home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Десь серед літа нас посадили у довгий ешелон…


Десь серед літа нас посадили у довгий ешелон червоних товарних вагонів, і наш поїзд рушив із столиці України на далеку Північ. У кожний вагон нас напхали по 60–70 чоловік. У вагонах було так тісно і задушливо, що люди аж вмлівали. Кожного ранку старший конвою із трьома-чотирма конвоїрними відмикали вагон і, переганяючи нас із однієї половини вагона в другу, лічили, щоб упевнитися чи ніхто не втік. На провірку конвоїри приходили завжди із дерев'яними молотками. Тими молотками вони в першу чергу простукували кожного в'язня під час провірки, а пізніше обстукували ними стіни вагонів і підлогу, щоб хтось не підготував утечі.

Найстрашнішим у таких етапах були саме оці провірки. Під час провірок завжди комусь одному чи двом відбивали легені чи печінки. І тим знущанням найбільше «славився» вологодський конвой. І вони тим пишалися. Наш ешелон каторжників нарешті прибув на місце призначення над Білим морем, 30 кілометрів у сторону від Архангельська.

Це місто було побудоване на трясовині. Ходили там тільки по високих дерев'яних тротуарах. Там був великий табір військовополонених німців. Вони всі ходили у військових уніформах. Їх годували так, як солдатів. Словом, вони були упривілейовані.

Нас кинули разом з кримінальними злочинцями і рецидивістами. Їх було значно більше, ніж нас. А всіх нас у тому таборі було близько 12 тисяч. Розпочалися грабунки і розбої. В основному там лютувала банда під назвою «Чорна кошка». Верховодив нею молодий стрункий жид із Києва. Він завжди ходив гарно одягнений. Розмовляв тихо, спокійно і мало, а діяв дуже рішуче. Перед ним тремтіли всі бандити, злодії і всякого роду вбивці.

Продуктів і всякого роду одягу найбільше було у прибалтійців, а зокрема в естонців. Їх і почали в першу чергу грабувати. Група Кіндзелюка отаборилася у одному кутку барака і мужньо захищалась від усякого роду нападів тих кримінальних банд. Я також тримався тієї групи. Окремі люди серед них були мені знайомі по підпіллю. Білоцерківську групу ми також залучили до себе. На нас нападали тільки тоді, як ми десь одинцем відлучалися від групи. Такий напад у відлучці був звернений і на мене. 3 мене хотіли зняти піджака. Я захищався. І мені тоді голову розбили.

Пізніше нас почали гонити на роботу. Робота була страшна. Нас під зброєю заганяли по пояс у воду викидати водорослі. Вода була холодна. Годували нас однією кропивою і кислим та гливким хлібом. Словом, почалась жахлива каторга. Але двох хлопців зробили втечу і відтоді нас перестали виводити на роботу.

Через два місяці нас посадили на корабель у трюми, і корабель вирушив у Біле море. По Білому морю корабель плив рівно, а в Берінговому — почалась качка. Почався пронос і рвоти. Я тяжко захворів. У Карських воротах почався страшний шторм. Корабель став на якорях. Нами кидало так, що ми просто зсувалися із нар і падали наниз. На якорі ми простояли дві доби. Пізніше шторм трохи притих, і наш корабель вирушив у Льодовитий океан.

Із харчуванням у дорозі було дуже погано. Конвой усі продукти на весь трюм віддавав блатним. Блатні забирали собі весь цукор і все інше, що було кращого. Нам лише іноді кидали, як собакам, по шматочку сухаря і час від часу давали трішечки якоїсь поганої баланди. Запобігти тому лихові ми не могли, тому що були ослаблені тою морською недугою, проносом, а найгірше те, що ми не були відповідно згуртовані й у нас не вистачало рішучости. Морську недугу я переносив дуже важко.

Час від часу нас виганяли на палубу для провірки. Оце тільки тоді ми бачили той Льодовитий океан, що із своїми атакуючими нас величезними, як гори Карпат, льодовиками, виявився найжорстокішою вершиною цього всього. Все це пригнічувало, тиснуло і підкреслювало нашу немічність супроти тієї жорстокої стихії, яка стала спільником наших карателів, які також не менше від стихії океану холодні, жорстокі, огрубілі, безпощадні.

На дев'яту добу тих наших неймовірних страждань, корабель увійшов у гирло ріки Єнісею і пішов нею уже рівно.

Приблизно 300 кілометрів від океану у порті Дудінки наш корабель «Діксон» причалив. По команді конвою ми розвантажились і нас відвели у лагер. Нас зустріла адміністрація лагера і обслуга лагера з битовиків. Обслуга зустрічала нас із палицями в руках. Начальник спецчастини зривав сургучові печатки із справи кожного в'язня, розглядав її, а тоді перепитував кожного його персоналію і одночасно звіряв усе те із записами у його справі. Пізніше своєму підручному битовику велів писати номер справи на піджаку, на плечах і грудях, на штанах вище колін і на шапці. Номер моєї справи був «Д-288». Цей номер вималювали у мене на плечах, на грудях, на ногах і на лобі, і від того часу для адміністрації моє прізвище й ім'я перестало існувати. Для них існував лише номер моєї справи «Д-288».

— Забирайте «Д-288», — крикнув начальник спецчастини.

— «Д-288», бегом сюда, — заверещав відгодований битовик, який був призначений адміністрацією лагера комендантом. Я підійшов до нього. Він пронизливо подивився на мене і після короткої павзи, піднявши свою палицю аж під самий ніс, сказав:

— Понюхай, добре понюхай, чем это пахнет, зто единственное лекарство от всех ваших болезней, притворств и капризов. Понял?!! — закричав комендант.

Я мовчав. А комендант закричав ще дужче:

— Понял?!!

Я непорушно мовчав.

— Повернись! — крикнув комендант. Я мовчки повернувся до нього спиною. Комендант у ту ж мить штовхнув кінцем своєї палиці мені межи плечі, і я впав носом у землю.

— Заберите его, — гукнув комендант на своїх помічників, призначених ним старшими днювальними бараку.

— А куда его? — запитав якийсь днювальний.

— В пятый, правая секция, — сказав комендант.

— Иди сюда, — владно крикнув якийсь мордай з якимись страшними наколками на грудях і руках. Я слухняно підійшов до нього.

— Ты, наверно, русского языка не понимаешь, да, не понимаешь? — і в ту ж мить вдарив мене по лиці. — Вот так мы вас, фашистская сволочь, будем учить русскому языку. Иди вперёд.

Я мовчки пішов по його команді вправо, вліво і так прийшов у п'ятий барак, у праву секцію.

— Понял, что это только цветочки, ягодки будут потом, — погрозливо сказав днювальний і вийшов.

Секція була велика. Туди помістили тоді 120 каторжників. Раніше від мене туди привели чоловік тридцять. Всі вони мовчки лежали на верхніх нарах, голови підводили тільки тоді, як приводили когось нового.

— Отак вона і почалась та каторга, — хтось сказав сам до себе і, тяжко зітхнувши, знову замовк.

— Так почалась, а коли вона закінчиться? — згодом хтось уже інший прорік.

— Все, що має початок, матиме і кінець, — у філософському стилі хтось відповів.

І знову запала довга мовчанка. А секція все наповнювалась і наповнювалась новими людьми з нашого етапу. Після прийняття етапу принесли нам до секції, хліб, як глину, і суп з гички від буряків. Все це для нас було дуже смачне і ми швидко спорожнили свої миски. Після обіду повели до лазні у жіночий лагер. Жінки приглядалися до нас, усміхалися, запитували звідкіля нас привезли. Під впливом їх усмішок і ласкавої мови всі немов ожили. Очі засвітилися радістю і обличчя пом'якшали, облагороднились. Пішла розмова. А наглядачі кричали, забороняли розмовляти, загрожували, але жінки на них не звертали ніякої уваги. Після лазні розпочалась комісовка. Лікарі обмацували тіло на животі, грудях, із-заду, наче на ярмарку купці — худобу. Після обмацування ставлять у санкарточці категорію I, II і III. 3 першою категорією забирали на найтяжчі роботи без усякого огляду на атмосферні умови. Другу категорію практично також підрівнювали до першої. Лише третя категорія мала деякі поблажки, пільги. Їх брали на легші роботи і якщо температура падала нижче 33 градуси, то їх не виводили на роботу. А на Заполяр'ї взимку дуже часто температура тримає нижче сорока по два і три тижні. Отже в такі морози третя категорія лежить на нарах.

Мої кості тоді були обтягнуті лише тонкою шкірою і тому мені без найменших вагань поставили третю категорію і призначили в ОП на поправку.

Рядом з медкомісією сиділа адміністрація лагера і представники шахт, рудників і кар'єрів з Норильська. Вони відразу там же на комісовці підбирали собі дармову робочу силу. Людина там була ніпочім, цінилися лише мускули, ступень працездатности і більше нічого. На таких дистрофіків як я, дивилися як на хлам, ні до чого не придатний.

Настав вечір. Пройшла провірка по бараках. Задзвонили на одбой. Всі, хто в чому ходив, у тому і ліг на голих нарах відпочивати.

Довго я не міг заснути. У голову роєм вривалися думки і розшарпували мій втомлений розум.

— Оце оту систему лагерів породив комунізм, Комуністична партія. Оце і я боровся, страждав і обожнював оту найстрашнішу на нашій плянеті систему, систему смути, систему найстрашніших і безмежних людських страждань, в яких люди з'їдають одні одних, не усвідомлюючи навіть того, що вони роблять, — думав собі я сам про себе і нікому не говорив про те, що я сам боровся за комуністичні ідеї, вважаючи їх за вершину людського щастя, добра і краси.

У таких мутних роздумах я і заснув.

На другий день після сніданку мене викликали з речами в санчастину і помістили у барак ОП. Там давали постіль і трохи краще годували. Через декілька днів мені запропонували іти до дріжджеварки варити дріжджі (на Заполяр'ї кожного дня в'язням давали по 100 грамів варених дріждів від цинги). Я пішов.

Завідуючим дріжджеварки був битовик. Цей битовик ставився до мене вийнятково по-людяному. Він кожного дня приносив мені з кухні щось кращого поїсти. 3 ним дружив комендант, той самий, що приймав мене і поселяв наш етап.

Одного разу у присутності того коменданта, зараз уже й сам не пам'ятаю у якій ситуації, я вжив вираз «чесне слово». Комендант, почувши те слово, розреготався на все горло, а я дивився на нього, як теля, не знаючи зовсім, із чого він так регоче. Нареготавшись досхочу, він підійшов до мене і, поклавши свою руку мені на плече, сказав:

— «Чесне слово» в этой системе не ценится, оно не в моде. Тебя с этим твоим «чесним словом» заклюют, затопчут. Понял?!! Здесь, если ты хочешь, чтоб тебе верили и считались с тобой, нужно говорить вместо честного слова «… я буду говорить правду». Вот тогда тебя все будут считать за своего человека и будут с тобой считаться как равные с равным. Если хотишь выжить здесь, запомни зто все хорошенько и быстро перестраивайся. Понял?!!

— Понял, — відповів я і також розреготався. Мені дуже кумедно звучали ці їх правила поведінки. Вони такі слова як «вор чесняга», «центровик» вимовляли з такою повагою, наче б це були якісь чинні титули, як, приміром, доктор чи академік. Тут люди пишалися тим, чого треба було б соромитись, і навпаки, соромились того, чим треба було б пишатися. І саме такі люди швидко знаходили спільну мову з лагерною адміністрацією і були з нею заодно.

Місяць пролетів дуже бистро. В ОП зробили комісовку. Після такого самого обмацування категорію залишили мені третю, але з ОП виписали в робочу бриґаду третьої категорії.

По суті, роботи в Дудінці для нас не було. Час-від-часу водили в порт розвантажувати кораблі. А найчастіше заставляли переносити цементні бльоки по 33 кілограми. Ми їх переносили з місця на місце метрів триста. Це була зовсім дурна робота, задумана тільки на те, щоб знущатися над нами. Для дистрофіків це була просто непосильна робота.

Незабаром я попав на етап у Каєркан. Там відкривали три великих вугільних шахти 19, 18 і 16-ту. І одночасно будували лагер. Людей було мало, так що і нашу третю категорію загнали в шахту. Умови були жахливі. Бараки холодні. Стіни пообмерзали льодом. Постелі не давали. Води не було. Тою водою, що ми топили із снігу у своїх котьолках, нам вистачало лише розмазати вугільний пил на своїх обличчях, щоб стати ще страшнішими, ніж перед вмиванням. У лазню водили за зону табору раз на десять днів. Там вода була також зі снігу і тому нам видавали тільки по одному тазикові води і на плече кожному клали по 30 грамів рідкого як мазюка, мила. Одного тазика води вистачало розмалювати вугільним пилом все тіло. На роздягання, «миття» і одягання давали нам всього 15 хвилин. Отже з лазні виходили ми ще страшніші, ніж ішли у лазню. За два місяці я до того вибився із сил, що вже не міг переступити через залізниче полотно. Ноги зовсім відмовлялися ходити і з роботи мене вели попід руки. Такий стан був не тільки зі мною. Таких людей там називали «доходягами». Отож «доходяг» з кожним днем все збільшувалось і збільшувалось.

За 46 діб перебування у камері смертників у мене сильно притупилась пам'ять і ослабла сприйнятливість інформації, а за ті страшні роки дистрофування пам'ять майже зовсім пропала, а сприймання інформації дійшло до нуля. Я став тупий, як пеньок, нездібний написати в толк жодного речення. Від дистрофії збереглись тільки крайньо наглі, підлі медики та кухарі. На «доходяг» всі дивилися із презирством, як на безсильних людей, які не варті навіть і найменшої уваги. Отупіння у мене дійшло до такої степені, що я став зовсім байдужим до всього. Мене тоді не радувало життя і не лякала смерть. Я твердо пам'ятав тільки те, що ні в яких ситуаціях я не повинен зробити нічого такого, що суперечило б моїй совісті, що б робило мене негідником самого у собі, щоб мені не було соромно самому перед собою за свої вчинки. За це я думав навіть і в найтяжчі хвилини свого життя. До думки про мене інших людей я вже тоді був байдужий.

На комісовці мене знову призначили в ОП. Тоді я вже буквально валився від найменшого подиху вітру. Я не мав сили навіть вилізти на верхні нари. Тим разом на ОП мене потримали два місяці. І просто з ОП вивезли знову у Дудінку.

В Дудінці ми працювали на будівництві. Робота була важка, але значно краща, ніж у шахті. І побутові умови були там незрівняно кращі, ніж у Каєркані.

Навесні 1946 року нас вивезли у Норильськ на БОФ. Це 120 кілометрів від Дудінки і 22 кілометри від Каєркана. Лагер БОФ приліпили на схилі гори, на якій було запляновано побудувати найбільшу в Европі збагачувальну фабрику, яка буде збагачувати кольорові метали, а особливо мідь, запасів якої в Норильську дуже багато. Оце ж ми, каторжники, кайлами і тачками метрів 300 вище нашого лагера, розрушували ту гору і робили вертикальну планіровку під БОФ. Робота була не легка. Дванадцять годин кожного дня, без вихідних, довбали кайлом вічну мерзлоту і возили її тачками за сто і більше метрів. Іноді там покривали нас густі хмари запахом якоїсь драгвини і від того ставало моторошно, а іноді хмари проходили нижче нас і тоді витворювалось таке враження, наче б ми відірвані від землі.

На БОФ-і нашими бриґадирами були вже не битовики, а політичні, а точніше кажучи, колишні коменданти шуцполіції. Це вже є така порода людей, які немов цепні собаки, служать своїм господарям, які б вони не були і звідкіля б не появилися на наших землях. Раніше служивши фашистам, били комуністів, а зараз служать комуністам, б'ють і знущаються над тими, за рахунок яких можна вижити. Отож ту саму «породу» і тих самих людей, не гребуючи, взяли собі на службу і чекісти. «Мабуть, поліцейщина також професія, яка потрібна при кожному ладі. І по своєму дусі всі вони однакові, і тому у всяких ситуаціях вони між собою швидко знюхуються», — думав собі я.

Бриґадиром нашої бриґади був бувший комендант шуцполіції в Харкові по прізвищу Шостак. Це був добре відгодований і вийнятково дуже сильний бандит. Він просто ломом бив і калічив своїх роботяг. Адміністрація лагера давала їм повну свободу бити і знущатися над нами так само як це раніше їм давали ту свободу гестапівці. На кухні кожного бриґадира годували, як кабана, за рахунок недодавання належної норми харчів всій його бриґаді. Адміністрація називала це «горлове».

— Горлове берёшь — гавкай, бей, но план давай, — говорило лагерне начальство бриґадирам.

Цей самий Шостак одного разу, побачивши, що я стою, обійшов з-заду і так вдарив ломом по спині, що я два дні ходив зігнутий буквою «Г» і думав було, що так і назавжди залишуся зігнутим.

Навесні 1947 року групами по 40 чоловік нас почали перевозити на 25-ий лагер. Цей лагер був недалеко 25-го заводу і мабуть тому мав той номер. Навпрост від БОФ-а він був усього кілометрів п'ять.

Зустріч із 25-м лагером випала нам дуже неприємною. Під самою вахтою лагера стояло три підводи з померлими. Наглядач-вахтьор вийшов з вахти з ломом у руках, виліз на підводу, оглянув трупи, провірив «бирки», прив'язані до ніг трупів. І тоді, зовсім бездушно, пробивши ломом кожному трупові груди і череп, зліз і, підійшовши до нас, сказав:

— Вот смотрите, это для вас единственный путь на свободу. Другого пути нет. Запомните себе это навсегда. Поняли?!!

Ми всі, спустивши голови, мовчали.

— Поняли?!! Я спрашую вас, — крикнув вахтьор.

Але й тим разом ніхто з нас не підняв голови і навіть не глянув на того нелюда.

У міжчасі прийшов черговий офіцер по лагеру з двома наглядачами і, забравши від начальника конвою наші справи, почав нас викликати по прізвищу, і допитавши ким, коли і на скільки осуджений, після обшуку пускав у лагер.

На другий день нас розбили по бриґадах і вивели на роботу. І знову таке ж саме кайло і така ж сама тачка на одному колесі. І знову така ж сама вертикальна планіровка. Тільки вже не в горах, а в долі, і не під БОФ, а під завод цегли.

Нашим бриґадиром був Мелешко з Корсуня. Також комендант шуцполіції. І також здоровий і добре відгодований. Правда, Мелешко трохи більш від Шостака кричав на людей і трохи менше від нього бив. На 25-ий лагер я прийшов дистрофіком третьої степені. Сил не було, а робота була важка. Через десять днів нас повели у лазню. У лазні я втратив свідомість і впав. Мене віднесли в санчастину, а звідти у лікарню.

— Що це трапилося зі мною? — запитав я лікаря.

— У тебя пониженная температура, ты был уж очень близко смерти.

У нашій палаті всі були дистрофіки третього степеня. Дистрофіки завжди розмовляють тільки про їжу.

— Вот сегодня повар молодчина, как повернул черпаком со дна, смотрю, а там целая голова с рыбы. И жирная попала голова, я так хорошо покушал, — оповідав якийсь русак.

— О, это хороший парень, мне набрал целый черпак картошки, — сказав білорус.

— Он вообще хороший человек, не то, что там рябой, — сказав узбек.

— Ребята, кто мыло забрал с туалета?! — увійшовши у нашу палату, запитав санітар.

— У нас эстонцев нету и вообще прибалтийцев нету, так что мыла в нас некому кушать, — відповів русак.

— Действительно, какой-то дурный народ эти эстонцы. Как уж работает, то работает один за десятерых, а как попадёт в больничную, то уж прёт это мыло, пока и не подохнет, — сказав білорус.

— Эстонцы укорачивают свои мучения и издевательства над ними мылом, а русские и белоруссы отрубывают себе пальцы на руках и на всю жизнь остаются калеками, — сказав узбек.

— А что делают хохлы? — з іронією запитав русак.

— Что делают хохлы? Вот в нашей бригаде один очень спокойный и вежливый хохол вылез из котлована и сказал: «Я больше в котлован не пойду!» К нему подошел бригадир и спросил: «Не пойдёшь?» и ударил его по лицу. Хохол молча схватился руками за лицо и отошел. Бригадир закурил папиросу и сел возле котлована. А хохол взял кайло и тихонечко подошел и так стукнул этого бригадира, что тот прямо полетел в котлован, а с котлована его вытянули уже мёртвым, — вот что делают эти хохлы.

— Так зто же сделал не хохол, а западник, бандера, — відповів русак.

— Разве западник, бандера — национальность? — запитав узбек.

— А чёрт их знает, кто они такие, но зто не хохлы. Хохлы живут в Полтавской области, — відповів русак.

Оце цілий місяць я лежав у лікарні і терпеливо слухав кожного дня отакі розмови. У бриґаді люди завжди сильно потомлені, голодні і тому мовчать, а в лікарні трішечки відпочили і відразу заговорили.

Із лікарні я знову повернувся у ту ж саму бриґаду Мелешка. І знову почалося все по-старому. У 25-му лагері було більше 4000 каторжан. Около 70 % — це були молоді хлопці, із західніх областей України, в основному бувші стрільці, підстаршини і старшини УПА.

— Раніше ті люди зі зброєю у руках виступали й іноді перемагали на тисячу разів сильнішого від них ворога, а зараз оті мелешки, які раніше служили гестапівцям, а зараз служать чекістам, безкарно лають їх і б'ють. Чому це так? — питав я сам себе, — де ділася відвага і безстрашність тих людей і де взялася сила отих прихвостів, які вислуговуються всім, хто тільки їх за те годує.

Ті роздуми не давали мені спокою. Мені хотілося розкопати причини того всього і повернути тим людям їх загублені сили духа і тіла. «Я ж політик, я ж організатор, з неабияким досвідом, — думав собі я, — хто ж інший, як не я, повинен взятися за ту справу і повернути тим людям їх власну силу духа і тіла».

Від того часу я почав приглядатися до людей, вивчати їх минуле і сучасне, заглядати у тайники їхніх душ і добре зважувати, що саме той чи інший чоловік зможе зробити у тих умовах для того, щоб зберегтися морально і фізично самому і допомогти це зробити своїм найближчим друзям.

— У першу чергу, — думав собі я, — треба організувати керівний мислячий центр. А тоді разом уміло добре все обміркувавши, поволі не спіша, з розглядкою і розумом іти донизу, до рядового стрільця УПА.

Декілька років я уже добре знав Дячишина Михайла, оце з ним і почав вести розмову про той свій задум. Дячишин на це відгукнувся співчутливо, але він був замало ерудований, щоб його можна було залучити до організаційно мислячого центру. Він був кравцем за фахом. А кравці до війни в Галичині були півінтеліґентами. Однак серед кравців Дячишин проводив підготовчу роботу досить уміло й успішно. Влітку з Каєркана привезли одного мого друга ще з Київської пересилки — Таращанського. Він був старший від мене на десять років і мав вищу освіту. Осуджений за ОУН, Таращанський мені підходив до тієї справи, але він весь час мріяв про втечу. Прийшлося прикласти чимало зусиль, щоб вивітрити з його голови ті нереальні мрії про втечу. А тоді щойно говорити з ним по суті. Крім нього, я вів ще підготовчу роботу з одним колишнім студентом і колишнім членом обласного проводу ОУН. Цей чоловік був молодшим від мене на сім років. По своїй удачі він був дуже делікатним, інтеліґентним чоловіком. Але в громадській діяльності був недалеким. У тому пляні Таращанський його перевищував (дійсних прізвищ, місця народження і фаху тих двох людей я на всякий випадок, тут не подаю. 3 яких саме причин я так роблю, гадаю, що читачам зрозуміло. Студента я так і буду називати студентом).

Після відповідної підготовки й обоюдного узгіднення, я познайомив Таращанського із студентом і тоді ми домовилися, коли саме зійдемося, щоб спільно обговорити і узгіднити загальний детальний плян нашої діяльности в умовах лагера.

На умовлений день ми зійшлися до кабінки Таращанського (у силу службової необхідности, Таращанський жив в окремій кабінці). Після короткої неофіційної розмови ми перейшли до справи, ради якої туди прийшли. Із основною доповіддю виступив я і сказав:

— Дорогі друзі! На нашу долю припало попасти в оцей страшний смут на саме дно найтяжчих страждань. Нас, каторжників, привезли сюди біля 14 тисяч, і ось всього через три роки нас залишилось близько 8 тисяч, з яких багато є калік і напівкалік. Останні, заморені голодом, холодом, непосильною працею і безперервними тяжкими знущаннями, відійшли від нас у вічність і ніхто з їх рідних не знає і не знатиме, де їх могила. І ніхто не поплаче над їх могилами і не помолиться Богу. Такий сумний кінець чекає нас усіх і саме це нагадує нам те, що кожного дня з нашого лагера вивозять нашого брата по 6–7 чоловік мертвими десь під Шмітюху (гора Шмідта). У тому тяжкому нашому горі нам ніхто не допоможе, якщо ми самі собі не допоможемо. А допомогти самі собі ми можемо і зобов'язані це зробити. Як же ми можемо самі собі допомогти? Насамперед ми повинні у нашому лагері розшукати найкращих наших людей і зібрати якнайдетальнішу інформацію про їх діяльність на волі, про поведінку на слідстві і в суді і, нарешті, про їх поведінку в лагері. Якщо всі ті показники виявляться хорошими, тоді ми тих людей повинні дуже обережно готувати до залучення у нашу самодопомогову організацію, яка повинна охоплювати всі ділянки лагерного життя і вміло та своєчасно реаґувати на все, що робить ворог, у напрямку винищування нас, як морально, так і фізично. Насамперед ми повинні у тих людей розбудити їх приспані внутрішні духовні сили і загострити почуття особистої і національної гідности, а тоді вже розвивати бесіду по поводу того, що нам треба далі робити.

«Бесіду треба вміти організувати так, наче б вона виникла сама по собі, і свого співбесідника спонукати до того, щоб він сам почав над тими питаннями творчо мислити, а нам треба лише його творче мислення спрямувати на те, заради чого ми розпочали ту бесіду. Таким людям, у яких є розвинутий нахил до самостійного мислення, ніколи не треба накидати своєї готової думки, хоча б вона була навіть і найкращою. Працюючи з такими людьми, треба дуже вміло розвивати і спрямовувати їх мислення у такому напрямку, щоб вони самі дійшли до того висновку, як треба. Оце тільки таким чином ми зможемо виховати самостійно мислячих людей і тоді вони кожне завдання будуть виконувати з душею і вийнятковою ретельністю, бо таке завдання вони уважатимуть не накинутим зверху, а виплеканим ними самими, їх розумом. 3 таких людей ми повинні створити міцний хребет нашої організації, які б уміли керувати тими, які ждуть від них готових вказівок, для яких вони є найбільшими авторитетами.

«Підпільні організації у Польщі, як комуністична, так і націоналістична, хворіли однією і тією самою недугою. Вони недооцінювали величезного значення підбору зверхника для підвладних і підвладних для зверхника. Ми у свою зовсім скромну організацію, яка має на меті лише самозахист від свавілля ЧК і їх підсобників у характері бриґадирів, нарядників, начальників колон і культоргів, тих же самих, що раніше були підсобними гестапівців, повинні поставити на вищий рівень від усіх донині існувавших організацій. Ми повинні кожну клітинку нашої організації зорганізувати так, щоб підвладні шанували і любили свого зверхника, щоб він був їм їх найближчим другом у всіх ланках їх особистого і громадського життя. І щоб зверхник також любив і поважав своїх підвладних, як найкращих друзів. Отже кожний чоловік, охоплений нашою організацією, повинен створити собі організаційну клітину з таких людей, які найбільше його поважають і люблять, але раніше, ніж їх залучити до його клітини, ми самі своїми каналами повинні перевірити, чи це справді так, і зібрати про тих людей відповідну інформацію (по питанню залучення людей у нашу організацію у нас, у центрі, існував закон «вета». Якщо хтось один з нас не давав своєї згоди на прийом того чи іншого чоловіка, то його вже й не приймали). Одному чоловікові може підпорядковуватись від трьох до п'яти чоловік, але між собою вони не мають права знатися по лінії організації. По організаційним питанням кожний з них має лише одного свого любимого зверхника і більш нікого. Ось так, на мою думку, повинні ми розпочинати свою роботу.

«Кожний чоловік, охоплений «організацією самодопомоги», повинен бути культурним, вихованим, чистоплотним, як у фізичному, так і в моральному відношенні, і чуйним до горя інших. Ми повинні набратись мужности самим фізично захищатися перед сваволею адміністрації взагалі, а від їх підсобників і з середовища в'язнів, зокрема. На їх грубі зневаги ми будемо відповідати тонкими, але гострими зневагами, а на їх застосування сили ми будемо відповідати організованою ще більшою силою. Ми повинні приборкати їх свавілля і ми приборкаємо, якщо тільки візьмемося за ту справу всією душею. А взятися за це ми зобов'язані самі перед собою, перед своїм народом і перед усім святим на землі. Ми не повинні більше терпіти жодної образи, жодного удару, нанесеного нам чи будь-кому в нашій присутності. Все, що ми робимо на виробництві, ми повинні робити добротно, бо це якнайкраще свідчить про нас самих. Але віднині ми не повинні працювати на непосильних нам роботах і в невідповідних до тієї чи іншої праці умовах. Покараним нашим людям за те, що вони згідно наших вказівок захищалися перед свавіллям, ми повинні допомогти з усіх сил. Насамперед, такі люди не повинні бути голодними. Ми зобов'язані організувати їм як моральну, так і матеріяльну підтримку. Матеріяльну підтримку можуть дати наші люди з помивочної майстерні і з лікарні, а моральну — повинні давати всі. Якщо бриґадир вдарить когось одного і в ту ж мить на нього наскочить вся бриґада і, відлупивши добре, запхає його під нари, то вважайте, що ми вже перемогли їх безкарне свавілля. І так мусить бути — ми того досягнем! Оце таким, на мою думку, повинен бути загальний плян нашої самодопомогової організації. Після всевичерпуючого обговорення загального пляну ми перейдемо до детальнопрактичної сторони цього пляну. Як його якнайкраще застосовувати практично. 3 чого починати і з якою послідовністю розвивати ту діяльність».

Студент не дуже захопився моїм виступом, йому хотілося відразу зорі з неба знімати, або гори переносити з одного місця на друге. Лише після довгого захисту свого пляну і доводів нереальности його міркувань, він згодився з моїм пляном, вносячи свої незначні доповнення, на які я, звичайно, радо згодився.

Таращанський схвалив мій плян, але йому не вкладалося в голову, як його можна застосувати у житті. Він в організаційній роботі мав малий досвід і тому його бентежила практична сторона того нашого програмно-стратегічного пляну. Роботу ми починали і проводили дуже обережно, знаючи «хист» органів ЧК, які можуть навіть і нашу чисто самозахисну і самодопомогову організацію вивернути такою стороною, що вона буде схожа на збройну організацію, яка носилася із заміром захоплення влади у свої руки.

Обговоривши детально плян нашої роботи, ми всі втрьох взяли на себе, кожний зокрема, конкретні завдання. У дусі свого виступу я написав обіжник і пустив по руках на тих два десятки людей, що вже майже охоплені були нашою ідеєю. Обіжник зробив свою роботу. Люди ожили і скріпилися вірою у самих себе. У 1948 році нам видали постіль, перестали замикати на замки бараки, дали вихідні і відкрили бібліотеку.

Під осінь нас посортували на чорних і звичайних каторжників. До чорних відносилися, з їхньої точки зору, найнебезпечніші злочинці. Це були в основному українці, литовці, латиші й естонці — націоналісти, і деякі власовці та поліцаї, які мали багато індивідуальних убивств.

Наш лагер переіменували на 3-ій каторжанський чорний лагер. Більшу частину бандитів і грабіжників з нашого лагера забрали на БОФ, в льготний лагер. Практично всі ті зміни не ущемляли нас, а навпаки, сприяли у розгортанні нашої діяльности. Одначе, наша діяльність розвивалася дуже помалесеньку. У нутрі, самі у собі, ми росли, а назовні нас не було відчутно.

Пізно восени з БОФ-а прислали до нас останній етап каторжників около 20 чоловік, які по чекістським признакам попадали під чорний лагер. Серед цих людей був мій перший зверхник з ОУН. Це був досить розумний чоловік і я на нього покладав неабиякі надії. Я ріс разом з ним від округи аж до краю. В організаційних справах він не дуже був сильним, але міг писати статті, а для нас це було дуже важливо.

(Умовно я його тут буду називати Федором. Це було колись його перше псевдо). Але мій «Федір» виявився страшно переляканим і недовірливим, зобачивши мене, він аж перелякався. Пізніше трохи освоївся і почав зі мною розмовляти про все. Він мав досить хороший у лагері фах і в матеріяльному відношенні жив непогано.

Я з'ясував Федорові про положення нашого лагера і про почату мною організаційну роботу. Почувши слово «організація» він аж жахнувся, а потім сказав:

— А хто тобі дав право робити те?

— Я обов'язок відчув робити це, що я роблю.

— Я вас, як організацію, не знаю і знати не хочу.

— Це твоя справа, можеш собі не знати, але ми тебе будемо знати як боягуза.

Федір, не сказавши більше жодного слова, піднявся і пішов.

Про ту свою розмову з Федором я оповів Таращанському і студентові.

— Що ж, не хоче, і не треба, будемо самі робити, що можемо, — сказав Таращанський.

— Я оце бачив його і так собі подумав, що з ним зговоритися буде дуже важко, — додав студент.

Робота наша ішла дуже тихо. Нових людей залучали до своєї самодопомогової організації тільки після всебічного вивчення їх та поруки того, що бере когось на свою відповідальність у свою клітину і нашу одностайну згоду всіх трьох.

Основними засобами виховання охоплених нашою самодопомоговою організацією людей, були обіжники, написані від руки, і усякі бесіди зверхників зі своїми підзвітними. Обіжники ми випускали директивного пляну, інформаційного і виxовного.

Крім обіжників, писали ми ще й брошури суто виховного змісту. Вся та видана нами література ішла від однієї організаційної клітини до другої і від одного гуртожитку до другого, згідно установленого графіка. Це було зроблено для того, щоб ми могли постійно вести нагляд за читанням і конспірацією.

Але люди відносилися до тієї роботи з вийнятковою сердечністю, так що порушень правил конспірації і дисципліни майже не було. Вся література читалася своєчасно і на визначений термін поверталася назад до нас. Як за посередництвом обіжників, так і особисто, всіх охоплених самодопомоговою організацією зобов'язували давати чинну відсіч на найменші прояви свавілля «цепних псів» адміністрації, якими були бриґадири, нарядчики і культорги. Охоплені самодопомоговою організацією зобов'язані були не тільки захищати самі себе, але завжди і всюди своєчасно і чинно захищати всіх, кому лиш будь-хто робить будь-яку кривду. На один удар бриґадиром будь-якого роботяги, відповідати ударами всієї бриґади у ту ж саму мить. І так по відношенню до всіх наглядачів, начальників колон, помпобитів і культоргів.

«Тільки той є повноцінним українцем і повноцінною людиною взагалі, хто мужньо захищає не тільки сам себе і свою особисту гідність, але ще і дружньо стає на допомогу всім, кому лише діється десь якась кривда без огляду на національність», — писали ми в своїх обіжниках і говорили усно.

Виснажених фізично, заляканих, стративших віру у свої власні духовні сили людей, нелегко було підняти на самозахист. Лише безперервна, цілеспрямована і послідовна діяльність Центру самодопомогової організації за довгий час нагнітання віри у свої власні сили, у самих себе, допомогла розбудити особисту гідність у людей і спонукала їх захищати її.

Під 1950 рік самодопомоговою організацією було вже охоплено близько 50 наших найкращих людей, але значних зрушень у загальному житті лагера не було. Потрібний був живий наглядний приклад. Для зневірених потрібне «чудо», а чудеса з неба не сходять. Чудеса роблять люди, сповнені віри у свої власні сили і безстрашно прямуючі до своєї мети. У цьому нам прийшла на допомогу сама адміністрація, а вірніше кажучи, її оперативний відділ.

Оперативному відділові стало відомо про те, що в лагері проводиться якась діяльність. Отож вони, зваживши все, рішили проникнути в саме нутро цієї діяльности й направити її у таке русло, щоб можна було за одним хватом вирвати все з коренем.

У 1951 році я працював на цементному заводі шламовщиком. Та робота відносно була легкою. У нашій бриґаді було два бувших студенти. У війну вони брали активну участь у націоналістичному русі. Один з них, по прізвищу Панчук, працював опалювачем, а Утріско дижурним слюсарем. Оце ж, находячись у одній бриґаді, з ними я найбільше розмовляв. Назовні все це виглядало так, наче б ми дружили. Але насправді я перед ними ніколи не розкривався і вони нічого не знали про діяльність самодопомогової організації. Вони просто не підходили до такої роботи. Панчук любив хвалитися і часто робив з мухи слона, а Утріско утаював у собі щось чорне із свого минулого. Отож я зблизився з ними в силу обставин, як з найінтеліґентнішими людьми в нашій бриґаді. Але про будь-яку громадську роботу у таборі з ними ніколи не розмовляв.

Під осінь 1951 року до нашого лагера привезли біля десятка людей. Їх привезли із Середньої Азії із якогось каторжанського лагера. Один з них, по прізвищу Хвалинський, почав дуже частенько приходити до нашого гуртожитку до Панчука.

— Даниле, цей молодий хлопчина, що приїхав із оцим останім етапом, на волі жив від мене всього тільки чотири кілометри. У відділі УПА він був у мене джурою. Оце він оповідав мені дуже цікаві речі. У їхньому лагері, у Середній Азії, була підпільна українська націоналістична організація. Як він від'їжджав звідти, то йому дали кличку, по якій він зв'яжеться з ними і вони дадуть йому відповідні вказівки, що треба буде робити у нашому лагері, — із захопленням і таємністю оповів мені Панчук.

— А ти, Миколо, віриш йому?

— Звичайно, вірю, це хороший хлопець, я ж його знаю по волі.

— Це схоже, Миколо, на дуже грубу провокацію, розраховану на наївних романтиків. Про створення будь-якої націоналістичної організації в нашому лагері не може бути навіть і мови. Але ти покищо підтримуй з ним земляцькі зв'язки і старайся якнайменше оповідати йому про наш лагер, а якнайбільше випитуй його про цей їх лагер і ту організацію, про яку він оце почав тобі оповідати. Розпитай його, чим же займається та їх організація, що вона конкретно робила і яку мету ставила перед собою.

— Добре, я усе взнаю, — відповів Панчук.

— Цей «хід» оперативки свідчив про те, що до їх уже щось просочилось про нашу діяльність і тому вони роблять зусилля влізти до нас і направити всю нашу діяльність у напрямку якогось огромного «зриву» і тоді «накрити» нас, — думав собі я.

— Оце я знову розмовляв з Хвалинським, — сказав Панчук. — Він оповідає, що та їх організація в основному займається військовою підготовкою, а основна мета її — це роззброєння дивізіону і вихід на волю. А там уже на волі все буде видно, що робити далі.

— Оце ж, Миколо, якщо б і насправді комусь забрело в голову щось подібне робити, хоча б навіть і з найкращими намірами, то однак в кінці кінців, усе це піде на користь тільки чекістам. Але в даному випадку ми маємо справу не з якоюсь там групкою наївних романтиків, а з органами ЧК, які задалися метою створити в нас таку організацію і пізніше відкрити її. Хвалинський — це лапка. Хто торкнеться тієї лапки, то так і вважай, що він уже в руках ЧК і вони зроблять з нього, що схочуть, — сказав я.

Про всю ту подію я оповідав Таращанському і студентові. Вони згоджувалися з моїми висновками. Та гра чекістів, закроєна на широку скалю, нас одночасно хвилювала, насторожувала і забавляла.

Хвалинський влаштувався працювати на заводі цегли в ґардеробній. Ми, із своєї сторони, організували за ним стислий нагляд, як на роботі, так і в бараку. За кожним кроком Хвалинського стежило декілька людей, які між собою абсолютно не зналися.

«Наглядачі» за Хвалинським оповідали нам про те, що його одного дня чекав експедитор цегляного завода (вільний). І Хвалинський зустрічався з ним у його кабінці. Із кабінки вийшов з якимсь малесеньким пакуночком.

А на другий день Панчук мені сповістив:

— Оце я бачився з Хвалинським і він сповістив мені про те, що їх організація уже налагодила зв'язок з ним, і що таким зв'язківцем є експедитор цегляного заводу (прізвище експедитора я забув), а запасним зв'язківцем буде один бухгалтер будівельної контори. Сказав навіть і про те, що той зв'язківець дав йому три консерви з тушонкою і чотири пачки папірос.

Словом, почалось, — подумав собі я, — «машина» ЧК почала працювати на повну пару. Цей їх «капкан», поставлений аж надто по-дурному, але це ще не доказ, що вони не зможуть придумати щось хитрішого.

Під той час мене, раптом, переводять в іншу бриґаду на цегляний завод на тяжку фізичну роботу.

Саме під той час Головко, Борисенко, Кіпа і Тарас вбили Кучеревського.

Головко, Борисенко і Кіпа — це бриґадири, такі ж самі паразити ЧК, як і їх начальник колони Кучеревський. Вони не зладили між собою за жінок, до яких залицялися всі на цементному заводі. Та й саме за це Кучеревский всіх їх бив і ображав «козацьке достоїнство» (вони з Кубані).

Оце, наче б у зв'язку з тим убивством, до нашого лагера приїхав начальник оперативного відділу управління Горлагера, майор Колосков. Але розслідувань по поводу вбивства не було чого робити. Убивці самі принесли свої закривавлені ножі в контору і доложили дижурному офіцерові про те, що вони вбили Кучеревського. Правда, як той офіцер зобачив скривавлені ножі, то йому і мову відняло, і він мало що не одубів зі страху.

Отож Колосков, бачучи провал своеї затії з Хвалинським, рішив дати тій справі інший оборот. Він викликає Панчука і просто в упор ставить йому таке питання:

— Про яку це ти організацію розмовляв з Хвалинським? Розказуй, по-чесному. Мені все відомо. Я просто хочу тільки сам перевірити, чи ти говориш правду. Ти ж знаєш про те, що за антирадянську організацію у лагері грозить кара смерти, чи ні?

А тоді, після психологічно вивчаючої паузи, додав:

— Ти, Миколо, ще молодий. Тобі треба жити. Отож сам вибирай, чи життя, чи смерть. Урятувати від суда і смерти тебе може тільки одне — співпраця з нами. Згідний, визначуємо час і місце другої зустрічі, а якщо ні — заводимо судову справу і тоді тобі треба ждати кари смерти. Зрозумів?!

Оце Панчук просто від майора Колоскова прибіг до мене і переповів оце все слово в слово, що він йому говорив.

— І що ж ти, Миколо, йому на це сказав?

— Я згодився з ним зустрітися. У мене іншого виходу не було. По-мойому, це не злочин, я їм нічого не дам. У мене вистачить кмітливости, щоб обвести їх круг пальця, — схвильовано сказав Микола.

— Все ж таки, Миколо, ти вже попав у їх капкан, а як воно буде далі, невідомо. Все залежатиме тільки від тебе самого. Я, особисто, прошу тебе, Миколо, тільки одно: розкажи мені, які вони тобі даватимуть завдання, добре?

— Звичайно, я відразу все вам оповім.

Всю ту справу Панчука я з'ясував на нашому центрі самодопомогової організації. Справа представлялася так, що якщо я заборонив би Панчукові зустрічатися із представниками ЧК, то він би це робив тайком від мене і я б нічого не знав. Отож я тому й не забороняв йому і не дозволяв, а просто лише попросив його, щоб він оповів, які саме доручать йому завдання, — це для нас мало дуже важливе значення.

Після третьої зустрічі Панчука із представниками ЧК, він доповів:

1. Мені доручили розкрити у нашому лагері таких людей, які осуджені, як рядові стрільці УПА, а фактично були командирами УПА або якимись провідниками ОУН.

2. І тих, що осуджені за націоналізм, а фактично були шпигунами іноземної розвідки.

3. Щоб я пригадав, хто ще з моїх друзів по націоналістичному підпіллі знаходився на волі і де вони працюють. І щоб до них понаписував листи в такому дусі, як це колись писалося у підпіллі, з метою нав'язати з ними організаційний контакт. І щоб ті листи дав їм.

— Добре, Миколо, а де зараз Хвалинський? — запитав я.

— Він зараз працює у їдальні.

— А його, як організатора, викликав Колосков?

— Ні, його не викликав.

Я просто не міг збагнути, що вони все це так грубо роблять.

— А може вони хотять, щоб ми Хвалинського вбили і тоді нас накрити як убивць? — думав собі я.

— У мене, Миколо, є ще одна просьба до тебе, а саме: поговори нарешті ти з своїм Хвалинським як командир із своїм джурою і застав його, щоб він оповів тобі, коли, де і при яких обставинах його завербували в аґентуру ЧК.

— Добре, — похнюпивши голову, неохоче відповів він. І після того перестав зі мною зустрічатися.

Незадовго ми випустили обіжник про те, щоб із Хвалинським і Панчуком ніхто із шануючих себе українців не спілкувався і навіть не здоровкався. І так від того часу Панчука і Хвалинського у нашому лагері збойкотували. Це покарання дуже велике, але це не вбивство. За таке покарання статті не підшиєш. І так після того Панчук реґулярно зустрічався із представниками ЧК, але тільки один раз якось прийшов до мене і сказав, що йому доручили прослідкувати, хто до мене найчастіше заходить і з ким я найбільше дружу. Такі ж самі сигнали поступили тоді до мене і від декількох інших аґентів.

1951 року увели грошову оплату праці, по ставках ЗКА. Ставки наші були на 50 % нижчі від ставок вільних громадян. Відтоді ми організували касу самодопомогової організації. І за посередництвом обіжників довели до відома всім залученим до самодопомогової організації, щоб кожний виділяв із своєї зарплати якусь долю на організацію. І такси ми не встановляли. Хто скільки хотів, стільки й давав. Такий спосіб давав нам можливість перевірити карбованцем щирість ставлення людей до нашої загальної громадської справи.

Відтоді кожного місяця на абсолютно добровільних началах поступало від 500 до 700 карбованців. Ті гроші ми витрачали на допомогу хворим і гонимим по штрафних бриґадах, особам, які знаходилися в ізоляції.

Під впливом наших обіжників і настанов роботяги почали вимагати справедливого розподілу роботи і заробітку. Ішлося про те, щоб у глибинні котловани ішли робити всі по черзі без вийнятку, так же само повинна бути встановлена справедливість і на всіх інших тяжких роботах.

Бриґадири, звичайно, іґнорували ті вимоги. Роботяги, які весь час слухняно довбали вічну мерзлоту або суцільну скалу у глибинних котлованах, почали відмовлятися спускатися у котловани. Цей непослух раніше слухняних рабів збудоражив усіх бриґадирів. Плян проходки в котлованах зірвався. Плян кладки бетону і цегли також зірвався. Адміністрація стривожилась. Почались наради адміністрації з бриґадирами, начальниками колон, нарядчиками і культоргами. Бриґадири посилили жорстокість. Частину неслухняних відправили в ізолятор, а декотрих били. Ізолятори і штрафні бриґади наповнились, але ті, що домагалися справедливого розподілу праці і заробітку, в ізоляторах не стали робити.

Один із найжорстокіших бриґадирів, Баранчик, почав бити своїх неслухняних бриґадників, але це вже були не ті раби, якими Баранчик знав їх рік тому. Вони кинулись всі на того страшного Баранчика і побили його, як тільки їм хотілося.

У аварійній бриґаді вантажників здоровенного Зарубаєва, роботяги також почали домагатися справедливішого розподілу роботи і заробітку. Зарубаєв у відповідь на то застосував свої здоровенні кулаки, але тим разом його кулаки не застрашили бриґадників. Вони дружньо кинулись на нього, звалили з ніг, побили і запхали під нари.

Після тих інцидентів, які для інших стали хорошими прецедентами, серед адміністрації та її прихвостнів почався переполох. Оперативний відділ почав шукати винних. Мене зняли з роботи в лябораторії. Сидорчука Федора вигнали з диспетчерської, Мовчука Степана вигнали з КІП-а. І, нарешті, Романа зняли з бриґадира ляборантів і всіх нас направили в штрафну бриґаду на бутовий кар'єр вантажити каміння. Ми там відмовились від роботи і більше двох місяців виходили на роботу, але нічого не робили. До нас прилучилося ще з десяток людей, які також у штрафній бриґаді відмовилися працювати. Переполох серед бриґадирів зростав. І нарешті хтось з них додумався написати прозьбу до адміністрації лагера, в якій писалося про те, що нібито українці готуються вирізати всіх руських, поляків і нацменів. У тій прозьбі вони просили адміністрацію, щоб нас перевірили й покарали за ті злочинні наміри. До тої прозьби вони залучили перелік прізвищ тих, хто на їх думку мав здійснити ту криваву акцію. У цей список попали біля 40 українців, у тому числі і ми всі з штрафної бриґади.

Ту ганебну і злочинну прозьбу підписало біля 30 бриґадирів, начальники колон, нарядчики і культорги.

Адміністрація лагера, звичайно, вдовольнила їх прозьбу і нас усіх, згідно їх списка, посадили в ізолятор. Останнього привели до ізолятора начальникового днювального, який, нібито, мав доручення від нас всіх неугодних нам руських, поляків і нацменів викликати поодинці до начальника, а наші «палачі» із сокирами мали їх рубати в прибудовці до контори, яка була ще не закінченою. Під час особистого обшуку днювальний проковтнув якийсь папірець. Наглядачі в ту ж мить кинулися на нього, звалили з ніг і ключами виломили два зуби, але папірець був уже в шлунку. Адміністрація зробила з того висновок, що це саме той список, по якому він мав викликати людей на рубку. Незабаром днювального з двома виламаними зубами у руці впустили до нас у камеру.

— Що ж це там таке з тобою трапилось, — запитав я днювального.

— Я жив з однією вольною секретаркою, яка раніше працювала в нашій конторі, і ось оце недавно вона передала через свою подругу мені листа, а вони, собаки, витягнули того листа ось із цієї кишеньки, що для годинника, а я вирвав його і в рот, і проковтнув. Шкода ж, щоб дівчина постраждала через мене, — оповів днювальний, тримаючи своїх два зуби у руці і обтираючи кров.

Через декілька днів приїхали слідчі і почали викликати нас на допити. До тих допитів ніхто з нас серйозно не ставився. Всі ми кепкували з слідчого і його питань. А в камері жартували, сміялися і розповідали прочитані романи. Словом, гумор і самопочуття було на висоті, а це в таких ситуаціях дуже важливе. Це також зброя.

Незадовго нас почали потроху звільняти із ізолятора. Під кінець листопада 1952 року в ізоляторі нас залишилось тільки шість чоловік. Ми відсиділи тоді рівно два місяці. Наша самодопомогова організація через медслужбу передавала нам в ізолятор харчові передачі кожного дня.

Після звільнення з ізолятора мене знову призначили на бутовий кар'єр. Я пішов до начальника по виробництву і сказав: «Або призначай мене на будівництво у нічну бриґаду до Мельника, або виписуй мені знову два місяці ізолятора, поки я ще звідти не забрав своїх речей». Почувши таку категоричну заяву, начальник виробничої частини раптово підняв на мене свої очі і довго дивився, а тоді сказав:

— Чорт з тобою, дам тебе туди, де ти сам хочеш, аби було тихо.

У Мельника я також не працював, але це вже було узгіднено з майстром. Я по ночах чергував у викінчених корпусах і читав газети та книжки.

Після тієї невдачі з організованою провокацією проти нас, всі ті паразити, які підписували ту провокаційну прозьбу «прибрати нас», почали низько кланятися нам, «ласкаво» усміхатися і всякими способами загравати з нами.



У Києві нас завезли до обласного НКВД… | За східнім обрієм (Спомини про пережите) | 1952 рік — був роком перших значних схваток каторжан…