, я не шкодую, що завдала вам прикрості, бо це мені довело, яка я дорога для вас. Такі вже ми, нещасні зневажені створіння: справжнє почуття нас зворушує більше, ніж шалені витрати заради нас. Признаюсь, я завжди побоювалась бути якоюсь вішалкою, на яку ви чіпляєте вашу пустослівність. Мені було досадно не бути для вас нічим іншим. Так, не зважаючи на всі ваші прекрасні заперечення, я думала, що ви вважаєте мене за куплену жінку. Ну, а тепер я буду доброю дівчинкою, тільки за умови, що ви трошки слухатиметесь мене. Коли цей лист може замінити вам лікарський рецепт, ви доведете мені це, зайшовши до мене після біржі. Ви знайдете при повній готовності і прибраною вашими дарами ту, хто на все життя називає себе вашим знаряддям втіхи.

Естер”.


На біржі барон де Нюсінжен був такий веселий, такий щасливий, такий ласкавий, і дозволив собі стільки жартів, що дю Тільє і Келлери, які були там, не могли не спитати про причину його веселості.

— Мене кохают... Ми скоро спрафлятимемо входини, — сказав він дю Тільє.

— Скільки це вам коштує? — гостро спитав Франсуа Келлер, якому пані Кольвіль коштувала, кажуть, двадцять п’ять тисяч франків на рік.

— Ніколи ця шінка, цей ангел, не просила в мене ні шаг.

— Це так ніколи й не робиться, — відповів дю Тільє. — Для того, щоб нічого не просити, вони вигадують собі тіток або матусь.

Ідучи від біржі на вулицю Тебу, барон сім раз сказав своєму слузі:

— Фі не їдете, боганяйте ш коня!..

Він швидко зійшов на сходи і побачив уперше свою коханку такою прекрасною, як ті дівчата, що тільки й дбають про наряд і красу. Вийшовши тільки що з ванни, квітка була свіжа й напахчена так, що збудила б бажання навіть у Роберта д’Арбрісселя[77]. На Естер було чарівне домашнє плаття. Жакет чорного репсу, оздоблений басонами з рожевого шовку, розкривався на сірій атласній спідниці — костюм, який пізніше зробила собі красуня Аміго в “Пуританах”[78]. Косинка з англійського мережива кокетливо спадала на плечі. Рукава були перехоплені тасьмою, що поділяла буфи, якими в останні часи статечні жінки замінили широкі до потворності рукава. На своє прекрасне волосся Естер пришпилила чепчик з бельгійського мережива, так званий “'a lafolle”, який немов готовий був упасти, але не падав, надаючи їй вигляду безладного й розпатланого, хоч на її голівці ясно позначались біленькі проділи між пасмами волосся.

— Хіба це не жахливо — бачити пані такою красунею в такій вицвілій вітальні, як оця? — сказала Європа, відчиняючи перед бароном двері вітальні.

— Ну, тоді поїтьмо на фулиць Сен-Шорш, — сказав барон, остовпівши немов собака на стійці перед куріпкою. — Погота шудова, ми погуляємо на Єлизейських полях, а пані Сен-Есдеф з Ішені берефесуть усі фаші дуалет, пілизну і наш опід на фулиць Сен-Шорш.

— Я зроблю все, що ви схочете, — сказала Естер. — Якщо ви зробите мені ласку називати мою кухарку Азією, а Ежені — Європою. Я давала такі прізвиська всім своїм служницям, бо так звали перших, які в мене були. Мені не подобається зміна...

— Асія... Єфропа... — повторив барон, зареготавши. — Які фі смішні... у фас є фандазія... Я б з’їф пагато обід, перш ніш насфати кухарку Асією.

— Це наша професія, бути смішними, — сказала Естер. — Та що ж, хіба бідна дівчина не може примусити Азію годувати її, а Європу — одягати, коли ви, банкіри, користуєтесь благами цілого світу? Це ж міф! Є такі жінки, що з’їли б цілу планету, — а мені треба тільки половину... Бачите!

— Шо са шінка, ця пані Сент-Есдев! — подумав барон, умліваючи від зміни поведінки Естер.

— Європа, любонько, мені треба капелюха, — сказала Естер. — Я мушу надягти чорний, атласний, підбитий рожевим і оздоблений мереживом.

— Мадам Тома ще не прислала його... Ну, барон, мерщій! Лапки вверх! Починайте свою службу чорнороба, тобто щасливого чоловіка! Щастя важке!.. Ваш кабріолет тут, їдьте до мадам Тома, — сказала Європа баронові. — Накажете лакеєві запитати капелюх пані ван Богсек... І не забудьте, — сказала вона йому на вухо, — привезти їй найкращий букет, який тільки знайдеться в Парижі. Тепер зима, постарайтесь дістати тропічних квітів.

Барон пішов униз і сказав своїм слугам:

— То матам Дома.

Кучер привіз свого пана до відомої кондитерки.

— До мотистки, йолоб, а не до сукерниці, — сказав барон; він побіг у Пале-Рояль до мадам Прево, сказав зробити букет за десять луїдорів, тим часом як його слуга поїхав до славетної модистки.

Гуляючи по Парижу, пересічний спостерігач запитує себе, хто ті безумці, що купують казкові квіти в крамниці славетної квіткарниці і делікатеси в європейця Шеве[79], єдиного, хто нарівні з “Роше-де-Канкаль” пропонує справжній і вишуканий “огляд двох Світів...” Щодня в Парижі спалахують сотні пристрастей, на зразок Нюсінженівської, їх виявляють вишуканими рідкісними речами, гідними королев, презентуючи їх на колінах тим дівам, що люблять, як каже Азія, “блищати”. Без цих подробиць чесна буржуазна жінка не могла б зрозуміти, як цілі багатства тануть в руках таких створінь, соціальна функція яких згідно з фур’єристським ученням, полягає, мабуть, у тому, щоб виправляти лихо скупості й корисливості. Це марнотратство грає ту ж саму роль у соціальному організмі, що й удар ланцетом для повнокровного тіла. За два місяці Нюсінжен влив у комерцію більш ніж двісті тисяч франків.

Коли закоханий старий повернувся, букет був зайвий. Взимку на Єлисейські поля їздять між другою й четвертою. Але карета придалась Естер для того, щоб переїхати з вулиці Тебу на вулицю Сен-Жорж, де вона й вступила у володіння “нефелишким балацом”. Ніколи ще, треба сказати, Естер не була предметом такого культу й такої щедрості; вона була вражена, але, як і всі ці невдячні королеви, не виявила й найменшого подиву. Коли ви входите в собор св. Петра в Римі, вам показують — щоб ви могли зважити просторість і висоту цього собору соборів! — мізинець статуї справді якоїсь величезної довжини, який, проте, здається вам мізинцем нормальної величини. Стільки раз уже критикували описи, хоч вони такі потрібні для історії наших звичаїв, що доведеться вжити тут спосіб римського чичероне. Отже, увійшовши до їдальні, барон не міг утриматись, щоб не дати Естер помацати тканину віконних завіс, задрапованих з королівською розкішшю, підбитих білим муаром і оздоблених басонами, які могли б прикрашати корсаж португальської принцеси. Ця шовкова тканина була куплена в Кантоні; на ній за допомогою властивої китайцям терплячості намальовані були азіатські птахи так досконало, як можна бачити тільки на середньовічних пергаментах або в требнику Карла V — предметі гордощів імператорської віденської бібліотеки.

— Фона коштуфала по тфі тисяші франків за лікоть отному мілортові, який бривіз її з Інтії.

— Дуже добре!.. Чудово!.. Як приємно буде пити тут шампанське! — сказала Естер. — Принаймні, його піна не тектиме по підлозі.

— О! пані, — сказала Європа, — гляньте тільки на килим!..

— Килим малювали тля герсога Дорлоніа, мого труга, і фін ввашав його занатто торогий, отже, я купив його тля фас, бо фі королефа, — сказав Нюсінжен.

Через щасливий випадок малюнок цього килима, що належав одному з ваших найкращих художників, пасував до примхливих китайських завіс. Стіни, розписані Шіннером і Леоном де Лора, являли очам грайливі сцени, відтінювані різьбленим ебеном, купленим на вагу золота у дю Соммерара[80]; воно утворювало панно, на якому скромно виблискувала проста золота сітка. Тепер ви можете уявити собі все інше.

— Це добре, що ви мене сюди привели, — сказала Естер, — мені треба буде щонайменше тиждень звикати до мого будинку, щоб не здаватись вискочнем...

— Мого бутинку! — радісно повторював барон. — Скашіть, фі бриймаете?

— Та звичайно ж так, тисячу раз так, дурна тварино, — сказала вона, посміхаючись.

— Тосить пуло б “тфарини”...

— Дурна — це для пестощів, — відповіла вона, дивлячись на нього.

Бідолашний хижак взяв руку Естер і поклав її собі на серце: він був достатньо твариною, щоб відчувати, але надто дурним, щоб знайти хоч слово.

— Тивіться, як фоно б’єтьзя... са отне маленьке пестливе слово, — сказав він.

І він повів свою богиню (“погиню”) у спальню.

— О, пані, — сказала Ежені, — ні, я не можу тут залишатись! Надто вже кортить лягти в це ліжко.

— Ну, — сказала Естер, — я хочу зробити щасливим чарівника, що робить такі чудеса. Слухай, мій товстий слонику, після обіду ми з тобою поїдемо в театр. Мені раптом дуже захотілося в театр.

Минуло саме п’ять років, як Естер востаннє була в театрі. Весь Париж ішов тепер до театру Порт-Сен-Мартен на одну з тих п’єс, яким талант акторів надає виразу жахливої реальності — “Річард Дарлінгтон”[81]. Як усі щирі натури, Естер так само полюбляла переживати здригання жаху, як і віддаватись сльозам зворушення.

— Ми поїдемо подивитись на Фредеріка Леметра, — сказала вона, — я обожнюю цього актора!

— Це дикий трама, — зауважив Нюсінжен, збентежений там, що треба буде показатись прилюдно.

Барон послав свого слугу взяти одну з двох літерних лож бельєтажу. Ось іще одна паризька риса! Коли успіх на глиняних ногах переповнює залу, завжди, проте, можна дістати літерну ложу за десять хвилин до підняття завіси; директори залишають її за собою, коли не трапиться, що її візьме яка-небудь пристрасть, на зразок Нюсінженівської. Ця ложа, так само як і делікатеси від Шеве, — податок, що його стягають з примх паризького Олімпу.

Про сервізи нема чого й казати. Нюсінжен нагромадив аж три сервізи: малий сервіз, середній і великий. Великий десертний сервіз був весь — тарілки й блюда — з карбованого позолоченого срібла. Щоб стіл не здавався заваленим коштовними золотими й срібними предметами, банкір додав до цих сервізів фарфор найчарівнішої крихкості, на зразок саксонського, який коштував дорожче за срібний сервіз. Щодо столової білизни, то саксонські, англійські, фландрські і французькі скатертини змагались досконалістю своїх витканих квітів.

За обідом настала черга барона дивуватись, куштуючи страви Азії.

— Росумію, — сказав він — чому фі її насфали Асією: це асіатська кухня.

— Ах, я починаю вірити, що він мене кохає, — сказала Естер Європі, — він сказав щось подібне до гострого слівця!

— Нафіть кілька слів! — зауважив він.

— Та він іще більше Тюркаре, ніж кажуть, — скрикнула реготлива куртизанка при цій відповіді, гідній уславленої наївності банкіра.

Страви були заправлені прянощами з розрахунком викликати в барона розлад шлунку, щоб він рано пішов додому; отже, це була єдина втіха, яку він отримав від першого побачення з Естер. На виставі він був змушений випити безліч склянок води з цукром, залишаючи Естер саму під час антрактів. Через збіг обставин, скоріш передбачений, ніж випадковий, на виставі були Туллія, Марієтта і пані Валь-Нобль. “Річард Дарлінгтон” мав той шалений і, треба визнати, заслужений успіх, який можна бачити тільки в Парижі. Дивлячись на цю драму, всі чоловіки розуміли, що можна викинути у вікно свою законну дружину, а всі жінки втішались, бачивши себе несправедливо пригніченими. Жінки казали: “Це вже занадто! Нами тільки нехтують, але це трапляється часто...”

Тим часом така красуня, як Естер, і в такому вбранні, не могла “блищати” безкарно в літерній ложі театру Порт-Сен-Мартен. Отже, вже під час другої дії в ложі танцюристок зчинилось щось подібне до революції, викликаної тим, що прекрасну незнайомку ототожнювали з Торпіль.

— Ого! Звідки ж вона взялась? — сказала Марієтта до пані Валь-Нобль, — я думала, що вона втопилась.

— Та чи це вона! Мені здається, що вона в тридцять сім раз молодша й гарніша, ніж шість років тому.

— Може вона зберігалась, як пані д’Еспар і пані Зайончек, у льоду, — сказав граф де Брамбур, що привів усіх трьох жінок на виставу в ложу бенуар. — Чи це не той “щур”, якого ви мені хотіли прислати, щоб підчепити мого дядю? — спитав він, звертаючись до Туллії.

— Саме так, — відповіла співачка. — Дю Брюель, підіть-но в партер, гляньте, чи це справді вона.

— Ото задається! — скрикнула пані Валь-Нобль, вживаючи чудовий вислів з лексикону веселих дівчат.

— О! — скрикнув граф де Брамбур, — вона має на це право, бо з нею мій друг барон де Нюсінжен. Я піду туди...

— Може, це та сама Жанна д’Арк, яка полонила Нюсінжена і якою нам морочать голову вже три місяці?.. — сказала Марієтта.

— Добрий вечір, любий барон, — сказав Філіпп Брідо, входячи в ложу Нюсінжена. — Оце ви вже й побралися з мадемуазель Естер?.. Мадемуазель, я бідний офіцер, якого ви колись мали витягти зі скрути, в Іссудені... Філіпп Брідо...

— Не пам’ятаю, — сказала Естер, наводячи бінокль на залу.

— Матмуасель, — зазначив барон, — светься тепер не просто Есдер; її ім’я пані те Шампі, за нефелишким маєтком, що я їй купив.

— Якщо ви добре влаштовуєте справи, — сказав граф, — то наші дами кажуть, що пані де Шампі дуже задається... Коли ви не хочете пригадати мене, то чи не будете ласкаві впізнати Марієтту, Туллію, пані Валь-Нобль, — додав цей вискочка, що здобув ласки дофіна завдяки герцогові де Мофріньєзу.

— Якщо ці дами добре поставляться до мене, я рада бути їм приємною, — сухо відказала пані де Шампі.

— Добре поставляться! — сказав Філіпп, — чудово поставляться, вони називають вас Жанною д’Арк.

— Ну, топре, коли ці тами кочуть бути з фами, — сказав Нюсінжен, — я фас покину, бо я надто багато їв. Фаша каред приїте за фами з фашими злугами... Шортова Асія!

— Невже перший раз ви мене залишаєте саму! — сказала Естер. — Та що це! Треба вміти вмирати на посту. Мені потрібен свій чоловік при виїзді. У разі якщо мене зневажать, що ж я, марно кричатиму?..

Егоїзм старого мільйонера мусив поступитись обов’язкам закоханця. Барон страждав, але залишився. Естер мала свої підстави, щоб затримати при собі свого чоловіка. Коли вона прийматиме старих знайомих, то в компанії її будуть не так ґрунтовно розпитувати, як на самоті. Філіпп Брідо поспішив повернутись у ложу танцюристок і розповів їм про стан справ.

— Ах! Це ж вона отримує в спадщину мій будиночок на вулиці Сен-Жорж! — гірко сказала полковникові пані Валь-Нобль, яка, висловлюючись мовою таких жінок, була тепер “на своїх на двох”.

— Можливо, — відповів він. — Дю Тільє мені казав, що барон витратив там утроє більше, ніж бідний ваш Фалле.

— Ходімо ж! Провідаймо її, — сказала Туллія.

— Їй-богу, не хочу! — заперечила Марієтта. — Вона надто гарна; я поїду до неї додому.

— Я вважаю себе досить гарною, щоб ризикнути, — сказала Туллія.

Отже, відважна примадонна під час антракту прийшла поновити знайомство з Естер, яка обмежилась у розмові загальними зауваженнями.

— А звідки ти повернулася, люба дитино? — спитала танцюристка, яка не могла стримати своєї цікавості.

— О, я жила протягом п’яти років у альпійському замку з англійцем-набобом, ревнивим, як тигр. Я звала його “бобом”, бо він був не більший, ніж суддя Феретт. А тепер я потрапила до банкіра, “з Цейлона до караїбів”[82], як каже Флоріна. Отже, повернувшись у Париж, я тепер так хочу розважатись, немов цілий кримінальнавал. У мене буде відкритий дім. Ах! Треба ж мені відшкодувати собі за п’ять років самотності, я вже починаю наздоганяти. П’ять років з англійцем — це вже занадто. За борги — і то ув’язнюють тільки на шість тижнів.

— Це барон подарував тобі мереживо?

— Ні, це залишки від набоба... От не пофортунило мені, моя люба! Він був жовтий, як жовч друзів перед твоїм успіхом. Я думала, що він помре за десять місяців. Та ба! Він був дужий, як самі Альпи. Не треба вірити тим, хто скаржиться на хворобу печінки. Я більше чути не можу про печінку. Занадто вже я покуштувала цієї печінки. Цей набоб пограбував мене, бо вмер, не склавши заповіту, і його родина виставила мене, немов якусь чумну. Тож я сказала цьому товстуну: “Плати за двох!” Ви правильно називаєте мене Жанною д’Арк, я загубила Англію! І помру, мабуть, спалена...

— Коханням? — сказала Туллія.

— І живцем! — відповіла Естер, замислившись над цими словами. Барон сміявся всім цим грубуватим дотепам, але розумів їх не відразу, отже, регіт його нагадував запізнілі вибухи ракет після фейєрверку.

Всі ми живемо в тій чи тій сфері, а мешканці кожної з цих сфер однаково наділені цікавістю. На другий день повернення Естер був новиною куліс в Опері. Вранці, між другою й четвертою, цілий Париж впізнав Торпіль, і нарешті стало відомо, хто саме є об’єктом пристрасті барона де Нюсінжена.

— Знаєте, — казав Блонде, звертаючись до де Марсе у фойє Опери, Торпіль зникла наступного дня після того, як ми впізнали її в коханці того панка Рюбампре.

У Парижі, як і в провінції, все відомо. Поліція з вулиці Жерюзалем не так добре працює, як поліція світського товариства, де за кожним стежать непомітно для нього самого. Отже, Карлос добре вгадав, у чому полягає небезпека становища Люсьєна під час і після перебування на вулиці Тебу.

Нема жахливішого становища ніж те, в якому опинилась пані Валь-Нобль, і вислів “на своїх на двох” прекрасно відтворює його. Безтурботність і марнотратство цих жінок не дає їм думати про майбутнє. У цьому своєрідному світі, значно комічнішому і дотепнішому, ніж зазвичай гадають, тільки жінки, позбавлені справжньої, майже незмінної краси, що кидається в очі, тобто жінки, яких кохають тільки з примхи, — тільки вони думають про старість і заощаджують капітали: чим красивіші жінки, тим вони менш завбачливі. “Ти що, боїшся стати поганулею, що заощаджуєш гроші?” — з цих слів, сказаних Флоріною Марієтті, можна зрозуміти причини їх марнотратства. Отже, в тому випадку, коли спекулянт вкоротить собі віку або марнотратець спорожнить свої мішки, ці жінки із жахливою швидкістю переходять від зухвалих розкошів до глибоких злиднів. Тоді вони кидаються в обійми перекупки ношеного плаття, продають задурно найвишуканіші дорогоцінності, заборговуються заради того, щоб зберегти видимість розкошів, які дозволили б їм знову знайти те, що вони тільки що втратили, — касу, з якої можна брати. Такі злети й падіння в їх житті добре пояснюють дорожнечу зв’язків з ними, які майже завжди справді влаштовуються так, як Азія пристебнула (ще слово з їх лексикону) Нюсінжена до Естер. Отож, парижани, що добре знають Париж, прекрасно розуміють, у чому справа, побачивши на Єлисейських полях — на цьому метушливому й рухливому базарі — якусь жінку в найманій кареті після того, як бачили її рік або півтора тому в екіпажі, що вражав розкошами й витонченим смаком. “Коли потрапиш у тюрму Сент-Пелажі, треба вміти вискочити в Булонський ліс”, — казала Флоріна, кепкуючи разом з Блонде з віконтика де Портандюера. Деякі спритні жінки ніколи не ризикують такими контрастами. Вони залишаються, сховавшись у жахливих мебльованих кімнатах, спокутуючи своє марнотратство таким бідуванням, якого зазнають подорожуючі, що заблудили десь у Сахарі; але від цього вони не набувають ніякої схильності до заощадження. Вони наважуються відвідувати маскаради, подорожують у провінцію, з’являються, добре причепурившись, на бульварах у погожі дні. А втім, у їх середовищі трапляються прояви відданості, властиві зневаженим верствам суспільства. Щаслива жінка з охотою допомагає подрузі, кажучи собі: “І я буду в такому стані в неділю”[83]. А втім, найістотніша допомога — це допомога перекупки плаття. Коли ця лихварка робиться кредиторкою, вона ворушить і перетрушує всі старечі серця для викупу своєї застави з туфлями і капелюшками.

Не мігши передбачити падіння одного з найбагатших і найспритніших маклерів, пані Валь-Нобль була, отже, застукана цілком несподівано для себе. Гроші Фалле вона витрачала на свої примхи і покладалась на нього у всьому, що їй було потрібне для життя і її майбутнього. “Як же, — казала вона Марієтті, — можна було чекати цього від чоловіка, що здавався таким добрячим хлопцем?” Майже в усіх верствах суспільства “добрячий хлопець” — це людина щедра, яка позичає тому і тому кілька екю, не вимагаючи їх назад, яка поводиться згідно з правилами певної делікатності, поза загальновживаною, обов’язковою, ходячою мораллю. Деякі так звані доброчесні люди, подібні до де Нюсінжена, розорили своїх благодійників, а деякі, що були жертвами виправної поліції, надзвичайно чесно ставляться до жінки. Абсолютна чеснота, мрія Мольєра — Альцест — надзвичайно рідкісне явище; і все ж вона трапляється скрізь, навіть у Парижі. “Добрячий хлопець” — продукт певної лагідності вдачі, і це нічого не доводить. Людина буває такою, як і кішка буває шовковистою, як туфля буває припасованою до ноги. Отже, за тим змістом, який вкладали куртизанки в поняття “добрячий хлопець”, — Фалле повинен був попередити свою коханку про банкрутство й залишити їй що-небудь на прожиток. Д’Естурні, галантний шахрай, був “добрячий хлопець”: хоч він пересмикував у грі, але відклав для своєї коханки тридцять тисяч франків. Тому на бенкетах під час кримінальнавалу жінки відповідали там, хто звинувачував його: “Дарма!.. Що не кажіть, а Жорж був добрячий хлопець, у нього були прекрасні манери, він заслуговував на кращу долю!” Цим дівчатам байдуже до законів, вони цінують певну делікатність; вони вміють продаватись, як Естер, за прекрасний свій ідеал, за власну свою релігію. З великими труднощами врятувавши від катастрофи кілька коштовних речей, пані Валь-Нобль знемагала під тягарем жахливого обвинувачення: “Вона розорила Фалле”. Їй було близько тридцяти років, і, хоч вона була в повному розквіті своєї вроди, проте, могла уславитись старою, тим більше, що в такій скруті жінка має проти себе всіх своїх суперниць. Маріетта, Флоріна і Туллія, щоправда, запрошували подругу обідати, де в чому їй допомагали, але, не знаючи цифри її боргів, вони не наважувались заглядати в цю прірву. Шість років перерви утворили між Торпіль і пані дю Валь-Нобль надто велику відстань у хвилях паризького моря, щоб жінка “на своїх на двох” звернулась до жінки в кареті; але Валь-Нобль знала, що Естер дуже великодушна і що вона — за її словами — її спадкоємиця; отже, вона збиралася звернутись до неї, скориставшися нібито випадковою, хоча насправді підготованою зустріччю. Щоб мати нагоду до такої зустрічі, пані дю Валь-Нобль, одягшись, як статечна жінка, щодня гуляла по Єлисейських полях під руку з Теодором Гайаром, який пізніше одружився з нею, а тепер дуже добре поводився зі своєю колишньою коханкою в цих скрутних обставинах: брав для неї ложу в театрі і діставав їй запрошення на всякі гулянки. Вона мала надію, що Естер буде гуляти в погожий день і що вони зустрінуться лицем до лиця. Кучером у Естер був Паккар; її господарство було за п’ять днів організовано Азією, Європою і Паккаром за інструкцією Карлоса так, що будинок на вулиці Сен-Жорж зробився неприступною фортецею. Зі свого боку, Пейрад, спонукуваний своєю глибокою ненавистю, жадобою помститись і, головне, бажанням влаштувати свою любу Лідію, теж прогулювався по Єлисейських полях, довідавшись від Контансона, що там можна побачити коханку пана де Нюсінжена. Пейрад так прекрасно вмів переодягатись англійцем, так добре розмовляв по-французьки шепелявлячи, немов англієць, він так чисто говорив англійською мовою, так досконало знав справи цієї країни, куди його тричі надсилала паризька поліція в 1779 і 1786 роках, що навіть у послів у Лондоні він грав роль англійця, не викликаючи підозри. Пейрад, який мав багато спільного зі славетним містифікатором Мюссоном, вмів перевтілюватися з такою майстерністю, що одного разу його не впізнав сам Контансон. У супроводі Контансона, переодягненого мулатом, Пейрад розглядав своїми нібито неуважними очима, які, проте, помічали все, — Естер та її слуг. Отже, він цілком природно опинився на боковій алеї, де прогулюються пішки власники екіпажів у суху й ясну погоду, саме в той день, коли Естер зустрілася з пані дю Валь-Нобль. Пейрад, у супроводі свого мулата в лівреї, пройшовся з невимушеним виглядом, немов справжній набоб, який думав тільки про себе, слідом за обома жінками, щоб на льоту вхопити кілька слів з їх розмови.

— Ну, що ж, люба моя, — казала Естер до пані дю Валь-Нобль, — заходьте до мене. Нюсінжен зобов’язаний не залишати без грошей коханку свого маклера...

— Тим більше, що він його, як кажуть, розорив, — сказав Теодор Гайар, — і ми могли б посмикати його...

— Він завтра обідає в мене, приходь, люба, — сказала Естер.

Потім вона сказала їй на вухо:

— Я роблю з ним, що хочу, а він ще й стільки не отримав!

Вона приклала ніготь одного зі своїх пальчиків у рукавичці до гарненького зубика і зробила той загальновідомий жест, що виразно означає: “Нічогісінько!”

— Та й держиш ти його!..

— Люба моя, він тільки сплатив мої борги...

— Ото скнара! — скрикнула Сюзанна Валь-Нобль.

— О! — провадила Естер, — боргів у мене було стільки, що відступив би сам міністр фінансів. Тепер я хочу мати тридцять тисяч ренти перш, ніж проб’є північ. О! Він чарівний, я не маю на що скаржитись... Він своє добре робить. Через тиждень ми справлятимемо входини, приходь... Вранці він має подарувати мені купчу на будинок на вулиці Сен-Жорж. Не можна пристойно жити в такому домі, не маючи тридцяти тисяч франків власної ренти... на випадок нещастя. Я вже зазнала злиднів, і більш не хочу. Є такі знайомства, які відразу набридають!

— Ти ж колись казала: “Багатство — це я!” Як ти змінилася! — скрикнула Сюзанна.

— Це під впливом швейцарського повітря; там робишся ощадливою... Слухай, їдь туди, моя люба! Обкрути там швейцарця і ти, можливо, ожениш його на собі! Вони ж бо ще досі не знають таких жінок, як ми... В усякому разі ти повернешся звідти з любов’ю до державної ренти, любов’ю чесною й делікатною... Прощай.

Естер знову сіла в свою розкішну карету, запряжену найпрекраснішими в цілому Парижі кіньми — сірими в яблуках.

— Жінка, що сідає в карету, гарна, — сказав тоді Пейрад англійською мовою Контансонові, — але мені ще більш подобається та, що гуляє пішки; ти підеш за нею й дізнаєшся, хто вона.

— Ось що цей англієць сказав тільки що англійською мовою, — промовив Теодор Гайар, повторивши пані дю Валь-Нобль фразу Пейрада.

Перш ніж ризикнути говорити по-англійськи, Пейрад пустив цією мовою якесь слівце і воно викликало в Теодора Гайара гримасу, яка свідчила, що журналіст розуміє цю мову. Тоді пані дю Валь-Нобль дуже повільно пішла додому, на вулицю Луї Ле Гран в пристойний мебльований дім, оглядаючись, чи йде за нею мулат. Цей будинок належав пані Жерар, якій пані дю Валь-Нобль допомагала в дні свого блиску і яка тепер виявляла до неї вдячність, пристойно її влаштувавши. Ця добра жінка, чесна міщаночка, сповнена чеснот, навіть благочестива, вважала куртизанку за жінку вищого сорту; вона все ще бачила її в розкошах, маючи її за розвінчану королеву; вона довіряла їй своїх дочок; і — річ природніша, ніж можна було б гадати — куртизанка була сумлінна, як мати, коли водила їх в театр, і обидві дівчинки Жерар любили її. Добра й достойна господарка дому нагадувала тих великодушних священиків, які бачать у цих жінках, поставлених поза законом, створіння, що їх треба рятувати. Пані дю Валь-Нобль поважала цю чесну жінку, часто заздрила її чеснотам, коли ввечері розмовляла з нею, ремствуючи на свої поневіряння. “Ви ще гарні, ви можете ще добре влаштуватись”, — говорила пані Жерар. Треба сказати, що пані дю Валь-Нобль пала тільки відносно. Гардероб цієї марнотратниці й чепурухи був іще досить багатий, щоб вона могла принагідно, як у день вистави “Річарда Дарлінгтона”, з’явитись у театрі Порт-Сен-Мартен в усьому своєму блиску. Пані Жерар була ще досить ласкава, платила за карету, потрібну цій жінці “на своїх на двох”, щоб виїздити на обіди, вистави й повертатися звідти.

— Ну, люба моя пані Жерар, — сказала вона цій чесній матері родини, — гадаю, що доля моя зміниться...

— То й добре, пані, тим краще; але будьте розважливі, думайте про майбутнє, не робіть більше боргів. Мені так важко спекатись цих людей, що шукають вас!..

— Е, не турбуйтесь про цих собак, що вже нажили від мене величезні суми. Ось візьміть квитки у Вар’єте для ваших дочок, гарна ложа в першому ярусі. Коли мене хто-небудь питатиме сьогодні ввечері, а мене ще не буде, то хай все ж пройдуть у кімнату. Там буде Адель, моя колишня покоївка. Я її надішлю до вас.

Пані дю Валь-Нобль, не маючи ні тітки, ні матері, була змушена користуватись послугами покоївки (теж “на своїх на двох”), яка мала розіграти роль Сент-Естев перед незнайомим; перемога над ним повинна була дати їй змогу знову піднестись на належний рівень. Вона пішла обідати з Теодором Гайаром, у якого сьогодні мала відбутися “гулянка”, тобто обід, що його влаштовував Натан, сплачуючи програне парі, — одна з тих гулянок, про які кажуть: “будуть жінки”.

Важливі причини примусили Пейрада взяти особисту участь у цій інтризі. А втім, його цікавість, так само як і цікавість Корантена, була так збуджена, що й без тих причин він охоче втрутився б у цю драму. У цей час політика Карла X завершила свою останню еволюцію. Доручивши кермо правління міністрам за власним вибором, король готував завоювання Алжиру, щоб скористатись цією славою, як правом на те, що назвали державним переворотом. Усередині країни не було більше змов. Карл X думав, що в нього немає ворогів. У політиці, як на морі, бувають обманні штилі. Отже, Корантен перебував у цілковитій бездіяльності. У таких обставинах справжній мисливець, щоб набити руку, “за браком чорного дрозда, стріляє сірого”. Доміціан, наприклад, за браком християн, бив мух. Контансон, бувши свідком арешту Естер, з витонченою розсудливістю шпигуна прекрасно оцінив цю операцію. Як ми бачили, шельма не завдав собі клопоту прикрасити свої думки перед бароном де Нюсінженом. “На чию користь оббирають банкірову пристрасть?” — таке було перше запитання, яке поставили перед собою двоє друзів. Вгадавши в Азії дійову особу п’єси, Контансон сподівався дістатися через неї до автора; але вона вислизала в нього з рук протягом деякого часу, ховаючись, наче вугор, у паризькому мулі, і коли вів знайшов її кухаркою у Естер, співробітництво мулатки здалося йому незрозумілим. Отже, вперше трапилося так, що ці два майстри шпигунства наштовхнулися на “текст”, який вони не могли розшифрувати, хоч і підозрювали тут темну історію. Після трьох послідовних і сміливих атак будинку на вулиці Тебу, Контансон натрапив на найупертішу мовчанку. Поки Естер жила там, швейцар, здавалося, був пройнятий глибоким жахом. Азія, мабуть, обіцяла за порушення мовчанки отруйні пілюлі для всієї сім’ї. Наступного дня після того, як Естер виїхала в квартири, Контансон знайшов швейцара трошки розсудливішим; він дуже шкодував, що виїхала ця дамочка, яка, казав він, годувала його рештками зі свого столу. Контансон, переодягнений маклером, торгувався за квартиру і слухав ремствування швейцара, кепкуючи з нього, не вірячи нічому, що той казав, повторюючи: “Чи це можливо?..” “Так, пане, дамочка тут прожила п’ять років і ніколи не виходила; навіть її коханець, ревнивий, хоч вона була бездоганна, вживав найсуворіших заходів обачності, приїжджаючи, входячи й виходячи. Це був, до речі, дуже гарний юнак”.

Люсьєн ще був у Марсаку, в своєї сестри, пані Сешар; але тільки-но він повернувся, Контансон послав швейцара на набережну Малаке запитати в пана де Рюбампре, чи згоден він продати меблі в квартирі, а якої виїхала пані ван Богсек. Швейцар пізнав у Люсьєні таємничого коханця молодої вдови, і Контансон був цілком задоволений. Можна уявити собі глибокий, хоч і стриманий подив, що пройняв Люсьєна й Карлоса, які вдали, ніби вважають швейцара за божевільного і навіть намагалися переконати його в цьому.

За двадцять чотири години Карлос організував контрполіцію, і Контансон був застуканий на місці шпигунства. Контансон, переодягнений базарним носієм, вже тричі приносив провізію, закуплену Азією вранці, і двічі заходив у будиночок на вулиці Сен-Жорж. Діяв, зі свого боку, і Корантен; але реальність особи Карлоса Еррери відразу зупинила його, бо він незабаром довідався, що цей абат, секретний посланець Фердинанда VII, приїхав наприкінці 1823 року в Париж. Проте, Корантен мусив дослідити причини, що спонукали цього іспанця давати протекцію Люсьєнові де Рюбампре. Незабаром Корантен дізнався, що Естер була протягом п’яти років коханкою Люсьєна. Таким чином підміна Естер англійкою відбулася в інтересах цього денді. Тим часом Люсьєн не мав жодних засобів для існування, йому відмовляли віддати за нього мадемуазель де Гранльє, а він тільки що купив за мільйон землі Рюбампре. Корантен спритно спонукав діяти генерального директора поліції королівства, і той дізнався від префекта поліції, що на Пейрада скаржились граф де Серізі і Люсьєн де Рюбампре.

— Знайшли! — скрикнули Пейрад і Корантен.

За одну хвилину друзі накреслили свій план.

— Ця весела дівчина, — сказав Корантен, — мала певні зв’язки, у неї є подруги. Неможливо, щоб серед цих подруг не знайшлося хоч однієї в скруті; один із нас повинен зіграти роль багатого іноземця, який візьме її на утримання; ми примусимо їх товаришувати. Вони завжди потребують одна одної, щоб улаштувати для коханців партію в “трик-трак”, і ми будемо в самому центрі справ.

Природньо, що Пейрад вирішив взяти на себе роль англійця. Йому здавалось дуже приємним провадити розпусне життя протягом часу, потрібного для викриття тієї змови, жертвою якої він був; Корантенові, постарілому від праці й досить кволому, було до цього байдуже. Контансон, переодягшись мулатом, негайно вислизнув з поля зору контрполіції Карлоса. За три дні перед зустріччю Пейрада і пані дю Валь-Нобль на Єлисейських полях, останній з агентів пана де Сартіна і пана Ленуара, з паспортом, виправленим по формі, приїхав з колоній через Гавр на вулицю де Ла Пе, спинившись в готелі “Мірабо”; його коляска була така забруднена, немов нею їхали з самого Гавра, хоч насправді вона пройшла тільки з Сен-Дені до Парижа.

Карлос Еррера, зі свого боку, дістав візи на свій паспорт в іспанському посольстві і підготував усю набережну Малаке до того, що він виїздить до Мадрида. І ось чому саме. Через кілька днів Естер мала стати власницею будинку на вулиці Сен-Жорж і одержати облігації на тридцять тисяч державної ренти. Європа й Азія були досить спритні, щоб навчити її продати облігації і нишком передати гроші Люсьєнові. Люсьєн, нібито збагатівши через щедрість своєї сестри, таким чином остаточно виплатить усю суму за землю Рюбампре. Поведінка його видавалась бездоганною. Сама тільки Естер могла викрити таємницю, але вона скоріше вмерла б, ніж подала б найменший знак. Клотильда тільки що почепила на свою журавлину шию маленьку рожеву хусточку; отже, в домі де Гранльє партія була виграна. Акції омнібуса вже давали втричі більше прибутку. Карлос, зникнувши за кілька днів, відхиляв усякі недоброзичливі підозріння. Людська обережність передбачила все, ніяка помилка не була можлива. Лжеіспанець мав виїхати другого дня після того, як Пейрад зустрівся з пані дю Валь-Нобль на Єлисейських полях. Проте, тієї ж ночі, о другій годині, Азія приїхала в фіакрі на набережну Малаке; вона знайшла кочегара всієї цієї машини в спальні; він курив, обмірковуючи підсумки своєї діяльності, щойно викладені нами, немов автор, що переглядає сторінки своєї книги, щоб виявити і виправити помилки. Подібна людина не хотіла припуститись удруге тієї помилки, яка трапилась, коли він забув про швейцара з вулиці Тебу.

— Паккар, — сказала Азія своєму господареві на вухо, — вчора вдень о пів на третю впізнав на Єлисейських полях Контансона, переодягненого мулатом, слугою англійця, що вже три дні прогулюється Єлисейськими полями, стежачи за Естер. Паккар його сьогодні впізнав по очах, так само, як і я впізнала його, коли він був базарним носієм. Паккар, везучи Естер додому, не спускав цього шельму з очей. Він живе в готелі Мірабо. Але він обмінявся з англійцем такими знаками, які свідчать, що то не справжній англієць.

— За нами стежать, — сказав Карлос, — я поїду тільки післязавтра. Очевидно, цей самий Контансон надіслав до нас швейцара з вулиці Тебу; треба дізнатись, чи фальшивий англієць теж наш ворог.

Опівдні мулат пана Самюеля Джонсона поважно прислужував своєму господареві, який навмисно завжди снідав розкішно, бо Пейрад хотів удавати англійця, що любить випити. Він виходив із дому завжди напідпитку. На ньому були чорні суконні гетри до колін, підбиті ватою, щоб ноги здавалися повнішими. Штани його були на товстенній бумазейній підкладці. Жилет був застібнутий до підборіддя; шия закутана аж до щік синім галстуком; рудий парик закривав йому половину лоба; він зробив себе приблизно на три дюйми вищим, отже, жодний із найстаріших відвідувачів кафе “Давид” не впізнав би його. Дивлячись на його фрак, широкий в плечах, чорний, просторий і чистенький, як в англійців, кожен прохожий мусив вважати його за англійця-мільйонера. Контансон виявляв байдужу зухвалість лакея, якому набоб довіряє, він був німий, бундючний, зневажливий, неохочий до товаришування, і дозволяв собі чудні жести й дикі вигуки іноземця. Пейрад закінчував другу пляшку, коли готельний слуга без доповіді ввів до кімнати якогось чоловіка, в якому Пейрад, так само як і Контансон, впізнали переодягненого в цивільний одяг жандарма.

— Пане Пейрад, — сказав жандарм набобові на вухо, — я маю наказ привезти вас у префектуру.

Пейрад устав без жодних заперечень і взяв свій капелюх.

— Ви побачите біля дверей фіакр, — сказав йому на сходах жандарм. — Префект хотів заарештувати вас, але задовольнився тим, що надіслав для допиту про вашу поведінку поліцейського офіцера, який чекає вас у кареті.

— Чи я повинен залишитися з вами? — запитав жандарм у поліцейського офіцера, коли Пейрад сів у карету.

— Ні, — відповів поліцейський офіцер. — Скажіть тихенько візникові, щоб він їхав у префектуру.

Пейрад і Карлос опинилися вкупі в одній кареті. Карлос тримав напоготові стилет. Карету віз вірний кучер, здатний на те, щоб випустити Карлоса непомітно, і потім, коли приїде на місце, здивуватись, побачивши в кареті труп.

*Смерть шпигуна ніколи не викликає розшуків. Правосуддя майже завжди залишає подібні вбивства без кари, так важко в них розібратись. Пейрад оглянув своїми шпигунськими очима цього урядовця, надісланого до нього префектом поліції. Риси Карлоса здавалися йому задовільними: лисий череп, зморшкуватий ззаду; напудрене волосся; на хворобливих, з червоними повіками очах, які потребували догляду, — тоненькі золоті окуляри, дуже бюрократичного вигляду, з подвійними зеленими скельцями. Ці очі свідчили про огидні хвороби. Перкалева сорочка з плоским плісированим жабо, зношений чорний атласний жилет, штани судовика, чорні шовкові панчохи і зав’язані бантами черевики, довгий чорний сюртук, рукавички за сорок су, чорні, ношені днів з десять, золотий ланцюжок біля годинника. Це був не більш і не менш, як той нижчий судовий службовець, що дуже антиномічно зветься “охоронець загальної безпеки”.

— Любий пане Пейрад, я дуже шкодую, що така людина, як ви, перебуває під наглядом і що ви намагаєтесь підтвердити його потребу. Ваше переодягання не до вподоби панові префекту. Якщо ви думаєте уникнути таким способом нашої пильності, то помиляєтесь. Ви, звичайно, приїхали з Англії через Бомон на Уазі?

— Через Бомон на Уазі?.. — повторив Пейрад.

— Або через Сен-Дені? — провадив лжеурядовець.

Пейрад був збентежений. Це нове запитання вимагало відповіді. Але всяка відповідь була небезпечна. Позитивна відповідь була б насмішкою; негативна, — якщо цей чоловік знав правду, — була б згубна для Пейрада.

“Хитрий” — подумав він.

Він спробував подивитись на поліцейського офіцера, усміхаючись і відповідаючи йому лише посмішкою. Посмішка була прийнята без заперечень.

— З якою метою ви переодяглися, найняли помешкання в готелі “Мірабо” й переодягли Контансона мулатом? — спитав поліцейський офіцер.

— Пан префект може зробити зі мною що йому завгодно, але я зобов’язаний давати звіт у своїх вчинках тільки своїм начальникам, — з гідністю сказав Пейрад.

— Якщо ви хочете сказати, що дієте від загальної поліції королівства, — сухо відказав фальшивий агент, — то ми змінимо напрям і поїдемо на вулицю Гренель замість вулиці Жерюзалем. Я маю найпевніші інструкції щодо вас. Але бережіться! На вас не дуже гніваються, і ви в одну мить можете зіпсувати собі карти. Щодо мене, то я вам не бажаю лиха... Та мерщій!.. Скажіть мені правду...

— Правду — ну, добре, — сказав Пейрад, хитро глянувши в червоні очі свого цербера.

Обличчя фальшивого урядовця залишалося німим, байдужим; він виконував свій професійний обов’язок, всяка правда здавалася йому однаковою, він мав такий вигляд, немов ганив префекта за яку-небудь примху. У префектів трапляються примхи.

— Я шалено закохався в одну жінку, коханку того маклера, що мандрує заради своєї втіхи й на шкоду своїм кредиторам — Фалле.

— Пані дю Валь-Нобль? — сказав поліцейський офіцер.

— Так, — провадив Пейрад. — Щоб мати змогу утримувати її протягом місяця — це коштуватиме мені не більше тисячі екю — я переодягся набобом і взяв Контансона за слугу. Це така правда, пане, що ви можете самі зайти в готель і розпитати Контансона, залишивши мене в фіакрі; слово честі колишнього генерального комісара поліції, я вас буду чекати. Ви не тільки почуєте від Контансона підтвердження того, що я мав за честь вам тільки що сказати, але й побачите покоївку пані дю Валь-Нобль, яка має принести нам сьогодні згоду на мої пропозиції або умови господарки. Така стара мавпа, як я, розуміється в гримасах: я пропонував тисячу франків на місяць, карету; це становить півтори тисячі; п’ятсот франків на подарунки, стільки ж на розваги, обіди, вистави; ви бачите, що я й на сантим не помилився, назвавши тисячу екю. Чоловік мого віку може дозволити собі витратити тисячу екю на свою останню примху.

— Ого! Татусю Пейрад, то ви ще досить полюбляєте жінок, щоб... Та ви мене обдурюєте; мені шістдесят років, і я прекрасно без них обходжусь... Але якщо справа стоїть так, як ви оце кажете, я розумію, що для здійснення цієї вашої фантазії вам треба було набути вигляду іноземця.

— Ви розумієте, що Пейрад або татусь Канкоель з вулиці Ле Муано...

— Так, жоден з них не підходив для пані дю Валь-Нобль, — перебив його Карлос, захоплений тим, що взнав адрес татуся Канкоеля. — До революції в мене за коханку була жінка, яку утримував кат, — його тоді так і називали катом. Одного разу на виставі вона вкололася шпилькою і скрикнула: “Ах, кат його!..” — “Що це, згадка?” — спитав її сусід... Так ось, любий Пейраде, вона кинула свого коханця через це слівце. Я розумію, що ви не хочете наскочити на подібну зневагу... Пані дю Валь-Нобль — це жінка для статечних чоловіків, я її якось бачив в Опері, вона здалась мені дуже гарною. Скажіть кучерові, любий Пейраде, щоб він повернувся на вулицю де Ла Пе, я зайду разом з вами у ваше помешкання і сам розгляну все. Пан префект, напевне, задовольниться усним рапортом.

Карлос витяг із бокової кишені чорну картонну табакерку, зсередини викладену позолоченим сріблом, розкрив її й пригостив Пейрада з чарівною благодушністю. Пейрад сказав собі:

“Он у них які агенти!.. Боже ж мій! Якби пан Ленуар або пан де Сартін встали з труни, що вони сказали б?”

— Звичайно, тут є частина правди, але це не все, друже мій, — сказав фальшивий поліцейський офіцер, кінчаючи втягати носом табак. — Ви втрутились у сердечні справи барона де Нюсінжена, і хочете його, звичайно, затягти в якусь петлю. Ви дали маху з пістолі і тепер націлюєтеся з гармати. Пані дю Валь-Нобль — подруга пані де Шампі...

“Ах, чорт! Коли б не нашкодити собі! — сказав сам до себе Пейрад. — Він сильніший, ніж я думав. Він розігрує мене: каже, що випустить, а сам примушує говорити далі”.

— То що ж ви скажете? — спитав Карлос авторитетним тоном бюрократа.

— Пане, я справді не мав рації, шукаючи для пана де Нюсінжена жінку, в яку він був безтямно закоханий. Це причина неласки, яку я заслужив, бо здається, що несвідомо для себе я зачепив чиїсь дуже важливі інтереси.

Дрібний урядовець залишався байдужим.

— Але я досить добре знаю поліцію після п’ятдесяти двох років роботи, — провадив Пейрад, — щоб утриматись після догани пана префекта, який, безумовно, мав рацію...

— Ви відмовилися б від вашої примхи, якби пан префект попросив вас про це? Я думаю, це був би найкращий доказ щирості того, що ви мені кажете.

“Ого! Ого! — казав сам до себе Пейрад. — Ах, чорт забирай, сучасні агенти варті агентів пана Ленуара!”

— Відмовитись? — сказав Пейрад уголос. — Я зачекаю наказу пана префекта. Проте, якщо ви хочете зайти, ось ми приїхали до готелю.

— Де ж ви берете гроші? — спитав Карлос наполегливо й проникливо.

— Пане, я маю друга... — сказав Пейрад.

— Розповідайте це, — відповів Карлос, — судовому слідчому. Ця смілива сцена була наслідком однієї з тих простих комбінацій, що можуть виникнути тільки в голові такої людини, як Карлос. Він послав уранці Люсьєна до графині де Серізі. Люсьєн попросив особистого секретаря графа спитати в префекта від імені графа відомості про агента, послугами якого користувався барон де Нюсінжен. Секретар повернувся з довідкою про Пейрада — з копією резюме на його справі.

“У поліції з 1778 року, в Париж прибув з Авіньйона за два роки перед тим. Не має статків і моральних принципів, довірений державних таємниць. Живе на вулиці ле Муано під ім’ям Канкоель — назва невеликого маєтку, де живе його родина в департаменті Воклюз, — родина, зрештою, статечна. Недавно його шукав один із його внучатих племінників, на ім’я Теодоз де ла Пейрад (див. рапорт агента, документ № 37)”.

— Це ж він і є той англієць, у якого Контансон служить за мулата, — скрикнув Карлос, коли Люсьєн приніс йому, крім довідки, усні відомості.

Через три години цей чоловік, з активністю головного командувача, знайшов через Паккара якогось нешкідливого співучасника на роль переодягненого жандарма, а сам перевдягся поліцейським офіцером. Тричі вагався він, чи не вбити Пейрада в фіакрі; але він назавжди заборонив собі вчиняти вбивство власною рукою, і вирішив спекатись Пейрада в свій час, показавши на нього, як на мільйонера, якому-небудь звільненому каторжникові.

Пейрад і його ментор почули голос Контансона, який розмовляв з покоївкою пані дю Валь-Нобль. Пейрад зробив Карлосові знак залишитися в першій кімнаті з таким виглядом, немов казав: “Ви матимете змогу переконатись у моїй щирості”.

— Пані згодна на все, — казала Адель. — У цю хвилину пані в однієї зі своїх подруг, пані де Шампі, яка ще на рік має мебльовану квартиру на вулиці Тебу, і, звичайно, передасть її пані. Там для пані буде зручніше приймати пана Джонсона, — меблі ще дуже гарні, і пан зможе купити їх для пані, порозумівшися з пані де Шампі.

— Добре, дитино моя. Якщо це ще не морква, то хоч гичка з неї, — сказав мулат остовпілій дівчині, — та ми поділимось ...

— Ого, оце так темношкірий! — скрикнула мадемуазель Адель. — Якщо ваш набоб — справді набоб, він, звичайно, подарує меблі пані; строк найму закінчується в квітні 1830 року, ваш набоб зможе поновити його, якщо йому там сподобається.

— Моя дуже задоволн! — відповів Пейрад, що, ввійшовши в кімнату, ляснув покоївку по плечу.

І він подав знак Карлосові, той так само знаком показав, що він розуміє, що набоб мусить залишатись у своїй ролі. Але сцена несподівано змінилась через появу особи, з якою ні Карлос, ні префект поліції нічого не могли б зробити. Раптом прийшов Корантен. Він побачив відчинені двері і зайшов мимохідь глянути, як його старий Пейрад грає роль набоба.

— Префект мені скрізь “надокучав”, — сказав Пейрад Корантенові на вухо. — Він викрив мене в набобі.

— Ми повалимо префекта, — відповів Корантен своєму другові на вухо.

Потім, холодно вклонившись, він почав нишком розглядати урядовця.

— Залишайтесь тут до мого повернення, я їду в префектуру, — сказав Карлос. — Якщо я не повернуся, можете виконати свою примху.

Сказавши це Пейрадові на вухо, щоб не компрометувати його особу перед покоївкою, Карлос вийшов, не маючи бажання залишатися далі під поглядом новоприбулого, в якому вів упізнав одного з тих білявих синьооких людей, що викликають крижаний жах.

— Це поліцейський офіцер, якого мені надіслав префект, — сказав Пейрад Корантенові.

— Оце? — відповів Корантен. — Ти таки вскочив. У цього чоловіка три колоди карт у черевиках, це видно з постави ноги; адже поліцейський офіцер не має потреби переодягатись!

Корантен прожогом кинувся зі сходів, щоб з’ясувати справу; Карлос сідав у фіакр.

— Гей, пане абат! — гукнув Корантен.

Карлос повернув голову, побачив Корантена і сів у фіакр.

— Оце й усе, що я хотів знати. На набережну Малаке! — гукнув Корантен візникові, вкладаючи пекельний глум в інтонацію і погляд.

“Ну, — сказав сам до себе Жак Коллен, — я таки вклепався! Вони добрались, треба їх випередити і, головне, взнати, чого вони від нас хочуть”.

Корантен п’ять-шість разів бачив Карлоса Ерреру, а погляду цієї людини не можна було забути. Корантен впізнав насамперед широкі плечі, одутле обличчя і підкладний каблук у три дюйми.

— Ах ти, стариган, тебе розіграли! — сказав Корантен, побачивши, що в кімнаті нема нікого, крім Пейрада й Контансона.

— Хто?! — скрикнув Пейрад, і в голосі його почулося металічне тремтіння. — Решту днів своїх я використаю на те, щоб пекти його на гарячому вугіллі та ще й повертати.

— Це абат Карлос Еррера, очевидно — іспанський Корантен. Все ясно. Іспанець — старий розпусник вищого сорту — він хотів улаштувати кар’єру тому юначкові, вибиваючи гроші з подушки гарної дівки... Тобі краще знати, чи варто змагатися з цим дипломатом; він здається мені промітним, як чорт.

— О! — скрикнув Контансон, — це ж він одержав триста тисяч франків в день арешту Естер, — він був у фіакрі! Я пригадую ці очі, цей лоб, ці сліди віспи.

— Ах, який посаг могла б мати моя сердечна Лідія! — скрикнув Пейрад.

— Ти можеш залишатись набобом, — сказав Корантен. — Щоб мати око в домі Естер, треба зв’язати її з Валь-Нобль; Естер була справжньою коханкою Люсьєна де Рюбампре.

— У Нюсінжена вже видурили більше ніж п’ятсот тисяч франків, — сказав Контансон.

— Їй треба ще стільки ж, — зауважив Корантен, — земля Рюбампре коштує мільйон. Татусю, — сказав він, ляскаючи Пейрада по плечу, — ти ще зможеш дістати понад сто тисяч франків, щоб видати Лідію заміж.

— Не кажи мені цього, Корантен. Якщо твій план не вдасться, не знаю, на що я буду здатний.

— Можливо, що ти їх матимеш завтра! Абат, друже мій, дуже хитрий, нам треба визнати його вищість, це найбільший диявол. Та він у мене в руках, він розумна людина і тому піддасться. Будь дурним, як набоб, і не бійся нікого.


Ввечері цього ж самого дня, коли оті справжні вороги зустрілись віч-на-віч на місці поєдинку, Люсьєн поїхав перебути вечір у домі де Гранльє. Товариство було численне. Герцогиня затримала Люсьєна на деякий час біля себе перед лицем цілого салону і була дуже ласкава до нього.

— Ви зробили невеличку подорож? — спитала вона.

— Так, пані герцогиня. Моя сестра, бажаючи полегшити мій шлюб, пішла на великі жертви, і я мав змогу придбати землі Рюбампре, знову з’єднавши їх. Але мій паризький повірений виявився спритною людиною, він зумів уберегти мене від власників маєтків, що могли б підвищити свої претензії, дізнавшись про ім’я покупця.

— Чи є там замок? — спитала Клотильда, підкреслено всміхаючись.

— Є щось подібне до замку, але найкраще буде скористатися ним, як матеріалом, щоб збудувати дім у сучасному стилі.

Очі Клотильди випромінювали сяйво щастя крізь її задоволені посмішки.

— Ви сьогодні зіграєте робер з моїм батьком, — сказала вона тихо Люсьєнові. — Я сподіваюсь, що через два тижні вас запросять на обід.

— Ну, любий пане, — сказав герцог де Гранльє, — кажуть, що ви купили землю Рюбампре; вітаю вас з цього приводу. Це гарна відповідь тим, хто наділяв вас боргами. Щодо нас, то ми можемо мати явні борги, як Франція або Англія, але, бачите, людям без капіталу, початківцям, не личить такий тон.

— Ах, пане герцог, у мене ще є п’ятсот тисяч франків боргу за землю.

— Ну, що ж, треба одружитися з дівчиною, яка принесе їх вам, але в нашому передмісті ви навряд чи знайдете партію з таким капіталом, — тут дають мало посагу за дочками.

— Але їм досить імені, — відповів Люсьєн.

— Нас тільки троє для партії у віст — Мофріньєз, д’Еспар і я, чи не хочете бути четвертим? — сказав герцог Люсьєнові, показуючи йому на ломберний столик.

Клотильда повільно підійшла до стола глянути на гру свого батька.

— Вона хоче, щоб я взяв це на свій рахунок, — сказав герцог, поляскуючи по руках свою дочку і скоса поглядаючи на Люсьєна, що залишився серйозним.

Люсьєн, партнер пана д’Еспара, програв двадцять луїдорів.

— Люба мамо, — сказала Клотильда, підійшовши до герцогині, — він був досить розумним, щоб програти батькові.

Об одинадцятій годині, обмінявшися з мадемуазель де Гранльє кількома ніжними словами, Люсьєн повернувся і ліг у ліжко, думаючи про остаточну перемогу, яку він мав одержати через місяць, бо не мав сумніву, що буде прийнятий, як наречений Клотильди, і одружиться перед постом 1830 року.

Наступного дня, в той час, коли Люсьєн курив після сніданку в товаристві дуже заклопотаного Карлоса, їм доповіли, що якийсь пан де Сент-Естев (що за насмішка!) хоче бачити абата Карлоса Ерреру або пана Люсьєна де Рюбампре.

— Чи сказали внизу, що я виїхав? — скрикнув абат.

— Так, пане, — відповів грум.

— Ну, добре, прийми цього чоловіка, — сказав він Люсьєнові, — та не кажи жодного слова, що могло б компрометувати нас, не роби жодного жесту подиву, це ворог.

— Ти чутимеш розмову, — сказав Люсьєн.

Карлос сховався в суміжній кімнаті, і крізь щілину дверей побачив Корантена, але впізнав його тільки по голосу, настільки ця невідома велика людина вміла перетворюватись! У цю хвилину Корантен був схожий на старого директора департаменту міністерства фінансів.

— Я не маю честі бути відомим вам, пане, — сказав Корантен. — Але...

— Вибачте, що переб’ю вас, пане, — сказав Люсьєн, — але...

— Але йдеться про ваш шлюб з мадемуазель Клотильдою де Гранльє, який не відбудеться, — жваво сказав Корантен.

Люсьєн сів, нічого не відповівши.

— Ви в руках людини, яка має змогу, бажання і владу довести герцогові де Гранльє, що за землю Рюбампре буде заплачено грішми, які один дурень дав вам за вашу коханку — мадемуазель Естер, — провадив Корантен. — Легко буде знайти оригінали судових постанов, за якими Естер була переслідувана, можна також примусити д’Естурні сказати правду. Будуть викриті надзвичайно спритні штуки, зіграні з бароном де Нюсінженом... Тепер все ще можна залагодити. Дайте сто тисяч франків, і ви будете в безпеці. Мене це зовсім не обходить. Я просто виконую доручення тих, хто вас шантажує.

Корантен міг говорити хоч цілу годину. Люсьєн курив цигарку з абсолютно безтурботним виразом.

— Пане, — відповів він, — я не хочу знати, хто ви, бо люди, які виконують подібні доручення, взагалі не мають імені, принаймні, для мене. Я дав вам спокійно висловитись: бо я в себе. Мені здається, ви не позбавлені глузду, вислухайте мою дилему.

Запанувала мовчанка; Люсьєн зустрів льодовим поглядом котячі очі Корантена.

— Або ви спираєтесь на цілком брехливі факти, і я не повинен звертати на них ніякої уваги, — провадив Люсьєн, — або ж ви маєте рацію, і тоді, давши вам сто тисяч франків, я надав би вам право вимагати в мене стільки разів по сто тисяч, скільки ваш патрон може знайти Сент-Естевів, щоб надсилати до мене... Але, щоб скінчити відразу з вашим поважним дорученням, знайте, що я, Люсьєн де Рюбампре, нікого не боюсь. Я аж ніяк не причетний до всіх тих каверз, про які ви кажете. Якщо родина де Гранльє буде надто вибагливою, знайдуться інші, дуже благородні дівчата, з якими можна взяти шлюб. Зрештою, не буде для мене соромно залишитись нежонатим, зокрема коли, як ви думаєте, я з таким зиском торгую білими рабинями.

— Якщо пан абат Карлос Еррера...

— Пане, — сказав Люсьєн, перериваючи Корантена, — абат Карлос Еррера в цю хвилину перебуває на шляху до Іспанії, його ніяк не обходить мій шлюб, він нічого не знає про мої грошові справи. Ця державна людина була ласкава допомагати мені довгий час своїми порадами, але вона має дати звіт його величності королю іспанському. Якщо вам треба поговорити з абатом, раджу вам виїхати до Мадрида.

— Пане, — чітко сказав Корантен, — ви ніколи не будете чоловіком мадемуазель Клотильди де Гранльє.

— Тим гірше для неї, — відповів Люсьєн, нетерпляче штовхаючи Корантена до дверей.

— Чи добре ви поміркували? — холодно сказав Корантен.

— Пане, я не можу визнати за вами ні права втручатись у мої справи, ні права позбавляти мене втіхи викурити цигарку, — сказав Люсьєн, кидаючи загаслу цигарку.

— Прощайте, пане, — сказав Корантен. — Ми вже більше не побачимось... але в житті вашому, безперечно, буде така хвилина, коли ви ладні будете дати половину свого багатства, аби тільки повернути собі можливість покликати мене зараз назад зі сходів.

У відповідь на цю загрозу Карлос зробив жест, немов відтинаючи комусь голову.

— Тепер — до праці! — скрикнув він, глянувши на Люсьєна, який пополотнів після цієї жахливої розмови.

Якби серед дуже невеликого числа читачів, що цікавляться моральною і філософською стороною книги, знайшовся хоч один, який повірив би, що барон де Нюсінжен добився свого, — він тим самим довів би, як важко підкорити серце дівчини будь-яким законам фізіології. Естер вирішила примусити бідолашного мільйонера дорого заплатити за те, що він називав своїм “тнем дріумфу”. Отже, в перших числах лютого 1830 року входини ще не були справлені в “нефелишкому баласі”.

— Але, — казала Естер конфіденційно своїм подругам, які переказали це баронові, — під час кримінальнавалу я відкрию свій дім, і мій чоловік буде “наче вареник у маслі плавати”.

Цей вислів став приказкою серед веселих дівчат.

Отже, барон поки що ремствував. Як людина жоната, він був смішним, скаржився своїм близьким, його незадоволення виходило назовні. Тим часом Естер сумлінно виконувала свою роль пані Помпадур при князеві спекуляції. Вона вже влаштувала дві чи три маленькі вечірки виключно з метою ввести в дім Люсьєна. Лусто, Растіньяк, дю Тільє, Біксіу, Матан, граф де Брамбур, — цвіт гульвіс, стали постійними відвідувачами дому. Нарешті Естер прийняла, як актрис для тієї п’єси, яку розігрувала, Туллію, Флорентину, Фанні Бопре, Флоріну, двох актрис і двох танцюристок, далі пані дю Валь-Нобль. Ніщо не може бути сумнішим, ніж дім куртизанки без долі суперництва, гри нарядів і різноманітності облич. За шість тижнів Естер стала найдотепнішою, найцікавішою, найгарнішою й найелегантнішою з парій жіночої статі, з яких складається клас куртизанок. Поставлена на відповідний п’єдестал, вона втішалася усіма насолодами марнотратства, що спокушають звичайних жінок, — але втішалася немов жінка, яку таємна думка підносить вище від її касти. У серці своєму вона зберігала власний образ, який примушував її червоніти і яким вона пишалась; година її зречення завжди стояла перед її сумлінням. В її сарказмах відбивався внутрішній настрій, бо замкнений в куртизанці ангел кохання відчував глибоку зневагу до підлої й гидкої ролі, яку відігравало тіло в присутності душі. Бувши одночасно глядачем і актором, суддею й підсудним, вона реалізовувала чарівний образ арабських казок, в яких майже завжди під ганебним покровом ховається вища істота; праобраз її під ім’ям Навуходоносора можна знайти в книзі книг — Біблії. Дозволивши собі жити до наступного дня після зради, жертва мала право дещо потішатися з ката. Крім того, відомості, зібрані Естер про таємні й ганебні засоби, якими барон досяг свого величезного багатства, зовсім звільнили її від докорів сумління, і їй подобалась роль богині Ате — Помсти, як сказав Карлос. Отже, вона ставала по черзі то чарівною, то ненависною для мільйонера, який жив тільки нею. Коли барон доходив до такої міри страждання, що хотів кинути Естер, вона ніжностями знову привертала його до себе.

Еррера, виїхавши на очах у всіх до Іспанії, доїхав до Тура. Він наказав своїй кареті їхати далі до Бордо; в кареті сидів найнятий слуга, що мусив грати роль пана і чекати його в готелі Бордо. Потім він повернувся в диліжансі, переодягнувшись комівояжером, оселився нишком у Естер, звідки через Азію, Європу і Паккара пильно керував своїми махінаціями, стежачи за всім, особливо за Пейрадом.

Приблизно за два тижні перед днем, призначеним нею для свята, що мало відбутися на другий день після першого балу в Опері, куртизанка, яка ставала небезпечною через свої дотепні слівця, сиділа в Італійській опері в глибині ложі; барон був змушений абонувати для неї ложу бенуар, щоб сховати свою коханку і не з’являтися з нею прилюдно за кілька кроків від пані де Нюсінжен. Естер вибрала таку ложу, звідки було б видно ложу пані де Серізі, яку майже завжди супроводив Люсьєн. Нещасна куртизанка вважала за щастя бачити Люсьєна в середу, четвер і суботу біля пані де Серізі. На цей раз Естер побачила о пів на десяту, як Люсьєн увійшов у ложу графині з журливим, блідим обличчям і майже перекривленими рисами. Ці ознаки внутрішнього розпачу були помітні тільки для Естер. Жінка, що любить, знає обличчя чоловіка, як моряк — чисте море.

“Боже! Що з ним таке?.. Що трапилось? Може йому треба поговорити а цим пекельним ангелом, його ангелом-охоронцем, який живе, сховавшись у мансарді між кімнатами Європи й Азії?”

Заклопотана такими болісними думками, Естер ледве чула музику. Тим легше повірити, що вона зовсім не слухала барона, який тримав обома руками ручку свого “анхел” і щось говорив їй своєю польсько-єврейською говіркою; його чудна вимова завдавала не менше прикрості тому, хто її слухав, ніж читачеві.

— Есдер, — сказав він, випустивши її руку й відштовхуючи її легким рухом незадоволення, — фі мене не злухайте!

— Ах, барон, ви перекручуєте любов так само, як і французьку мову.

— К шорту!

— Я тут не в себе в будуарі, я в Італійській опері. Якби ви не були касою виробу Юре або Фіше, касою, що якимсь чудом перетворилась на людину, ви не робили б стільки галасу в ложі жінки, яка любить музику. Звичайно, я вас не слухаю! Ви шарудите в моєму платті, немов комаха в папері, і мені аж смішно, такий ви жалюгідний. Ви кажете мені — “фі харненькі, фі аббетитні...” Старий фат! А якби я вам сказала: “Ви мені сьогодні менш неприємні, ніж вчора, повернімось додому?” Та я ж помічаю по ваших зітханнях (хоч я вас не слухаю, а, проте, відчуваю), — я бачу, що ви здорово пообідали, у вас починається травлення. Добре запам’ятайте (я вам досить дорого коштую, а тому маю давати подеколи поради за ваші гроші!) — запам’ятайте, любий, що людині із затрудненим травленням, як от у вас, не дозволяється казати коханці байдужим тоном і невчасно: “Фі харненькі...” Блонде каже, що один старий солдат помер від такої завзятості в обіймах... релігії. Зараз десята година, ви скінчили обідати о дев’ятій у дю Тільє з вашим франтом графом де Брамбуром, вам треба перетравити мільйони й трюфелі, — зайдіть завтра о десятій!

— Як фі шорстокі... — скрикнув барон, визнаючи глибоку справедливість цієї медичної аргументації.

— Жорстока!.. — повторила Естер, весь час дивлячись на Люсьєна. — Хіба ви не звертались до Б’яншона, до Десплена, до старого Одрі?.. З того часу, як ви бачите зорю свого щастя, знаєте, кого ви мені нагадуєте?

— Кого?

— Гладкого стариганя, закутаного у фланель, який раз у раз проходжає від крісла до вікна — поглянути, чи не показує термометр температури, корисної для шовковичних черв’яків, яку рекомендував йому лікар.

— Снайте, фі нефдячні!.. — скрикнув барон, втративши надію почути ту музику, яку закохані старі все ж частенько чують в Італійській опері.

— Невдячна! — сказала Естер. — А що ви мені досі дали?.. Багато неприємностей. Слухайте, татусю, чи я можу бути гордою з вами? Ви, звичайно, пишаєтесь мною, я прекрасно ношу ваші галуни і ліврею. Ви сплатили мої борги!.. хай так. Але ви поцупили в свій час досить мільйонів... (Ах, не робіть гримас, ви згодні зі мною!) досить мільйонів, щоб не звертати на це уваги. І в цьому ваша найбільша слава. Дівка і злодій — найкраща пара. Ви спорудили чудову клітку для папуги, яка вам подобається... Чекайте подяки від бразильського ара за те, що ви його посадили в позолочену клітку... Та не дивіться так на мене, наче якийсь бонза. Ви показуєте свого червоного з білим ара цілому Парижеві. Ви кажете: “Хіба є будь у кого в Парижі така папуга?. А як вона цокотить! Як вона влучно добирає слова!..” Входить дю Тільє, вона каже: “Добридень, шельма!” Та ви ж щасливі, як голландець, що володіє тюльпаном-унікумом, немов старий набоб, який живе в Азії на англійській пенсії і якому комівояжер продав першу швейцарську табакерку, що заграла три увертюри. Ви хочете здобути моє серце? Добре, я скажу вам про спосіб завоювати його.

— Кашіть, кашіть!.. Я фсе зроплю тля фас... Мені бриємно, коли фі з мене глусуєте!..

— Будьте молодим, будьте гарним, будьте як Люсьєн де Рюбампре, який он зайшов до вашої дружини, і ви даром одержите те, чого ніколи не зможете купити за всі ваші мільйони.

— Я фас салишай, бо фі сьогодні спрафті шахлифі!.. — сказав біржовий хижак, змінившись на обличчі.

— Прекрасно, на добраніч, — відповіла Естер. — Накажіть “Шоршу”, щоб він вам поклав під голову якомога більш подушок, а ноги держіть нижче, бо у вас сьогодні апоплексичний колір обличчя... Любий мій, ви ж не будете заперечувати, що я цікавлюсь вашим здоров’ям.

Барон стояв, взявшись за ручку дверей.

— Сюди, Нюсінжен! — сказала Естер, погордливим жестом покликавши його назад.

Барон схилився перед нею з виразом собачої приниженості.

— Хочете, щоб я була з вами сьогодні милою й давала вам у себе дома водички з цукром, “пестячи” вас, гладка потворо?

— Фі мені розпиваєте зерце...

— “Розпиваєте зерце”... — розпивають вино, а не серце! — відказала вона, глузуючи з вимови барона. — Ну, так ось, приведіть мені Люсьєна, я хочу його запросити на наш валтасарів бенкет і бути певна, що він прийде. Якщо ви добре виконаєте це моє доручення, я так гарненько скажу тобі, що люблю тебе, мій гладкий Фредерік, що ти повіриш...

— Фі чаріфниця, — сказав барон, цілуючи рукавичку Естер. — Я сгоден злухати цілу годину лайок, якби в кінці савжди пули такі ласкаві слофа.

— Ну-ну! Якщо мене не послухають, то... — сказала вона, сварячись на барона пальцем, як на дитину.

Барон затрусив головою, немов пійманий в тенета птах, що благає мисливця змилуватись.

— Боже мій, що це з Люсьєном? — сказала вона собі, замислившись сама і вже не стримуючи сліз, — ніколи не був він такий смутний.

Ось що трапилось з Люсьєном того самого вечора.

О дев’ятій Люсьєн поїхав, як кожного вечора, в своїй кареті до Гранльє. Піклуючись про свого верхового коня і того, що запрягався в кабріолет, для ранкових виїздів, він найняв, як роблять усі молоді люди, для зимових вечірніх виїздів карету; він вибрав у найкращого каретника найрозкішнішу карету з найкращими кіньми. Все сприяло йому за останній місяць: він три рази обідав у Гранльє, герцог був до нього дуже милий; продавши свої омнібусні акції за триста тисяч франків, Люсьєн мав змогу сплатити ще третину ціни за землю. Клотильда де Гранльє міняла свої чарівні туалети і накладала по десять банок рум’ян на щоки; нарешті вона відверто признавалась у своєму коханні до нього. Деякі високопоставлені особи вже говорили про шлюб Люсьєна і мадемуазель де Гранльє, як про річ імовірну. Герцог де Шольє, колишній посол в Іспанії і, на короткий час, міністр закордонних справ, обіцяв герцогині де Гранльє попросити в короля для Люсьєна титул маркіза. Отже, пообідавши у пані де Серізі, Люсьєн поїхав цього вечора з вулиці Шосе д’Антен у Сен-Жерменське передмістя зі своїм щоденним візитом. Він приїздить, кучер гукає, щоб відчинили ворота, вони відчиняються, він зупиняється біля під’їзду. Виходячи з карети, Люсьєн помічає в дворі чотири екіпажі. Побачивши пана де Рюбампре, один із лакеїв, який відчиняв і зачиняв двері під’їзду, виходить і стає на ґанку перед дверима, немов солдат на варту.

— Його милості нема дома! — каже він.

— Пані герцогиня приймає, — зауважує Люсьєн лакеєві. — Пані герцогиня виїхали, — поважно відповідає лакей.

— Мадемуазель Клотильда...

— Не думаю, щоб мадемуазель Клотильда прийняла пана за відсутності пані герцогині...

— Але є гості, — сказав Люсьєн, вражений немов громом.

— Не знаю, — відповів лакей, намагаючись бути водночас дурникуватим і шанобливим.

Для тих, хто вважає етикет найгрізнішим законом людського суспільства, нема нічого жахливішого за нього. Люсьєн легко вгадав значення цієї жорстокої для нього сцени: герцог і герцогиня не хотіли його приймати. Він відчув, як спинний мозок застигає у нього в хребті, і дрібні краплі холодного поту перлинами проступили на його лобі. Ця розмова відбулась у присутності його власного камердинера, який, взявшись за ручку дверцят, вагався зачинити їх. Люсьєн зробив йому знак, що поїде, але, сідаючи в карету, вів почув кроки людей, які спускалися зі сходів; лакей вигукував раз у раз: “Карету пана герцога де Шольє!”, “Карету пані віконтесі де Гранльє!” Люсьєн тільки сказав своєму слузі: “Мерщій до Італійської опери!..” Не зважаючи на поквапливість, злощасний денді не міг уникнути герцога де Шольє і його сина, герцога де Реторе, з якими він був змушений тільки обмінятись поклонами, бо вони не промовили до нього ні слова. Значна двірська катастрофа, падіння грізного фаворита часто завершується на порозі кабінету одним словом швейцара з обличчям гіпсової маски.

“Як повідомити негайно мого порадника про катастрофу?” — сказав сам до себе Люсьєн, їдучи до Італійської опери. — “Що трапилось?”

Він губився в здогадах. А трапилось тільки що таке. Того ж ранку, об одинадцятій, герцог де Гранльє, увійшовши до маленької вітальні, де снідала родина, і поцілувавши Клотильду, сказав:

— Дитино моя, поки не буде нових розпоряджень, не думай більше про вельможного пана де Рюбампре.

Потім він взяв герцогиню під руку і, завівши її до ніші вікна, сказав їй пошепки кілька слів, від яких бідна Клотильда змінилась на обличчі, бо мадемуазель де Гранльє стежила за своєю матір’ю, яка слухала герцога, і помітила на її обличчі великий подив.

— Жан, — сказав герцог одному зі слуг, — віднесіть цю записку до герцога де Шольє, попросіть його відповісти вам “так” чи “ні”. Я його запрошую пообідати з нами сьогодні, — сказав він дружині.

Сніданок минув дуже сумно. Герцогиня здавалась задумливою, герцог був начебто розлючений на самого себе, а Клотильда насилу стримувала сльози.

— Дитино моя, ваш батько має рацію, слухайтесь його, — зворушено сказала мати своїй дочці. — Я не можу сказати вам так, як він — “не думайте про Люсьєна!” Ні, я розумію твоє страждання (Клотильда поцілувала матері руку). Але я скажу тобі, мій ангел: “Почекай, не роби ніяких спроб, страждай мовчки, бо ти його любиш, і май довіру до піклувань твоїх батьків”. Благородні дами, дитино моя, тому й благородні, що вони вміють за будь-яких обставин виконувати свій обов’язок, зберігаючи благородство.

— Що ж трапилось? — спитала Клотильда, бліда, мов лілея.

— Такі важливі речі, що тобі не можна про них сказати, серденько, — відповіла герцогиня, — бо якщо це неправда, твоя думка буде марно забруднена; а коли це правда, то ти про це не повинна знати.

О шостій годині герцог де Шольє увійшов у кабінет герцога де Гранльє, який чекав його.

— Слухай, Анрі... (Герцоги були на “ти” й називали один одного на ім’я. Це один із відтінків, придуманих для того, щоб відзначати ступінь інтимності, стримувати наплив французької фамільярності і приборкувати самолюбство)... Слухай, Анрі, я в такому скрутному становищі, що можу послухати поради тільки старого друга, що знається на ділових питаннях, як от ти. Дочка моя, Клотильда, як ти знаєш, любить цього пана Рюбампре, якого мені трохи не силоміць нав’язали як її нареченого. Я завжди був проти цього шлюбу; та, зрештою, пані де Гранльє не спромоглася чинити опір коханню Клотильди. Коли цей хлопець купив землю і виплатив за неї три чверті грошей, з мого боку не було більше заперечень. Та ось учора вечері я одержую анонімний лист (ти знаєш, як треба ставитись до таких листів), де мені повідомляють, що багатство цього юнака походить із брудного джерела і що він бреше, нібито його сестра дає йому капітали, потрібні для купівлі. Вимагають, щоб я заради честі своєї дочки і з поваги до нашої родини зібрав відомості, і вказують мені способи, як це зробити. Та ось прочитай сам.

— Я поділяю твій погляд на анонімні листи, любий Фердинанд, — відповів герцог де Шольє, прочитавши лист, — але, зневажаючи їх, слід їх усе ж використовувати, так само, як і шпигунів. Зачини свої двері для цього юнака, і спробуймо зібрати відомості. У тебе є повірений Дервіль, людина, якій ми цілком довіряємо; він знає таємниці багатьох родин, йому можна довірити й оцю. Це людина порядна, поважна, чесна; він хитрий, проникливий, але проникливий тільки в діловій сфері; ти мусиш використати його тільки для того, щоб отримати свідчення, на яке ти міг би зважити. У нас в міністерстві закордонних справ є від поліції королівства незамінна людина для розкриття державних таємниць. Ми часто надсилаємо його з дорученнями. Скажи Дервілеві, що в цій справі у нього буде помічник. Наш шпигун — це “пан”, що зможе з’явитись з орденом почесного легіону, маючи вигляд дипломата. Цей шельма буде полювати, а Дервіль буде просто стежити за полюванням. Твій повірений скаже тобі, чи гора приведе мишу, а чи ти будеш змушений порвати з тим панком Рюбампре. Через тиждень ти вже знатимеш, що робити.

— Молодий чоловік ще не маркіз, щоб образитись, коли не заставатиме мене дома протягом тижня, — сказав герцог де Гранльє.

— Особливо, якщо ти віддаси за нього дочку, — відповів колишній міністр. — Якщо анонімний лист каже правду — що тобі з того? Ти пошлеш Клотильду в подорож з моєю невісткою Мадленою, яка хоче їхати в Італію...

— Ти мене рятуєш! Та я не знаю ще, чи повинен дякувати тобі...

— Почекаймо подій.

— Ax! — скрикнув герцог де Гранльє. — Як же звуть цього пана? Треба повідомити Дервіля про нього... Надішли його до мене завтра близько четвертої години, Дервіль буде в мене, я їх зведу докупи.

— Справжнє його ім’я, здається, Корантен (ім’я, яке ти не повинен знати), але цей пан прийде до тебе під прикриттям свого міністерського прізвища. Він зветься пан де Сент... — щось таке... — А! Сент-Ів... Сент-Валер, одне з двох. Ти можеш покластися на нього, Людовик XVIII абсолютно довіряв йому.

Після цієї розмови мажордом отримав наказ зачинити двері перед паном де Рюбампре; це і було відразу ж виконано.

Люсьєн походжав по фойє Італійської опери, немов п’яний. Він вже бачив себе посміховиськом цілого Парижа. В особі герцога де Реторе він мав одного з тих нещадних ворогів, до яких треба посміхатись, не маючи змоги помститися, бо їх напади відповідають законам світського товариства. Герцог де Реторе знав про сцену, яка тільки що відбулася біля дверей де Гранльє.

Люсьєн, відчуваючи пекучу потребу повідомити про несподіване нещастя свого особистого дійсного таємного радника, боявся зайти до Естер, щоб не компрометувати себе перед людьми, які могли там бути. Він навіть забув, що Естер тут, настільки думки його затьмарились. І при такій розгубленості він мусив розмовляти з Растіньяком, який, ще не знаючи новини, вітав його з близьким одруженням. У цю хвилину Нюсінжен з’явився перед Люсьєном і сказав йому, всміхаючись.

— Зропіть мені бриємність зайти до пані те Жамбі, яка хоче фас зама сапрозити на входини...

— З охотою, барон, — відповів Люсьєн, якому фінансист здавався ангелом-рятівником.

— Залиште нас, — сказала Естер до пана де Нюсінжена, коли він увійшов з Люсьєном; — підіть до пані дю Валь-Нобль — он вона в ложі третього ярусу зі своїм набобом... Багато набобів зростає в Індії, — додала вона, обмінюючись поглядом з Люсьєном.

— А цей, — сказав, усміхаючись, Люсьєн, — страшенно схожий на вашого.

— І приведіть її сюди, — провадила вона, відповівши Люсьєнові знаком і звертаючись до барона, — разом з її набобом, він дуже хоче познайомитись з вами; кажуть, що він надзвичайно багатий. Бідна жінка вже скаржилась мені не знаю скільки разів, що цей набоб не рушить з місця; може, якщо ви йому покажете мету, він буде меткіший.

— Фі снашит маєте нас са метикуватих? — сказав барон, виходячи.

— Що з тобою, мій Люсьєн? — сказала Естер своєму коханцеві на вухо, торкаючись його губами, тільки-но зачинились двері ложі.

— Я пропав! Мене тільки що не прийняли в домі де Гранльє під приводом, нібито нікого нема дома. І герцог і герцогиня були дома, і п’ять упряжів були в дворі...

— Як? Шлюб розладнався? — спитала Естер тремтячим голосом, бо їй уже ввижався рай.

— Я ще не знаю, що саме замислили проти мене...

— Мій Люсьєн, — відповіла вона чарівно пестливим голосом, — чого ти сумуєш? Ти одружишся згодом ще вигідніше. Я тобі зароблю два маєтки.

— Запроси сьогодні до себе на вечерю гостей, щоб я міг нишком поговорити з Карлосом, і, головне, не забудь запросити лжеанглійця й Валь-Нобль. Цей набоб спричинив мою невдачу, він наш ворог, він буде в наших руках, і ми...

Але Люсьєн зупинився і зробив рух відчаю.

— Та що ж трапилось? — спитала бідна дівчина, почуваючи себе немов на гарячому вугіллі.

— Ах, пані де Серізі бачить мене! — скрикнув Люсьєн. — І на довершення лиха з нею герцог де Реторе, один зі свідків моєї невдачі.

Справді, в цю хвилину герцог де Реторе втішався зі страждання графині де Серізі.

— Ви дозволяєте Люсьєнові з’являтися у ложі мадемуазель Естер? — казав молодий герцог, показуючи на ложу і на Люсьєна. — Ви ж цікавитесь ним, отже, вам слід було б сказати йому, що цього не годиться робити. Можна вечеряти в неї, там можна навіть... Але мене, справді, вже не дивує збайдужіння Гранльє до цього хлопця: я тільки що бачив, як його не пустили в дім, біля дверей...

— Ці дівчата дуже небезпечні! — сказала пані де Серізі, наводячи лорнет на ложу Естер.

— Так, — сказав герцог, — як через те, що вони можуть, так і через те, що вони хочуть...

— Вони його розорять! — сказала пані де Серізі, — бо ж вони, як мені казали, однаково дорого коштують, коли їм платять, і коли їм не платять.

— Не для нього!.. — відповів молодий герцог, удаючи здивування. — Вони не тільки нічого йому не коштують, а навіть йому дали б грошей при потребі — вони всі бігають за ним.

У графині трохи нервово сіпнулися губи, і цього ніяк не можна було вважати за усмішку.

— Добре, — сказала Естер, — приходь вечеряти опівночі. Приведи Блонде й Растіньяка. Будуть, принаймні, дві цікаві особи, і всіх буде не більше ніж дев’ять.

— Треба знайти спосіб послати барона по Європу під приводом попередити Азію; ти скажи їй, що трапилось зі мною, щоб Карлос знав про це ще до того, як набоб буде в його руках.

— Все буде зроблено, — сказала Естер.

Таким чином Пейрад мав, очевидно, опинитись, не знаючи цього, під одним дахом зі своїм ворогом. Тигр ішов у лігво лева, та ще й лева, оточеного власною сторожею.

Коли Люсьєн повернувся в ложу пані де Серізі, вона, замість повернути до нього голову, всміхнутись і, прибравши плаття, дати йому місце біля себе, — удавала, начебто абсолютно не помічає того, хто ввійшов, і дивилась в лорнет на залу. Але Люсьєн помітив по тремтінню лорнета, що графиня була охоплена тим жахливим збуренням, яким спокутується недозволене щастя. Все ж він пішов у передню частину ложі поруч із нею, і сів у протилежний куток, залишивши між графинею і собою невелике вільне місце; він сперся на край ложі правим ліктем, поклавши підборіддя на руку в рукавичці, потім повернувся півповоротом і почав чекати, щоб вона заговорила. Пройшла половина дії, але графиня ще нічого йому не казала і ні разу не глянула на нього.

— Не розумію, — сказала вона йому нарешті, — чого ви тут; ваше місце в ложі мадмуазаль Естер...

— Я йду туди, — сказав Люсьєн, і вийшов, не глянувши на графиню.

— Ах, любонько, — сказала пані дю Валь-Нобль, входячи в ложу Естер разом з Пейрадом, якого барон де Нюсінжен не впізнав, — я дуже рада рекомендувати тобі пана Самюеля Джонсона, він поціновувач талантів пана де Нюсінжена.

— Чи справді так, пане? — сказала Естер, усміхаючись Пейрадові.

— O, yes, душе, — сказав Пейрад,

— Бачите, барон, ось французька мова, що скидається на вашу так само, як говірка Нижньої Бретані на бургундську. Мені буде дуже цікаво послухати, як ви розмовлятимете про фінанси... Знаєте, пане набоб, чого я від вас вимагаю, щоб познайомити вас з моїм бароном? — спитала вона, усміхаючись.

— О!.. Д’якуй вас, ві мене рекомендуйт сер баронет.

— Так! — провадила вона. — Зробіть мені ласку, повечеряйте в мене. Немає міцнішої смоли, ніж сургуч від пляшки з шампанським, щоб зв’язати людей, він скріпляє всі справи, особливо ті, в яких люди заплутуються. Приходьте сьогодні, будуть добрі хлопці! А ти, любенький Фредерік, — сказала вона баронові на вухо, — ваша карета тут, поспішайте на вулицю Сен-Жорж, привезіть мені Європу, мені треба сказати їй дещо про вечерю... Я запросила Люсьєна, він приведе до вас двох дотепних чоловіків... Ми розіграємо англійця, — сказала вона на вухо пані дю Валь-Нобль.

Пейрад і барон залишили жінок на самоті.

— Ах, люба моя, якщо тобі пощастить розіграти цього гладкого негідника, значить, тобі не бракує дотепності, — сказала Валь-Нобль.

— Якби це було неможливо, ти мені його позичила б на тиждень, — відповіла Естер, сміючись.

— Ні, ти його не витримала б і половину дня, — зауважила пані дю Валь-Нобль; — цим хлібом і зуби поламаєш! Зарікаюсь на все життя ощасливлювати будь-якого англійця... З них такі холодні егоісти, такі свині в штанах...

— Невже він поводиться нечемно? — спитала Естер, усміхаючись.

— Навпаки, люба моя, ця потвора досі ще не сказала мені “ти”.

— Ні за яких обставин? — спитала Естер.

— Цей нещасний називає мене завжди “пані”, зберігаючи непорушну байдужість, навіть у такі хвилини, коли чоловіки бувають більш-менш милі. Їй-богу, любов — це для нього однаковісінько, як голити собі бороду. Він витирає бритву, вкладає її в футляр і дивиться в дзеркало, немов кажучи: “Я не порізався”. Після цього він поводиться зо мною так шанобливо, що будь-яка жінка збожеволіла б. А хіба цей підлий бульйонщик-мілорд не розважається тим, що він примушує бідолаху Теодора ховатись і простоювати половину дня в моїй туалетній кімнаті! Нарешті він намагається перечити мені в усьому. А скупий!.. Як Гобсек і Жігоне разом! Коли ми їдемо обідати, він не платить за карету, що відвозить мене додому, коли я випадково не замовлю своєї...

— Ну, — сказала Естер, — а що ж він тобі дає за всю цю службу?

— О, люба моя, абсолютно нічого. П’ятсот франків готівкою та оплачує мій виїзд. Але який це виїзд?.. карета, подібна до тих, які наймають бакалійники на весілля, щоб поїхати в мерію, в церкву і в ресторан “Кадран-Бле”... Він мене мучить своєю пошаною. Коли я нервуюся і вдаю, що нездужаю, він не сердиться і каже мені: “Я хоччю щоуб міледі роббила свій баджань, бо нема ніччого хірше — не по-джентлменському, — як сказзайт до один харні джінка: “Ві єсть пак бавовні, ві єсть тоуар!” Ге! Ге! Сі майт справ до член антиалкоголь-тоуаристф і тоуаристф боротьба рабстуо”. І мій дивак залишається сухий, байдужий, показуючи мені, що він поважає мене так само, як поважав би якогось негра, і що це залежить не від його серця, а від його аболіціоністських переконань.

— Не можна бути бридкішим, — сказала Естер, — але я розорила б цього китайця.

— Розорити його? — заперечила пані дю Валь-Нобль. — Для цього треба, щоб він кохав!.. Але навіть ти не схотіла б попросити в нього жодного су. Він вислухав би тебе і сказав би в тих британських висловах, після яких і ляпас здається солодким, що він тобі платить досить дорого за “такий маленький рідж, який єст льюбоув в тфій бідна джизнь”.

— Тільки подумати, що в нашому становищі можна зустріти таких чоловіків! — скрикнула Естер.

— Ах, любонько, тобі пощастило!.. добре доглядай свого Нюсінжена.

— Але в твого набоба є щось на думці!

— Адель теж казала мені це, — відповіла пані дю Валь-Нобль.

— Знаєш, люба, мабуть, цей чоловік вирішив примусити жінку зненавидіти і прогнати його по закінченні строку, — сказала Естер.

— Або він хоче розпочати якісь справи з Нюсінженом, і взяв мене тільки тому, що ми з тобою зв’язані; так думає Адель, — провадила далі пані дю Валь-Нобль. — Ось чому я привела його до тебе сьогодні. Ах, якби я була певна щодо його планів, я прекрасно порозумілася б з тобою і з Нюсінженом.

— Ти не дратуєшся? — спитала Естер, — не кажеш йому часом правду в очі?

— Навіть коли б ти, з твоєю спритністю, спробувала це... то, не зважаючи на всю твою втішність, він тебе вбив би своїми крижаними посмішками. Хоч би ти казала йому які завгодно смішні речі, вія поглянув би та й сказав би “Very good!” — і ти помітила б, що в його очах ти не більше ніж клоун.

— А якщо розгніватись?

— Однаково! Це було б для нього видовищем. Йому можна зробити операцію під лівим соском — він не відчує найменшого болю; очевидно, в нього жерстяне нутро. Я йому так і сказала. Він відповів: “Я єсть дудже радий за такий фізикал диспозишен”... І завжди чемний. Люба моя, в нього душа в рукавичках... Я ще кілька днів постраждаю так, щоб задовольнити свою цікавість. Коли б не це, о, я вже сказала б Філіппові, — а він не має собі рівних у фехтуванні, — щоб він дав мілордові ляпаса. Іншого виходу немає.

— Я тобі хотіла порадити це! — скрикнула Естер; — але тобі перше треба дізнатись, чи він уміє боксувати, бо в цих старих англійців сила хитрощів.

— Другого такого не знайдеш!.. Ні, коли б ти тільки побачила, як він питає мене, які будуть мої розпорядження і о котрій годині він може приїхати, щоб застати мене (ну, звичайно ж!), і яких він вживав шанобливих висловів, як то кажуть.

“джентльменських”, ти б сказала — “це жінка, яку обожнюють”; немає такої жінки, що не сказала б цього.

— І нам ще заздрять, моя люба! — сказала Естер.

— Нехай! — скрикнула пані дю Валь-Нобль. — Знаєш, ми всі більш-менш пересвідчились у своєму житті, як мало на нас зважають; але, люба моя, ніколи ще мене так глибоко, так цілковито не зневажала брутальність, як зневажає повага оцього грубезного бурдюка з портвейном. Коли він напідпитку, він виходить “щоб не бути протиунай”, як він каже Аделі, і не підпадати водночас двом “силлам”: жінці й вину. Він зловживає моїм фіакром, користується ним більше, ніж я. Ах, якби нам сьогодні пощастило напоїти його так, щоб він покотився під стіл!.. Але він, випивши десять пляшок, буває тільки напідпитку, очі в нього каламутні, проте, він бачить прекрасно.

— Це як у тих людей, у яких вікна брудні зовні, але які зсередини бачать, що робиться на вулиці... Я знаю таку властивість чоловіків — ця риса є в найвищій мірі у дю Тільє.

— Подбай, щоб дю Тільє теж був у тебе, і якби вони вдвох з Нюсінженом могли втягти його в яку-небудь комбінацію — це, принаймні, було б помстою за мене!.. Вони б його довели до жебрацтва! Ах, люба моя, потрапити до цього лицемірного протестанта після того бідолахи Фалле, що був такий цікавий, такий добрячий, такий жартун!.. Отож ми попосміялись!.. Кажуть, що маклери дурні... Ну, та цей був дурний тільки один раз...

— Коли він тебе залишив без жодного су? Завдяки цьому ти й взнала неприємності веселого життя.


Європа, привезена де Нюсінженом, просунула в двері свою гадючу голівку і, вислухавши кілька слів, сказаних на вухо господинею, зникла.

О пів на дванадцяту п’ять екіпажів зупинилися біля дверей уславленої куртизанки на вулиці Сен-Жорж. Це був екіпаж Люсьєна, що привіз Растіньяка, Блонде і Біксіу, екіпаж дю Тільє, барона де Нюсінжена, набоба і Флоріни, яку завербував дю Тільє. Потрійні вікна були сховані складками розкішних китайських завіс. Вечерю мали подати о першій годині; свічки палали, маленький салон і їдальня пишалися своїми розкошами. Збирались провести одну з таких розпусних ночей, які під силу хіба що цим трьом жінкам та цим чоловікам. Спочатку грали в карти, бо треба було почекати майже дві години.

— Чи ви граєте, мілорд? — спитав дю Тільє у Пейрада.

— Я грав з О’Коннелем, Піттом, Фоксом, Каннінгом, лорт Бругем, лорт...

— Назвіть відразу цілу безліч лордів, — сказав Біксіу.

— Лорт Фіц-Вільям, лорт Елленборо, лорт Гертфорд, лорт...

Біксіу глянув на черевики Пейрада і нахилився.

— Чого ти шукаєш? — спитав його Блонде.

— Чорт забери! — пружину, яку треба натиснути, щоб спинити машину! — сказала Флоріна.

— Граєте до двадцяти? — спитав Люсьєн.

— Граю все, що ві згодні програйт...

— От крутій! — сказала Естер Люсьєнові, — всі вони вважають його за англійця!..

Дю Тільє, Нюсінжен, Пейрад і Растіньяк сіли за партію віста. Флоріна, пані дю Валь-Нобль, Естер, Блонде і Біксіу залишились біля каміна провадити далі розмову. Люсьєн тим часом перегортав якесь розкішно ілюстроване видання.

— Страва на столі! — сказав Паккар, що був у повному параді.

Пейрада посадили ліворуч від Флоріни біля Біксіу, якому Естер порадила напоїти набоба надміру, підохочуючи його пити. Біксіу був здатний пити без кінця. Ніколи за все своє життя Пейрад не бачив подібного блиску, не куштував подібних страв, не бачив таких гарних жінок.

“Я маю сьогодні ввечері втіхи на всі тисячу екю, яких мені досі коштує Валь-Нобль, — подумав він, — та крім того, я в них виграв тисячу франків”.

— Ось приклад, який треба наслідувати! — крикнула до нього пані дю Валь-Нобль, що сиділа поруч з Люсьєном, показуючи жестом пишноту їдальні.

Естер посадила Люсьєна біля себе й стискала його ногу під столом своїми ніжками.

— Чуєте? — сказала Валь-Нобль, дивлячись на Пейрада, який удавав, що нічого не бачить, — ось як ви повинні впорядкувати мені будинок! Той, хто приїхав з Індії з мільйонами і бажає мати справи з Нюсінженами, мусить стати на їх рівень.

— Я член антиалкоголь тоуаристф.

— У такому разі ви здорово питимете! — сказав Біксіу, — бо в Індії страшенна спека, дядю!

Жарти Біксіу протягом вечері полягали в тому, щоб звертатись до Пейрада, як до одного зі своїх дядьків, що повернувся з Індії.

— Матам ті Фаль-Нопль зказаль мені, шо фі маєте ідей?.. — спитав Нюсінжен, розглядаючи Пейрада.

— Ось те, що мені хотілося почути, — сказав дю Тільє Растіньякові, — обидва калічення мови разом!

— Побачите, що вони нарешті зрозуміють один одного, — сказав Біксіу, згадавши, що саме хотів сказати дю Тільє Растіньякові.

— Сер баронет, я задумайл один літл спекулейшен, о! Бері комфортебль... дудже зисковні і дудже багато приб’ютків...

— Ви побачите, — сказав Блонде до дю Тільє, — що він не поговорить і хвилини без того, щоб не згадати про англійський парламент і уряд.

— Це б’юде в Китай... для опіум...

— Дак, я снаю, — сказав Нюсінжен, як людина, що прекрасно обізнана зі світовою комерцією, — але анклійський урят скорисдався обіумом, щоп відкрити сопі шлях до Кидаю, і фін нам не тосфолить...

— Нюсінжен перший заговорив про уряд, — сказав дю Тільє, звертаючись до Блонде.

— Ах, ви торгували опіумом! — скрикнула пані дю Валь-Нобль! Я тепер розумію, чому від вас очманіти можна — це ж він у вас у серці залишився.

— Пачите! — скрикнув барон, звертаючись до удаваного торговця опіумом і показуючи йому на пані дю Валь-Нобль, — фі дак само, як я: ніколи мільйонер не може вбодопатись шінці.

— Я кохау усяйкі міледі дудже багато і дудже часто! — відповів Пейрад.

— І все через антиалкогольне товариство, — сказав Біксіу, який тільки що примусив Пейрада влити в себе третю пляшку бордо, почати пляшку портвейну.

— О! — скрикнув Пейрад, — іт із вері португальські вайн з Англії!

Блонде, дю Тільє і Біксіу обмінялись усмішкою. Пейрад був здатний змінювати в собі все, навіть розум. Мало таких англійців, які б не запевняли вас, що золото і срібло з Англії краще, ніж десь інде. Курчата і яйця з Нормандії, привезені на лондонський ринок, дають англійцям підставу запевняти, що лондонські курчата й яйця кращі (very fine), ніж паризькі, хоч вони з тієї ж самої місцевості. Естер і Люсьєн були вражені цією досконалістю костюму, мови й відваги. Сміючись і розмовляючи, товариство стільки і так добре їло та пило, що досиділо до четвертої години. Біксіу гадав, що справляє одну з тих перемог, про які так цікаво розповідає Брійа-Саварен. Але в ту хвилину, коли він сказав сам до себе, пропонуючи дядечкові випити: “Я переміг Англію”... — Пейрад відповів цьому жорстокому насмішникові: “Ще раз, хлопче!” — так, що це почув тільки Біксіу.

— Чуєте! Ви! Він такий саме англієць, як і я!.. Мій дядько гасконець!.. Та в мене й не могло бути іншого!

Біксіу був віч-на-віч з Пейрадом, отже, ніхто не чув його викриття. Пейрад упав зі стільця на підлогу. Негайно його забрав Паккар і відніс у мансарду, де той заснув глибоким сном. О шостій годині вечора набоб почув, що його будять, прикладаючи йому вогкий рушник до обличчя; він побачив себе на поганенькому залізному ліжку віч-на-віч з Азією, яка була в масці й чорному доміно.

— А, татусю Пейрад, поквитаємося тепер! — сказала вона.

— Де це я? — сказав він, оглядаючись.

— Слухайте, що я скажу, це вас витверезить, — відповіла Азія. — Якщо ви не любите пані дю Валь-Нобль, то любите свою дочку, чи не так?

— Мою дочку? — прогарчав Пейрад.

— Так, мадемуазель Лідію...

— Ну, то що?

— Ну, то її вже немає на вулиці де Муано, вона викрадена.

У Пейрада вихопилось зітхання, як у солдата, що вмирає від тяжкої рани на полі бою.

— В той час як ви удавали англійця, хтось інший удавав Пейрада. Ваша Лідочка думала, що йде за батьком, вона тепер у надійному місці... О, ви її більш ніколи не побачите, хіба тільки виправите лихо, якого наробили.

— Яке лихо?

— Вчора пана Люсьєна де Рюбампре не прийняли в домі герцога де Гранльє. Це сталось через твої інтриги та через того чоловіка, якого ти до нас надіслав. Ні пари з уст! Слухай! — сказала Азія, побачивши, що Пейрад розтулив рота. — Ти одержиш свою дочку, чисту й недоторкану, — провадила Азія, підкреслюючи свою думку притиском на кожному слові, — тільки на другий день після того, як пан Люсьєн де Рюбампре вийде з церкви св. Фоми Аквінського, одружившись з мадемуазель Клотильдою. Якщо ж через десять днів Люсьєн де Рюбампре не буде прийнятий, як і раніше, у домі де Гранльє, то, по-перше, ти помреш не своєю смертю, і ніщо не зможе тебе врятувати від удару, який тобі загрожує!.. Далі, коли ти відчуєш удар, тобі дадуть перед смертю час подумати: “Моя дочка — проститутка на все життя!” Хоч ти був досить дурний, залишивши цю здобич у наших руках, але, мабуть, у тебе знайдеться досить розуму, щоб обміркувати це повідомлення нашого уряду. Не гавкай, не кажи ні слова, піди до Контансона, переодягнись, повернись додому, Кат розкаже тобі, що Лідочка вийшла за твоїм наказом і не поверталась. Якщо ти поскаржишся або вживеш будь-яких заходів, ми почнемо з того, що я тобі казала про твою дочку — її обіцяли віддати де Марсе. З батьком Канкоелем нема чого розводитись і церемонитись, хіба не так?.. Іди, і не втручайся більше ніколи в наші справи.

Азія залишила Пейрада в жалюгідному стані, кожне її слово було, як удар палицею. У шпигуна дві сльози в очах і дві внизу щік з’єднувались на обличчі мокрими смужками.

— Пана Джонсона чекають обідати, — сказала Європа, з’явившись через хвилину.

Пейрад нічого не відповів, спустився вниз, пішов вулицями до зупинки фіакрів, помчав до Контансона переодягтись; не сказавши йому ні слова, він знов переодягся татусем Канкоелем, і о восьмій годині був дома. Він зійшов нагору з трепетом у серці. Коли фламандка почула голос господаря, вона так наївно спитала “Ну, а де ж панночка”, аж старий шпигун був змушений спертись, щоб не впасти. Удар перевищив його сили. Він увійшов до кімнати своєї дочки і знепритомнів з горя, побачивши, що квартира порожня. Кат розповіла йому про обставини викрадання, проведеного так спритно, немов він сам його організував.

— Ну, — сказав він до себе, — треба скоритись, помщуся потім, тепер треба йти до Корантена... Це вперше ми натрапили на справжнього ворога. Треба, щоб Корантен дав волю цьому красеневі одружуватись хоч з імператрицями, якщо той схоче!.. Ах, я розумію, що моя дочка покохала його з першого погляду... О, іспанський священик розуміється в цьому... Кріпись, татусю Пейрад, випускай свою здобич із пащі.

Нещасний батько не знав про жахливий удар, який чекав його.

Коли він прийшов до Корантена, Брюно, довірений слуга, що знав Пейрада, сказав:

— Пан виїхав.

— Надовго?

— На десять днів.

— Куди?

— Не знаю.

“О, боже мій, я стаю дурнем, питаю — куди?.. Хіба ж ми кажемо їм це?” — подумав він.

За кілька годин до того як Пейрада розбудили в мансарді на вулиці Сен-Жорж, Корантен, повернувшись зі свого маєтку в Пассі, з’явився до герцога де Гранльє в костюмі камердинера з пристойного дому. У петлиці його фрака красувався орден Почесного легіону. Він зробив собі старече лице з пудрованим волоссям, зморшкувате, білясте. Словом, він скидався на старого начальника канцелярії. Коли він назвав своє ім’я (пан де Сен-Дені), його провели до кабінету герцога де Гранльє, де він побачив Дервіля, що читав лист, продиктований Корантеном одному зі своїх агентів, якому було доручено листування. Герцог відвів Корантена набік, щоб пояснити йому все, що Корантенові було вже відомо. Пан де Сен-Дені вислухав байдуже, шанобливо, розважаючись тим, що спостерігав цього вельможу, пробираючись до суті крізь це бархатне вбрання, викриваючи це життя, і тепер і назавжди віддане тільки вісту й повазі до дому де Гранльє. Вельможі настільки наївні зі своїми підлеглими, що Корантенові довелося поставити дуже небагато смиренних запитань перед паном де Гранльє, щоб той почав виявляти свою зухвалість.

— Якщо ви покладетеся на мене, пане, — сказав Корантен Дервілеві, коли його познайомили як слід з повіреним, — ми сьогодні ж увечері поїдемо в Ангулем бордоським диліжансом, що мчить дуже швидко, і нам не доведеться більше ніж шість годин перебувати в Ангулемі, щоб дістати відомості, потрібні панові герцогу. Коли я правильно зрозумів вашу ясновельможність, то досить буде дізнатись, чи могли сестра й зять пана де Рюбампре дати йому мільйон двісті тисяч франків? — сказав він, дивлячись на герцога.

— Цілком правильно зрозуміли, — відповів пер Франції.

— Ми зможемо повернутись через чотири дні, — провадив Корантен, звертаючись до Дервіля, — і жоден із нас не полишить своїх справ на такий час, щоб це могло завдати їм шкоди.

— Ось єдине заперечення, яке я мав зробити його милості, — сказав Дервіль. — Зараз чотири години, я піду попередити мого старшого клерка, скласти речі на дорогу, і, пообідавши, о восьмій годині буду... Але чи дістанемо ми місця? — сказав він панові де Сен-Дені, перебиваючи самого себе.

— За це я відповідаю, — сказав Корантен, — будьте о восьмій годині в дворі головної контори диліжансів. Якщо місць не буде, я накажу зробити їх, бо тільки так треба служити його милості герцогові де Гранльє.

— Панове, — сказав герцог з безмежною ласкою, — я ще не дякую вам.

Корантен і повірений, вважаючи, що цими словами герцог відпускає їх, попрощались і пішли. У ту хвилину, коли Пейрад розпитував слугу Корантена, пан де Сен-Дені і Дервіль, зайнявши місця в кареті бордоського диліжанса, мовчки розглядали один одного, виїжджаючи з Парижа.

Наступного ранку, в дорозі від Ормана до Тура, Дервіль, занудьгувавши, став балакучий, і Корантен зласкавився розважати його, зберігаючи, проте, певну відстань; він залишав його при думці, що належить до дипломатичного світу і сподівається одержати посаду генерального консула за протекцією герцога де Гранльє. Через два дні після від’їзду з Парижа Корантен і Дервіль зупинились у Манлі; це дуже здивувало повіреного, бо він був певен, що вони їдуть до Ангулема.

— У цьому містечку, — сказав Корантен Дервілеві, — ми отримаємо точні відомості про пані Сешар.

— Ви, виходить, знаєте її? — запитав Дервіль, здивований такою обізнаністю Корантена.

— Розпитав візника, помітивши, що він з Ангулема. Він мені сказав, що пані Сешар живе в Марсаку, а Марсак тільки за одну милю від Манля. Я подумав, що нам тут буде зручніше, ніж в Ангулемі, розібратись у справі.

“А втім, — подумав Дервіль, — пан герцог сказав мені, що я маю бути тільки свідком розслідувань, які робитиме ця довірена особа...”

Господарем готелю в Манлі, під вивіскою “Прекрасна Зірка”, був один з тих жирних і гладких людей, про яких думаєш, що не побачиш їх більше, повертаючись, але які й через десять років стоять на порозі з тією ж масою тіла, з тим самим бавовняним ковпаком, тим самим фартухом, тим самим ножем, тим самим засмальцьованим волоссям, тим самим потрійним підборіддям, — стереотипні у всіх романістів, починаючи з безсмертного Сервантеса аж до безсмертного Вальтера Скотта. Хіба не сповнені всі вони претензій щодо кулінарії, хіба не нахваляються всі вони, що можуть подати вам все, що завгодно, і хіба не подають вам нарешті чахле курча та овочі з гірким маслом? Всі вони розхвалюють свої тонкі вина і примушують вас пити місцеві. Але Корантен навчився ще змолоду витягати з господаря заїзду щось істотніше, ніж сумнівні страви й апокрифічні вина. Отже, він поводився, як дуже невибаглива людина, що цілком покладається на найкращого кухаря в Манлі, як він сказав цьому товстуну.

— Не важко бути тут найкращим, бо я єдиний, — відповів господар.

— Подайте нам в окремій кімнаті, — сказав Корантен, підморгуючи Дервілеві, — і, головне, не відмовте запалити камін, бо в нас руки задубіли.

— У диліжансі було холодненько, — сказав Дервіль.

— Чи далеко звідси до Марсака? — спитав Корантен у жінки господаря, яка зійшла згори, коли почула, що диліжанс привіз подорожуючих на ночівлю.

— Ви їдете до Марсака, пане? — спитала хазяйка.

— Я ще не знаю, — відповів він сухувато. — Чи велика відстань звідси до Марсака? — спитав знов Корантен у господарки, давши їй час помітити червону стрічку ордена.

— У кабріолеті можна доїхати за півгодини, — сказала жінка господаря.

— Чи думаєте ви, що пан і пані Сешар живуть там навіть взимку?

— Безперечно, вони не виїздять цілий рік.

— Тепер п’ята година, ми ще застанемо їх о дев’ятій не в ліжку?

— О, до десятої години в них завжди гості — кюре, пан Маррон, лікар...

— Добрі люди? — спитав Дервіль.

— О, пане, вершки суспільства! — відповіла дружина господаря, — щирі, чесні і не честолюбні, їй-право. Пан Сешар живе й тепер у достатку, але, як кажуть, він мав би мільйони, коли б не дозволив викрасти одного свого винаходу в паперовому виробництві; тим винаходом скористалися брати Куенте...

— А, так, брати Куенте, — сказав Корантен.

— Та помовчи, — сказав господар. — Хіба панів може цікавити, чи користується Сешар патентом на винахід у паперовому виробництві, чи ні? — адже ці пани — не паперові комерсанти... Якщо ви маєте на думці перебути ніч у мене, в “Прекрасній Зірці”, — сказав господар, звертаючись до обох подорожуючих, — то ось книга, прошу вас розписатись. У нас такий жандарм, який знічев’я тільки й робить, що чіпляється до нас.

— От чорт! Я ж думав, що Сешари дуже багаті, — сказав Корантен, поки Дервіль записував своє ім’я і звання повіреного при трибуналі першої інстанції департаменту Сени.

— Дехто каже, — відповів господар, — що вони мільйонери; але припинити таке базікання — те саме, що й затримати воду в річці. Батько Сешар залишив двісті тисяч франків у нерухомому майні, і це вже досить добре для чоловіка, який почав робітником. Можливо, що він мав стільки ж і заощаджень, бо нарешті він одержував від десяти до дванадцяти тисяч франків зі своїх маєтків. Отже, припустіть, що він був досить дурний і десять років нікуди не вкладав грошей, — от вам і підрахунок. Та додайте триста тисяч франків, якщо він займався лихварством, як то кажуть, — оце й усе. П’ятсот тисяч франків, це таки далеченько від мільйона. Якби мені перепала різниця, то я не залишився б у “Прекрасній Зірці”.

— Як, — сказав Корантен, — пан Давид Сешар і його дружина не мають двох або трьох мільйонів?

— О, ні! — скрикнула жінка господаря. — Кажуть, що стільки є в панів Куенте, які вкрали в нього винахід, а він одержав з них не більш як двадцять тисяч франків. Та де ж ви хочете, щоб ці чесні люди взяли мільйони? За життя батька вони були в скруті. Без Кольба, їхнього управителя, та без пані Кольб, відданої їм так само, як її чоловік, їм важко було б жити. Що вони мали з Бербері?.. тисячу екю ренти!

Корантен відвів Дервіля набік і сказав йому:

— In vino veritas![84] правда ховається в пляшках! Щодо мене, то я дивлюсь на готель, як на справжній реєстр місцевих, родинних і громадських справ; нотаріус не такий обізнаний з усим, що робиться в містечку, як корчмар. Бачите! Тут вважають, що ми знайомі з Куенте, Коливом і т. д. Господар готелю — це живий список усіх пригод, він, сам того не знаючи, займається шпигунством. Держава повинна утримувати щонайбільше двісті шпигунів, бо в такій країні, як Франція, знайдеться десять мільйонів чесних шпигів. Звичайно, ми ще не можемо покладатися на ці відомості, хоч у такому маленькому містечку знали б уже про мільйон двісті тисяч, що витрачені на сплату за землю Рюбампре... Ми тут недовго побудемо.

— Сподіваюся, — сказав Дервіль.

— І ось чому, — провадив Корантен. — Я вигадав найприродніший спосіб, щоб примусити Сешарів розповісти правду. Я розраховую на те, що ви своїм авторитетом повіреного підтвердите маленьку хитрість, до якої я вдамся, щоб ви могли почути простий і чіткий звіт про їх майно. По обіді ми поїдемо до пана Сешара, — сказав Корантен дружині корчмаря. — Будьте ласкаві приготувати нам ліжка, ми хочемо мати кожен окрему кімнату. Під “Прекрасною Зіркою”, очевидно, досить місця.

— О, пане, це ж ми вигадали назву для вивіски!

— О! Такий каламбур[85] існує скрізь, — сказав Корантен, — ви не маєте монополії на нього.

— Страва на столі, панове, — сказав корчмар.

— А де ж, чорт забери, цей молодий чоловік взяв гроші?.. Мабуть, автор анонімного листа має рацію, і це гроші гарної дівки? — сказав Дервіль Корантенові, сідаючи обідати.

— Ах, це вже буде предметом іншого розслідування, — сказав Корантен. — Люсьєн де Рюбампре живе, як мені казав, герцог де Шольє, з хрещеною єврейкою, що вдає голландку і зветься Естер ван Богсек.

— Який дивний збіг! — сказав повірений. — Я саме шукаю спадкоємицю одного голландця на ім’я Гобсек, — це те ж саме ім’я, тільки приголосні переставлені.

— Добре, — сказав Корантен, — я дістану для вас відомості про її походження, коли ми повернемось у Париж.

Через годину обидва повірені в справах родини де Гранльє виїхали до Бербері — маєтку панів Сешарів. Ніколи Люсьєн не відчував такого глибокого хвилювання, як те, що охопило його у Бербері, коли він порівняв свою долю з долею свого зятя. Двоє парижан мали побачити тут те ж саме видовище, яке кілька днів тому вразило Люсьєна. Все тут було повне тиші й достатку. У той час як мали приїхати двоє чужинців, у вітальні дому в Бербері було чотири особи: кюре з Марсака, молодий священик двадцяти п’яти років, що став на прохання пані Сешар домашнім учителем її сина Люсьєна; місцевий лікар, на ім’я пан Маррон; мер округи; старий полковник на пенсії, що розводив троянди в маленькому маєтку проти Бербері, по той бік дороги. Кожного вечора взимку ці особи приходили, щоб зіграти невинну партію в бостон по одному сантиму, щоб узяти газети або повернути прочитані. Коли Сешари купили Вербері, цей прекрасний будинок, збудований з пісковика і вкритий шифером, садиба його складалася з саду на два арпани. З часом гарна пані Сешар, вкладаючи свої заощадження в садок, розширила його аж до струмочка, жертвуючи виноградниками, перетворюючи їх на газони і групи дерев. У цей час садиба Вербері, оточена парком приблизно в двадцять арпанів, оточеним стіною, була найвидатнішою в окрузі. Будинок покійного Сешара та його господарські будівлі служили тільки для експлуатації двадцяти з лишком арпанів виноградників, залишених ним, крім п’яти ферм з прибутком близько шести тисяч франків і десяти арпанів луків по той бік струмочка, саме проти парку Вербері; тому пані Сешар мала на думці включити і їх до садиби наступного року. В окрузі вже називали садибу Вербері замком, а Єву Сешар — пані де Марсак. Задовольняючи свою пустославність, Люсьєн тільки наслідував цих селян і виноградарів. Казали, що пані Сешар купує у Куртуа млин, мальовничо розміщений на відстані кількох рушничних пострілів від луків Вербері. Якби млин було придбано, то Вербері остаточно набуло б вигляду маєтку першого розряду в цілому департаменті. Пані Сешар, що робила багато добра з такою ж самою уважністю, як і з благородством, користувалась і пошаною і любов’ю. Краса її, що стала розкішною, досягла свого найвищого розвитку. Хоч їй було тоді щось із двадцять шість років, але вона зберегла всю свіжість юності, використовуючи спокій і достаток сільського життя. Бувши й досі закохана в свого чоловіка, вона цінувала в ньому талановиту людину, досить скромну для того, щоб зректись шуму слави. Зрештою, щоб змалювати її, мабуть, досить сказати, що за все життя серце її билось тільки для дітей і чоловіка. Данина, яку ця сім’я платила нещастю, полягала, як можна здогадатись, у глибокому горі, спричиненому життям Люсьєна. Єва Сешар відчувала в цьому житті таємниці і боялась їх, тим більше, що під час свого останнього візиту Люсьєн сухо обривав кожне запитання сестри, кажучи, що честолюбці зобов’язані звітом про свої дії тільки перед самими собою. За шість років Люсьєн три рази бачив сестру і написав їй не більше шести листів. Перший його візит до Вербері відбувся після смерті матері, а під час останнього він мав на меті попросити про ту брехню, що була так потрібна для його політики. Між подружжям Сешарів і їхнім братом це було предметом досить серйозної сцени, яка залишила в серці цих лагідних і благородних людей жахливі сумніви.

Будинок, однаково добре переобладнаний всередині і зовні, був комфортабельний, хоч і без розкошів. Можна було б скласти уявлення про це, кинувши оком на вітальню, де в ту хвилину перебувало товариство. Гарний обюссонівський килим, шпалери з кіперної сірої бавовняної тканини, оздоблені зеленими шовковими галунами, стіни, пофарбовані під дерево, різьблені меблі з червоного дерева, пооббивані сірим кашеміром із зеленими басонами, жардиньєрки, повні квітів, не зважаючи на пору року, — все разом милувало око. Зелені шовкові завіси на вікнах, оздоблення каміна, рами дзеркал були вільні від того несмаку, який все псує в провінції; нарешті найдрібніші деталі, елегантні й чистенькі, давали відпочинок душі й очам тією поетичністю, якої розумна закохана жінка може й повинна надавати домові.

Пані Сешар, ще в жалобі після смерті батька, працювала біля вогню над якимсь вишиванням; їй допомагала пані Кольб, економка, на яку вона покладалась в усіх дрібницях господарства. У ту хвилину, коли кабріолет під’їхав до перших будівель Марсака, до звичайного товариства у Бербері приєднався Куртуа, млинар, удівець, що хотів відпочити від справ і сподівався продати свою власність, якою Єва вочевидь дорожила, а Куртуа знав, чому саме.

— Ось під’їхав якийсь кабріолет, — сказав Куртуа, почувши біля дверей гуркіт повозки, — з того, як він торохтить, можна думати, що це місцевий.

— Це, очевидно, Постель з дружиною завітали до нас, — сказав лікар.

— Ні, — сказав Куртуа, — кабріолет приїхав з боку Манля.

— Матам, — сказав Кольб, високий і гладкий ельзасець, якого ми вже знаємо (див. “Втрачені ілюзії”), — пофірений з Барижа просить тосволу погофорити з паном.

— Повірений?!. — скрикнув Сешар. — Від цього слова в мене починаються кольки.

— Дякую, — сказав мер Марсака, на ім’я Кашан, що був двадцять років повіреним в Ангулемі і колись мав доручення переслідувати Сешара.

— Мій бідний Давид ніколи не виправиться, він завжди був неуважний! — сказала, посміхнувшись, Єва.

— Повірений з Парижа, — сказав Куртуа, — хіба у вас є справи в Парижі?

— Ні, — сказала Єза.

— У вас там є брат, — зауважив Куртуа.

— Аби тільки це не було ... в справі спадщини батька Сешара, — сказав Кашан. — Старий таки накоїв підозрілих справ...

Увійшовши, Корантен і Дервіль вклонились товариству, назвали свої прізвища і попросили дозволу поговорити з пані Сешар і її чоловіком на самоті.

— З охотою, — сказав Сешар. — Та чи йдеться тут про справи?

— Виключно про спадщину вашого батька, — відповів Корантен.

— У такому разі дозвольте, щоб пан мер, колишній повірений з Ангулема, був присутній при розмові.

— Ви пан Дервіль?.. — спитав Кашан, звертаючись до Корантена.

— Ні, пане, ось він, — відповів Корантен, показуючи на повіреного, який вклонився.

— Але ж, — сказав Сешар, — ми тут між своїми, ми нічого не ховаємо від сусідів, отже, нам нема чого переходити в кабінет, де й вогню немає... Наше життя не боїться світла...

— У житті вашого батька, — сказав Корантен, — було кілька таємниць, які вам, мабуть, неприємно було б оприлюднити.

— Хіба це щось таке, що може примусити нас почервоніти? — спитала перелякана Єва.

— О, ні, це грішок молодості, — відповів Корантен, наставляючи з цілковитою байдужістю одну з тисяч своїх пасток. — Ваш батько подарував вам старшого брата...

— Ах, старий ведмідь! — скрикнув Куртуа, — він вас зовсім не любив, пане Сешар, і приховав це від вас, хитрун... Ах, тепер я розумію, що він хотів сказати, коли говорив мені: “Ви побачите щось цікаве, коли я буду похований!”

— О, заспокойтесь, пане, — сказав Корантен Сешарові, уважно поглядаючи скоса на Єву.

— Брата! — скрикнув лікар. — Ось ваша спадщина й поділилась надвоє!

Дервіль удавав, що розглядає прекрасні гравюри без написів на стінах вітальні.

— Заспокойтесь, пані, — повторив Корантен, побачивши вираз подиву, що з’явився на гарному обличчі пані Сешар, — йдеться тільки про незаконну дитину. Права незаконної дитини не дорівнюються до прав законної. Ця дитина в найжахливіших злиднях, вона має право на певну суму, оскільки спадщина значна... Мільйони, залишені вашим батьком...

При слові “мільйони” у вітальні зчинився одностайний галас протесту. В цю хвилину Дервіль уже не розглядав гравюр.

— Батько Сешар? Мільйони? — сказав гладкий Куртуа. — Хто це вам сказав? Який-небудь селянин?..

— Пане, — сказав Кашан, — ви не належите до фіскалів, отже, вам можна сказати правду...

— Будьте спокійні, — сказав Корантен, — даю вам слово честі, що я не урядовець з управління маєтностей.

Кашан, що жестом просив усіх замовчати, не стримав свого задоволення.

— Пане, — провадив Корантен, — хоч би тут був тільки один мільйон, частка незаконної дитини була б чималою. Ми не збираємось розпочинати процес, навпаки, ми хочемо пропонувати вам дати нам сто тисяч франків і з цим ми повернемось.

— Сто тисяч франків! — скрикнув Кашан, перебиваючи Корантена. — Але ж, пане, батько Сешар залишив двадцять арпанів виноградників, п’ять невеликих ферм, десять арпанів луків у Марсаку і жодного су до цього...

— Нізащо в світі, — скрикнув Давид Сешар, втручаючись, — я б не хотів брехати, пане Кашан, і найменше в грошових справах... Пане, — сказав він до Корантена й Дервіля, — батько мій залишив нам крім цих маєтків...

Куртуа і Кашан марно робили знаки Сешарові він додав:

— ….. Триста тисяч франків, отже, загальна цифра спадщини становить приблизно п’ятсот тисяч франків.

— Пане Кашан, — сказала Єва Сешар, — яка частка належить за законом позашлюбній дитині?..

— Пані, — сказав Корантен, — ми не безжальні, ми тільки просимо вас заприсягтись перед цими панами, що ви одержали не більше ста тисяч екю грошима в спадщину від вашого свекра, і ми прекрасно порозуміємось...

— Спочатку дайте слово честі, — сказав колишній ангулемський повірений Дервілеві, — що ви повірений.

— Ось мій паспорт, — сказав Дервіль Кашанові, простягаючи йому складений вчетверо папір, — і цей пан не є, як ви могли подумати, головним інспектором маєтностей. Ми тільки були дуже зацікавлені в тому, щоб узнати правду про спадщину Сешара, і ми її взнали...

Дервіль взяв пані Єву під руку і дуже чемно завів її в куток вітальні.

— Пані, — сказав він їй тихо, — якби честь і майбутнє дому де Гранльє не були зацікавлені в цій справі, я не пішов би на цю хитрість, вигадану отим паном з орденом; але ви його пробачите, бо треба було викрити брехню, за допомогою якої ваш брат обманув довірливість цієї благородної родини. Стережіться тепер давати привід думати, що ви дали мільйон двісті тисяч франків вашому братові, щоб купити землю Рюбампре.

— Мільйон двісті тисяч! — скрикнула пані Сешар, пополотнівши. — А де ж він, нещасний, взяв їх?

— У тому й справа! — сказав Дервіль, — я боюсь, що джерело цих грошей дуже нечисте.

У Єви очі зросились слізьми, і її сусіди помітили це.

— Ми, можливо, зробили вам велику послугу, — сказав їй Дервіль, — не давши взяти участь у брехні, наслідки якої можуть бути дуже небезпечні.

Дервіль залишив пані Сешар, яка сиділа бліда, зі сльозами на щоках, і вклонився товариству.

— До Манля! — сказав Корантен хлопчикові, що правив кабріолетом.

У диліжансі, що проходив з Бордо до Парижа вночі, було одне місце; Дервіль попросив Корантена дозволити йому скористатись цим місцем, посилаючись на справи; але по-суті він не довіряв своєму супутникові; його дипломатична спритність і байдужість здавались йому надто звичними. Корантен залишався в Манлі три дні, бо не було нагоди виїхати; він був змушений написати до Бордо і замовити місце до Парижа, куди він повернувся тільки через дев’ять днів після від’їзду.

Тим часом Пейрад кожного ранку ходив або в Пассі, або в Париж до Корантена дізнаватися, чи він не приїхав. На восьмий день він залишив і в одному і в другому приміщенні листи, написані їх власним шифром, де пояснював, яка смерть йому загрожує, як була викрадена Лідія і до якої жахливої долі її прирекли вороги. Переслідуваний так, як до цього часу він сам переслідував інших, Пейрад, позбувшись Корантена, проте, підтримуваний Контансоном, усе ж залишався в образі набоба. Хоч невидимий ворог викрив його, але він цілком розумно думав, що зможе побачити хоч який-небудь проблиск, залишаючись на арені боротьби. Контансон пустив у хід усі свої знання, щоб вистежити Лідію; він мав надію знайти будинок, де її ховали; але кожний день чіткіше доводив неможливість про що-небудь дізнатись, і це збільшувало розпач Пейрада щогодини. Старий шпиг оточив себе охороною з дванадцяти чи п’ятнадцяти найспритніших агентів. Стежили за околицями вулиці де Муано і за вулицею Тебу, де він жив, як набоб, у пані дю Валь-Нобль. Протягом останніх трьох днів фатального строку, призначеного Азією, щоб відновити Люсьєна у попередньому становищі в домі де Гранльє, Контансон не залишав ветерана колишнього головного управління поліції. Отже, поезія жаху, яку застосовують хитрощі ворожих племен, що воюють у нетрах лісів Америки, і яку так вдало використав Купер, торкнулась найдрібніших деталей паризького життя. Прохожі, крамнички, фіакри, якась особа, що стоїть біля вікна, — все це мало для людей-номерів, яким було доручено захищати життя старого Пейрада, величезний інтерес, так само, як в романах Купера стовбур дерева, житло бобра, скеля, шкура бізона, нерухомий човен, листя на поверхні води.

— Якщо іспанець виїхав, вам нема чого боятись, — казав Контансон Пейрадові, відзначаючи цілковитий спокій, яким вони користувались.

— А якщо він не виїхав? — відповідав Пейрад.

— Один з моїх людей виїхав з ним на задній приступці коляски; але в Блуа мій чоловік був змушений зійти й не міг наздогнати екіпаж.

Через п’ять днів після повернення Дервіля до Люсьєна вранці прийшов Растіньяк.

— Я в розпачі, любий мій, — сказав він йому, — що мушу виконати одне доручення, яке дали мені внаслідок нашого близького знайомства. Твоє одруження розірване, отже, ти ніколи вже не зможеш сподіватись налагодити його знов. Ноги твоєї не повинно бути в домі де Гранльє. Щоб одружитися з Клотильдою, треба чекати смерті її батька, а він став надто егоїстичним, щоб умерти так рано. Старі гравці у віст довго тримаються на борту... ломберного столика. Клотильда поїде в Італію з Мадленою де Ленонкур-Шольє. Бідолашна дівчина так тебе кохає, любий, що довелося наглядати за нею; вона хотіла приїхати до тебе, вигадала якийсь план утечі... Ось тобі втіха в нещасті.

Люсьєн, не відповідаючи, дивився на Растіньяка.

— Зрештою, чи справді це нещастя... — провадив його земляк. — Ти легко знайдеш іншу дівчину, таку ж благородну, але ще красивішу, ніж Клотильда!.. Пані де Серізі одружить тебе з помсти, вона ненавидить Гранльє, які не хотіли приймати її; в неї є племінниця, маленька Клеманс дю Рувр...

— Любий мій, — відповів нарешті Люсьєн, — після нашої останньої вечері ми з пані де Серізі не ладнаємо; вона бачила мене в ложі Естер, вчинила мені сцену.

— Жінка у віці понад сорок років не довго гнівається на такого красивого, як ти, юнака, — сказав Растіньяк. — Я трошки знаю цей захід сонця!.. Це триває на горизонті десять хвилин, а в серці жінки — десять років.

— Вже тиждень, як я чекаю від неї листа.

— Піди до неї!

— Тепер треба буде піти, звичайно.

— Чи ти будеш, принаймні, у Валь-Нобль? Її набоб частує Нюсінжена вечерею у відповідь на ту, що була у Нюсінжена.

— Я запрошений і буду, — поважно сказав Люсьєн.

На другий день після підтвердження нещастя, про яке Азія негайно сповістила Карлоса, Люсьєн прийшов з Растіньяком і Нюсінженом до лженабоба.

Опівночі в колишній їдальні Естер зібрались майже всі дійові особи цієї драми, зміст якої, прихований під самим річищем цих бурхливих потоків, був відомий тільки Естер, Люсьєнові, Пейрадові, мулатові Контансону й Паккарові, що прийшов служити своїй господині. Пейрад і Контансон не знали, що пані дю Валь-Нобль запросила Азію прийти допомагати її кухарці. Сідаючи за стіл, Пейрад, який дав п’ятсот франків пані дю Валь-Нобль, щоб усе було добре зроблено, знайшов у своїй серветці записочку, на якій він прочитав такі слова, написані олівцем: “Десять днів закінчуються в ту хвилину, коли ви сідаєте за стіл”. Пейрад передав папірець Контансонові, що стояв ззаду, сказавши йому по-англійськи:

— Це ти сунув сюди моє прізвище?

Контансон при світлі свічок прочитав це “Мане, Текел, Фарес” і поклав папірець у кишеню; але він знав, як важко встановити тотожність написаного олівцем, зокрема — фрази, написаної великими літерами, тобто лініями майже математичними, бо великі букви складаються виключно з кривих і прямих, за якими неможливо впізнати звичні рухи руки в так званому скорописі.

Вечеря минала без будь-яких веселощів. Пейрад був помітно стривожений. З молодих гультяїв, які вміли пожвавити вечерю, були тільки Люсьєн і Растіньяк. Люсьєн був дуже смутний і задумливий; Растіньяк, який тільки що перед вечерею програв дві тисячі франків, їв і пив, думаючи про те, щоб відігратися після вечері. Три жінки, вражені цим холодним настроєм, поглядали одна на одну. Нудьга позбавляла страви всякого смаку. Вечері, так само як театральні вистави і книги, мають свій успіх і неуспіх.

У кінці вечері подавали морозиво, так званий пломбір. Всі знають, що в цьому сорті морозива є дуже ніжні цукатики; їх кладуть на поверхню морозива, яке подається в скляночках, не позбавлене своєї звичайної пірамідальної форми. Пані дю Валь-Нобль замовила морозиво у Тортоні; його уславлена крамниця була на розі вулиці Тебу й бульвару. Кухарка покликала мулата, щоб сплатити рахунок кондитера. Контансон, якому вимога посланця здалась незвичайною, зійшов униз і приголомшив його таким запитанням:

— Значить, ви не від Тортоні?

І негайно пішов нагору.

Але Паккар скористався з його відсутності, щоб розподілити морозиво між гостями. Ледве мулат наблизився до дверей квартири, як один з агентів, що стежили за вулицею де Муано, гукнув на сходах:

— Номер двадцять сім.

— Що таке? — спитав Контансон, швидко збігаючи вниз до кінця поруччя.

— Скажіть татусеві, що дочка його повернулась, і, боже мій, в якому стані! Хай він іде, вона вмирає.

У ту хвилину, коли Контансон повернувся в їдальню, старий Пейрад, чимало випивши, ковтав вишеньку зі свого пломбіру. Пили за здоров’я пані дю Валь-Нобль; набоб наповнив свою склянку так званим константським і спорожнив її. Хоч як Контансон був збентежений новиною, що мав сповістити Пейрадові, його вразила, коли він увійшов, пильна увага, з якою Паккар придивлявся до набоба. Очі лакея пані де Шампі нагадували два непорушних полум’я. Це спостереження, при всій його важливості, усе ж таки не повинно було затримувати мулата, і він схилився до свого господаря в ту хвилину, коли він ставив на стіл порожню склянку.

— Лідія дома, — сказав Контансон, — і в дуже важкому стані.

У Пейрада вихопилася найбільш французька з усіх французьких лайок з таким різким південним акцентом, що на обличчях гостей позначився глибокий подив. Помітивши свою помилку, Пейрад визнав своє перевтілення, сказавши Контансонові гарною французькою мовою:

— Знайди фіакр ... я тікаю.

Всі повставали з-за столу.

— Хто ж ви? — скрикнув Люсьєн.

— Фі!.. — сказав барон.

— Біксіу запевняв мене, що ви вмієте вдавати англійця краще за нього, а я не вірив, — сказав Растіньяк.

— Це який-небудь банкрут, що його викрили, — сказав дю Тільє голосно, — я так і думав!..

— От дивне місто — Париж! — сказала пані дю Валь-Нобль. — Збанкрутувавши в своєму кварталі, який-небудь комерсант з’являється тут безкарно, як набоб чи денді на Єлисейських полях!.. Ах, я нещасна, банкрутство — це мій черв’як.

— Кажуть, що в кожної квітки є свій черв’як, — спокійно сказала Естер, — мій же схожий на черв’яка Клеопатри, на аспида.

— Хто я такий?.. — сказав Пейрад біля дверей. — Ах, ви ще взнаєте, бо коли я помру, то вийду з могили, щоб тягати вас за ноги щоночі!..

Кажучи це, він подивився на Естер і Люсьєна; потім, скориставшись загальним збентеженням, зник з надзвичайною швидкістю, бо хотів бігти додому, не чекаючи фіакра. На вулиці біля воріт його зупинила Азія, закутана в чорний капюшон, який жінки носили тоді, виходячи з балу.

— Надішли по святі дари, татусю Пейрад, — сказала вона тим голосом, який уже одного разу напророчив йому нещастя.

Тут була карета, Азія сіла і карета зникла, немов віднесена вітром. Стояло п’ять карет, і люди Пейрада ні про що не змогли дізнатися.

Повернувшись до своєї дачі в одному з найвідлюдніших і найчарівніших місць містечка Пассі, на вулиці де Вінь, Корантен, якого тут мали за комерсанта і палкого садівника, знайшов шифрований лист свого друга Пейрада. Замість відпочити, він знову сів у фіакр, який привіз його, звелів їхати на вулицю де Муано і знайшов там саму тільки Кат. Від фламандки він дізнався про зникнення Лідії і був вражений недостатньою передбачливістю Пейрада і своєю.

“Вони мене ще не знають, — сказав він сам до себе. — Ці люди здатні на все, треба дізнатись, чи вони вб’ють Пейрада, бо в такому разі я не здамся”.

Чим підліше життя людини, тим більше вона цінує його; воно стає протестом, безнастанною помстою. Корантен вийшов, пішов додому, переодягся у хворобливого стариганя в зеленуватому сюртучку, в ніби трав’яній перуці і повернувся пішки, керований дружбою до Пейрада. Він хотів дати накази своїм найвідданішим і найспритнішим номерам. Проходячи вулицю Сент-Оноре з площі Вандом на вулицю Сен-Рок, він йшов слідом за дивною дівчиною в туфлях і нічному вбранні. Дівчина, на якій був білий нічний халатик і нічний чепчик, раз у раз не могла стримати ридань і мимовільних гучних ремствувань. Корантен випередив її на кілька кроків і впізнав Лідію.

— Я друг вашого батька, пана Канкоеля, — сказав він своїм природним голосом.

— Ах, ось нарешті людина, на яку я можу покластися, — сказала вона.

— Удавайте, що не знаєте мене, — провадив далі Корантен, — бо нас переслідують жорстокі вороги, і нам треба ховатися. Але розкажіть мені, що з вами трапилось.

— Ах, пане, про це можна сказати, а не розказати... Я збезчещена, занапащена, і сама не знаю як!..

— Звідки ви йдете?

— Не знаю, пане! Я бігла так хутко, пройшла стільки вулиць, стільки поворотів, боячись переслідування... І коли я зустрічала яку-небудь чесну людину, то питала, як вийти на бульвар, щоб дістатись до вулиці де Ла Пе. Нарешті, проходивши вже... Яка тепер година?

— Пів на дванадцяту, — сказав Корантен.

— Я втекла у присмерку, значить, ходжу вже п’ять годин! — скрикнула Лідія.

— Ну, ви відпочинете, побачите свою добру Кат...

— О, пане, для мене вже немає відпочинку! Я не хочу іншого відпочинку, крім могили; я піду чекати її в монастирі, коли вважатимуть, що я гідна увійти туди.

— Бідна дитина! Ви захищались?

— Так, пане. Ах, якби ви знали, серед яких огидних створінь мене залишили.

— Вас, напевне, приспали?

— Ах, звичайно ж! — сказала нещасна Лідія. — Ще маленьке зусилля і я дійду додому. Мені млосно, мої думки не зовсім ясні... Тільки що мені здалося, немов я в саду...

Корантен взяв Лідію на руки, вона знепритомніла, і він поніс її по сходах.

— Кат! — гукнув він.

Кат з’явилась і радісно зойкнула.

— Не поспішайте радіти, — сказав Корантен повчальним тоном, — дівчина дуже хвора.

Коли Лідію поклали в ліжко, коли при світлі двох свічок, засвічених Кат, вона впізнала свою кімнату, то почала марити. Вона заспівала чарівних пісень, перемішуючи рефрени з якимись жахливими фразами, які вона тільки що чула. На її гарному обличчі були фіолетові плями. Спогади про її чисте життя перемішувалися зі спогадами про ці десять днів ганьби. Кат плакала. Корантен походжав по кімнаті, зупиняючись часом, щоб поглянути на Лідію.

— Вона розплачується за батька! — сказав він. — Чи справді є Провидіння? Ах, як правильно я зробив, не завівши родину... Дитина! Слово честі, мав рацію той філософ, що назвав її заручником у руках нещастя!..

— О! — сказало нещасне дівча, підводячись і не підбираючи свого гарного, розпущеного волосся, — краще було б мені, Кат, лежати не тут, а на піщаному дні Сени...

— Кат, замість плакати, дивлячись на вашу дитину, — це ж бо її не врятує, — ви краще б пішли насамперед по лікаря в мерії, а потім по Десплена і Б’яншона... Треба врятувати це невинне створіння.

І Корантен записав для Кат адреси обох славетних лікарів. У цю хвилину по сходах йшов чоловік, що звик до них; двері відчинились. Пейрад, спітнілий, з багровим обличчям, з налитими кров’ю очима, дихаючи немов дельфін, кинувся від дверей квартири в спальню Лідії з криком:

— Де моя дочка?

Він побачив сумний жест Корантена; очі Пейрада повернулись за жестом. Лідію можна було тепер порівняти тільки з квіткою, любовно вихованою ботаніком, яка впала зі стебла й була розчавлена підкованим чоботом селянина. Перенесіть цей образ у саме серце батьківства, і ви зрозумієте, який удар відчув Пейрад; його очі зросились слізьми.

— Хтось плаче... це батько... — сказала дитина.

Лідія ще впізнала батька; вона встала, опустилась на коліна перед старим у ту хвилину, як він упав у крісло.

— Пробач! Тату!... — сказала вона голосом, що розкраяв серце Пейрада; саме в цю хвилину він почув, як його ніби палицею вдарили по голові.

— Вмираю... Ах, негідники!.. — це й були його останні слова.

Корантен хотів допомогти другові; він прийняв його останній подих.

— “Помер від отрути..” — сказав сам до себе Корантен. — Ах, ось і лікар, — скрикнув він, почувши звук екіпажу.

Контансон, що з’явився, змивши свій мулатський грим, став, наче перетворившись на бронзову статую, коли почув, як Лідія казала:

— Ти, значить, не хочеш мене пробачити, тату?.. Це не моя провина!..

Вона не зрозуміла, що батько її помер.

— О, якими очима він на мене дивиться! — сказала бідна божевільна.

— Треба закрити йому очі, — сказав Контансон, поклавши покійного Пейрада на ліжко.

— Ми вчиняємо нерозумно, — сказав Корантен. — Віднесімо тіло в його кімнату. Дочка його напівбожевільна і остаточно збожеволіє, помітивши, що він помер; вона подумає, що вбила його.

Побачивши, як виносять батька, Лідія остовпіла.

— Ось мій єдиний друг!.. — сказав Корантен, немов зворушений, коли Пейрада поклали на ліжку в його спальні. — За все своє життя він мав тільки одну корисливу думку! І це було заради дочки!.. Хай це тобі буде наукою, Контансон. Кожна, кожна професія має свою честь. Пейрад зробив помилку, втрутившись у приватні справи; нам треба займатись тільки громадськими. Та що б не трапилось, я присягаюся, — сказав він з таким виразом, поглядом і жестом, які вразили жахом Контансона, — помститися за цього бідолаху Пейрада! Я викрию винуватців його смерті і ганьби його дочки!.. Присягаюсь власним егоїзмом, присягаюсь невеликою кількістю днів, які ще мені залишились і якими я ризикую в цій помсті, — всі ці люди скінчать своє життя о четвертій годині, в доброму здоров’ї, гладенько виголені, на Гревській площі!..

— А я вам допоможу! — сказав схвильований Контансон.

Справді, немає нічого більш хвилюючого, ніж видовище пристрасті в байдужої, точної, методичної людини, в якої протягом двадцяти років ніхто не помічав найменшої ознаки чутливості. Це розпечена залізна штаба, яка розтоплює все, що зустрічає на своєму шляху. Отож Контансонове нутро перевернулось.

— Бідолашний батько Канкоель! — казав він, дивлячись на Корантена, — він часто частував мене... І знаєте, — тільки порочні люди вміють робити такі речі, — часто він давав мені десять франків на гру...

Після такої надгробної промови, обидва месники Пейрада пішли до Лідії, почувши, що Кат і лікар із мерії йдуть сходами.

— Піди до поліцейського комісара, — сказав Корантен, — королівський прокурор тут, мабуть, не знайде достатнього приводу для судового переслідування, але ми зробимо так, щоб склали рапорт до префектури, це може стати в пригоді. — Пане, — сказав він лікареві з мерії, — у цій кімнаті ви побачите мертвого чоловіка, — мені здається, що його смерть неприродна; ви зробите розтин у присутності пана поліцейського комісара, по якого я послав. Постарайтесь знайти сліди отрути. Вам у цьому допоможуть через кілька хвилин пан Десплен і пан Б’яншон, по яких я послав, щоб оглянути дочку мого найкращого друга; її стан гірший, ніж стан батька, хоч той і мертвий...

— Мені не потрібні ці пани, — сказав лікар з мерії, — щоб робити свою справу...

“А, добре”, — подумав Корантен. — Не будемо сперечатись, пане, — казав він далі. — Коротко кажучи, ось моя думка: люди, які тільки що вбили батька, збезчестили й дочку.

На світанку Лідія нарешті піддалась утомі: вона спала, коли приїхали славетний хірург і молодий лікар. Лікар, що засвідчує смертні випадки, саме розрізав труп Пейрада і досліджував причину смерті.

— Поки збудять хвору, — сказав Корантен, звертаючись до славетних лікарів, — будьте ласкаві допомогти одному за ваших колег установити одну обставину, безперечно, цікаву для вас. Думка ваша не буде зайвою в протоколі.

— Ваш родич помер від апоплексії, — сказав лікар, — є докази жахливого крововиливу в мозок...

— Огляньте, панове, — сказав Корантен, — і пошукайте, чи немає в токсикології отрут, які викликають подібне явище.

— Шлунок, — сказав лікар, — був украй переповнений їжею, але без аналізу, з допомогою хімічних препаратів, я не бачу ніякого сліду отрути.

— Якщо ознаки крововиливу в мозок чітко визначені, це, зважаючи на вік суб’єкта, цілком достатня причина смерті, — сказав Десплен, показуючи на величезну кількість їжі...

— Чи він їв тут? — спитав Б’яншон.

— Ні, — сказав Корантен, — він дуже швидко прийшов сюди з бульвару і знайшов свою дочку згвалтованою...

— Ось справжня отрута, коли він любив дочку, — сказав Б’яншон.

— Яка отрута могла б так вплинути? — спитав Корантен, обстоюючи свою думку.

— Є тільки одна така, — сказав Десплен, пильно розглянувши все. — Це отрута, близька до стрихніну, яку збирають на Явському архіпелазі з кущів, досі мало відомих; нею отруюють оту грізну зброю... малайські “крісси”[86]. Принаймні, так кажуть.

Прийшов поліцейський комісар; Корантен повідомив йому про свої підозри і попросив його скласти рапорт, сказавши йому, в якому домі і з якими людьми вечеряв Пейрад. Далі він розповів йому про замах на життя Пейрада і про причини становища, в якому була Лідія. Потім Корантен пішов у кімнату бідної дівчини, де Десплен і Б’яншон оглядали хвору; він зіткнувся з ними в дверях.

— Що скажете, панове? — спитав Корантен.

— Влаштуйте цю дівчину в лікарню для душевнохворих.

Можливо, що розум повернеться до неї при пологах, якщо вона вагітна; інакше вона скінчить своє життя в меланхолійному божевіллі. Немає іншого способу лікування, крім материнського почуття, якщо воно пробудиться.

Корантен дав по сорок франків золотом кожному лікареві і повернувся до поліцейського комісара, який тягнув його за рукав.

— Лікар запевняє, що смерть природна, — сказав урядовець, — і я не можу скласти рапорта, тим більше, що йдеться про Канкоеля; він втручався в різні справи, і невідомо, кого ми зачепимо... Такі люди часто вмирають за наказом...

— Моє прізвище — Корантен, — сказав Корантен поліцейському комісарові на вухо.

У комісара вихопився жест подиву.

— Отже, складіть записку, — провадив Корантен, — і надішліть її як конфіденційне повідомлення. Злочину довести не можна, і я знаю, що слідство було б припинене на першому ж кроці... Але я свого часу викрию винних; я буду стежити за ними і спіймаю їх на гарячому.

Поліцейський комісар уклонився Корантенові і пішов.

— Пане, — сказала Кат, — мадемуазель весь час співає й танцює. Що робити?

— Значить, щось іще трапилось?

— Вона дізналася, що її батько вмер...

— Посадіть її у фіакр і везіть просто до Шарантона[87]. Я зараз напишу кілька слів генеральному директорові поліції королівства, щоб її там пристойно влаштували. Дочка в Шарантоні, батько в загальній ямі! — сказав Корантен. — Контансон, піди замов похорон для бідних... Тепер поміряємось силою, Карлос Еррера!..

— Карлос? — сказав Контансон. — Він в Іспанії.

— Він у Парижі! — рішуче відповів Корантен. — У ньому виявляється іспанський геній часів Філіппа II, але в мене знайдуться пастки для всіх, навіть для королів.


Через п’ять днів після зникнення набоба пані дю Валь-Нобль сиділа о дев’ятій годині ранку біля ліжка Естер і плакала, бо відчувала себе на похилій площині злиднів.

— Якби в мене було, принаймні, хоч сто луїдорів ренти! З цим, люба моя, можна було б поїхати в яке-небудь маленьке містечко і знайти собі чоловіка.

— Я можу здобути їх для тебе, — сказала Естер.

— Як? — скрикнула пані дю Валь-Нобль.

— О, дуже просто. Слухай. Удай, що ти хочеш заподіяти собі смерть, розіграй добре цю комедію; поклич Азію і запропонуй їй десять тисяч франків за дві чорні перлини з тонесенького скла, в яких міститься отрута, що вбиває в одну мить. Ти принесеш їх мені, а я тобі дам за них п’ятдесят тисяч франків.

— Чому ж ти сама не попросиш їх? — сказала пані дю Валь-Нобль.

— Азія не продасть їх мені.

— Це часом не для тебе? — сказала пані дю Валь-Нобль.

— Можливо.

— Для тебе! Коли ти живеш серед радощів, розкошів, у власному будинку! Напередодні свята, про яке говоритимуть десять років, яке коштує Нюсінженові двадцять тисяч франків! Кажуть, там подаватимуть полуниці, спаржу, виноград, дині... Хоча тепер лютий місяць!.. Квітів буде в кімнатах на тисячу екю.

— Що ти кажеш? Самих тільки троянд на сходах буде на тисячу екю.

— Кажуть, що твій туалет коштує десять тисяч франків?

— Так, моє плаття з брюссельського мережива, і Дельфіна, його дружина, скаженіє. Але мені заманулося одягтися, як наречена.

— Де ж десять тисяч франків? — сказала пані дю Валь-Нобль.

— Це всі мої гроші, — відказала Естер, усміхаючись. — Відкрий туалетний столик, вони під папером для папільйоток.

— Той, хто говорить про смерть, не вкоротить собі віку, — сказала пані дю Валь-Нобль. — А що, як це для того, щоб зробити...

— Злочин? Ото ще! — сказала Естер, договорюючи думку своєї подруги, що вагалася. Можеш бути спокійна, провадила далі Естер, — я нікого не хочу вбивати. У мене була подруга, дуже щаслива жінка, вона вмерла, я піду за нею... та й усе.

— Ото дурна!..

— Що ж ти хочеш! Ми обіцяли одна одній.

— Дозволь опротестувати цей вексель! — сказала, усміхаючись, подруга.

— Роби те, що я тобі сказала, і йди геть. Я чую, що їде карета, це Нюсінжен, людина, яка збожеволіла від щастя! Оцей мене любить! Чому це ми не любимо тих, хто нас любить, адже, зрештою, вони все роблять, щоб сподобатися нам?

— Ах, — сказала пані дю Валь-Нобль, — це ж історія про оселедець, що є найбільшим інтриганом з усіх риб.

— Чому?..

— Саме тому, що цього ніхто не знає.

— Та йди вже, кізочко! Треба, щоб я випросила для тебе п’ятдесят тисяч.

— Ну, добре, прощай!

Вже три дні, як поведінка Естер з бароном де Нюсінженом зовсім змінилася. Мавпа стала кішечкою, а кішечка ставала жінкою. Естер виливала на старигана цілі скарби ніжності, вона намагалася бути чарівною. Розмова її, без хитрощів і ущипливості, сповнена ніжної закрадливості, переконала тупоголового банкіра. Вона називала його Фріцем, і він думав, що його кохають.

— Бідненький мій Фріц, я тебе досить уже випробувала, — казала вона, — досить тебе мучила, ти виявив чудеса терплячості, ти любиш мене, я бачу це і нагороджу тебе. Ти мені тепер подобаєшся. Сама не знаю, як це трапилось, але я віддаю тобі перевагу перед молодим чоловіком. Можливо, що це внаслідок досвіду... Помічаєш, зрештою, що насолода це багатство душі, і не більша честь бути любимим ради насолоди, ніж бути любимим за свої гроші... До того ж, юнаки дуже егоїстичні, вони думають більше про себе, ніж про нас, а ти думаєш тільки про мене. В мені — все твоє життя. Отже, я більше нічого не хочу від тебе, я доведу тобі, яка я некорислива.

— Я фам нішого не тафаф, — відповів барон у захопленні, — я маю бринести фам дритцять тисяш франків ренти... це мій везільний потарунок...

Естер так пестливо поцілувала Нюсінжена, що він зблід і без пілюль.

— О, — сказала вона, — не подумайте тільки, що я така за ваші тридцять тисяч франків ренти. Це тому, що тепер... я тебе кохаю, мій товстий Фредерік!

— О, поше мій, нафіщо було мене фипробофувати... я міг пути дакий щасливий вше три місяці...

— Трипроцентна чи п’ятипроцентна, друже мій? — сказала Естер, ворушачи пальцями волосся Нюсінжена та пригладжуючи його на свій смак.

— Дриброцентна... у мене їх пула сила...

Отже, сьогодні барон приніс банкноти державної скарбниці. Він прийшов поснідати зі своїм любим дівчатком, спитати, які будуть розпорядження на завтрашній день, знаменну суботу, великий день!

— Ось, моя маленька шінка, моя єтина шінка, — весело сказав банкір, у якого обличчя сяяло від щастя, — ось тут маєте блатити за витрати на кухню на все шиття...

Естер спокійнісінько взяла папір, згорнула його, поклала в туалетний столик.

— От ви тепер задоволені, потворо кривди, — сказала вона, ляснувши Нюсінжена легенько по щоці, — що я нарешті прийняла від вас щось. Тепер я вже не можу казати вам гіркі істини, бо я поділяю плоди того, що ви називаєте своїми трудами. Це ж не подарунок, бідненький мій хлопчику, це відшкодування. Ну, не робіть такої біржової міни. Ти добре знаєш, що тебе люблю.

— Моя брекрасна Есдер, — сказав банкір, — мій ангел кохання, не гофоріть зо мною дак, чуєте... мені пуло б байтуже, якби цілий сфіт мене ффажав за слодія, апи тільки в фаших очах я пув шесною лютиною... Я дедалі пільш кохаю фас.

— Такий був мій план, — казала Естер. — Отже, я тобі ніколи більше не казатиму нікого такого, що тебе засмучує, слоненятко моє маленьке, бо ти став чистим, як дитя... Чорт забери! Гладкий негіднику, в тебе ніколи не було невинності, але треба ж було, щоб вийшли на поверхню ті нахили, з якими ти народився. Та вони так глибоко занурились, що випливли на поверхню тільки після шістдесяти шести років, — коли їх витяг гак кохання. У старих таке трапляється. Тому ж я нарешті покохала тебе; ти молодий, дуже молодий... Тільки я знаю такого Фредеріка... тільки я!.. Бо ти з п’ятнадцяти років був уже банкіром. У школі ти, мабуть, позичав товаришам яку-небудь кульку з умовою, що тобі повернуть дві...

Вона скочила йому на коліна, побачивши, що він сміється.

— Ну, добре, роби що хочеш! Та, боже ж мій! — грабуй людей, я тобі допомагатиму. Люди не варті того, щоб їх любили, Наполеон убивав їх, як мух. Чи не однаково, кому французи плататимуть податки — тобі чи казні?.. З казною кохаються, і, слово честі, чуєш... я це добре обміркувала, ти маєш рацію... Не бережи, стрижи без краю, — як сказано в Євангелії від Беранже... Цілуйте свою Есдер... А! — чуєш, та подаруєш цій бідоласі Валь-Нобль усі меблі з квартири на вулиці Тебу! Крім того, завтра ти їй піднесеш п’ятдесят тисяч франків... це буде з твого боку гарний жест, знаєш, котику. Це ж ти вбив Фалле, про тебе вже кричать... Така щедрість справить враження вавилонських розкошів... усі жінки говоритимуть про тебе. О! Ти будеш найвидатнішою, найблагороднішою особою в Парижі, а світ такий, що Фалле забудуть. Зрештою, це так би мовити, гроші, вкладені в загальну шану.

— Ті маєш рацію, мій ангел, ти снаєш сфіт, — відповів він, — ті пудеш моїм порадником.

— Добре, — провадила Естер, — тепер ти бачиш, як я піклуюсь про справи мого чоловіка, про його становище в світі, про його честь... Іди ж, іди дістань п’ятдесят тисяч франків...

Вона хотіла спекатись пана дю Нюсінжена, щоб послати по маклера й того ж вечора продати на біржі ренту.

— Чому ж сарас? — спитав він.

— Але ж, кицю, їх треба піднести в атласній коробочці, обгорнувши ними віяло. Ти скажеш: “Ось, пані, віяло, яке, мабуть, вас утішить...” Тебе вважають за Тюркаре, а ти дістанеш собі репутацію Божона![88]

— Шудово, шудово! — скрикнув барон, — отже, я пуду тепер тотепним!.. Так, я вже повторюю фаші тотепи!

У ту хвилину, як Естер сіла, втомлена зусиллям, якого докладала, граючи свою роль, увійшла Європа.

— Пані, — сказала вона, — ось посланець, якого надіслав з набережної Малаке Селестен, камердинер пана Люсьєна...

— Хай він увійде!.. А втім, ні, краще я вийду в передпокій.

— У нього є лист від Селестена до пані.

Естер кинулась у свій передпокій, глянула на посланця і побачила в ньому звичайного посланця.

— Скажи йому, щоб зійшов униз! — сказала Естер слабким голосом, опускаючись на стілець, після того як прочитала лист. — Люсьєн хоче заподіяти собі смерть... — додала вона Європі на вухо. — А, зрештою, віднеси йому листа.

Карлос Еррера, що й досі був у костюмі комівояжера, негайно зійшов униз, але, побачивши в передпокої сторонню особу, відразу спрямував свій погляд на посланця.

— Ти ж мені сказала, що нікого нема, — сказав він Європі на вухо. З крайньої обачності він негайно пройшов у вітальню, добре роздивившись посланця. Дурисмерть не знав, що вже деякий час у славетного начальника кримінальної поліції, який арештував його в домі Воке, був суперник, що мав його замінити. Цим суперником і був посланець.

— Правду кажуть, — сказав лжепосланець Контансонові, який чекав його на вулиці. — Той, кого ви мені описали, — в домі; але це не іспанець, і я руку в огонь покладу, що під цією сутаною — наша дичина.

— З нього не кращий священик, ніж іспанець, — сказав Контансон.

— Я впевнений, — сказав агент кримінальної поліції.

— О! Якби ми мали рацію!.. — сказав Контансон.

Люсьєна два дні не було, і цією відсутністю скористались, щоб наставити пастку; але він повернувся того ж вечора, і Естер заспокоїлась.

Наступного ранку, коли куртизанка саме виходила з ванни і знову вкладалась у ліжко, прийшла її подруга.

— Перлини в мене! — сказала Валь-Нобль.

— Покажи! — відповіла Естер, підводячись і спираючись своїм гарненьким ліктем на подушку, оздоблену мереживом.

Пані дю Валь-Нобль простягла подрузі щось подібне до двох ягід чорної смородини.

Барон подарував Естер дві левретки славетної породи, яка буде колись носити ім’я великого сучасного поета, що зробив їх модними[89]; отже, куртизанка, дуже горда, що отримала їх, зберегла за ними імена їхніх предків — Ромео і Джульєтта. Марно говорити про красу, білизну, грацію цих тварин, немов навмисно створених для кімнат; своєю натурою вони нагадують англійську стриманість. Естер покликала Ромео; Ромео прибіг на своїх лапках — таких гнучких і тонких, таких міцних і нервових, що ви сказали б: — це сталеві прути, — і глянув на господиню. Естер зробила рух, немов кидаючи йому одну з перлин, щоб притягти його увагу.

— Його ім’я прирікає його до такої смерті, — сказала Естер і кинула перлину, яку Ромео розтрощив зубами.

Собака не встиг заскиглити; він скрутився і впав мертвим на місці. Все було скінчено, поки Естер казала це надгробне слово.

— Ах, боже ж мій! — скрикнула пані дю Валь-Нобль.

— У тебе є фіакр, візьми з собою покійного Ромео, — сказала Естер, — його смерть зчинила б тут галас. Я нібито подарувала його тобі, а ти його загубила; надрукуй в газеті оголошення. Поспішай, сьогодні ввечері ти одержиш п’ятдесят тисяч франків.

Це було сказано так спокійно і з такою абсолютною бездушністю куртизанки, що дю Валь-Нобль скрикнула:

— Ти справді наша королева!

— Приїжджай якнайраніше і будь якнайгарнішою!..

О п’ятій годині вечора Естер почала свій туалет нареченої. Вона надягла своє плаття з мережива поверх білої атласної спідниці; пояс був білий, черевички білі, атласні; а на красивих плечах — шарф з англійського мережива. Голову вона прикрасила білими живими камеліями, немов юна діва. На її грудях блищало кольє з перлин за тридцять тисяч франків, яке їй подарував Нюсінжен. Хоч о шостій годині туалет був закінчений, вона звеліла нікого не пускати, навіть Нюсінжена. Європа знала, що треба буде провести Люсьєна в спальню. Люсьєн приїхав після шостої години. Європа зуміла провести його до пані так, що ніхто не помітив його приїзду.

Побачивши Естер, Люсьєн сказав сам до себе:

“Чому не поїхати з нею до Рюбампре і жити там, далеко від світу, ніколи не повертаючись до Парижа?.. П’ять років мені сплачували завдаток за таке життя, а моя кохана має таку вдачу, що ніколи не зрадить себе!.. Де знайдеш такий шедевр?”

— Друже мій, ви, з кого я зробила собі бога, — сказала Естер, опускаючись на одне коліно на подушку перед Люсьєном, — благословіть мене...

Люсьєн хотів підняти Естер і поцілувати її, говорячи їй: “Що то за жарти, любонько моя кохана?” Він спробував взяти Естер за талію, але вона визволилася з жестом, в якому відбились водночас пошана і жах.

— Я вже не варта тебе, Люсьєн, — сказала вона, і її очі зросились слізьми. — Благаю тебе, благослови мене і присягнись, що зробиш у лікарню внесок на двоє ліжок... Бо за молитви в церкві Бог простить тільки мені самій... Я надто кохала, друже мій. Скажи ж мені, що я зробила тебе щасливим і що ти іноді будеш про мене думати... Скажи!

Люсьєн помітив у Естер стільки урочистої щирості, що замислився.

— Ти хочеш заподіяти собі смерть!.. — сказав він нарешті і в його голосі звучав глибокий роздум.

— Ні, друже мій; але, бачиш, сьогодні вмирає чиста, непорочна, віддана жінка, яка була твоєю... і я дуже боюсь, щоб горе не вбило мене.

— Бідна дитиночко, почекай! — сказав Люсьєн, — останніми днями я зробив багато зусиль, і вже дістався до Клотильди...

— Знов Клотильда! — сказала Естер з відтінком стриманої люті.

— Так, — відповів він, — ми обмінялись листами. У вівторок вона їде, але дорогою до Італії я матиму побачення з нею в Фонтенебло.

— Ах, так! Що ж за жінки вам потрібні для одруження? Якісь дошки!.. — скрикнула бідна Естер. — Скажи-но, якби в мене було сім або вісім мільйонів, ти б одружився зі мною?

— Люба, я тільки що хотів тобі сказати, що коли все для мене буде кінчено, я не хочу іншої дружини, крім тебе...

Естер опустила голову, щоб сховати раптову блідість і сльози, які вона хутко витерла.

— Ти любиш мене?.. — сказала вона, поглянувши на Люсьєна з глибоким стражданням. — Добре, це для мене благословіння. Не компрометуй себе, вийди потайними дверима, вдай, ніби йдеш з передпокою до вітальні. Поцілуй мене в лоб.

Вона схопила Люсьєна, палко притисла його до серця і сказала знов:

— Іди!.. Іди... або я житиму.

Коли вмираюча з’явилась у вітальні, пролунав крик захоплення. Очі Естер випромінювали безмежність, в яку поринала душа кожного, хто дивився на них. Її синювато-чорне ніжне волосся відтінювало білизну камелій. Коротко кажучи, всі враження, яких шукала ця божественно-прекрасна дівчина, були досягнуті. У неї не було суперниць. Вона була немов найвище вираження розгнузданих розкошів, що оточували її. Крім того, вона блищала дотепністю. Вона керувала оргією з тією холодною й спокійною владністю, яку виявляє Габенек у консерваторії на концертах, де найкращі музиканти Європи досягають найвищої досконалості, виконуючи Моцарта й Бетховена. Проте, вона зі страхом помітила, що Нюсінжен мало їв, не пив і поводився як господар дому. Опівночі ніхто вже нічого не тямив. Розбили склянки, щоб ними більше ніколи не користувались. Були розірвані дві шовкові розмальовані завіси. Біксіу напився вдруге за своє життя. Ніхто вже не тримався на ногах, жінки поснули на диванах і гості не змогли здійснити наперед задуманого жарту — провести Естер і Нюсінжена в спальню, ставши в дві шереги й співаючи “Buona sera”.[90] з “Севільського цирульника”. Нюсінжен сам провів Естер; Біксіу, хоч і п’яний, ще мав силу сказати, побачивши їх, як Рівароль з приводу останнього шлюбу герцога де Рішельє: “Треба попередити префекта поліції... тут має відбутись щось погане...” Насмішник думав, що кепкує, але він був пророком.

Пан де Нюсінжен повернувся додому тільки в понеділок, щось опівдні, але о першій годині маклер повідомив його, що мадемуазель Естер ван Богсек продала на тридцять тисяч державної ренти ще в п’ятницю і тільки що одержала гроші.

— Але, пане барон, — сказав він, — старший клерк пана Дервіля прийшов до мене саме коли я говорив про цей трансферт, і, побачивши справжнє ім’я і прізвище мадемуазель Естер, сказав, що вона дістала спадщину в сім мільйонів.

— Па?

— Так, вона, мовляв, є єдиною спадкоємицею старого лихваря Гобсека... Дервіль має перевірити факти. Якщо мати вашої коханки прекрасна голландка, вона одержує спадщину...

— Я снаю, — сказав банкір, — фона мені розказувала своє шиття... Я напишу кілька слів Дервілеві...

Барон сів за письмовий стіл, написав записочку Дервілеві і послав її з одним зі своїх слуг. Після біржі, десь о третій годині, він повернувся до Естер.

— Пані наказала не будити її ні в якому разі, вона лягла, вона спить...

— А, шорт! — скрикнув барон. — Іропа, фона не розсертиться, коли взнає, що зропилась пагатющою. Фона дістала в сбадщин зім мільйон. Старий Копсек помер і салишив ці зім мільйон, а двоя пані його єтина спадкоємиця, її мати була власна блемінниця Копсека, і фона зробила забовіт. Я не тумав, шоб дакий мільйонер як фін, салишав Есдер у слиднях...

— А, так, значить царюванню вашому кінець, старий блазню! — сказала Європа, дивлячись на барона з зухвалістю, гідною мольєрівської субретки. — У! Стара ельзаська ґаво!.. Вона вас любить, як люблять чуму!.. Боже милостивий!.. Мільйони!.. Але ж вона тепер може одружитися зі своїм коханим! О! Яка вона буде рада!

І Прюданс Серв’єн залишила буквально громом ураженого барона, щоб піти й першою сповістити свою господиню про цю подію. Старий, що сп’янів від надлюдської насолоди і вірив у своє щастя, тільки що отримав холодний душ для свого кохання саме в ту хвилину, коли воно досягло найвищої міри розпеченості.

— Фона мене обманюфала!.. — скрикнув він зі слізьми на очах. — Фона мене обманюфала! О, Есдер, о, шиття моє!.. Турень я такий! Чи одакі квідки ростуть коли тля старих?.. Я фсе мошу купити, дільки не молотість!.. О, поше мій! Шо ропити? То чого фдатись? Фона мав рацію, ця шорстока Іропа! Пагата Есдер утече фід мене ... Чи піти пофіситись? Що таке шиття пез пошественного фогню назолоти, яку я пізнав?.. Поже мій!

І біржовий хижак зірвав з себе накладний чуб, який він уже три місяці домішував до свого сивого волосся. Пронизливий зойк Європи примусив Нюсінжена здригнутися до самого нутра. Нещасний банкір устав і пішов, похитуючись, наче п’яний, від тільки що випитого келиха розчарування, бо ніщо так не п’янить, як вино нещастя.

Вже з порогу спальні він побачив Естер, що витяглась на ліжку, посиніла від отрути, мертва! Він підійшов до ліжка й упав навколішки.

— Твоя прафда... фона казала!.. Фона вмерла фід мене...

Паккар, Азія, всі, хто були в домі, прибігли. Це було видовище, несподіванка, а не горе. Серед слуг помічалась якась непевність. Барон знов став банкіром, у нього виникла підозра і він зробив необачність, запитавши, де сімсот п’ятдесят тисяч франків ренти. Паккар, Азія і Європа обмінялися тоді такими здивованими поглядами, що пан де Нюсінжен негайно вийшов, повіривши в убивство і крадіжку. Європа, помітивши під подушкою пані якийсь загорнутий пакет, м’якість якого видавала банкноти, заходилася “обряджати покійницю”, як вона сказала.

— Піди скажи панові, Азіє! Вмерти отак, не знаючи, що в неї сім мільйонів! Гобсек був дядьком покійної панії, — скрикнула вона.

Паккар відразу зрозумів маневр Європи. Тільки-но Азія відвернулась, Європа розпечатала пакет, на якому бідна куртизанка написала “Передати панові Люсьєну де Рюбампре”. Сімсот п’ятдесят тисяч франків банкнотами кинулись в очі Прюданс Серв’єн, і вона скрикнула:

— Хіба ж з цим не будеш щасливим і чесним на все своє життя!..

Паккар нічого не казав, його злодійська натура переважила його відданість Дурисмерті.

— Дюрю помер, — відповів він нарешті, беручи гроші, — мої плечі ще без клейма, тікаймо вкупі, поділимо суму, щоб не ризикувати всім капіталом зразу, і одружімось.

— Але де сховатись? — сказала Прюданс.

— У Парижі, — відповів Паккар.

Прюданс і Паккар негайно вийшли з будинку з швидкістю чесних людей, що раптом стали злодіями.

— Дитино моя, — сказав Дурисмерть малайці, почувши від неї перші ж слова, — знайди який-небудь лист Естер, поки я буду писати заповіт по всій формі, а потім понесеш і текст заповіту і лист до Жірара; та хай він поспішить, треба підсунути заповіт під подушку Естер ще до того, як все опечатають.

І він написав заповіт:


“Не кохавши ніколи нікого в світі, крім пана Люсьєна Шардона де Рюбампре, і вирішивши краще вкоротити собі віку, ніж знов упасти в порок і підле життя, з якого витягло мене його милосердя, я віддаю і відписую зазначеному Люсьєнові Шардону де Рюбампре все, чим я володію в день моєї смерті з умовою, щоб він замовив постійну месу в приході св. Рока на спомин душі тієї, що віддала йому все, аж до останньої своєї думки.

Естер Гобсек”.


“Це в її стилі”, — сказав сам до себе Дурисмерть.

О сьомій годині вечора заповіт, переписаний і запечатаний, був покладений Азією під подушку Естер.

— Жак, — сказала Азія, знов поквапливо ідучи сходами, — коли я виходила зі спальні, прийшли судовики...

— Ти хочеш сказати, — мировий суддя?

— Ні, синку, мировий суддя теж там, але з ним жандарми. Королівський прокурор і судовий слідчий теж там. Двері охороняються.

— Ця смерть наробила галасу дуже швидко, — зауважив Коллен.

— Зажди! Європа й Паккар не повернулись, я боюсь, що вони поцупили сімсот п’ятдесят тисяч франків, — сказала йому Азія.

— Ах, канальї! — сказав Дурисмерть, — Своїм шахрайством вони нас занапастять!..

Правосуддя людське і правосуддя паризьке, тобто найнедовірливіше, найдотепніше, найспритніше, найуміліше з усіх, навіть занадто дотепне, бо воно щохвилини перетлумачує закони, — нарешті накладало руку на нитки цієї жахливої інтриги. Барон де Нюсіжен, помітивши ознаки отруєння і не знаходячи своїх семисот п’ятдесяти тисяч франків, подумав, що одна з огидних осіб, які йому дуже не подобались, Паккар або Європа, завинили в злочині. У першу хвилину люті він кинувся в поліцейську префектуру. Це був наче удар дзвона, що зібрав докупи усі номери Корантена. Префектура, прокуратура, поліцейський комісар, мировий суддя, судовий слідчий — всі були поставлені на ноги. О дев’ятій годині вечора троє викликаних лікарів були присутні на розтині нещасної Естер і почалося слідство. Дурисмерть, якого попередила Азія, скрикнув:

— Ніхто не знає, що я тут, я можу подихати свіжим повітрям!

Він вийшов крізь вікно мансарди з незрівнянною прудкістю і стояв уже на даху та спокійно, немов бляхар, почав вивчати місцевість.

“Добре! — сказав він сам до себе, помітивши за п’ять будинків звідти, на вулиці де Прованс, садок, — усе гаразд”.

— До твоїх послуг, Дурисмерть! — скрикнув раптом Контансон, виходячи з-поза димаря. — Ти поясниш панові Камюзо, яку це ти обідню правиш на даху, пане абат, а головне, чому ти ховався...

— Я маю ворогів в Іспанії, — сказав Карлос Еррера.

— Ну, то ходімо в Іспанію крізь твою мансарду, — відповів Контансон.

Лжеіспанець удав, що поступається, але, спершись на підпорку віконної рами, він схопив Контансона й кинув його з такою силою, що шпиг упав серед бруку на вулиці Сен-Жорж. Контансон помер на полі честі. Жак Коллен спокійно повернувся в свою мансарду й ліг у ліжко.

— Дай мені чого-небудь такого, щоб я дуже захворів, але не вмер, — сказав він Азії, — бо мені треба бути в стані агонії, щоб нічого не відповідати “цікавим”. Не бійся нічого, я священик і залишусь священиком. Тільки що я спекався, і дуже легко, одного з тих, хто міг зірвати з мене маску.


Напередодні, о сьомій годині вечора, Люсьєн виїхав у своєму кабріолеті на поштових з подорожньою, взятою вранці до Фонтенебло; там він заночував в останньому готелі з боку Немура. Наступного дня о шостій годині ранку він пішов сам пішки в ліс і попрямував до Бурона[91].

“Тут, — сказав він сам до себе, сідаючи на одну зі скель, звідки відкривається гарний краєвид на Бурон, — фатальне місце, де Наполеон сподівався зробити велетенське зусилля за два дні до зречення”.

На світанку він почув гуркіт поштового екіпажу і побачив бричку, в якій їхала челядь молодої герцогині де Ленонкур-Шольє і покоївка Клотильди де Гранльє.

“Ось і вони, — сказав сам до себе Люсьєн, — ну, що ж, розіграймо гарненько цю комедію, і я врятований, — я буду зятем герцога всупереч його волі”.

Через годину почувся звук, з якого легко було впізнати, що їде елегантний дорожчий екіпаж. Дами заздалегідь попросили стишити ходу на Буронському спуску і камердинер, що їхав ззаду, наказав зупинити екіпаж. У цю хвилину підійшов Люсьєн.

— Клотильда! — скрикнув він, постукавши у вікно.

— Ні, — сказала молода герцогиня своїй подрузі, — він не сяде в карету, і ми не будемо з ним самі, люба моя. Я згодна, щоб ви востаннє поговорили з ним. Але це буде на дорозі, — ми підемо пішки, а за нами піде Батіст... День гарний, ми добре одягнені, холоду не боїмось. Карета поїде за нами...

І жінки вийшли.

— Батіст, — сказала молода герцогиня, — кучер поїде поволі, ми хочемо трохи пройтись і ви підете з нами.

Мадлена де Морсоф взяла Клотильду під руку й дозволила Люсьєнові говорити з нею. Так вони всі вкупі дійшли до маленького сільця Гре. Була восьма година, і тут Клотильда відпустила Люсьєна.

— Ну, друже мій, — сказала вона, закінчуючи з благородством цю довгу розмову, — я ні з ким крім вас не одружусь. Я волію вірити в вас, ніж вірити людям, батькові, матері... Правда ж, ніколи ніхто не давав такого доказу прихильності? Отже, постарайтесь розвіяти фатальні упередження, що тяжіють на вас...

Раптом почувся галоп кількох коней і жандарми оточили невеличку групу, на превеликий подив обох дам.

— Чого вам треба? — сказав Люсьєн до них з гордовитістю денді.

— Ви пан Люсьєн де Рюбампре? — спитав королівський прокурор з Фонтенебло.

— Так, пане.

— Ви сьогодні ночуватимете в Ла Форс, — провадив він.

— Я маю наказ заарештувати вас.

— Хто ці дами? — скрикнув бригадир.

— Але ж... Пробачте, пані, ваші паспорти? Пан Люсьєн, наскільки мені відомо, має знайомства з жінками, які заради нього здатні...

— Ви вважаєте герцогиню де Ленонкур-Шольє за гулящу дівку? — відказала Мадлена, кинувши погляд герцогині на королівського прокурора.

— Ви досить гарні для цього, — хитро відказав урядовець.

— Батіст, покажіть паспорти, — відповіла молода герцогиня, усміхнувшись.

— А в якому ж злочині звинувачують пана? — спитала Клотильда, яку герцогиня спонукала сісти в карету.

— Співучасть у крадіжці і вбивстві, — відповів жандармський бригадир.

Батіст посадив зовсім зомлілу мадемуазель де Гранльє в карету.

Опівночі Люсьєн входив у Ла Форс, тюрму на вулиці Пайен-е-Бале. Його відвели в секретну камеру. Карлос Еррера був там з того моменту, як його заарештували.




ЧАСТИНА ПЕРША ЯК КОХАЮТЬ ВЕСЕЛІ ДІВЧАТА | Розкоші і злидні куртизанок | ЧАСТИНА ТРЕТЯ КУДИ ВЕДУТЬ ЛИХІ ШЛЯХИ