Буратіно та Піноккіо

Герой відомої казки Алєксєя Толстого, — веселий дерев’яний хлопчик Буратіно, — став улюбленцем мільйонів радянських читачів різних поколінь. Однак і ця казка не є оригінальною, а у дерев’яної ляльки був західний прототип.

У 1883 році італійський письменник і журналіст Карло Лоренцині, що прославився під ім’ям Карло Коллоді, опублікував свою чудову казку “Пригоди Піноккіо, історія однієї ляльки” (Le awenture di Pinocchio. Storia di un burattino). Слово burattino у перекладі з італійської означає “лялька, маріонетка”.

Псевдо Коллоді письменник узяв собі в 1856 році за назвою села Коллоді в Тоскані, де народилася його мати. Писав оповідання, публіцистичні нариси, комічні сценки і навіть іронічний роман-есей “Роман у паровозі”, що приніс йому певну популярність. Однак всесвітньовідомим він став завдяки дитячій повісті про пригоди дерев’яної ляльки, що в 1881 році вийшла друком у вигляді роману-фейлетону на сторінках “Газети для дітей”, а потім у 1883 році — окремим виданням. Книжку було перекладено багатьма мовами, а перший російський переклад вийшов у 1906 році. “Золотий ключик, або Пригоди Буратіно” А. Толстой написав 1936 року.

Відомий радянський письменник і не приховував, що на написання пригод Буратіно його надихнула книга Карло Коллоді. Намагаючись уникнути звинувачень у плагіаті, А. Толстой до свого “Золотого ключика” додав таку передмову: “Когда я был маленький, читал одну книжку: она называлась “Пиноккио, или Похождения деревянной куклы” (деревяная кукла по-итальянски — буратино). Я часто рассказывал моим товарищам занимательные приключения Буратино. Но так как книжка потерялась, то рассказывал каждый раз по-разному, выдумывая такие похождения, которых в книге совсем и не было. Теперь, через много-много лет, я припомнил моего старого друга Буратино и надумал рассказать вам, девочки и мальчики, необычайную историю про этого деревянного человечка”.

Однак він лукавив: перше російськомовне видання “Піноккіо”, як вже зазначалося, вийшло в 1906 році, коли А. Толстой уже був зовсім не маленьким (йому вже було 23 роки), а італійської мови він ніколи не знав. Та й перший “офіційний” переказ історії Піноккіо письменник почав набагато раніше — у 1922 році, перебуваючи ще на еміґрації. Саме тоді в Берліні вийшло російськомовне видання “Пригоди Піноккіо”, на якому зазначалося: “Перевод с итальянского языка Н. Петровской; переделал Алексей Толстой”.

Уже тоді “передєльщік” постарався на славу, скоротивши книгу К. Коллоді вдвічі, щоправда, зробивши у такий спосіб розповідь жвавішою і лаконічнішою. Однак на цьому “переказ” казки про дерев’яного хлопчика не закінчився. У К. Коллоді виструганий із поліна Піноккіо стає живим хлопчиком, пройшовши через важкі випробування (аж до життя в собачій будці) і поборовши в собі лінь, бажання збрехати, впертість тощо. Тобто читачам пропонувався дидактичний виховний роман. В А. Толстого ж Буратіно так і залишився дерев’яним, а росіянам таки варто знати, що їхній улюблений дерев’яний хлопчик був витесаний узагалі-то з чужого “поліна”.