Про пера й револьвери
Він був прохолодний на дотик, укритий перлистою росою, а при сильнішому світлі мерехтів на кривизнах і краях усіма барвами веселки — завдяки цьому найлегше розпізнати крижлізні метали. Його оберталося у руках із перебільшеною обережністю: ніколи раніше вогнепальна зброя у руки не потрапляла. Він був легкий — це перша несподіванка. Обмилося його побіжно в умивальнику в купе (на похід до ванни настане пора за кілька годин, коли всі поснуть), але й так відбитки пальців залишилися на гладкій сталі. Попри райдужні рефлекси й післяобрази, сам'e крижлізо було рівномірно чорним — проте його відполірували до такої дзеркальної чистоти, що на ньому можна було порахувати папілярні лінії пальця, коли той на мить торкнувся курка. Курок мав форму скорпіона з довгим, піднятим для укусу хвостом; відводилося й опускалося власне той хвіст, скорпіон ударяв по капсулю з’єднаними клішнями. Зрештою, увесь револьвер виглядав так, наче був запроектований французьким шанувальником art nouveau, дорога цяцька, виготовлена на індивідуальне замовлення, — це була друга несподіванка. Асиметрична ручка виявилася спіральним сплітом змії, яка на самому кінці відкривала пащу, оголюючи пару іклів і загорнутий язик — між тими іклами та язиком можна було протягнути ремінь, підвісивши сталеве кільце. Спускова скоба складалася з кількох стебел квітів, чашечки яких переходили безпосередньо в камори барабана. Камор було п’ять. Барабан не відкидався убік, — щоб його зарядити, треба було зламати револьвер навпіл. Зазирнулося усередину камор, вийнялося і вклалося набої: матово чорні, з тупими, майже плоскими завершеннями. Запалилося лампу й придивилося до них при електричному світлі. Довкола основи кожного ладунку видніло делікатне ґравірування: три літери — П. Р. М. — і тризначні цифри — 156, 157, 159, 160, 163. Придивилося уважніше до самого револьвера. Довгу цівку було відлито у формі кістлявої рептилії, якоїсь подібної до ящірки істоти з колючим гребенем, що височів у неї уздовж хребта, щоб над карком високо вистрелити наростом, схожим на похилий ріг, — то була мушка. Ящір не мав очей, а широко роззявлена паща — виліт довгої цівки — представляла повний комплект укладу гострих зубів — старанно відшліфованого на краю цівки, ікло до ікла. Пазуристі лапи гад притискав до лускатого черева. На тому череві було виґравірувано тузінь букв, що укладалися в одне слово:
Гроссмейстер
Склалося Ґросмайстра, загорнулося його в брудний рушник і сховалося на дно валізи.
А якщо знову нишком обшукають купе? Мені завагалося. Нічим не зарадиш, треба буде завше забирати його зі собою.
А тоді він знову спалахне холодним вогнем у найменш очікувану мить…
Тричі хтось стукав у двері купе, на четвертий раз постукав проводник, оголошуючи час вечері. Не відчинялося нікому. Залишилося у замку повернутий ключ, щоб проводник не міг відчинити їх з іншого боку своїм. На вікно затягнулося штори, щоб не зазирнув, бува, ніхто на зупинці.
Ті, хто стукали в двері, просторікувато висловлювалися, переконуючи відчинити, — перша, звичайно ж, пані Блютфельд, далі панна Муклянович, потім радник Дусін. Той, останній, перш ніж піти, просунув під двері візитку з написаним на звороті номером купе. Ґертруду Блютфельд, звичайно, цікавив матеріал для чуток, Єлена прийшла з незґрабною розрадою, а от радник Дусін з’явився не від власного імені, а від імені княгині Блуцької, яка явно жадала пояснень від непроханого гостя, котрий зірвав їй сеанс. Але ніхто не питав про мертвих або зниклих службовців охранки.
Оскільки годинник не йшов, час відмірювалося за уміщеним у Путеводителе розкладом руху Транссибу. Потяг зупинився у В’ятці, тож мусила вже минути десята година вечора.
Близько пів на одинадцяту постукав інженер Драган.
— Ви перебуваєте в купе, — сказав він позбавленою найменшого акценту німецькою мовою. — Ви мене чуєте. Ви врятували мені життя. Я виглядав вас на вечері. Будь ласка, відчиніть. Не стояти ж мені тут.
Прочинилося двері. Він штовхнув їх і увійшов до купе. Відступилося — він був вищий на добрі кільканадцять сантиметрів, і мусилося задирати голову. Відстань, на якій людина підсвідомо розташовується стосовно іншої особи, не залежить від її огрядности чи зросту, а від кута огляду між ними. Діти й жінки виявляють більшу терпимість; натомість чоловіки невтомно шукають кращої позиції, ніби оті стрільці з револьвера в вестернових видовищах у кінематографі. Наука про душу, якщо й виникне, то постане на підставі стереометрії.
Він зачинив за собою двері, відтак вийняв із внутрішньої кишені піджака зламаного «Вотермена».
— Прошу.
Він був смертельно серйозний, жоден м’яз не здригнувся на його обличчі; адже цей жест ніс у собі якийсь урочистий формалізм. Узяти, не взяти, що б не вчинилося, це матиме більше значення, ніж можна висловити мовою іншого виду. Драган чекав із простягнутою рукою.
— Дякую.
Сілося на застеленому ліжку, обертаючи покалічене перо Eyedropper у брудних пальцях. Безглуздя ситуації було певним чином заспокійливе. Це правда, врятувалося життя цьому чоловікові. Він вдячний, мусить бути вдячним, він має борг вдячности, є боржником.
Як же це… бентежно.
Піднялося погляд на американця, щоб зараз же його опустити, — він стояв і дивився згори, злегка похитуючись у такт руху потяга, в бездоганному дворядному костюмі попелястого кольору, з широкою білою хустиною, пов’язаною довкола шиї, випростаний, хворобливо худий, з очима, схожими на два шматки вугілля, встромлені під надбрівні дуги. Коли ж він нахилить голову, то вони заблищать яскравіше, раптом ставши майже сіро-блакитними.
— Просякнув кров’ю, — пробурмотілося під ніс.
Він почув.
— Перо здолало меч, — засміявся він хрипко. — Де це?
— Що?
— Ви забрали його в Михайла. Всі в потязі говорять про ангела в тьмітлі, an angel in shlight.
— У мене немає жодної ангельської зброї. Що сталося з Михайловим тілом?
— Мій дорогий, ви врятували мені життя, я не питаю, що потім сталося на даху.
Тінь цієї людини знову дивно гарцювала, опухала й стухала, наче хтось її на зміну надував і висмоктував з-за Драгана; лінія тіні й світла вигиналася й вібрувала.
Погризлося ніготь великого пальця.
— Ви працюєте на Російсько-американську компанію. Може, йдеться про Аляскінську лінію. Російські конкуренти найняли диверсанта, це для вашої охорони наздогнали нас учора вночі ті троє поліцейських. Вони не сидять у другому класі, не всі — принаймні один їде в службовому вагоні за тендером. Це туди перенесли тіло Михайла, не тягли ж його ґалереєю і камінною залою, і не скинули з потяга. Навіщо ви пішли на той оглядовий майданчик, якщо знали, що перебуваєте в небезпеці? То була засідка, Михайло влаштував засідку на Юрія. Обидва з охранки? Заморозники й розтальники підтримують різні сибірські компанії, або ж розтальники взагалі ворожо ставляться до Сибирьхожета, ви опинилися між молотом і ковадлом. Але Юрій їхав у люксі із Санкт-Петербурга, попередження мало надійти від когось зовсім іншого. Тепер ви боїтеся, бо залишилися без Михайла, без охорони в першому класі. Ви не знаєте, хто це.
Він підсунув собі табурета від секретера й сів. Вийняв цигарку, закурив. Погляд біг майже паралельно підлозі; піднялося погляд, зазирнулося йому просто в очі. Купе було, попри все, затісне — якби Драган нахилився ще трохи вперед, якби спер руки на коліна, то ковталося би дим просто з його легенів. Той кут, та відстань… духівник і розкаяний, адвокат й обвинувачений, батько нареченої і кавалер, який прохає її руку, майстер і учень.
Інженер пробурмотів щось до себе якоюсь хрипкою мовою. Він роззирнувся довкола по купе. Вказалося йому на попільничку. Американець був старий, хоча його силует і рухи не видавали цього, але він міг би бути однолітком князя Блуцького.
— Отой револьвер, — сказав він за мить, — вартує більше, ніж його вага в золоті. Я це розумію. Ви бідняк. Перепрошую, мені б не хотілося вас образити. Ви бідняк, ви скористалися нагодою зіткнутися з high society, увійти в кращий світ, нещастя з Його Високістю. Дозвольте мені запропонувати викупити цей фант. Ви кажете ціну. Будь ласка, не ображайтеся. Ви не знаєте, що потрапило до ваших рук, пане… Ґеросласкі.
— Ґерославський.
— Ґерославський. Вірно?
— Так. Бенедикт Ґерославський.
Він посміхнувся.
— Як, урешті-решт, виглядає питання про ваше походження?
— Moi, je suis mon anc^etre.
— Ах! Якби хтось міг таке сказати про себе щиро! Навіть потвора Франкенштейн… Ви читали Мері Шеллі? Ви не вважаєте захопливим, що в літературі сила електрики завжди…
— Це крижлізо, якийсь холод крижліза. Набої з тунґетиту. Я не знав, що виробляють таку зброю.
— Не виробляють.
— Але навіщо? Що такого можна вбити тунґетитовими кулями, чого не можна вбити будь-яким іншим способом? Якщо це так дорого.
Драган підбадьорливо махнув рукою у білій рукавичці.
Відгризлося ніготь на другому пальці.
— Ця зброя — не на людей. Ця зброя — на лютих.
— О?
— Цікаво… Чорт забирай, як шкода, що я не читав про це більше. Які властивості має тунґетит при високих температурах і високому тиску? Такий холод крижліза… Якби я не заслонив того приголомшливого блиску…
— Чим? Рукою, вбранням? Таким чином його неможливо заслонити. Я маю тузінь патентів на тунґетитові системи освітлення — при наявних цінах вони, зрештою, украй непрактичні, — я на цьому розуміюся.
— Як то: неможливо заслонити? Ну, але ж…
— Dammit, подумай, юначе! — буркнув Драган, а відтак заклав ногу на ногу й затягнувся цигаркою.
Пригадалося іспити в університеті, отой характеристичний гнів професорів, які рештками сили волі стримуються, щоб не вибухнути, маючи справу із волаючою до неба про помсту тупістю студента, — тож студентові тим важче позбирати думки, а тому вони тим виразніше дратуються, тож студент горить заживо й мріє уже тільки зникнути їм з очей, а тому вони проганяють його безнадійним помахом руки. Він утік від екзаменаційної чоти, повернувся до життя і розуму.
От тепер би продемонструвати свого генія і свої знання! Та не може, бо ніхто не питає.
Не той хороший сапер, хто здатний знешкодити макет міни, а той, хто знешкоджує справжні міни, що загрожують висадити його в повітря, — так само, не той хороший студент, який володіє знаннями й навичками, а той, хто представляє знання і навички перед найсуворішими екзаменаторами.
Спершу довго вважалося, що це узагальнення служить тільки для виправдання академічних нероб; потім стало зрозуміло, що цей поділ розділив людей загалом у довільний спосіб. Скільки ж то таких, хто прекрасно порадять собі з будь-яким муляжем життя, та коли справа доходить до справдешнього життя — у них трусяться руки? Перші в науках, що нічого не важать, відмінники у відповідях на непоставлені запитання, всезнайки за мить опісля. Якби лиш тільки дозволити їм ще одну спробу, дати ще одну міну роззброїти, дати ще одне життя!..
— Цю реакцію зумовлює тьмітло, чи не так? Я заслонив джерело тьмітла, реакція припинилася.
— Крижлізний нікель симетрії КТ. Реагує на тьмітло як чистий тунґетит. У ґнотах тьмічок згоряють вуглецеві сполуки тунґетиту, а в дешевих тьмічках навіть саме переморожене вугілля. У свою чергу, деякі реакції окислення кріовуглецевих ізотопів…
— Навіщо Михайлові здалася така зброя? До експреса прокрався якийсь перевдягнутий лютий? — захихотілося.
Драган задумливо розглядав недопалок.
— Я не працюю для Російсько-американської компанії. Не йдеться про Аляскінську лінію. Я не займаюся суходільною інженерією.
— Ви не інженер?
Він злегка посміхнувся.
— Знаєте, я студіював, але чомусь ніколи не отримав диплом інженера. Докторати — так.
— Йдеться не про промисловий саботаж? То чому ж вас хочуть убити?
— Я не здивуюся, коли з’ясується, що Побєдоносцев платить за мою голову мільйон рублів. Ви чули, що разом із нами їде зять третього акціонера Сибирьхожета? Вони вбачали в цьому певну гарантію… Петро пильнує Павла, який пильнує Івана, котрий тримає бритву на шиї у Петра. Оті два охранники — poor bastards — скільком панам водночас вони мусили виявляти лояльність? Ну й розірвало це їх на шматки, як коні, що тягнуть на чотири сторони світу. Й тепер іще — кого вони прислали по тривозі? Не явних жандармів, а якихось відставних чиновників із Третього Відділення Особистої Імператорської Канцелярії, череватих канцеляристів, які, уявіть собі, є нині аґентами охранки, ба навіть папери на це мають! — Він згасив цигарку. — Я не повинен був обтяжувати вас цим усім, пане Ґерошевський, чи як там ви волієте називати себе, юначе. Якщо ви не віддасте револьвера, — а навіщо він вам, як не на продаж? — ну, що ж, значить, не віддасте. Прошу, однак, начуватися. Ви слушно здогадалися, що вам є чого боятися. Тією з’явою перед княжною ви заявили про себе на увесь потяг, вас вважатимуть Бог знає ким; немає нічого простішого, як тицьнути рубля проводнику, як оце я тицьнув, і з’ясувати, з документами якого міністерства ви подорожуєте?
Він підвівся.
— Якби я міг якось у майбутньому… Проводник також сказав, що ви їдете до Іркутська, чи не так? Вагон другий, купе вісім, тобто H. Прошу не вагатися, я цього вам не забуду.
— Мене звуть Бенедикт Ґерославський, mister Драган.
— Це цікаво складається, бо я також змушений був тимчасово ховатися за фальшивою тотожністю. Мгм, тепер це вже й так не має значення, ми вже в дорозі. Згадайте слова великого Ґете. Подорож — це наче гра, її завжди супроводжує користь або втрата, й то, як правило, з несподіваного боку. — Він поправив рукавички. — Моє прізвище не Драган; я походжу з задруги Драганіч, звідси цей псевдонім. Я маю американське громадянство, але народився сербом, у Сміляні, в Хорватії. Ви могли десь випадково почути моє прізвище. Я — Нікола Тесла.
Він сухо вклонився і вийшов.
Опівночі Транссибірський експрес минув дев’ятсот сімдесятий кілометр маґістралі. Закінчився перший день подорожі.