home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Суд наді мною був призначений на 5 травня 1958 року…


Суд наді мною був призначений на 5 травня 1958 року. Чотири озброєних конвоїри привели мене у будинок обласного суду. У залі суда було пусто. Пізніше появився прокурор з якоюсь молодою жінкою. Вони йшли в парі і про щось весело між собою розмовляли і сміялися. Підійшовши напроти мене, прокурор повернув наліво і зайняв своє місце державного звинувача, а жінка повернула направо і сіла спереду мене. Тоді мені стало ясно, що на її долю в тому спектаклі припало грати ролю мого захисника. Мені стало цікаво, як же вона зіграє ту свою ролю. Як звернеться до мене, і що вона буде мене питати та що радитиме. Але вона все ще кокетливо усміхалася до прокурора, а на мене навіть і не глянула.

Незабаром почулася команда: «Встати!» Всі піднялись, тобто я і мій «захисник». Ввійшов з бічної кімнати голова суду з двома засідниками і моєю судовою справою під рукою.

Занявши свої місця за столом, голова суду, Бєлов, почав читати звинувальний акт. Цей акт в основному спирався на покази свідків. Після зачитання звинувального акту, голова суду почав допитувати свідків. Першого допитував Шиця. На суді Шиць у повності підтвердив свої попередні покази, зложені капітанові КҐБ Крамському. Пізніше суд допитував Михальчука Федора. Михальчук на суді, так само як і на «очній ставці», не зміг сказати жодного слова. Але на останній запит голови суду, який буквально звучав так: «Чи ви, Михальчук, підтверджуєте свої покази, дані вами на попередньому слідстві?»

— Так, підтверджую, — підтвердив Михальчук, і та його відповідь повністю вдовольнила суд.

Після допиту свідків, суд дав слово мені. Я у своєму виступі на суді посилався на те, що у всіх моїх рукописах, забраних у мене на квартирі, і листах, перехоплених органами державної безпеки, не було не тільки закликів до боротьби з радянською владою, а навіть найменшої згадки про неї. А що до свідків, то їх покази є суцільною вигадкою, грубо зредаґованою капітаном КҐБ Крамським і підписаними так званими свідками. Ось, наприклад, Власюк Нечипір дав покази на мене, що наче б то я у присутності його і Власюка Василя та Михальчука Федора, повернувшись з неволі, виступав з наклепами проти радянської влади і колгоспної системи, але на очній ставці зі мною він відмовився від своїх показів. Це трапилось тільки тому, що його вигаданих показів не підтвердив Власюк Василь і Михальчук Федір. Отже, коли б Шиць Яків і Михальчук у своїх показах проти мене були зіслалися на присутність людей при наших зустрічах, то їм також прийшлося б відмовитися від своїх вигаданих показів з тих же самих причин, що й Власюкові Нечипорові, бо присутні люди при наших зустрічах не змогли б підтвердити їх вигадок. Але вони, разом з капітаном КҐБ Крамським, знали про те слабке місце і тому вперлися, що наче б то при наших випадкових зустрічах нікого більше не було. Наче б я з кожним з них зустрічався тільки сам на сам.

Під час мого виступу голова суду Бєлов преспокійно розмовляв зі своїми засідниками, абсолютно не звертаючи на мене навіть і найменшої уваги, і не слухав, про що я говорив. По всій поведінці суду було надто ясно, що він носить характер лише юридичної формальности, а фактично, все було вирішено в КҐБ. Після мого виступу забрав слово прокурор. Прокурор говорив якимись невловимими загальниками і в основному посилався на те, що я вже у минулому був суджений за націоналістичну діяльність і тому домагався від суду, щоб суд засудив мене на десять років позбавлення волі. Після прокурора суд дав слово адвокатові. Адвокат у своєму виступі просила суд, щоб не брав до уваги того, що я після повернення з неволі шість місяців не працював. На тому й закінчилася вся її «оборонна» місія. Після «виступу» адвоката суд пішов на «нараду».

Після зредаґування гидким суржиком вироку, суд повернувся з «наради» і зачитав вирок. У вироку чітко звучало тільки те, що мене засудили на десять років позбавлення волі, а все останнє, це одна недоречність і кошмар. Суд відбувався при строго закритих дверях.

КҐБ, прокуратура і суд наче б то створені і покликані до свого діяння для того, щоб вони захищали свій народ і державний лад, але чомусь ті органи, замість того, щоб виконувати ту свою місію прилюдно, на очах у народу, дуже строго ховаються зі своєю роботою від свого народу, який нібито вони захищають. Перший раз мене судили в Польщі за підпільну комуністичну діяльність в 1935 році. А в Радянському Союзі оце вже вдруге осудили за антикомуністичну діяльність, отже, логічно мисливши, то не КҐБ, і не прокуратура, і не суд повинні боятися прилюдного розгляду моєї справи, а якраз я повинен би того боятися. Але в нашій країні, на превеликий жаль, все робиться навпаки. Логікою являється алогізм і тому ті, так звані захисники інтересів народу, цей же самий свій захист ховають, як найбільшу тайну перед тим же самим народом, який нібито вони захищають. А я, наприклад, від якого вони захищають народ, замість того, щоб боятися і соромитися свого народу, якраз навпаки, всупереч всім їх загрозам, зі всіх сил рвуся, щоб обнародувати всю свою діяльність і її мотиви та роздуми перед всім народом і людством. І тому, не зважаючи на те, що по всій правдоподібності, мені за те обнародування після вже відбутих двадцяти семи років важкої неволі в Польщі, в німецькому лагері військовополонених і в Росії, доведеться доживати свій вік у тяжкій неволі. Я йду на це свідомо. Я зобов'язаний сам розповісти громадськості про все те, що спонукало мене піти тим шляхом, яким я пішов, шляхом пошуків істини і боротьби за неї.

Я знаю про те, що оця моя розповідь не по душі припаде, як комуністам, так і апологетам ОУН, як полякам, так і росіянам та німцям, але інакше розповідати я не можу і не маю права. Хай мене навіть закидають камінням разом усі: комуністи, апологети ОУН, росіяни, поляки і німці, однак я іншим бути не зможу і пристосовуватися до тієї чи іншої політичної коньюнктури не буду. Я блудив, робив помилки, але завжди рішуче, безстрашно і цілеспрямовано йшов за голосом своєї совісти і розуму, не зважаючи ні на які перепони, загрози, покарання і страждання. Мене звинувачують у відступництві і ревізіонізмі, як апологети комунізму, так і апологети ОУН, а насправді я не обвінчувався ані з одними, ані з другими, обвінчався назавжди зі стремліннями до істини. А поскільки ті ідеології назовні приоділись в яскраво-крикливий одяг істини для принаджування наївних, недосвідчених запальних душ, то в силу обставин і я, так як багато інших, попав у їх тенета.

Незадовго після суда мене перевели з внутрішньої тюрми КҐБ в загальну тюрму. У Луцьку був переобладжений на тюрму старовинний замок Любарта, який колись красувався, як грізна фортеця над прекрасним Стиром.

Кінчався місяць травень 1958 року. Цвіли каштани, за Стиром суцільним ковром свіжо зеленіли і цвіли луки, широко розкинуті понад річкою. Понад берегом Стира у вечірню пору, так як і колись, прогулювались дівчатка і, заглядаючи у воду на свою вроду, співали старовинних народних пісень. Річка, зелені заквітчані луки і гарненько вдягнені молоді дівчатка і їх замріяний спів — це відвічна і одночасно наче б неповторна гармонія краси і добра нашої прекрасної зеленої і пишної Волині. Дивлячись на ту красу свого рідного, дорогого мому серцю краю, я собі подумав, як би це було чудово, коли б на нашу землю не прийшли свердлови, крамські та бєлови. Всі роздори і братовбивства вони, прокляті, принесли на нашу землю, вони нацькували одних на одних, а зараз самі виступають в ролі суддів, в ролі носіїв справедливости. Не було б свердлових, крамських і бєлових, не стали б на мене давати фальшивих показів мої сусіди Шиць і Михальчук. Вони ж також нещасні жертви отих зайд. А може навіть вони ще більше нещасні від мене, бо при допомозі їх фальшивих показів ті зайди відняли від мене волю, а від них, видушуючи фальшиві покази проти мене, відняли совість.

Свердлови, крамські і бєлови своїми підлими діями приносять величезну шкоду не тільки нашому народові, але одночасно й російському народові, народові Льва Толстого, Чехова, Достоєвського, Добролюбова і Герцена. Не хто інший, а тільки вони своїми антилюдяними діями розпалюють антагонізм, як між людьми взагалі, так і між націями зокрема. Не було б навали польського і російського шовінізму на Україну, не було б і ОУН, не було б і бандерівщини, не було б і братовбивчої різні, не було б і терміну «українські буржуазні націоналісти». Цей термін і цей рух породив великоросійський шовінізм. Чому в Росії нема «російського буржуазного націоналізму?» Чому в Румунії і Польщі немає таких націоналізмів? Хто з правителів відповість на ці питання? Ніхто!? А чому, воно так всім аж надто ясно!

Чому у процентному відношенні до населення росіян у Росії, румунів у Румунії і поляків у Польщі судять по політичних мотивах у кілька десятків разів менше, ніж українців, литовців, латишів і естонців? І коли навіть їх судять, то таки не за націоналізм. Націоналізм породжує підкорення населення однієї нації другій, у якій би формі воно не виступало, чи то в прямій і відкритій окупації, чи у формі «старшого брата», «опікуна» і «захисника».

Хай би на Україні був точнісінько такий самий соціяльний і суспільно-політичний лад, як і в Росії, але щоб Україна жила окремим своїм державним життям хоча би так, як живе Польща, то тоді б і на Україні не було ніякого націоналізму. Як довго Україна не матиме своєї окремої економіки, свого емісійного державного банку, своєї армії і своїх вищих і середніх спеціяльних учбових закладів рідною мовою, так довго на Україні не переведуться націоналісти. Мені буржуазний лад на Україні не потрібний, мені потрібна демократія і незалежність. Росіяни для мене є братнім слов'янським народом і я хотів би з росіянами жити по-братському, але почувати себе «меншим братом» я не можу. Таке положення ображає мою особисту і національну гідність.

Якщо росіяни піднімуться на такі духовні вершини, що нарешті їм буде соромно так лицемірно і безстидно виступати в ролі «старшого брата» по відношенню інших народів, то це їх підніме на небувалу висоту перед всіма народами світу. І тільки тоді вони матимуть моральне право говорити про гуманізм і справедливість. Як довго росіяни самі в собі не переможуть свій експансивний шовіністичний дух, так довго вони не стануть вільними. Народ, який поневолює інші народи, хоча б навіть у ролі «старшого брата, опікуна і захисника», не може собі дозволити на справжні демократичні свободи і гуманізм. Колись і шведи були найбільш експансивним народом у Европі, але пізніше, піднявшись на вищий культурний рівень, вони осіли на своїх етнографічних землях і добровільно дали можливість навіть і Норвегії відокремитись від них. І Швеція від того не постраждала. Зараз у Швеції найвищий у світі життєвий рівень. У тому відношенні вони перегнали навіть Сполучені Штати і Австралію. Будемо сподіватись, що колись і в Росії появляться по-справжньому високодуховні культурні гуманні люди, які переможуть у собі шовіністський дух і відмовляться від ганебної і лицемірної ролі «старшого брата». Але це могтиме настати тільки тоді, як наш народ перестане себе почувати «меншевартісним молодшим братом». Не може ж бути Київ молодшим братом для Москви, бо це перечить правилам і законам розвитку людського роду і його культури.

У мене немає ненависти ані до одного народу на світі. Я не належу до жодної партії. Я не борюся і не намірений боротися з існуючим державним ладом. Але схвалювати, підтримувати й допомагати існуючим властям у обрусачуванні всього політичного, економічного і культурного життя на Україні я не стану. Я глибоко вірю в те, що той народ, який ще у сиву давнину мав високу духовну культуру і який пізніше перший у Европі серед могутніх монархій, усупереч всім владикам, створив козацьку вольницю, який породив Шевченка, Лесю Українку і Франка, житиме. Це три титани українського духу і культури найвимовніше свідчать про те, що ми не вмираюча нація. Фізичне чи духовне знищення будь-якої нації, це величезний злочин перед всім людством, бо це є знищення своєрідної, самобутньої і неповторної грані людського духу. Це є то саме, що знищити якийсь колір у гамі кольорів, чи звук у гамі музикальних звуків.

Але це я зробив дуже великий екскурс в область своїх роздумів, переконань і тверджень, а тепер вернемося знову до моєї розповіді про пережите.

У Луцьку в тюрмі мене посадили до побутових злочинців. Це були в основному розтратчики. Серед них були бухгалтери, завідуючі магазинів, завідуючі складів. Один агроном, один інженер цукрової промисловости. Всі вони патріоти Радянської влади. Ніхто з них ніколи не мав ніяких своїх поглядів. Вони схвально ставляться до всієї політики уряду, їм лише було прикро, що для них відвели малий доступ до «корита» і тому вони рішили самовільно розширяти доступ до народного добра і ось за це їх осудили.

Я спав разом з бухгалтером маслозаводу. Це був літній чоловік, веселої вдачі, з почуттям гумору. Одного разу на прогулянці він мені сказав:

— Мою дружину вбили бандерівці, зараз у мене вже друга дружина, але особливої злости до них я не маю. Це ж брати, друзі і сусіди, яких ЧК в 1941 році в перші дні війни отут, де зараз цей прогулочний дворик, розстрілювало. Під нами велика суцільна яма, в якій вони спочивають.

Вислухавши ту розповідь, я якось мимоволі глянув на землю і уявив собі ту страшну трагедію.

Через декілька днів мене викликали на етап, який йшов на Київ. На другий день я уже був у Києві, а звідти незадовго мене вивезли в Москву. Відома всім в'язням Красная Пресня, це всесоюзна пересилка, з якої відходять етапи з в'язнями у віддалені лагери Радянського Союзу. Через тиждень мене відправили звідти у Воркуту. Майже три доби я їхав на далеку північ за Полярний круг. Та подорож була для мене не легкою. Кожна година віддаляла від рідного краю, невблаганно несучи у дикий край вічних мерзлот. Кожної години на душі ставало все важче і важче, а краєвиди змінювалися із сумного на ще сумніший. Ліс все меншав і рідшав. На третю добу ми в'їхали вже в царство снігів і тундри. У тих краях людського горя, сліз і знущань людини над людиною в першій половині червня ще лежав сніг.



20 листопада 1957 року у мене на квартирі було проведено обшук… | За східнім обрієм (Спомини про пережите) | На третю добу підвечір я вже був у Воркуті…