home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



У перших днях квітня 1970 року я приїхав до Одеси…


У перших днях квітня 1970 року я приїхав до Одеси. На лікування влаштувався до санаторію ім. Лермонтова. Одеса вплинула на мене гнітюче. У Києві хоча зрідка, то тут, то там, іноді можна почути рідну мову, а в Одесі її ніколи ніде не почуєш. У трамваях, тролейбусах, автобусах, їдальнях і магазинах глумливо викривляли кожне моє слово. А одного разу у трамваї якась жінка, уважно подивившись на мене, сказала:

— Вы, молодой человек, и одеты хорошо, и ваше лицо как будто интеллигентное, а разговариваете как-то не по-человечески. Неужели вы не знаете русского языка?

А інша додала:

— А вы знаете, эти хохлы даже здесь в Одессе до того обнаглели, что предлагали мне бюллетень заполнять на их хохлацком языке. А я им ответила: «Я вам не колхозница, я одесситка». И не обращая на них внимания, заполнила бюллетень по-русски.

— Як я приїду до Москви чи Ленінґрада, то там буду розмовляти по-російському, а на Україні я завжди і всюди буду говорити тільки по-українському.

— О, видишь, и здесь какой-то бандера появился, он даже Одессу считает Украиной, — задиркувато сказав якийсь чоловік у другому кінці вагона. Бачачи недоцільність дальшої полеміки з тими людьми, я замовк, а вони продовжували міряти мене очима, наче якогось злочинця.

Через декілька днів після цього епізоду, зовсім випадково, біля вокзалу наперед мене забіг якийсь чоловік і піднесено сказав:

— Добрий день, Даниле! О, скільки літ, скільки зим я вас не бачив!

На вітання я відповів і став, немов укопаний, напружуючи пам'ять, щоб пригадати, хто це такий.

— Що, не впізнаєте? — і в ту ж мить зняв капелюх.

— А, Славко Пащак!

— Так, він сам. Якими ж це вітрами вас принесло до Одеси?

— Лікуватись приїxав. Оце їду із санаторію Лермонтова.

— А куди йдете?

— На тринадцятий трамвай. Я зупинився на квартирі на Чорноморській дорозі.

— О, то поїдемо разом, я також у той бік їду до брата.

На Чорноморській ми зайшли до їдальні, а пізніше біля години походили по вулиці і порозмовляли про разом пережиті в таборі найгостріші епізоди, а прикінці Славко сказав:

— От ви, Даниле, завжди говорили правду, скажіть ви і тепер, чи ви не жалуєте того, що відійшли від комунізму і, ставши на бік націоналізму, змарнували все своє життя і тепер безперспективно поневіряєтесь без притулку?

— Мій перехід від комунізму до націоналізму ви, Славку, сприйняли схематично, скривлено, формально. Якщо тяжіння до незалежности і свободи є націоналізмом, то таким націоналістом я був увесь час, навіть у КПЗУ, і залишуся ним до останніх днів свого життя. А якщо ідеологія ОУН є націоналізмом, то таким націоналістом я ніколи не був і не буду. Комуністична партія виявилася неспроможною розв'язати ті проблеми, для розв'язання яких вона сформувалась, і тому я відійшов від неї. А до ОУН я пішов тому, що у 1943 році на наших землях тільки одна ОУН боролась проти німецьких окупантів, а на той час для мене це було найважливіше. Опльовувати комунізм, як це робили і роблять націоналісти, або опльовувати націоналізм, як це роблять комуністи, я вважаю дуже низько і нечесно. КПЗУ і ОУН — це ми, це наш народ. До чого ми доросли, те і створили.

У Франції в роки війни Рух Опору організували і керували ним демократичні сили. У державній нації, що тільки втратила свою незалежність і демократію, такий рух могли організувати і керувати ним тільки демократичні сили. А в нас, нації, що давно втратила свою незалежність, таких сил вже немає. Наші так звані демократи — це опортуністи із старої нашої родовитої інтеліґенції, яка за діда-прадіда засвоїла уміння вправно для себе, особисто, пристосовуватись до тих чи інших гнобителів нашого народу, що мінялися і слугувати їм. Це підле пристосуванство вони вважали вершиною своєї «мудрости» і передають її з покоління до покоління як родову тайну. Отже у нас, у силу обставин, дух бунту, дух боротьби прорвався з глибин народу, з глибин простого люду, який підхопили і повели тоталітарні організовані сили КПЗУ та ОУН.

А жалкувати, що я пішов таким шляхом, я ніколи не жалкував, не жалкую і жалкувати не буду. Кривити душею через якісь утилітарні вигоди чи можливості посмакувати владу — це дуже низько і підло. Перед людьми можна виправдати всякий вчинок, але перед своєю совістю ми завжди залишаємось такими, якими ми є насправді. Життя раз дається і кожна людина робить сама собі вибір: чи жити для вигод свого тіла і пристрастей, чи для свободи мислі, переконань і духовної чистоплотности. При такому виборі ми змушені чимось жертвувати. Кожний жертвує тим, що менше цінує.

Обмірковувати цю тему у Славка не було бажання і він дав мені свою адресу і запросив на Великдень до себе. Запрошення я радо прийняв і на другий день Великодня відправився до Іллічівки. Славка вдома не було. Прийшла його дружина. Та незабаром прийшов і Славко.

Славкова дружина накрила стіл. Випивши шампанського і добре пообідавши, Славко сказав:

— А чому ви, Даниле, не одружуєтесь?

— У моєму становищі, у моїх роках, і з моїм здоров'ям, без житла, без диплому, без спеціяльности, без перспектив на будь-яку пенсію, переслідуваному і гнаному, з такою травмованою психікою як у мене, одружитися неможливо. По-людському влаштувати сімейне життя також треба великого вміння і хисту, і треба нероздільно віддатися сім'ї. А в мене до цього не було ані вміння, ані хисту. Я віддався іншому. Мені, мабуть, краще було б зовсім не зв'язувати себе ані з сім'єю, ані падати в полон до пристрастей. Але це останнє приходить неждано і заволодіває нероздільно, добре лише, що хоч не надовго. Мабуть немає такого дурного вчинку, якого людина не могла б зробити, перебуваючи в кігтях пристрастей.

— Правду кажете, Даниле, правду. У мене також травмована психіка. Я кричу, лаюся з жінкою, лаюся з дочкою, лаюся аж до втоми, а чого? — то я і сам не знаю. Вибиті ми з колії, Даниле. А скільки ви там на своїй роботі заробляєте?

— Вісімдесят карбованців.

— Мало, мало, Даниле. Переселяйтеся до Одеси, я вам буду платити по сто двадцять карбованців у місяць.

— О, що я чую? Ви, Славку, говорите як підприємець, — жартуючи, сказав я.

— Я працюю бриґадиром мулярів на будівництві і можу вас влаштувати.

— А приписати також зможете?

— О, ні, це вже не в моїх силах.

— Отож то, Славку, таким «білим неграм» як я, важче ніж африканським чорним неграм прописатись у Києві чи Одесі.

— Це так, це так, Даниле, але я боюся за вас, щоб ви там у Києві не влипнули до тих сучасних політиканів.

— Кого ж це ви маєте на увазі?

— Кого я маю на увазі? Дзюбу, Світличного, от кого я маю на увазі!

— А звідкіля ви про них знаєте і що саме вам відомо про них?

— Що ви мене допитуєте, як малого хлопця? Про них усі знають. Кожний інтеліґент в Одесі їх знає.

— Це неправда, Славку, їх не кожний інтеліґент знає навіть і в Києві.

— Я не говорю, що їх особисто всі знають, але кожний педагог, кожний лікар в Одесі про них знає.

— Ну, добре, хай уже й так. То що ж вони такого крамольного про них знають?

— Все знають. І нічого вони не роблять. Та «машина» розчавила Центральну Раду у двадцятих роках, та машина розчавила весь націоналістичний рух у другу світову війну, вона розчавить і їх. Людям основне — добре поїсти, одягнутися, випити, подивитися телевізор про футбол і досхочу погуляти — оце і всі їх ідеї і вони вже це у більшості осягнули. А на незалежність, рідну мову, культуру, звичаї — їм наплювати. Та й взагалі, що може зробити якась там група інтеліґентів, коли ввесь робітничий кляс по-російському «глаголить», а про якусь там незалежність і слухати не хоче. Ви, Даниле, не знаєте, а я знаю, я тут в Одесі вже 14 років працюю муляром і тому добре знаю, чим живе робітник. Робітники розмовляють про п'янку, гульню, футбол, — оце і весь їх інтерес, а вони сила, без них нічого не зробиш. Не народ ми, Даниле, не народ, а малоросійська народність, яка гордиться лише своїми варениками, галушками, борщем і більш нічим.

— Але ж, Славку, Світличного і Дзюбу я знаю особисто і тому можу зі всією категоричністю сказати, що всю вашу одеську інтеліґенцію інформували про них явно тенденційно з метою вироблення потрібної їм громадської думки. Вони ніколи не були ніякими політиканами і не намагаються ними бути. Це дуже інтеліґентні, талановиті, гуманні і скромні літератори, які, керуючись почуттям громадського обов'язку, виступили на захист рідної мови, рідної культури та елементарних прав людини висловлювати свою думку в усіх питаннях громадського життя. Як люди, то вони для мене просто зразкові, я зі своїми зірваними нервами рівнятися з ними не можу, а у світоглядовому та політичному пляні то, мабуть, у багато дечому я з ними не згодився б, але визначувати і уточнювати ту різницю в поглядах ділової потреби немає, тому ми про ті питання і не розмовляємо. Це ж не організація. Це громадяни абсолютно незалежні один від одного, як у мисленні, так і вчинках. Самопрозріння і самоусвідомлення духовної сутности свого народу і осмислення її неповторности до кожного з них прийшло індивідуально через інтелект, а не з якихось там ворожих джерел. Чіпляння ярликів «українського буржуазного націоналізму» — це старий випробуваний метод чорних сил російської шовіністичної реакції, якими вони залякують всіх, хто насмілився ставити опір їх наступові. І вони не тільки залякують, а і безперервно застосовують наклепи, знімання з роботи, замки, ґрати, колючі дроти, голод і всякого роду фізичні і моральні знущання. Інших «арґументів», іншої зброї в них немає, бо правда не на їх боці.

Ми, Славку, живемо в епоху могутніх національно-визвольних рухів, в епоху національного самоусвідомлення навіть найбільш відсталих народів. Ті рухи в усьому світі, із спекулятивно-політичних міркувань, російський шовінізм підтримує, а в себе найжорстокішими засобами розгромлює. Цей зверхпідступний прийом у політику Росії ввела цариця Катерина. Вона, окаянна, Вольтера та інших проґресивних діячів Европи пригрівала біля себе, як своїх друзів, і видавала себе гарячою поклонницею їх найпроґресивніших, на той час, ідей, але справжніх послідовників тих ідей у Росії вона із всією притаманною їй жорстокістю переслідувала і карала. Це огидне і підле коварство взяв на озброєння Сталін, а зараз продовжують його послідовники.

— Даниле! Вас знову посадять, і в таких роках і з таким здоров'ям, як у вас, ви звідти вже не вийдете. І посадять вас не російські шовіністи, а українці.

— Все моє життя, Славку, пройшло у неволі, а якщо прийдеться, то й помру у неволі, це буде ще на один злочин більше на совісті тих сучасних яничарів. Такі завжди були в усіх народів світу. Жанну д'Арк судив не англієць, а француз Кошон.

— Ваші ідеї, Даниле, ваша боротьба й ваші страждання нікому непотрібні, ви загинете і вас ніхто навіть добрим словом не згадає, а ще й осудять. І осудять не тільки вороги, не тільки чужі, а навіть і близькі, рідні і вчорашні друзі, а дехто назве вас просто невдахою, який не зумів по-людському влаштувати собі життя.

— Знаю, Славку, знаю і це, але іншим бути я не можу і не хочу.



В 1964 році мені залишалося сидіти ще три роки… | За східнім обрієм (Спомини про пережите) | Справлення помилок [47]