home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Восени 1959 року, з мене зняли строгий режим…


Восени 1959 року, з мене зняли строгий режим і перевезли в Тайшет у 601-й лагер. У цьому лагері всі політв'язні працювали на мебльовій фабриці. Там був уже організований адміністрацією з політв'язнів так званий «Совет актива». Його завданням було допомагати лагерній адміністрації в укріпленні лагерного режиму та змушуванні трударів ще більш продуктивно трудитися. Мене призначили в бриґаду Воротинцева на пилораму. Воротинцев у минулому був майором в армії Власова, а в таборах, як то кажуть, вірою і правдою вислуговувався перед лагерною адміністрацією. Він же і був членом «Совета актива». У бриґаді Воротинцева був один поляк, майор польської контррозвідки, Тіханович Миколай. У минулому він переслідував і арештовував таких як я, а там, у далекому Сибірі, я майже здружився з ним. Тіханович виявився досить розумним, кмітливим, подільчивим і чуйним чоловіком. Крім того він багато знав про такі речі, які мене цікавили.

Литовський летун Стасік, з яким я жив ще у Воркуті на цементному, також був у бриґаді Воротинцева. З Тіхановичем у нас було багато спільних знайомих по Норильську. Під час страйку у Норильську, Тіханович був на Медвежці і брав участь у страйку. Між іншим, він оповів мені про те, що на б01-му з третього каторжанського лагера є Папчук Микола і що він робить бриґадиром і належить до «Совета актива». Ця інформація про Папчука мене не здивувала, бо після того, як він ще в Норильську став інформатором оперативного відділу ЧК, то для нього щезли всі перепони до будь-якого свинства. Люди з надщербленою совістю рідко вирівнюються.

Пізніше Тіханович сказав і про те, що Папчук дружить з оперуповноваженим КҐБ при 601 лагері, а друзям по лагерю ту свою дружбу він пояснює тим, що нібито вони колись разом вчились у гімназії.

Інколи Тіханович відвідував Мільгуля, він мені також був знайомим ще з Норильська з третього каторжанського. Мільгуль був по національності поляк, а по спеціяльності лікар. Всі лікарі-політв'язні в лагерах працювали за фахом. Мільгуль також працював лікарем на третьому каторжанському у Норильську і тоді на 601 в Тайшеті. Через тижнів три після мого прибуття на 601-й лагер, Мільгуль із центрального ізолятора забрав до себе в лікарню хворого доктора Горбового і відразу повідомив про це мене. Я радів з того, що нарешті матиму можливість познайомитися з доктором Горбовим і розпитати його про Варшавський процес над Проводом ОУН за вбивство польського міністра внутрішніх справ Пєрацького та про сам Провід ОУН взагалі і про Бандеру зокрема. Всі ті справи ще не переставали мене цікавити, бо все ж таки прізвище Бандери стало відомим у всьому світі, і рух, який охопив у 1943 році буквально всі західні землі України і до деякої міри поширювався і на східні землі, ворогами іменувався бандерівським рухом. Хорошим був цей рух чи поганим, розумним чи дурним, то про це скаже своє остаточне слово історія, але цей рух був рухом нашого народу, бо в ньому брав участь весь народ західніх земель України. Як комуністичний, так і націоналістичний рухи на західніх землях України були рухами нашого народу. І в загальному, рівень тих рухів був таким, як і рівень народу, іншим він і бути не міг. Як комуністи, так і націоналісти вважають себе кристалічно чистими і святими. Але насправді серед тих і других діяли чорні сили і своєю чорною роботою клали пляму ганьби на ті рухи і народ, який породив тих виродків. Зараз, користуючись нероздільною владою і всіма засобами інформації, комуністи обпльовують на всі лади націоналістів взагалі, а бандерівців зокрема, а насправді то всі злочини бандерівського СБ (Служба Безпеки) були викликані злочинами комуністичного ЧК.

Коли б не було на західніх землях України насильної колективізації, арештів і вивозів у Сибір у 1940 році та масових розстрілів без суда в перші дні війни 1941 року по всіх тюрмах Західньої України, то не було б і дикої кривавої помсти. Я не намірений виправдовувати злочинних дій СБ, але я не стану прикривати не менш кривавих злочинів і ЧК. Незаперечним фактом є те, що злочини бандерівської СБ були наслідком злочинів ЧК, а не їх причиною. У мене немає пристрасної ненависти ані до одних, ані до других, бо я був і діяв як у одних, так і в других, і тому я знаю, що обидва ті рухи були нашими народними рухами, в яких брав участь народ, а серед кожного народу завжди є як хороші, так і погані люди. Трагедія нашого народу і його рухів лежить у тому, що один рух взяв собі на озброєння все, що було найгіршого на Заході, а другий від Сходу також перейняв те, що було найгіршого. Одні почували себе менш вартісними від німців і сліпо подражали їм у їх найгірших вчинках, а другі почували і почувають себе менше вартісними від росіян і також переймають від них найгірші їх сторони. Одні вважали своїм — Берлін, а інші — Москву. Із-за того різнопоклонства виникав антагонізм № 1. Антагонізми на соціяльному ґрунті є антагонізмами другого пляну, внутрішньонаціонального порядку, які розв'язуються в рамках своєї держави парляментарно-правовим способом. А антагонізм № 1 виник на основі зовнішніх впливів, яким сприяла і сприяє та страшна руйнівна недуга почуття меншевартости. Як довго ми будемо самі себе вважати меншевартісними, так довго будемо придатком для тих, яких рахуємо більше вартісними від себе.

І так одного осіннього вечора я прийшов до лікарні познайомитись і відвідати доктора Горбового. Доктор Горбовий насправді був тоді хворим і немічним чоловіком, а лікарняна білизна і халати ще чіткіше підкреслювали його немічність. Горбовий вложений дуже міцно і гарно. Кість груба. Але систематичне недоїдання зробило своє. Причиною його недуги в основному було виснаження. Горбовий прийняв мене з настороженою цікавістю. Але як я йому оповів про те, що я був у одному лагері з Вільгульмом, то Горбовий повеселішав і пізніше запитав:

— Так ви, мабуть, були разом із Папчуком?[40]

— Так, і з Папчуком я довго був навіть і в одній бриґаді.

— А тут, на Тайшетській трасі, де ви були?

— Я вже на тій трасі другий раз, бо я ж уже другий раз суджений. Тим разом я був на одинадцятому, дванадцятому, шістнадцятому, а там-туди прийшов з десятого. Там, на десятому, залишився ще Дужий Петро, Кархут і багато молоді.

— Як же ж там живе Дужий, Кархут і хто там є з молодших? — запитав Горбовий.

— Дужий пише історію України, а Кархут працює лікарем, вирощує огірочки і квіти та читає. Інколи вони обидва зустрічаються, розповідають один одному про своїх старих знайомих, про минулі часи, оба вони люблять багато розповідати, але абсолютно не люблять вислуховувати один одного, отже я частенько бував у них за слухача. Один тільки я мовчав і слухав їх обох.

Горбовий засміявся і знову запитав:

— А як вони ладять з молодшими?

— Ніяк не ладять, вони просто займаються своїми справами і все, а молоді мурчать на них і часто ображають, особливо Фіц і Глива.

— О, то це щось вже не гаразд, коли б я там був, то того не було б. Глива і Фіц — це дуже хороші хлопці, — сказав Горбовий.

— Цікаво, а я якось не зміг у них знайти того хорошого.

— Бо ви їх не знаєте, — сказав Горбовий.

— Може й не знаю, — відповів я, — але судячи з їх учинків, які вони зробили при мені, то по-іншому про них і думати не можна. Вони побили таку хорошу людину як Ґой Іван, якого вони не варті всі разом взяті.

Перейшовши всі їх ганебні вчинки, зроблені при мені, про які навіть і соромно говорити, я сказав Горбовому, що з тими людьми я не хочу мати нічого спільного, мені краще було б, коли б вони сиділи за злодійство, ніж оце сидять по політичних мотивах і своїми вчинками плямують ім'я політв'язнів.

— А де ж ми їх дінемо? Вони ж наші, — на останку сказав Горбовий.

— В тому ж то і наша біда, що вони наші, отож треба подумати, чому вони такі появились у політичному русі.

І так ми з першої зустрічі з Горбовим не владили.

Частенько до Горбового в лікарню заходив і Папчук. Перед Горбовим схилялись всі українці. У такому пляні і таким тоном як я, з ним ніхто ніколи не розмовляв і це зачіпало його амбіцію.

Незадовго Горбового забрали з лікарні знову у центральний ізолятор, але через кілька днів повернули його назад на 60-й лагер і помістили не до інвалідів, а в ту ж саму бриґаду, у якій був і я. Звичайно, що це було зроблено оперативним відділом зумисне, щоб дати нам змогу посперечатися. При таких суперечках оперативний відділ при допомозі своєї аґентури вивуджує собі найцінніші матеріяли. Отже, знаючи про це, ми старалися якнайменше розмовляти про те, із-за чого виникають суперечки.

Одного вечора мене викликали в контору в кабінет оперуповноваженого КҐБ. Там сиділо двоє середнього віку людей. Вищий на зріст освідчився, що він приїхав у Тайшет із Києва, з Республіканського КҐБ, а про свого колеґу сказав, що той з Іркутського обласного КҐБ. Цей невідомий мені по прізвищу з Києва, в основному допитував мене про Семенюка Степана. Вони звідкись взяли, що нібито я мав би знати, звідки Степан родом і всякі інші дані про нього. Але як я на ті його питання відповів, що я не інформатор і на подібні питання відповідати не буду, то тоді він сказав:

— Це гірше для вас, що ви не хочете бути нашим інформатором, бо це значить, що ви самі не хочете полегшити свого життя і достроково вийти на волю.

— Такою ціною я на волю виходити не хочу, але як уже йдеться про те, то ви чомусь не звільняєте і своїх інформаторів, бо он Папчук скільки років служить вам інформатором і однак ви його не звільняєте, — сказав я.

— Папчук вбивав людей і ми ще раз будемо його судити, та й крім того, він був вашим інформатором у нас, а не нашим у вас. Ви ж його направили до нас, щоб розвідати, чим ми цікавимося і якими методами працюємо, — сказав каґебіст з Києва.

Повернувшись з контори, я оповів Горбовому всю історію про Папчука. Горбовий сприйняв ту мою розповідь з явним несмаком. Папчук же був його найкращим любимцем. А для Горбового найважливішим було те, хто як до нього ставиться.

Навесні 1962 року Горбового перевезли військовою машиною до Львова, а мене відправили в…[41] у сьомий лагер. У… на сьомому я зустрів багато своїх старих знайомих. Серед них були відомі вже в мойому оповіданні: Роню, Марушко, Грицак і багато інших.

Мене призначили в той самий барак, в якому був Марушко і Тіханович. Через днів десять начальник лагера призначив Марушка бриґадиром нашої бриґади. Марушко знаним там був не всім, лише я його знав раніше. У… він уже явно і безстрашно служив лагерній адміністрації. За чотири дні уже був членом «совета актива» і тому його призначили бриґадиром…[42] і Роню також уже були не ті, якими я їх знав на 15-му в 1954 році. Наш…[43] дуже часто із гордістю оповідав про свої «подвиги» в лагерах. А…[44] боявся навіть і зустрічатися з тими, яких адміністрація відносить до непоправимих бандерівців. Марушко дуже пронизливо приглядувався, який курс візьму я по відношенні адміністрації і інших «советів актива»…[45] я сам сказав усім своїм знайомим, що не буду брати участи в жодних лагерних організаціях, бо я всю лагерну систему вважаю злочинною і антилюдською, саме тому я не стану допомагати їй у замасковуванні злочинів. Багато разів мене пробували завербувати як не в дружинники, то в самодіяльність, а найчастіше вербували в редакцію стінної газети.

Але я категорично відмовився від будь-якої співпраці з лагерною адміністрацією, бо кожний шануючий себе політв'язень не повинен іти ні на яку співпрацю з нею, навіть коли б за співпрацю відразу звільняли з лагера. Звичайно, ця моя думка і постава не були по душі багатьом моїм знайомим. Не по душі вона була і для Марушка. 3 бігом часу Марушко перестав вихвалятись своєю співпрацею з лагерною адміністрацією, а пізніше навіть і соромився того. Він сказав мені, що на сьомому були Герман Петрович і Павлишин Лука, і що вони також до адміністрації ставились льояльно, а Павлишина брали навіть у Москву кланятись всесоюзному КҐБ і перед ним зарекомендував свою льояльність. Повернувшись з Москви, він провів доручену йому роботу серед політв'язнів українців і пізніше часто нею хвалився.

— А яку ж саме роботу доручили йому проводити серед політв'язнів? — запитав я.

— Йому доручили переконувати всіх українців, щоб поступали так як він.

— І він це робив?

— А як же, робив, та ще й гордився, що йому в Москві поручили таку місію, — відповів Марушко.

— А чи Павлишин оповідав, хто там в Москві з ним розмовляв і про що вони говорили?

— В основному він оповідав про те, як гарно його там прийняли і як величали генералом, а про суттєві розмови з ними він не хотів оповідати.

— Все ж таки в КҐБ є непогані психологи, видно, що вони дуже добре знали слабі сторони Павлишина. Саме тільки звернення до нього через «генерале» підняло його перед самим ним на небувалі вершини і розклеїло по всіх швах. Він же такі почесті любить понад все на світі. Найважливіше для нього в житті це хороша їжа, жінка та помпезні почесті.

— Часи змінились, зараз для кожного найважливіше за всяку ціну вийти на волю, чи це по зачотах і двох третіх, чи по скарзі, чи навіть і по помилуванні. Від того, що я став бриґадиром і членом «совета актива» нікому не погіршало, а, навпаки, я всім стараюсь робити якнайкраще. У «совете актива» я захищаю людей, а не топлю їх, так як це роблять інші, — виправдовувався Марушко. — Ви ж бачите, що зараз робиться: члени центрального Проводу каються, пишуть про помилування, аби тільки вийти на волю. Кук покаявся і написав про це цілу брошуру. Степанюк і Дужий написали про помилування і також в пресі виступили з ганебними статтями, а я ж не член центрального Проводу і я того не роблю. Я хочу вийти на волю по двох третіх і тому став членом «Совета актива».

— Поступайте як хочете, це ваша справа; мені наплювати і на всіх тих членів центрального Проводу і на їх ідеологію. Вони для мене не мають ніякого значення. Я не йду ні на підлу співпрацю з лагерною адміністрацією і не пишу про помилування не заради ОУН. Мені цього не дозволяє робити моя власна совість. Мені нема в чому і нема перед ким каятися. Для мене і ті, що каються, і перед ким вони каються — однакові. Я з однаковим презирством ставлюся як до одних, так і до других. Я не приклоняюся ні перед ким заради ОУН, а заради своєї особистої гідности. Дужий, Павлишин і Кук не мають права опльовувати ОУН, бо все те, що було найгірше в ОУН — це якраз були вони самі і їх злочинні дії. Отож вони мають право плювати тільки на самих себе і тільки перед своїм народом і більш ні перед ким. Я Кука особисто не знаю, а Дужого і Павлишина знаю дуже добре.

У бриґаді Марушка я працював на станку. Розрізував дерево на деталі під меблі. Кожного дня працював, не відходячи від станка, з повною інтенсивністю. Будь-яких пільг від Марушка я ніколи не вимагав. Правда, що він, як бриґадир, ставився до мене непогано. У 1961 році Марушко перейшов працювати в лікарню, лікарем-ординатором.

Десь під осінь приїхав на сьомий і Гриць Пришляк, а пізніше приїхав Горбовий і Кархут. Пришляка направили працювати на мебельну фабрику. Горбовий і Кархут були вже інвалідами і тому їх на роботу не посилали. 3 бігом часу Кархут влаштувався працювати лікарем. Він не розділяв поглядів бандерівців і в глибині душі приховував до них відразу, але в лагері він підтримував хороші стосунки з Горбовим і всіма іншими видатнішими бандерівцями.

В лагері всі ті бувші політв'язні найбільше цікавилися футболом і найбільше про футбол розмовляли. А мене та шкіряна ґуля ніколи не цікавила і тому мені їх серйозні розмови про футбол видавалися смішними і не вартими уваги.

Моє критичне ставлення до ОУН, а зокрема категоричне осудження злочинних діл СБ, не подобалось всім, а найбільше Горбовому і Пришлякові. Вони прихильно ставилися до тих, які робили ті злочини, вони терпеливо відносилися навіть і до тих, що вже прилюдно самі себе і ОУН оплювали за ті злочини, а мене вони не терпіли, хоча я й слідство пройшов чистим і нічого не написав проти ОУН в офіційну пресу, так як це робили інші. Видно, що всі ті партії тоталітарного типу по своєму духу схожі одна на одну. Комуністична партія і уряд ще й донині виплачують хороші пенсії як тим, що організували голод в 1933 році, так і тим, що в 1937 році і пізніше мільйонам невинних людей відняли волю, а десяткам тисяч і життя. Адже недоторканість тих страшних злочинів навіть і словом, ця ганьба охороняється урядом і партією. А натомість і донині переслідується і карається тих, що насмілюються говорити про ті злочини і злочинців.

Але тіні замучених голодом і розстріляних будуть до того часу блукати по нашій землі, поки прилюдно народ не заклеймить словом «ганьба» всіх тих злочинців взагалі і кожного зокрема, котрі робили ті страшні злочини. А вони ще живуть у кожному районному центрі і не тільки що одержують хороші пенсії, а ще й активно прагнуть до відновлення старого, а частина з них вершить владу і понині, і продовжує вершити в ім'я уряду свої чорні справи.

Урятувати людство від небезпеки тиранії, як правої, так і лівої, може тільки демократія. Тільки необмежене право, ґарантоване законом для всіх громадян, — висловлювати, розпосюджувати і обстоювати свої думки, — дасть можливість народові контролювати і направляти політику уряду. Без наявности такого права не може бути й мови про демократію та демократичні вибори до парляменту. Там, де немає повноправної леґальної опозиції в парляменті і народі, там немає і демократії. Опозиція виконує своєрідний контроль народу над політикою уряду. Без наявности опозиції, ніякого контролю над політикою уряду не може бути. Звичайно, опозиція не потрібна ні для якого уряду, бо це завада для нього, але для народу вона необхідна. Одноголосність, або 99,9 % — це фальш, це обман, це глум над народом і над суттю демократії. Свобідний народ ніколи не обожує свого уряду і не розхвалює його на всі лади. Це робить тільки той народ, який ніяких інших прав не має крім права, а вірніше кажучи — обов'язку, хвалити уряд і його завжди «мудру» політику. Багаторічні роздуми, підсумки і аналізи привели мене до таких переконань і критично наставили як до комуністів, так і до націоналістів, виплеканих школою Донцова. І зараз за ті переконання мене не терплять ані одні, ані другі.

У 1961 році я перейшов працювати в зборочний цех на оклейку футлярів під радіоприймачі у звено Дуліби. У його звені робив Грицак Євген, Мамус і я. Дуліба був молодший від мене, середнього росту, дуже худий, але досить здоровий, жвавий і життєрадісний. Він був досить розумним, дуже здібним і добрим чоловіком, але на співпрацю з адміністрацією пішов і він. Його також затягнули в «совет актива» і наче б у жарт він участвував у тій лагерній інституції. У ОУН він був разом із Столяром у референтурі зв'язку при центральному Проводі.

Розраховане кокетство з лагерною адміністрацією і з групою Горошка мені не подобалося, але сам Дуліба, як людина, подобався. На ОУН він дивився досить критично, але думок своїх з цього приводу майже не висловлював.

Працювати з Дулібою було приємно і добре, він якось вмів злагодити із всіма. Грицак Євген просто ненавидів ОУН, але це тільки тому, що в силу обставин, перейшовши від мельниківців до бандерівців, він був там останнім колесом, а це для нього найстрашніше, бо він всюди любить бути тільки першим. Як людина Грицак непоганий і досить здібний. Він має хист до мов, до малювання, але бути в чомусь наймодернішому першим — його просто збивало з ніг.

Оце в ті роки в лагерах пішла мода на йоґів. Грицак і вхопився за них із величезним жаром своєї пристрасти. І треба признати, що він уперто і наполегливо вивчав на зубок все, що тільки міг дістати про йоґів. Довго, бідний, він ламав свої ноги, поки нарешті сів лотосом і це було для нього великою радістю. У тому плані Євген добився своєї мети. Серед українців йоґів він знав найкраще. Євген перефотографував з книжок всіх найвидатніших йоґів й вивчав їх біографії. Але все це він робив не з внутрішніх духовних потреб, а лише назовні, на показ і тому він справжнім йоґом не став і ніколи не стане.

Черговим захопленням у нього було захоплення голкотерапією. Він вивчав цю справу день і ніч, а пізніше пристрасно почав набирати собі пацієнтів і колоти їх, але згодом пацієнтами ніхто не схотів бути і у Євгена зникла та пристрасть.

У побуті Євген Грицак був дуже чесною людиною, йому можна довірити найбільші скарби і він, навіть умираючи з голоду, не взяв би жодного грама, але в боротьбі за нероздільність слави і влади, він міг би вбити навіть і рідного брата. Колись було на 05-му один росіянин сказав: «Ми з Євгеном в Норильську на четвертому керували страйком». А Євген, почувши таку формуліровку, кинувся, як спечений, і майже закричав: «Хто вдвох керував страйком?!! Я сам керував, а не вдвох!!!» Та його страшна недуга на першість мені сильно не сподобалась і через те я з ним не зладив.

На деякий час він скотився до того, що став навіть культоргом отряда на сьомому, але пізніше знову піднявся на відповідну висоту і так уже й тримався до кінця, поки його і звільнили. То, що для інших було неможливим, то для Євгена було можливим. Він міг піднятися з попелу і знову стати сповненою гідности людиною.

Від 1953 року після страйку і аж до осени 1956 року уряд зробив для політв'язнів небувалі до того часу в історії Радянського Союзу поступки. А з осени 1956 року уряд знову взяв курс на затиск. У 1963 році обмежили з посилками до двох на рік по п'ять кілограмів. У 1964 році заборонили продавати в ларку для політв'язнів цукор, товщі і хліб. А посилки з дому дві на рік по п'ять кілограмів дозволили одержувати лише тим, що співпрацювали з адміністрацією. Режим загострювався все більше і більше, годували все гірше і гірше. А кожної середи на політзаняттях начальники отрядів нагло і безсоромно читали нам лекції про гуманізм радянської влади.

Колись ще в Тайшеті, на вахті перед розводом на роботу, один політв'язень сказав до свого товариша: «Ось глянь на ту відкормлену банду лагерної адміністрації, це ж всі вони живуть за рахунок нашої тяжкої праці і нашого недоїдання, та ще й насильно примушують нас кланятися їм і поважати їх за те, що вони знущаються над нами». Тоді мені ще така думка не приходила в голову, але оце як почали заставляти слухати їх безграмотні і наглі лекції про гуманізм, то в мене витворювалось таке враження, що наче б мені із зв'язаними ногами і руками плюють у рот і глумливо сміються, що я не можу захиститись від того їх глуму. І треба ж було придумати такий глум над людьми, щоб паразит, який живе за рахунок твого поту і крови, заставляв тебе поважати його і слухати його лекцій. Страшнішого глуму над людською гідністю мабуть ніхто і ніколи не придумає. Бувало, що люди і не витримували того глуму і серед білого дня, просто на очах в адміністрації, лізли на паркан, яким був обгороджений лагер. Я сам бачив такий випадок на сьомому, як один в'язень зовсім спокійно, на очах лагерної охорони і адміністрації, перелів через «запретну зону» з колючого дроту з драбиною на плечах, а тоді приставив драбину до дощатого паркана, яким був обгороджений лагер, і спокійно поліз. Охорона лагера могла його взяти, але жадоба крови не дозволяла їм того зробити і вони його застрелили саме тоді, як він брався перелазити через так званий козирок, зроблений з колючого дроту поверх дощатого паркану. І так, бідняга, застрелений і повис на тих колючих дротах, поки не прийшов усім відомий по сьомому пірат в чині старшини, Швед, і не скинув його.

А у лагері особо строгого режиму на десятому так само поступило троє і всіх трьох постріляли. Один політв'язень на вахті Шведа сказав:

— Про таких як ти, Солженіцин написав цілу книжку.

— Хай пише, а скоро він буде тут разом з вами, отоді ми з ним поговоримо так, що більше йому не захочеться писати, — спокійно сказав Швед.

— Ой, ти вже немало нашого брата відправив на той світ, — хтось з гурту сказав в адрес Шведа.

— Як треба буде, то й тебе відправлю, — знову з таким же самим спокоєм, наче сам до себе, відповів Швед.

У 1962 році, у центральній лікарні на третьому, мені робили операцію на верікоз. Операція була нелегкою, а особливо післяопераційний період був дуже тяжким. А в 1964 році у тій же самій лікарні мені оперували грижу по білій лінії. Оце тоді у мене появилося бажання почати писати спогади і я відразу там же в лікарні й почав. Але тоді ж у лікарню приїхав Горбовий і я зрадів з того, що матиму можливість розпитати його про деякі справи Проводу. Горбовий увічливо привітався і був навіть радий нашій зустрічі. У лікарні майже весь час ми проводили вдвох.

— Скажіть, будь ласка, пане докторе, хто призначав крайових провідників до війни? — запитав я.

— До війни, на західніх землях України був тільки один крайовий провід. На пост крайового провідника призначував сам Коновалець, — сказав Горбовий.

— І Бандеру у 1932 році на пост крайового провідника також призначив Коновалець?

— Звичайно, що Коновалець. Я навіть пам'ятаю, як тоді відбулася зустріч Коновальця з Бандерою на Горішньому Шлеську.

— Невже ж у Коновальця в Галичині не було кращої кандидатури на той пост? Бандера тоді мав всього-навсього двадцять чотири роки. Що ж це за провід, очолюваний двадцятичотирилітнім хлопцем?

— То нічого, що він тоді був молодий, але зате дуже здібний.

— У чому ж проявлялася та його здібність? У нападах на пошту, чи в атентатах? Керувати терористичною групою можна і в 24 роки, але тільки не цілою політичною організацією. На таку посаду треба досвідчених організаторів і добрих політиків, а не терористів.

— Мені то не подобається, що ви вишукуєте всякі придирки.

— Я не придираюсь, а тільки хочу про все знати правду і мати право висловити свою думку.

— А чого це вам так не подобається Бандера?

— Я не казав жодного слова про те, чи він мені подобається, чи ні. Мене цікавить, який авторитет і які впливи мав Коновалець серед галицької інтеліґенції. Адже ж цей факт, що Коновалець призначив на пост крайового провідника 24-річного хлопця, свідчить про те, що сам Коновалець не користався авторитетом серед галицької інтеліґенції і тільки з тих причин найкращою кандидатурою на пост крайового провідника в нього виявився 24-річний хлопець, — сказав я.

— Це ви так думаєте, але як воно було насправді, то ви не знаєте, — невдоволено відповів Горбовий.

— Так, я не знаю, але хочу знати всю правду, чисту правду про цей рух і тільки тому питаю вас, пане докторе, щоб ви мені оповіли чисту правду без прикрас. Прикрашувати я й сам добре вмію.

— Якщо ви хочете знати все про той рух, то ви не робіть своїх насліпних висновків, а побільше питайте, — сказав Горбовий.

— Ну, добре, тепер уже буду тільки питати. Розкажіть, будь ласка, як це трапилось, що того ж самого Бандеру в 1939 році у Кракові вибрали провідником центрального Проводу ОУН?

— Бандера ще в 1934 році по ходу слідства дізнався, що Барановський був поліцейським аґентом у Проводі ОУН. Отож, вийшовши на волю з польської тюрми у війну 1939 року та прибувши до Кракова, Бандера домагався від Мельника провести чистку в центральному Проводі ОУН. Він домагався віддати під організаційний суд Барановського і Сеника. Барановського звинувачували як аґента польської двійки, а Сеника за те, що весь архів центрального Проводу в ОУН з його квартири в Празі потрапив до рук чеської контррозвідки, який був пізніше перефотографований польською розвідкою і використаний на варшавському процесі проти Бандери. А Мельник під впливом Сціборського став на захист Барановського і Сеника. Оце й було основною причиною розламу ОУН на мельниківців і бандерівців. Після розламу, скликали другий великий збір ОУН. На тому зборі були тільки прибічники Бандери. Отож на тому зборі після вибору центрального проводу стало питання вибору провідника. По тому питанні виступив Мирон Орлик і сказав: «Я пропоную на пост провідника ОУН Степана Бандеру». І оповів про всі його заслуги. Дискусій на ту тему не було, його пропозицію підтримали всі одноголосно.

— Якщо я не помиляюсь, то другий конґрес ОУН відбувся в Італії ще в серпні 1939 року, а ви говорите про другий конґрес у Кракові у сороковому році. Як це розуміти?

— У серпні 1939 року відбувся другий конґрес ОУН, це правда, але на конференції ОУН, скликаній Бандерою в лютому 1940 року, було відхилено рішення римського конґресу і тому краківський, скликаний у квітні 1941 року, назвали другим конґресом, — відповів Горбовий.

— То цей другий конґрес у Кракові відбувся не в сороковому році, а в сорок першому.

— У сороковому році була конференція, а в сорок першому — конґрес, — відповів Горбовий.

— А чи це правда, що напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз, ОУН у Кракові створила уряд, який після захоплення німцями України мав бути українським урядом?

— Так, це правда, ми такий уряд створили зараз же після конґресу, — відповів Горбовий, — все це робилося у моїй квартирі у Кракові.

— Хто був вибраний головою того уряду?

— Головою Ради міністрів був призначений Стецько, а мене призначили заступником голови Ради міністрів і міністром закордонних справ, — відповів Горбовий.

— А як на це дивились німці?

— Ми робили все без відома і згоди німців, — відповів Горбовий.

— А взагалі, як ставились німці в 1940 і 1941 році до політики ОУН?

— До мельниківців ставилися добре, а до нас погано. Мельниківці повністю співпрацювали з німцями, а ми ні, ми мали свою політику, — відповів Горбовий.

— А конкретно, як ставились німці після другого конґресу, перед самою війною, до Бандери?

— Я був головою українського комітету в Кракові, то німці в першу чергу переслідували мене. Насамперед мене викликав начальник СД (і назвав його прізвище, але я його забув) і, граючись пачками банкнотів, пропонував мені співпрацювати з ним, але я, посилаючись на своє офіційне положення, делікатно відмовився. Це заділо амбіцію начальника СД і він тоді погрозливо сказав: «Ви ще пожалуєте!»

Пізніше, після конґресу, мене викликав губернатор і запитав: «Чого ви, українці, хочете? Як розуміти оті ваші комітети і конґреси?» А я йому відповів, що ми, українці, ставимося прихильно до німецького народу і до його уряду. І ми надіємося, що уряд Німеччини зрозуміє наші стремління і будемо хорошими союзниками. І в міжчасі тієї розмови, у той же самий кабінет, прийшов викликаний ним же Бандера. Тоді губернатор перестав зі мною продовжувати розмову і те ж саме питання у моїй присутності поставив Бандері. Бандера відповів майже те саме, що й я, тільки в розкішнішій формі і більш категорично. Бандера тоді погано ще володів німецькою мовою, то я одночасно при нагоді став перекладачем з української мови Бандери на німецьку для губернатора. Бандера сказав: «Ми готові вступити в переговори з німецьким урядом, якщо німецький уряд визнає стремління українського народу до незалежности законними стремліннями як рівноправного народу». Ця наша постава не сподобалась німецькому губернаторові. І, незадовго після того нашого візиту, нас арештували і посадили у тюрму. Бандеру тримали окремо, а нас майже всіх разом. Годували нас тоді у тюрмі дуже погано, і я захворів на туберкульоз. І тільки завдяки лікарям мене звільнили на поруки. 3 Волині арештували тоді разом з нами і по тій самій справі Підгірського Самійла і Мостовича Миколу. Мостовича я дуже, дуже любив, це дуже хороший чоловік, — сказав Горбовий.

— А чи це правда, що ви тоді до Гітлера вислали хвалебну телеграму?

— Це ви у Смолича вичитали, я читав цей наглий наклеп і вже два рази висилав протест проти того наклепу і домагався покарання за це автора. Ніхто нічого подібного до Гітлера не писав.

— А Коновалець, як був живий, коли-небудь зустрічався з Гітлером?

— Ні ані Коновалець, ані Бандера, ніхто з нас ніколи з Гітлером не зустрічались і нічого в його адресу не писали, — відповів Горбовий.

— А як ви дивитеся на Миколу Лебедя? У мене склалася думка про нього, що це хороший боєць і більш нічого.

— Я також колись так думав про нього, але Василь Мудрий твердить, що за останні роки Лебідь неймовірно виріс і став справжнім зрілим політиком, а Мудрий розбирається в тому. Все ж таки він довгі роки очолював українську репрезентацію у польському парляменті, — відповів Горбовий.

— А якої ви думки про Ленкавського?

— Це дуже здібний чоловік, одну його статтю навіть англійці переложили на англійську мову і надрукували в своїй пресі. Він вміє мислити і може писати, тільки трохи ледачий. Я його добре знаю, бо він мені навіть дальший родич, — відповів Горбовий.

— А як ви, пане Горбовий, ставитесь до Донцова і його концепцій?

— Я з Донцовим дружив і дуже високо його ціную. У нас немає кого з ним зрівняти, — відповів Горбовий.

— А мені оповідали, що в нього лише бойове перо, а він сам боягуз. І доводили це тим, що вийшовши з Картузької Берези в 1939 році, там же відразу люди звертались до нього за порадою, що ж робити далі і куди йти, а він лише відмахувався руками і пробурмотівши «Я вам не професор, от і залиште мене!» пішов не оглядаючись. А в 1941 році його шукали, щоб призначити на пост президента, а він втік до Румунії.

— Люди про кожного можуть наговорити таких нісенітниць. Я Донцова знав сам особисто багато років і тому для мене всі ті оповідання сторонніх людей не мають ніякого значення, — відповів Горбовий.

Оце влітку 1964 року була моя остання розмова з Горбовим. Горбовий тоді сидів уже в п'ятому лагері для інвалідів. 3 лікарні він туди і повернувся, а я вернувся на сьомий. Оце тоді я вже почав писати свої спогади і тому так детально це розпитував у Горбового. Після війни Горбовий працював юрист-консультантом у Чехословаччині, у Міністерстві сільського господарства. На вимогу польського уряду, чеський уряд видав його Польщі. І в 1945 році, на слідстві у Варшаві, його страшно били і він з кабінету начальника слідчого відділу вискочив через вікно з другого поверху і зламав ногу. Після того його відправили в Радянський Союз і три роки тримали під слідством у Києві на Короленка 33. У Києві також його сильно били. Під слідством він тримався добре. І в лагерах по відношенню до адміністрації також тримався стійко. Одне мені тільки не подобалось у ньому, що він покровительствував всякого роду політичним деґенератам і крутіям. Часто виникало це в нього несвідомо тільки тому, що він не розумівся на людях і був дуже довірливим. Словом, на організаційну роботу Горбовий абсолютно не придатний. І має велику слабість до тих, що гарно до нього кланяються і раз за разом величають доктором.

Через два тижні після операції, я знову повернувся в сьомий лагер. Я частенько зустрічався з Тіхановичем і розпитував його про роботу контррозвідки. Тіханович знав багато, він ще до війни бував у Радянському Союзі, Чехословаччині й Еспанії. Він оповідав, як його після школи, якимись аґентурними каналами на Горішньому Шлеську, направили в комуністичне підпілля на пост секретаря райкому компартії, а його колеґу по школі контррозвідка зробила членом підпільного окружного комітету компартії. Їхня аґентурна робота в нутрі компартії стала відчутною для партії і в кінці-кінців підозріння впало на Тіхановича. Тоді його колеґа з окружного комітету наказує йому тікати і в ту ж мить в окружний комітет дає на нього матеріяли, розкриваючи Тіхановича як аґента двійки. Отож, таким чином, за ціну Тіхановича цей його колеґа здобуває довір'я в окружному комітеті.

Тіханович твердив, що на кожних 15 комуністів був у партії один аґент контррозвідки. І комуністична література та всі директиви з Комінтерну раніше попадали в Міністерство внутрішніх справ і тільки після відповідної обробки все це йшло в ЦК КПП. Польська аґентура Міністерства внутрішніх справ зробила так, що трибунал ЦК КПП розстрілював не аґентів, а найстійкіших комуністів, які відмовилися стати аґентами. Про всі ті прийоми Тіханович оповідав мені дуже багато. Всі оповідання Тіхановича я слухав дуже уважно і після того мені стала гидкою і страшною всяка підпільна діяльність. Хоча, правду говорячи, той страх і огида були запізнілі, бо вся моя політична підпільна діяльність вже давно закінчилися. Зараз прийшов уже час на підведення підсумків тієї діяльности і роздумів про її ідеали.



На третю добу підвечір я вже був у Воркуті… | За східнім обрієм (Спомини про пережите) | В 1964 році мені залишалося сидіти ще три роки…