home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Із ізолятора роздавався страшний крик…


Із ізолятора роздавався страшний крик. Червонопогонники оточили ізолятор. Раптом пожежні двері ізолятора вибили і звідти вискочив якийсь високий із великою бородою в'язень і закричав: «Адміністрація напихає нас по одному у «сучу камеру Сабосяка», щоб ті «суки» вбивали нас (у лагері «суками» називали тих в'язнів, що пішли на співпрацю з адміністрацією). У відповідь на ті слова того бородатого в'язня, каторжани в одну мить розламали дощатий паркан, яким був обгороджений ізолятор і кусками цегли закидали червонопогонників. Червонопогонники прорвали дроти і почали втікати на сторону дивізіону, тягнучи туди і непритомного Воробйова.

— Спасайте Воробйова! Його тягнуть на запретну смугу, щоб там застрелити як втікача, — закричав хтось із тих, що вирвались із ізолятора у зону. Народ кинувся на тих червонопогонників, що тягнули Воробйова на дроти загорожі.

Червонопогонники на два метри не дотягнувши Воробйова до колючої дротяної огорожі, змушені були кинути його на території лагера. Санітари з носилками підбігли забрати Воробйова до лікарні. Але в ту ж мить два автоматники, які стояли вже напроти Воробйова по ту сторону загорожі, пустили дві автоматні черги понад головами санітарів, а тоді крикнули: «Не трогайте!» Санітари вернулись. Каторжани стояли з цеглою в руках, щоб не дати червонопогонникам затягнути Воробйова на дроти колючої загорожі і там застрелити, а червонопогонники за дротами загорожі стояли з автоматами, спрямованими на Воробйова, щоб не дати його віднести до лікарні. На місце тієї небувалої до цього часу події прибіг і начальник лагера капітан Тарахов.

— Давай ключі від ізолятора, ми откриєм твоїх цепних псів, тих, що ти заховав від нагороди в ізолятор, — кричали каторжани на начальника лагера.

— Од камеры Сабосяка я ключей вам не дам, бо ви їх уб'єте, — відповів Тарахов.

Але Сабосяк із своєю групою, маючи при собі фінки, які їм у камері передав оперуповноважений Калашников, прорізали діру в стелі своєї камери і, втікши із ізолятора на подвір'я дивізіона, почали грозити кулаками в напрямку зібраних біля ізолятора каторжан.

— Давайте нам сюди тих своїх цепних псів! — закричали каторжани, повернувшись обличчям до дивізіону.

— Огонь!!! — крикнув начальник дивізіону Повстяной.

І в ту ж мить заграли смертоносною грою автомати немислящих червонопогонників. Засвистали черги і з 24-х каторжан полилась невинна кров. Шістьох було вбито на смерть, а 18 тяжко поранено. Я був тоді в самій гущі тих людей і біля мене рядом впало трупом двоє моїх молодих земляків. По нас стріляли напроти лікарні, так що кулі попадали в лікарню і турбували туберкульозно хворих. Всі потерпілі були ще зовсім молоді люди з західніх областей України. Тільки одна якась шальна куля серед жилої зони влучила одного з друзів Сабосяка, відомого Баранчика.

— Генерал Семенов на вахті! — хтось крикнув позад нас.

У ту ж мить весь той натовп побіг на вахту. Я також швидкою ходою йшов до вахти. Не доходячи до вахти метрів сто, я побачив вийняткову картину. Генерала Семенова у всіх його доспєхах натовп вів на місце тільки що вчиненого червонопогонниками злочину. Дійшовши до вбитих і ранених, генерал підняв два кулаки в напрямку дивізіона і закричав:

— Мерзавцы, что вы наделали?!!

Звідти генерала Семенова взяли за руки і поли його генеральської шинелі і, завівши його до лежачого на траві біля дротяної загорожі зійшовшого кров'ю Воробйова, поставили перед автоматниками дивізіона, а самі під прикриттям його забрали Воробйова до лікарні. Після того генерал був уже непотрібний, і його відпустили. А він, піднявши поли, також драпонув у дивізіон.

— Раз начальник управління чорних лагерів генерал Семенов втік від нас, тоді поки не пізно, хай втікає і вся адміністрація лагера, — крикнув хтось з натовпу.

— Забирай своє вонюче кодло паразитів і марш з лагера. Твоя бандитська місія тут уже кінчилася, — сказав один в'язень до начальника нашого лагера, капітана Тарахова.

Через півгодини вся адміністрація залишила лагер. Залишився тільки медперсонал.

У цей пам'ятний день 4 червня 1953 року у нашому лагері не було невтральних чи байдужих до того, що сталося. Ті надзвичайні криваві події сколихнули і потрясли всіх.

У бараках на нарах не лежав ніхто, — всі були на вулиці, всі учасно ждали дальшого ходу подій. Але ніхто не знав, як воно буде далі і що саме треба робити ще сьогодні. А безпорадність у такій ситуації, — це провал, це поразка. Надії неусвідомленої громадськости звернуті до тих ітееловців, що ми звільнили із ізолятора, а надії людей, охоплених організацією самодопомоги, звернуті на нас і тільки на нас. Ми були одинокою організованою силою і тому саме ми повинні максимально і розумно використати ту ситуацію. Після короткої наради з Таращанським і студентом ми рішили: офіційно перебрати ініціятиву у свої руки недоцільно. Треба якимись силами піддати думку тим, яких ми звільнили із ізолятора, щоб вони негайно підготовились до загальних зборів у нашому клюбі, а нам через свої канали треба повідомити всіх людей про те, що в клюбі будуть загальні збори, на яких будемо вибирати страйковий комітет.

У склад страйкового комітету, який буде обнародувано, треба висувати якнайбільше руських, а зі всіх інших національностей достатньо по одному чоловіку, а українців може бути два-три хороших людей, які б змогли в комітеті проводити нашу лінію; а ми з свого боку організуємо їм стопроцентову підтримку всієї громадськости нашого лагера.

Пора нарешті нам уміти організувати навіть і руських, щоб вони самі розхитували устої своєї імперії. Ми повинні вміти в тій справі дати їм першість. І вони радо відступали перші місця у боротьбі за їх імперію і щедро нагороджували наших земляків за те, отож пора й нам навчитися відступати їм перші місця в розрушенні їх імперії. Це реабілітує їх і піде на користь не тільки поневоленим юним народам, а й їм самим. Вони стануть нарешті повноцінною творчою нацією.

Наші люди діяли дуже справно, через годину клюб був забитий людьми. На порядку денному стояло одне питання: вибори Страйкового комітету.

Із вступним словом і доповіддю виступив Валентин Вождьов, родом з Кубані. Після Вождьова виступив Морозов, пізніше Біляєв, Доронін, Михайлов і нарешті Кость Король, родом з Буковини, найменший ростом і наймолодший віком від усіх виступаючих.

— Виступи закінчились. Із скількох людей будемо вибирати Страйковий комітет? — звернувся до зібраних каторжанин Вождьов.

Після короткого висказування різних думок і голосування, зупинилися на числі 15 чоловік.

— Я пропоную предсідателем забастовочного комитета выбрать нашего славного и бесстрашного Воробьёва; посколько он сейчас лежит в больнице, тяжело больной, поручить временно его замещать на зтой должности Валентину Вождёву, — сказав хтось із друзів Воробйова.

На ту пропозицію проголосували всі. Розпочалися вибори членів комітету. До комітету вибрали дев'ятьох руських, трьох українців, одного литовця, одного латиша і Таркавцадзе, осудженого по міжнародньому закону Нюрнберзьким судом за його діяльність у міністерстві пропаґанди на вічну каторгу. (По походженні по лінії мами і по своєму дусі він був німцем, а прізвище носив кавказьке, тому що його батько був по походженню кавказець).

Після загальних зборів на засіданні комітету розподілили ділянки роботи кожного члена. Цей комітет у своєму роді був схожий більше на мініуряд, ніж на Страйковий комітет. Королеві Костеві поручили відати господарчими справами, тобто приймати на вахті від адміністрації продукти, хліб і цукор, відпускати їх на їдальню та відповідати за весь харчовий бльок і всю господарку у лагері. Таркавцадзе був призначений по своєму фаху, тільки «вище ранґою». У комітеті йому доручили «міністерство пропаґанди». Його завданням було набрати собі відповідний штат, який мав би підготовляти всіх громадян лагера в унісон курсові комітету. Тобто, перед кожними загальними зборами його люди мали проводити таку роботу, щоб на зборах народ підтримав пропозиції комітету. Литовцеві, як медикові, доручили санітарну частину всього лагера взагалі, а санчастини і лікарні зокрема.

І так усі 15 чоловік в комітеті мали свої окремі ділянки роботи. У першу чергу організували похорон убитих. Столярі поробили хороші труни і на чорно пофарбували їх. По всіх бараках повивішували чорні флаги. Похоронну відправу служило трьох священиків. Труни з тілами вбитих у траурному марші пронесли по всьому лагері, а потім спустили їх у спільну могилу, викопану біля клюбу. У похоронах брали участь усі чотири тисячі каторжан. Було виголошено багато хвилюючих промов. Пізніше всі сипнули на їх труни по жмені землі і з тяжкою скорботою на душі розійшлися.

На старших бараків і секцій комітет призначив бувших бриґадирів. По тому поводу на загальних зборах сказали так: «Донині, будучи бриґадирами, ви вислуговувалися адміністрації, видушуючи з роботяг останній піт і кров, а самі жили і їли досхочу на рахунок трудівників, отож зараз вам надається можливість хоч трохи вирівняти свою провину перед своїми тружениками. Отже використайте ту можливість і послужіть для добра тих, за рахунок яких ви жили багато років».

Аґентурній службі — сексотам доручили писати замість лозунгів звернення до вольних жителів Норильська, щоб вони бойкотували лагерну адміністрацію і повідомляли уряд про їх жахливі свавілля, які вони чинять над політв'язнями-каторжанами, і розвішували ті звернення на крайніх від лагера будовах. І сексоти старанно виконували доручену їм роботу.

За перший тиждень урядування комітету ми побілили всі бараки, прибрали по зоні весь мусор, позамітали зону та навели ідеальний порядок у їдальні. Словом, все довели до ідеального порядку, якого ніколи за господарювання адміністрації не було і не могло бути. Політичний відділ комітету виготовив відповідні документи, стверджені багатьма свідками і лікарями, про свавілля і злочинні дії лагерної адміністрації і також зредаґував вимоги політв'язнів-каторжан. Основною зараз вимогою було притягнути до судової відповідальности лагерну адміністрацію за заперечування радянського ладу своєю злочинною діяльністю від імени влади і звільнення політв'язнів, навіть і тих, що боролися проти радянської влади, бо це була влада таких, як оце та адміністрація. Це була влада насильства і терору ворогів поступу і гуманізму.

А адміністрація тим часом умонтувала навкруги лагера свої гучномовці, і почала через них залякувати комітет найстрашнішими покараннями, а тим, що виступлять проти комітету, обіцяла великі пільги. Та психічна атака через гучномовці на багатьох людей діяла дуже сумно. А по телефону начальник лагера доручив старшому нарядчикові Жданову тайно організувати бойову групу із бриґадирів і у відповідний момент пов'язати всіх комітетчиків і закрити їх в ізолятор, а тоді запросити адміністрацію назад до лагера.

Жданов дуже енерґійно взявся за ту справу і почав залучати до тієї групи всіх бриґадирів. Десь за тиждень група була готова і фізично досить сильна. Бриґадири були добре відгодовані і, будучи карателями ще у німців, добре натренувалися вбивати людей. На найближче засідання комітету та група Жданова мала наскочити на комітет з ножами та підготовленими мотузками і зробити своє діло.

Про монтування тієї групи ми знали усе до найменших дрібниць. І коли б не було нашої самодопомогової організації, то вони б дуже легко здійснили свій плян. Комітет із своїм апаратом у порівнянні з ними був заслабий. Група Жданова мала своїх людей усюди, навіть і в комітеті. Їх підготовка була закроєна досить широко.

Про ту змову Жданова ми повідомили комітет і веліли по тій справі скликати загальні збори для обговорення того питання і вирішення, що робити із тими змовниками. Коли ми оповіли про силу і наміри змовників, то комітетчиків пройняв страх. Але ми заспокоїли їх і заґарантували, що все буде в порядку. Все це ми доводили до відома комітету за посередництвом Короля Костя, а Король у своїх ґарантіях перед комітетом спирався на підтримку українського населення у лагері. На загальні збори покликали Жданова і всіх його змовників. Кожному змовникові від самої його постелі і аж до клюбу і в клюбі «товаришило» і супроводило наших від трьох до п'яти чоловік, поінформованих про все і з відповідною настановою, що вони мають робити, якщо їх «підопічні» на будь-кого накинуться. Наше опікунство і веселий настрій та рішучість опікунів змовники відчули відразу і це зіпсувало їм настрій, а багатьом відняло охоту навіть і думати про здійснення своїх плянів. Але на збори прийшли всі і згідно їх пляну, чорним ходом вийшли на сцену, де сидів комітет обличчями до зібраних, і поставали метрів два за плечима комітетчиків. Але разом з ними туди зайшли і їх «опікуни», призначені нами.

— Ей, дударики, що ж це ви позалазили туди на сцену і стоїте! Починайте, що надумались, що духу не вистачає?!! — крикнув хтось із наших. Цей виклик ще більше пригнітив їх.

Загальні збори політв'язнів третього каторжанського лагера відкрив голова комітету Валентин Вождьов. По поводу повістки дня виступив Король і, гостро заплямувавши змовників, домагався від загальних зборів вигнати їх з лагера. Народ закричав: «Вигнати, вигнати!!!» А деякі кричали: «Пов'язати їх і в ізолятор посадити!!!»

Після Короля виступив Доронін на захист Жданова. Доронін обдарований красою слова і вмінням виступати. Після виступу Дороніна, народ захитався, настала дуже небезпечна ситуація, і в силу тих непередбачених обставин довелося виступити й мені. Після мого виступу голова комітету велів провести голосування. Цілий ліс рук піднявся за те, щоб вигнати змовників із зони.

Стриманих від голосування було чоловік тридцять, а проти вигнання не було нікого, крім Дороніна і Головка.

І так Жданов у товаристві семи своїх найближчих людей, не виконавши дорученої йому адміністрацією місії, пішов, як обпльований, за зону звітувати про свою невдачу перед начальником лагера. Останні його компаньйони, опустивши голови, пішли до своїх бараків.

Члени комітету легше відітхнули і спокійно почали продовжувати свою роботу.

Конвойні війська нашого дивізіона виставили навколо лагера вісім скорострілів на землі і вісім на вишках і два максими. Розчот дижурив на всіх тих огневих точках день і ніч.

Всюди понад дротяною огорожею, а зокрема напроти вогневих точок, наш страйковий комітет також поставив свої пости.

Дижурні по лагеру і розвідні змінювали пости через кожних чотири години. Через деякий час дивізіонна обслуга біля скорострілів і наші дижурні пости по нашу сторону дротів, почали зживатися між собою.

— Вот видишь, вас уже подменяют, а наши опаздывают, — частенько говорив розчот біля скорострілів, направлених проти нас, до наших постових.

Наші постові свобідно вступали у розмову з їх розчотами і майже всім їм говорили:

— А чи ви знаєте, на кого ви направили свої скоростріли? Ми ж такі самі робітники і селяни, як і ви. Тут же між нами буржуїв і капіталістів немає. За що ж ви намірились нас стріляти? Ми ж нічого поганого вам не зробили.

— Мы действуем согласно приказа. Будет приказ, будем стрелять, не будет приказа, не будем стрелять, — відповідали червонопогонники.

— Но если ты нас постреляешь, то зто будет преступлением с твоей стороны, — казали їм наші постові.

— Приказ мы должны исполнять, а не размышлять над приказом. Понятно вам?!

Оце така розмова між червонопогонниками і наши-ми постовими бувала дуже часто. Червонопогонникам заборонялося вступати у розмову з нашими постовими, а ми своїм постовим не тільки що не забороняли вступати в розмову з червонопогонниками, а навіть пропонували розмовляти з ними.

І наші розмовляли явно, не боячись нікого, а вони завжди розглядувались, щоб випадково не надійшов офіцер.

Незалежно від тієї всієї системи по охороні порядку у лагері, ми із самодопомогової організації виставляли своїх чергових по лагерю в окремих місцях і вартових. Наші чергові зобов'язані були про всі інциденти, що виникали між політв'язнями й адміністрацією, негайно звітувати безпосередньо нам. А Король із своєї сторони звітував нам про все те, що робилось у комітеті. Кожну повістку дня засідання комітету чи загальних зборів політв'язнів Король копіював і передавав нам. А ми, розглянувши і зваживши кожний пункт даної повістки, давали відповідну установку для Короля Костя, яку він повинен займати позицію по відношенні кожного пункту даної повістки дня. Король був наймолодший віком і найменший зростом у комітеті і завжди останнім забирав слово. На засіданнях комітету і на загальних зборах він тримався у своїх виступах самовпевнено і незалежно від думки будь-кого з комітету чи навіть і голови комітету. Якщо з ним не погоджувались у комітеті, то він вимагав перенести всі ці спірні питання на загальні збори.

Загальні збори відбувалися завжди у клюбі. У клюбі поміщалося біля семисот чоловік. Отже, у таких ситуаціях, як нам треба було заставити комітет, щоб він робив, що ми знаходили потрібним, то тоді наша невидима самодопомогова організація скликувала клюб і сама займала, згідно розробленого пляну, всі місця у клюбі. А під час обговорення порядку дня взагалі, а спірних точок зокрема, поінформовані нами люди брали слово і виступали. Таких виступів завжди було 5–7. Після кожного виступу нашого чоловіка всі присутні на зборах кричали: «Правильно, правильно він сказав!!!» і плескали в долоні.

У таких спірних ситуаціях вся діяльність апарату відділу пропаґанди Таркавцадзе виявилась безсилою. Люди, закріплені за Таркавцадзе, приходили із своїх ділянок і доповідали йому: «Нам там уже нічого робити, там уже все зроблено і без нас. Вони поінформовані про все краще від нас».

Після таких уроків під час обговорення будь-яких питань у страйковому комітеті всі члени комітету знали про те, що вирішальною думкою по всіх питаннях буде думка наймолодшого віком члена комітету Короля Костя. А про ті невидимі пружини, які діяли у підтримку Короля, дуже туманно дехто тільки догадувався, але конкретно ніхто нічого не знав. Звідкіля це все виходило і як робилося, не знали навіть і ті, що були охоплені самодопомоговою організацією і самі це все робили, про що не знав і сам Король. Кожний з них знав тільки ту функцію, яку він сам у даній ситуації повинен виконати.

Машина самодопомогового комітету діяла дуже справно і з вийнятковою точністю. Люди все виконували від душі, з повним довір'ям центрові і їх безпосереднім, ними улюбленим зверхникам.

Своїх ранених з 4 червня ми провідували щодня і завжди приносили їм цукор, масло і білий хліб. Все це ми вручали кожному індивідуально, у тому числі і Баранчикові. Як перший раз їм принесли і кожному окремо по рівній кількості вручили цукру і тістечок, отриманих кимсь у посилці, то в Баранчика в очах аж виступили сльози. Навіть його зворушило те, що ми його не нехтуємо, не мстимось йому за його знущання над нашими людьми, а трактуємо його так, як і всіх потерпілих.

Це наше високогуманне ставлення навіть і до своїх найгірших ворогів дуже не подобалось адміністрації лагера, і вона почала придумувати всілякі провокації. 3 метою провокації жінка оперуповноваженого Воронцова, яка працювала санінспектором у нашому лагері, принесла дві пачки папірос, цукру і масла і положила все це Баранчикові на тумбочку, сказавши:

— Это мой муж вам передал.

— Ох, сука ты проклятая. Тебе нужна моя кровь? Этот прохвост, твой муж, хочет спровоцировать людей, чтобы меня убили. Люди ставят законные требования, а вы провоцируете их на преступление! — закричав Баранчик і шпурнув тими папіросами їй у вічі.

Ми заспокоїли Баранчика і запевнили у присутності тієї самої жінки оперуповноваженого Воронцова, що спровокувати нас на убивство будь-кого не вдасться нікому, а їй наказали більше у лагер не з'являтися. Того ж самого дня комітет дав наказ своїм вартовим на вахті, щоб жінку Воронцова більше у лагер не пускали.

Через тижнів два від дня оголошення страйку прибула московська комісія на чолі із начальником ГУЛ (головного управління лагерами) Кузнецовим. Начальник лагера, кап. Тарахов, сповістив нас про те, що комісія увійде до лагера після обіду. Метрів сто від вхідних воріт ми поставили стола і накрили його червоним полотном. Всі каторжани нашого табору зайняли свої місця біля 50 метрів від стола. Всі з напруженням ждали появи тієї високої комісії із столиці. Нарешті з дивізіона вийшла група військових людей і направилась до вхідних воріт лагера. Наших п'ятьох уповноважених загальними зборами каторжників, на чолі з головою страйкового комітету Валентином Вождьовим і заступниками Шамаєвим і Королем, вести переговори з московською комісією зайняли свої місця за столом від лагерної сторони.

Нарешті відчинились ворота, і полковних Кузнецов у товаристві двох генералів увійшли на територію лагера і, сповнені самовпевненістю і презирством, підійшли до столу і поздоровкалися через голови наших уповноважених до загалу каторжників. За комісією з-заду, один за одним, згідно ранґу, увійшла на територію лагера вся адміністрація, включно з наглядачами, і стала побіч комісії.

— Что здесь у вас случилось, о чем вы просите? — через голови наших уповноважених звернувся Кузнецов до загалу каторжників.

— Во первых, уберите с лагеря этих своих преступников, убийц, которые пришли гуськом за вами во главе с начальником лагеря капитаном Тараховым, а во-вторых, мы уже уполномочены общим собранием всех каторжан проводить переговоры с комиссией, но раньше чем приступить к переговорам по существу, мы вынуждены попросить вас предъявить нам свои мандаты и полномочия, — сказав Шамаєв.

— Никаких мандатов и полномочий мы вам не предъявим и с вами переговоров вести не собираемся. Мы уполномочены Лаврентием Павловичем Берией разобраться со всем тем, что здесь вы наделали и привлечь вас к строжайшей ответственности за зто все, поняли?!! — сказав Кузнецов.

— Если вы приехали сюда, чтобы разобраться в том, что здесь произошло, то вы должны говорить с нашими представителями, стоящими перед вами, а если вас это не интересует и если вы не признаёте наших представителей, то тогда нечего вам было сюда и ехать, — сказав один каторжанин, що стояв в самій гущі каторжан.

— Правильно, правильно він сказав. Якщо ви не визнаєте наших уповноважених, то ми не визнаємо і вас! — дружно закричали каторжани. — Але раніше всього хай забираються геть із зони оті вбивці на чолі з начальником лагера Тараховим.

Полковник Кузнецов підкликав до себе капітана Тарахова і щось тихо йому сказав. Після цього Тарахов надломленим голосом дав команду своїй адміністрації вийти за межі табору. І так адміністрація мовчки, похнюпивши голови, вийшла за ворота разом із начальником лагера.

— Мы уполномочены говорить непосредственно с вами, а не с теми, что ввели вас всех в зту преступность, заблуждение, — сказав голова комісії Кузнецов.

— Преступниками являются те, кто только что вышли отсюда во главе с вашим начальником Тараховым и начальником дивизиона Повстяным, а не наши уполномоченные, которые законно во имя всех каторжников выступают против произвола и всякого рода беззакония, — сказав хтось із каторжан.

— Правильно, правильно!!! — закричали всі чотири тисячі каторжан.

— За последствия будете отвечать вы, тогда пеняйте на себя, — сказав Кузнецов.

— Если вы приехали сюда угрожать нам, тогда убирайтесь вон отсюда, нам нечего с вами разговаривать, — крикнув хтось з гурту каторжан.

— Забирайтесь геть! Геть звідси людоїдів!!! — закричали каторжани.

Наші уповноважені з комітету повернулися і відійшли від столу. Народ також повернувся задом до комісії і відійшов. Двоє генералів і полковник Кузнецов постояли біля стола самі хвилин зо три і пішли з лагера, як обпльовані.

Заряд і члени страйкового комітету зібралися у клюбі і вирішили написати до уряду прозьбу, щоб уряд вислав до нашого лагера урядову комісію із всеохоплюючими уповноважненнями розібрати всі наші скарги, розкриваючи довгорічне свавілля адміністрації і доручили це оформити комітетові. Комітет негайно взявся за ту нелегку роботу.

Адміністрація разом з московською комісією, приготованою Берією, розпочала через свої гучномовці застрашувати людей жорстокими репресіями.

Напруження між адміністрацією і третім страйкуючим лагером почало зростати дуже швидко. Якраз під ту пору з лікарні вийшов Воробйов і перебрав керівництво страйковим комітетом, а група бувших офіцерів, які раніше вислуговувались німцям, знову приготували змову. Та група змовників на чолі з відомим Борисенком, що в свій час вербував К…,[33] так само як і їх попередники на чолі з Ждановим, рішили зліквідувати страйковий комітет і закрити в ізолятор, а тоді запросити до лагера адміністрацію.

Але групі Борисенка, так само як і раніше групі Жданова, не пощастило зреалізувати своїх плянів. Наша всюдисуща невидима самодопомогова організація розкрила і ту змову. За кожним змовником комітет висилав трьох людей. Ці люди приводили в штаб комітету змовників разом з їх ножами, наготовленими для виконання наміченого схоплення.

До штабу комітету змовників приводили по одному. Духу у них виявилося не дуже багато. У штабі комітету їм чомусь відразу Бог мову відняв і в колінах стало не гаразд. Один тільки Борисенко тримався зухвало. 3 ним розмовляли там також «зухвало» на його «любимій» мові.

Всіх тих змовників відразу ж і звільнили, тільки одного Борисенка закрили в одній кабінці і поставили над ним варту.

Загальні збори політв'язнів заплямували змовницьку групу Борисенка і схвалили рішучі дії комітету по відношенню тієї групи. Багато людей, а зокрема руських, убачали у Воробйові свого Месію. Фетишування Воробйова дійшло до леґендарности. Він навіював силу духа і стійкости на багатьох віруючих у нього, як в непомильного і всезнаючого та всесильного надчоловіка. І це на деякий час зрівноважило психічні сили натиску адміністрації із силами страйкуючих. Авторитет Воробйова на той час був великий, але сам Воробйов уявляв його набагато разів більшим, ніж він був насправді. Отож величезне переоцінювання ним самим і його віруючими свого авторитету і недооцінювання окруження нашого, йому невідомого лагера, спричинилося до втрати почуття реальности. І це лягло в основу причин його величезних помилок, які виявилися і з'ясувалися пізніше.

Перший раз на загальних зборах каторжників виступив він не зі сцени клюбу, так як це робили всі, а з кінобудки по селектору. І це відразу не сподобалось деякій частині мислячих людей.

— Чи він не знає про те, що виступаючи по селектору, він ображає слухачів, чи може йому байдуже, як сприймають це слухачі, — чулися голоси наших каторжан.

Через кілька днів, генерал Семенов викликав Воробйова на переговори. Воробйов, не погодивши того питання навіть з комітетом, пішов до генерала Семенова на переговори. Переговори відбувалися метрів десять від вахти на території лагера. По одну сторону стола сидів генерал Семенов, а по другу — Воробйов, і більш ніхто не був присутнім на тих переговорах. Переговори протягнулись близько години. Всі каторжани з нетерпінням ждали закінчення тих таємничих переговорів метрів сто від них.

— Людям не подобаються оті секретні його переговори з генералом, — сказав до мене Л., який був одним із кращих діячів нашої самодопомогової організації.

— Добре, ми це врахуємо, — відповів я, — більше він не буде проводити подібних переговорів.

Після цих переговорів, Воробйов знову пішов до клюбу і знову з кінобудки по селектору доповів загальним зборам про свої переговори з генералом.

— 3 генералом говорив цілу годину, а нам доповів на відчепного про ті переговори за п'ять хвилин, — заговорили між собою каторжани.

— Та от і тих п'ять хвилин не говорив прямо зі сцени, дивлячись людям у вічі, а по селектору, щоб його ніхто не бачив і не ставив запитань, — сказав хтось інший.

— Якщо ще коли він сам піде на такі переговори, то треба буде сказати йому, щоб сюди до нас вже не вертався, а йшов разом з генералом за зону, — сказав хтось третій з каторжан.

Почувши такі відгуки каторжан про ті переговори, я зайшов до комітету і сказав:

— Народ ставиться з недовір'ям до таких переговорів. Бажано було б, щоб це більше не повторювалось, бо це може привести до непередбачених неприємностей.

— Так що ж, мені не довіряють? — з обуренням крикнув Воробйов.

— Справа переговорів з генералом — це справа загалу, отож загал і повинен вирішувати, хто і в якому складі має проводити переговори з адміністрацією, — відповів я.

— На сьогоднішній день, поки я голова комітету, можу обійтися без ваших порад, — гордо відповів російською мовою Воробйов.

— Ваш найбільший ворог — ваша гордість і зарозумілість і вам за це доведеться заплатити дуже дорого, — відповів я і вийшов з комітету.

Після того як я вийшов, Король і Шамаєв вдовбали йому в голову, що так чинити у нашому лагері не можна.

І відтоді Воробйов більше вже на переговори не ходив.

— Один з групи Воробйова відкрив собі контору у бувшому кабінеті оперуповноваженого Воронцова і веде там набір у якусь «Соціял-демократичну проґресивну партію» і видає своїм завербованим якісь квитки із штампом тієї партії, — доповів мені студент.

Поява того «конторського чиновника» новітньої «партії» мене розсмішила, але, не дивлячись на всю смішність тих політиканів з групи Воробйова, довелось нам з Таращанським і студентом обговорити ту справу і покласти їй кінець.

Довелось знову говорити з Воробйовим, щоб він закрив ту свою смішну «партійну контору». Воробйов відпекувався, що він про це нічого не знає, і наказав своєму поклонникові, щоб він більше тим не займався.

Незадовго після закриття тієї «партійної контори», однієї пам'ятної ночі мене розбудив сам Король і схвильовано сповістив мені таке:

— Оце тільки що відбулися таємничі збори у будинку контори, на яких було біля тридцяти чоловік. Ті збори таємно скликав Воробйов. І з доповіддю виступив також Воробйов. Він сказав таке: «Довольно играться в забастовку. Пора серьёзнее подумать о своём положении, а именно: лагерь нужно перевести на военное положение. Нужно создать отделения, взводы, роты, батальоны и полк. Наша задача сегодня — наметить людей в командный состав. Командный состав полка мы подберём из числа здесь присутствующих товарищей, а вот на командиров батальонов и рот мы должны назначить заочно из более авторитетных украинцев, ибо основную боевую силу в лагере представляют в основном украинцы. Задача нашего полка разоружить дивизион, освободить все лагеря Норильска, овладеть Дудинкой и пробраться на Большую землю. А там будет видно, что нужно будет делать дальше». Після тієї доповіді з присутніх сформували штаб полку і заочно призначили Панасюка, Загорулька і Кобзу командирами батальйонів. А вас, Сидорчука і Бухала — командирами рот. Оце сьогодні Воробйов буде викликати вас по одному і «офіційно» призначатиме на ті пости.

— Оце вже авантюра надзвичайної серйозности. Цей чоловік через свою самозалюбленість і буйну фантазію втратив елементарне почуття реальности. Сьогодні вранці ми його розвінчаємо з «командира полка» і з голови Страйкового комітету і покажемо йому його місце у лагері — зі злістю сказав я до Короля. — Ви, Костю, ідіть до себе і ведіть себе так, як би ніде нічого, а ми постараємось струсонути цим «фюрером» так, що йому відхочеться займатися тими авантюрами у нашому лагері.

Ситуація склалась дуже небезпечна і складна. Треба було діяти швидко і рішуче. Я післав одного свого підручного хлопця, щоб він негайно покликав до мене Загорулька, Панасюка, Кобзу, Бухала і Сидорчука. Всі прийшли стривожені таким вранішнім викликом. На зустрічі я сказав:

— Я оце вас викликав по надзвичайно важливій справі. Сьогодні вночі Воробйов скликав таємничу нараду в будинку контори. У тій нараді брало участь близько 30 чоловік бувших офіцерів-росіян. Вони там, під керівництвом Воробйова, організували штаб майбутнього полку, а нас оце шістьох заочно призначили командирами рот і батальйонів. Воробйов хоче наш страйк, організований на небувало високому рівні під усіма оглядами, завершити кривавою авантюрою. Він хоче кинути наш народ на чолі з нами на до зубів озброєний дивізіон, а сам з маленькою групкою у міжчасі втекти. Для тієї мети в нього є вже поштатний військовий уніформ з погонами капітана. Такий же самий одяг є вже і в його найближчих товаришів. Вони розробили оперативний плян, який в основному спирається на зриві котельні під самим дивізіоном і на нашу живу силу. Отже ми цей їх авантюристичний плян сьогодні вранці анулюємо і того леґендарного Воробйова з його ореолом слави розвінчаємо як «полковника» неіснуючого полку, так і з голови Страйкового комітету. Оце зараз ми всі разом ідемо у штаб комітету. Говорити з Воробйовом я буду сам, а ви лише, де треба, будете мене підтримувати.

Та, вийняткової ваги несподіванка сильно стривожила усіх моїх слухачів. Звідти ми пішли до штабу Страйкового комітету. У штабі був тільки один Шамаєв.

— Что случилось, ребята? — запитав він.

— Нам треба Воробйова по надзвичайно важливій і невідкладній справі, — сказав я.

— Я заступник Воробйова, отже всі справи торкаються мене не менше, ніж Воробйова. Говоріть, в чому полягає та ваша справа? — з відтінком зачепленої амбіції сказав Шамаєв.

— Ні, говорити по тій справі тільки з вами одним недоцільно, треба обов'язково, щоб був Воробйов.

— Федя, иди позови Воробьёва. Скажи ему, что его ждут люди, — розпорядився Шамаєв.

— Здравствуйте. В чем дело? У кого это такая нетерпежь? — невдоволено і гордо сказав Воробйов.

— Це ми такі нетерпеливі, насмілились із самого ранку вас тривожити, — відповів я.

Воробйов глянув на мене зверхнім поглядом і, відвернувши голову, підкреслюючи таким чином свою зневагу до мене, запитав:

— Так в чём же дело?

— Нам стало відомо про те, що цієї ночі ви робили таємничі збори і на цих зборах утворили штаб неіснуючого полка, а нас шістьох, присутніх тут зі мною, неузгіднивши з нами, назначили командирами неіснуючих рот і батальйонів. Отже ми прийшли насамперед запитати вас, хто давав вам право займатися у нашому лагері такими зверх безглуздими авантюрами? Хто дав вам право заочно затягувати нас у ту авантюру? Ви хочете високо організований страйк перетворити на криваву авантюру?!! Ви хочете наш народ кинути в жертву на скоростріли тільки для того, щоб втекти від того народу, щоб втекти з лагера? Це підло і дуже підло з вашого боку! Зрозуміло? Отже негайно, в цю ж хвилину, скличте всіх тих людей, які були на тій вашій таємній нараді і в присутності всіх їх і нас шістьох об'явіть їм про те, що це все, про що ви розмовляли, анулюється. Зрозуміло?!! — у піднесеному тоні сказав я.

— А кто вы такие? Какое вы имеете право приказывать, что я должен делать?!! — владним тоном зареаґував Воробйов, — ведь не вы, а я являюсь председателем Забастовочного комитета. Понятно вам?

— Віднині ви є авантюрист номер 1. Зрозуміло? Отож робіть те, що ми вам говоримо, і то швидко, бо якщо ми почнемо це робити, то вам прийдеться дуже дорого розплачуватися за ту авантюру.

Воробйов глянув на мене сповненим ненавистю поглядом і, повернувшись до своїх прибічників, сказав:

— Идите, позовите всех этих людей, пусть придут в клуб на галерию.

Вони також кожен зокрема глянули на мене ворожим поглядом і вийшли.

За хвилин тридцять всі «офіцери» неіснуючого штабу полку були зібрані на ґалереї нашого клюбу. Більшість з них були власовці, лише тільки один був майор міліції, який мав призначення бути в неіснуючому полку польової жандармерії (з відомих причин їх прізвищ я тут не називаю).

Всі вони були пригнічені. Воробйов також сидів з опущеною головою в оточенні своїх полковників і чекав невідомо чого, знаючи лише, що настане щось неприємне.

В силу обставин перервати ту хворобливу мовчанку і надати відповідний хід тій справі, із-за якої ми тут зібралися, довелося мені.

— Ми сюди зібралися з приводу ваших «таємних» зборів, які ви, під керівництвом Воробйова, робили цієї ночі у бувшій конторі адміністрації. Слово по поводу тих таємничих ваших «зборів» надається Воробйову. Прошу встати і з'ясувати ту вашу жалюгідну затію так, щоб більше до того питання нам не повертатися.

Воробйов помаленьку дуже неохоче піднявся і, не дивлячись на людей, сказав:

— Поскольку всё то, о чем мы с вами разговаривали в эту ночь, стало известно тем, кому не должно было быть известным, прошу считать, что ничего этого не было. В силу сложившихся обстоятельств, мы вынуждены отказаться от своих планов. Вы меня извините, ребята, что у нас вышло с тем всем так некрасиво, — сказав Воробйов і сів.

— Просимо вас, товаришу Шамаєв, зараз же скликати загальні збори каторжан і оповістити їм про те, що у зв'язку з недугою, товариш Воробйов просить, щоб його звільнили з посади голови Страйкового комітету. Так же тов. Воробйов? — повернувшись до Воробйова, запитав я.

— Так, я мою руки от всего того, что здесь делается, — сказав Воробйов, до краю ображений.

— Мы также не считаемся членами комитета. Мы больше не хотим с вами иметь ничего общего, — заявили ті шість членів Страйкового комітету з числа руських товаришів Воробйова на чолі з Морозовим.

Ось так і виник політичний кризис нашого Страйкового комітету. Із числа п'ятнадцяти членів комітету, сім чоловік на чолі з головою Воробйовим подалося до димісії. Треба було на їх місце негайно підібрати кандидатури і висунути їх на затвердження загальним зборам.

Оце так безславно закінчилась кар'єра «леґендарного» Воробйова та його полковників.

3 ґалерії всі вийшли мовчки, не озиваючись один до одного жодним словом. Воробйов з шістьома своїми вірними друзями пішли в напрямку двоповерхового бараку, де він тоді жив, Шамаєв з Королем і останніми членами комітету пішли до штабу, щоб написати порядок денний для загальних зборів. Я з своїми шістьома друзями вийшов на вулицю для обговорення того, що ми зробили. Всі були здивовані з того, що так легко вдалося розвінчати Воробйова і його групу авантюристів.

Попрощавшись із своїми товаришами, я пішов до Таращанського і студента.

— Як же ж ви там розправились із тим «полковником»? — іронічно запитав Таращанський.

Я оповів Таращанському і студентові все від початку до кінця про всю ту справу «полковника» і його «штабу». Все це скидалось в однаковій мірі як на трагедію, так і на комедію, а вірніше кажучи, та комедія з полком, задумана Воробйовим, спрямована була на страшну трагедію, але ми її відвернули з того фатального напрямку у сторону комедії.

Звичайно, для лагерної адміністрації та беріївської московської комісії краще було б, коли б це все закінчилося трагедією.

— Що ж, треба нам зараз намітити людей до комітету на місце воробйовців, — сказав Таращанський.

— Своїх людей із самодопомогової організації ми туди висувати не будемо, на це немає ніякої потреби. Ми повинні висунути кандидатів у комітет таких, які найкраще себе зарекомендували у період страйку, — сказав я.

— А чому б нам не направити своїх до комітету? — запитав студент.

— Якщо ми можемо керувати всією діяльністю комітету і контролювати її за посередництвом Короля, то навіщо направляти туди своїх людей? Від того комітет справніше працювати не буде, — відповів я.

Після тих коротеньких дискусій ми намітили шість кандидатур до комітету і шість чоловік із своїх, які мали на загальних зборах висунути їх. І одночасно своїми каналами дали настанови самодопомоговій організації активно підтримати на загальних зборах намічені і висунуті нами кандидатури.



1952 рік — був роком перших значних схваток каторжан… | За східнім обрієм (Спомини про пережите) | Самодопомогова організація у період страйку…