home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Звідти, з тієї страшної ями, нас відвезли до Дудінки…


Звідти, з тієї страшної ями, нас відвезли до Дудінки і посадили в трюми корабля. Незабаром ми рушили в напрямку Красноярська. Всі раділи, хоча знали, що їдемо в тюрму.

Нарешті ми вирвалися із того страшного півострова смерти. Смерти від голоду, від холоду, смерти від знущань і нарешті — смерти від кулі, ґранати, ломиків і обухів сокир.

Ми жадібно дивились у люмінатори на побережжі Єнісею, яке змінювалося кожного дня на краще і краще. Після скучної, утискаючої душу тундри, пішла убога своєю рослинністю тайга. Але тайга з кожним днем ставала багатша, густіша і красивіша. На дев'ятий день ми причалили в Красноярському порту. Звідти нас відправили в Красноярську тюрму. Красноярська тюрма у порівнянні з «ямою» Норильська, то це була вже свобода. Мене посадили в одну камеру з Мелетієм Семенюком, Смірновим, ще з одним литовцем і українцем з Вінницької области — Чорнобаєм. У Красноярській тюрмі на вікнах були залізні козирки. Мелетій відразу через вікно почав перекликатися із всіма політв'язнями, привезеними з Норильська. Він знав Германа Петровича, Горошка Луку Степановича і багато других видніших ітееловців. Смірнов також перекликався, а для мене всі ці люди були зовсім незнайомі, я нікого не знав.

Підвечір Мелетій із Смірновим відломили кусочок заліза від ліжка і загострили його як ножа, а тоді почали ним прорізувати діру в козирку. Все це робилося з надзвичайною енерґією і напористістю. Біля восьмої години вечора, діра на 20 квадратних сантиметрів була готова в залізному козирку. Мелетій дістав із своїх речей захованого шнурка і спустив його із запискою через прорізану дірку на перший поверх до своїх знайомих, щоб йому прив'язали до шнурка тютюну. У тюрмі такий шнурок називали «конем».

Але не довго прийшлося користуватись нам «конем». По подвір'ю тюрми з довгими тичками із забитими цвяхами на кінці ходили служавці для адміністрації, в'язні, і виловлювали завантажені куривом чи якимись продуктами «коні». Така ж доля спіткала і нашого «коня» — його одірвали, завантаженого куривом. Подібні випадки в тюрмі траплялися дуже часто і тому вони нікого не дивували. Але в даному випадку йдеться зовсім про що інше. Я був дуже здивований тим, що Мелетій з Смірновим постукали в двері і сказали наглядачеві, щоб той негайно викликав корпусного. Незабаром відчинились двері і ввійшов корпусний.

— Що трапилося? — запитав корпусний.

— Ваші служивці, пси з білими пов'язками зірвали нам «коня» з табаком, отже поверніть нам нашого «коня» з табаком, або визвіть начальника тюрми, — сказав Семенюк.

Корпусний, ставши на табуретку і глянувши на прорізаний козирок у вікні, аж ахнув і тоді сказав:

— Вы сделали два больших нарушения, а именно: первое нарушение тюремного режима есть то, что вы прорезали козырёк, второе то, что опускали «коня» и даже третье то, что вы сделали нож, которым прорезали козырёк. И к этому всему, у вас хватает наглости ещё и претензии предъявлять администрации тюрьмы.

— Плювать нам на ваш режим, визивайте начальника, — сказав Смірнов.

Корпусний пішов і незабаром прийшов начальник тюрми в чині майора з двома офіцерами тюремної служби.

— Что случилось? — запитав начальник тюрми. Мелетій оповів про все так само, як оповідав і корпусному. Начальник терпеливо вислухав. Став на табуретку, подивився на прорізану діру в козирку і тоді сказав:

— Тише, ребята, спокойно. Мы всё расследуем и вашего «коня» с табаком найдём и возвратим вам.

На другий день корпусний повернув усе так, як начальник сказав.

Через декілька днів після того випадку, офіцер тюремної охорони вивів нас на прогулянку. Тюремний служилий в'язень з білою опаскою і з довгою тичкою зривав чийогось «коня». Семенюк Мелетій підбіг до нього і почав бити. Офіцер кинувся на оборону. У ту ж мить вмішався і Смірнов. Мелетій придушив офіцера до стіни. Бачучи недоцільність тієї бійки, я підбіг до Мелетія і відіпхнув його від офіцера. Смірнов також залишив пов'язочника. Вони були значно сильніші від мене, але із-за поваги інколи слухали мене. Ту неймовірну і безпрецедентну терпеливість до нас можна, мабуть, пояснити тільки тим, що після розправи з Берією вони не були певні, що їм принесе завтрашній день.

Час від часу нас возили в управління УВД[37] на допити по справі норильської забастовки. В управлінні дуже часто пробували повишувати голос, а бити нас не наважувались. У Красноярському крайовому управлінні УВД я відмовився давати будь-які покази з приводу страйку і тому мене туди більше не возили.

Через місяць нас відправили до Володимира у тюрму на рік. Настрій у всіх був чудовий. Всі трималися по-бойовому. По всіх пересилочних тюрмах адміністрація відносилася до нас відносно досить делікатно. Але масивні залізні ворота, високі мури, якими всюди тюрми відгороджені від світу, та похмурі сірі каземати завжди пригнічуюче діють на психіку людей. Тюремна адміністрація майже всюди по своїй психіці схожа одна на одну. Це упривілейовані владою злочинці, яким ніколи нічого не загрожуе за їх злочини, а навпаки, їм за злочини платять грошима і нагороджують відзнаками. У їх обличчях і очах немає нічого людського. Бувало, я дивився на них і не вірив в те, що вони так як і всі, мають жінок, дітей і батьків. Вони наче б створені по спецпроекту, зумисне для цієї антилюдяної ролі.

У Володимирській тюрмі нас посадили у третій корпус. Тоді ще у тому корпусі сиділи вищі чини німецької і японської армій. Наш коридор обслуговували наглядачки. Вони ставилися до нас непогано. Начальник тюрми і вся адміністрація у порівнянні з лагерною адміністрацією видались нам дуже культурними.

Незабаром нас перевели до першого корпуса. Цей корпус побудовано за радянської влади. Камери у ньому приблизно 12–13 квадратних метрів, вікна маленькі і високо. Чотири ліжка прикріплені до бокових стінок і одне, під вікном, до зовнішньої стіни. Посередині між ліжками прикріплений до цементного полу маленький стіл і дві маленькі лавочки. Оце і було все «умеблювання» на п'ятьох політв'язнів. У тих камерах завжди панував пригнічуючий сумерк. Адміністрація у тому корпусі була підібрана значно жорстокіша, ніж у всіх останніх корпусах. Перший корпус, по всіх ознаках, у порівнянні з третім, чи навіть із четвертим корпусом, був страшним карцером. Словом, іноземці сиділи в царській тюрмі і користувалися царськими порядками, царським режимом, а нас посадили в радянську тюрму і на радянський режим.

Кожна тюрма страшна сама по собі, бо це є грубе насильство над людською природою, а в радянській Росії тюрми найстрашніші не тільки своєю конструкцією і зверхжорстоким режимом, але і тонко продуманим способом психічного самознущання. Для звершення цієї мети, адміністрація тюрми у кожну камеру дае одного психічно хворого, або крайнє неуживчивого чоловіка. Все це робиться глибоко продумано і пляново, зумисне для того, щоб політв'язні не мали змоги повищувати своїх знань і щоб таким чином руйнувати їх не тільки фізично, а й духовно. До нашої камери дали психічно хворого Ковальчука. Ковальчук кидався не тільки на кожного з нас, він кидався на стіни, бив у двері кулаками, скакав на вікно, а з вікна на стіл. Словом, бешкетував на всі лади кожного божого дня. Не можна було ані читати, ані писати, ані мислити. Безперервне напруження нервів виснажувало як фізично, так і духовно. Ковальчук був значно більшою карою, ніж сама тюрма зі всіма її жорстокостями.

— Переведіть мене в найгіршу одиночку. Одиночки ж у вас існують для покарання. Покарайте мене найгіршою одиночкою, лише заберіть звідсіля, — сказав я начальникові тюрми.

— Я не маю права того зробити, це не від мене залежить, — відповів начальник тюрми.

Тоді мені стало ясно, що вся ця система фізичного і психічного винищування політв'язнів продумана до найменших деталів на найвищому рівні карального апарату. Але наше перебування у Володимирській тюрмі припало якраз на той період, в який захиталися самі устої того апарату і тому нам не довелося там довго сидіти. Під весну 1954 року до Володимирської тюрми приїхав той же самий заступник генерального прокурора по місцях ув'язнення — Вавілов і, переглянувши наші справи, чи вірніше кажучи — постанови, розпорядився відправити нас — страйкарів — норильських і воркутянських лагерів, біля 400 чоловік, в тайшетські лагери. Згідно його розпорядженню, тюремна адміністрація швидко підготувала нас на етап і відправила на залізничну станцію. На станції нас завантажили у товарні червоні вагони. Поїзд рушив, і ми знову поїхали в далекий Сибір.

Серед страйкарів, так як і серед політв'язнів взагалі, було найменше руських, але по дорозі з Володимира до Тайшета вони весь час на залізничних станціях «ораторствували» через вікна товарних вагонів до вільного населення. На товарних станціях більших міст, наш ешелон зупинявся іноді навіть більше ніж на годину. Населення сибірських міст у ті тривожні часи, які настали наслідком смерти Сталіна та розстрілу Берії, було вже розбуджене із довголітнього сну отупілої байдужности. Люди товпилися кругом нашого ешелону. Сміливіші пробували навіть прорватися крізь окруження конвойних військ, щоб передати нам курити і поїсти. Конвой затримував їх і всім говорив:

— Куда вы прётесь, вы же не знаете, что это за люди, ведь это бериевцы, а вы хотите им помогать.

Оце всю дорогу в такий нахабний і підлий спосіб конвойні війська зле інформували співчуваюче нам населення. Оце ж ті нахабні наклепи конвойних військ і спонукали нас, всупереч всім заборонам, оповідати людям правду. І ми на всіх залізничих станціях голосно оповідали народові, хто ми такі і за що страждаємо по тюрмах і лагерах.

У нашому вагоні їхало біля 140 чоловік. Всі вони попали у Володимирську тюрму за страйк у Воркуті. Із Норильська був тільки я і мій старший друг Федір. На третьому каторжанському лагері, Федір довго переляканими очима дивився на всі ті події, що відбувалися у нашому лагері до страйку, зокрема в його перші дні, але пізніше і він забажав впрягтися у громадську діяльність у найгарячішу пору страйку. Запропонування ним своїх послуг у страйковій боротьбі нашій самодопомоговій організації мене дуже приємно зворушило, і ми радо дали йому по його хисту роботу. Після усіх тих гострих суперечок, які довго тяглися між мною і Федором, запропонувати свої послуги і підпорядкуватись міг тільки Федір. У ту ж мить він виріс у моїх очах у таку духовну велич, як ніхто. Я сам, мабуть, не міг би так поступити. Він навіть у дні найгостріших суперечок дорожив моїм іменем більше, ніж своїм. Такі друзі не часто і не кожному трапляються.

Але після короткого екскурсу в минуле, вернемось знову до життя політв'язнів нашого вагону. Всі люди в нашому вагоні зналися між собою. Чужими для них були тільки я і Федір. Ми з Федором зайнялися вивчанням свого оточення у вагоні. Я зайнявся одним литовським полковником, який у свій час закінчив військову академію у Голляндії, і психіятром-жидом, який до арешту був начальником психіятричної лікарні у Вільні. А Федір зайнявся вивчанням нашої молоді. Це була група давно зіграних молодих хлопців із своїми ватажками. Основним ватажком серед них був Роню[38] Євген. Роню був високий, гарно зложений, здоровий, молодий хлопець. Його найближчими друзями були: Николишин і «Старий» (дійсного прізвища Старого я не знаю). Николишин був також гарно зложений красивий брюнет з правильними українськими рисами обличчя. За фахом учитель. Мав закінчений педтехнікум. Старий був простим ватажком-робітником. По всіх ознаках їхньої поведінки вони робили враження вийнятково поважаних у лагерах політв'язнів. Із справжнім організаційним світом вони ніколи не мали нічого спільного, але в лагерному житті, там, де вони бували, відігравали немалу роль. Із їх заносливих оповідань було ясно, що вони по всіх лагерах провадили криваву боротьбу за право паразитувати над трудівниками, яких вони презирливо називали «скупарями», які зобов'язані були платити їм дань. Інтеліґентів-гуманістів презирливо називали «дипломатами». Якщо такі «дипломати» ставали їм на пальці в їх паразитуванні, то вони їх безцеремонно били, а декотрих навіть і вбивали. Раніш це всюди робили блатні, але вони хоч не прикрашували себе іменем політв'язнів-націоналістів і так прямо не переслідували своєї інтеліґенції, а ті самі себе уважали за українських націоналістів і самі в найжорстокіший спосіб розправлялись із дійсними патріотами свого народу, свого краю. Це була п'ята колона в нутрі політв'язнів-українців. Частина з них все це робила по завданню беріївських опричників, а більша частина під керівництвом перших, робила це для своєї вигоди із інстинктовних збуджень своєї бандитської натури. Оце у вагоні було зараз все знайомство із тією дикою руйнівною силою неоглушенних інстинктів сваволі. Тоді я ще достеменно не знав про їх злочинну діяльність по всіх лагерах. Федір, так як і завжди, навпаки, старався дошукуватись якихось позитивних рис у цій бандитській стихії. По поводу оцінок і поглядів на людей, між Федором і мною завжди була непримиренна суперечка. Він завжди захоплювався силами, навіть як ті сили проявлялися у явно неґативному напрямку. Я, натомість, був прихильником затяжного і завзятого опору проти свавілля тих банд. Я уважав, що ті українські банди по лагерах були найшкідливішими від усіх інших банд. Це вони своїми ганебними діями заплямовували всю нашу націю. Я міг прощати всякі злочини всяким злочинцям, але тих, які самі себе відрекомендовують борцями за незалежність свого народу, а насправді своїми діями плямують славне ім'я своєї нації, я сприйняти не міг. Оце, саме з цього приводу почав наростати конфлікт між мною і тими бандами та їх апологетами. Серед каторжан таких елементів було дуже мало: вони були безсилі, а серед ітееловців їх було дуже багато. Українці-каторжани — це були в основному стрільці і командири відділів УПА та зрідка члени ОУН. А українці-ітееловці — це був різношерстний континґент. Серед них було багато стрибків, які перейшли із сільських оунівських самооборон в істребительні батальйони ЧК. Були й просто бандити та злодії, які грабували, обкрадали мирних людей і кооперативи, на місці злочину залишали націоналістичну літературу, щоб таким чином зробити одвод на організацію. Ті ж люди як на волі, так і в лагері були чорною плямою на чистому тілі нашої нації. Вони вміли зашантажовувати в свої банди дуже часто і хороших недосвідчених молодих людей. 3 тими бандами вести боротьбу було незрівняно трудніше, ніж з бандами бувших німецьких поліцаїв і командирів поліції в каторжанському третьому лагері, які явно співпрацювали з лагерною адміністрацією. Вони були «п'ятою колоною» серед політв'язнів-українців. Але це я зробив передчасний екскурс у сторону тих чорних сил. Про їх конкретні дії доведеться писати в подальшому. Словом, першою зустріччю з ітееловцями я був розчарований. Литовський полковник і віленський психіятр були також небажаними людьми. В області свого фаху, можливо, вони були і сильні, але у громадських справах, це наївні люди. Вивчати нам всю ту різношерстну публіку було дуже добре, тому що нас там ніхто не знав і не звертав на нас жодної уваги.



Дня 4 серпня 1953 року, о другій годині ночі… | За східнім обрієм (Спомини про пережите) | Десь через днів п\ять чи шість ми приїхали до Тайшета…