Перестрибуючи через Стіну
Британія, Росія, оте ось, що колись називали Заходом, так багато країн, які пройшли через «демократизацію» після закінчення Холодної війни, перебували в запаморочливому стані, в якому розмивалися поняття прогресу й ідентичності. І щоби це виправити, замало кількох регуляторних актів.
А як щодо Китаю? Чи був він на іншій траєкторії, можливо, такій, що мені не сподобалася б, але яка мала б принаймні цілісність, концепцію майбутнього, з якою можна було би мати справу, навіть якщо опонувати їй? Може, я міг би знайти майбутнє в Пекіні?
Це був мій перший візит до Китаю, і на паспортному контролі в мене взяли відбитки пальців та зробили фото, яке завантажили у систему вебкамер по всій країні, що моментально мене ідентифікують, хай де я перебуватиму, — нагадування, що Китай є свого роду Дисмалендом[209] масового переконання та нагляду, включно з усіма методами маніпуляції та контролю, які я згадував у цій книжці, а також з багатьма іншими. На заході країни є трудові табори просто за взірцем тоталітарних диктатур початку XX століття, в інших місцях справи нагадують 1970-ті. У Китаї є правозахисний рух під назвою «Хартія 08» (підписана 2008 року), відгомін «Хартії 77» (підписаної Вацлавом Гавелом і чехословацькими дисидентами 1977 року). Як і дисиденти часів Холодної війни, китайські підписанти потрапили в ув’язнення, або зізналися у своїх «злочинах» у телеефірі, або виїхали.
Для сучасніших технік є легіони «50-центової армії», яку назвали так, тому що за кожний проурядовий коментар у китайських соцмережах їм платять 50 центів. Дослідники Гарвардського університету виявили, що ці тролячі ферми дозволяють певну критичність, але миттєво цензурують будь-який натяк на протест. «Китайські люди індивідуально вільні, але колективно в кайданах», — підсумовує одне з досліджень[210].
Багато західних вебсайтів блокує Великий китайський файєрвол[211], тому доводиться використовувати інтернет-сервіси, які контролюють лояльні режимові компанії. Якщо якась країна і стане першою, яка досконально використовуватиме цифрові відбитки, щоби тарґетувати людей відповідно до їхніх когнітивних, психографічних і поведінкових патернів, то це Китай.
А є ще й «суспільний рейтинг довіри», що його й досі розробляють, який має збирати всю інформацію про поведінку кожної особи в Китаї, починаючи з того, скільки грошей вона витрачає на алкоголь, фінансового здоров’я, і до того, чи регулярно відвідує батьків, а потім виводить з цього цифру, яка визначає, чи особа може отримати позику в банку, роботу, дозвіл подорожувати.
Китай також володіє повним набором інформаційних інструментів у зовнішній політиці. Є великий міжнародний мовник, CGTN, тролі у соцмережах, які доймають політиків у сусідньому Тайвані, чиниться тиск на закордонних науковців, які досліджують країну[212]. Звіт Пентагону 2013 року, в якому зроблено огляд китайської доктрини «Трьох війн» (економічної, медійної та юридичної), подає висновок, що китайська доктрина є «війною XXI століття, керованою в новому вимірі, а саме — виходячи з переконання, що те, чия історія виграє, важливіше за те, чия армія переможе»[213]. Це продемонстрували в Південно-Китайському морі, де Китай анексував великі морські території, спочатку намиваючи штучні острови, а потім проголошуючи територіальні води довкола них своїми, й усе це без жодного пострілу.
Але що, думав я, ідучи бездоганним, амбітним аеропортом, створеним як символ наростаючої потуги Китаю до пекінської Олімпіади 2008 року, всі ці техніки підтримують?