home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



У Києві нас завезли до обласного НКВД…


У Києві нас завезли до обласного НКВД на Короленка, 18. Там нас запровадили до кабінету заступника начальника обласного НКВД. У кабінеті було два полковники, майор і капітан. Всі вони пильно, з презирством оглянули нас. Розпитали хто ми, звідкіля і чого сюди прийшли, а тоді розпечатали пакет і всі нагнули голови над протоколом.

— От що, друже Василенко, оцей протокол ми зараз спалимо при ваших очах, — сказав полковник і раптом, глянувши на Василя, сказав: «Виведіть його звідси».

Василя вивели. Тоді полковник знову звернувся до мене:

— Ми спалимо цей протокол і звільнимо вас, якщо тільки ви будете зговорчивим розумним чоловіком. Ви маєте величезні шанси для нашої Батьківщини зробити більше, ніж ми всі разом, — сказав полковник, провівши очима по своїх колеґах.

— Про що йдеться, гражданін полковник? — насторожено запитав я.

— Нам потрібна ваша допомога, друже Василенко, — сказав полковник.

— Я Азефом не стану і прошу не ображати мене. Зрозуміло?! — відповів я.

— Ах так, ти Азефом не станеш по відношенні банди, то тоді ти будеш Азефом по відношенні своїх дітей. Зрозуміло? — з піною на губах сказав полковник і тут же розпорядився відвести мене в карцер.

П'ять діб я відсидів в малесенькому боксі півтора на півтора метра, при абсолютній темноті, на 300 грамах хліба і пів літра води. Передати степень знущання таким карцером неможливо, це може уявити собі тільки той, хто був у них.

Звідтам мене випустили на загальну камеру в підвал. Три дні я ходив, спираючись руками об стіну. Сили залишили мене зовсім. Я просто не міг триматися на ногах, але в душі був гордий з того, що так категорично обстояв свою особисту гідність і тільки особисту, бо насправді то я тоді був уже в своїх переконаннях так само далеко від націоналізму оунівського зразка, як і від комунізму. Але зрада є зрадою, проти кого б вона не була. Це є найогидніша підлість.

Через днів п'ять нас відвезли на Короленка 33, у Міністерство МВД. Там мене посадили в досить розкішний бокс. Це просто камера на вісім квадратних метрів з маленьким віконечком десь там високо під самою стелею. Але, притиснувшись до стіни, можна було побачити навіть клаптик неба. У тому боксі не було абсолютно нічого, крім однієї дерев'яної решітки, яка лежала під батареєю на асфальтній підлозі. Оце та решітка служила мені за всю мебель. Дижурний безперервно дивився у вовчок, щоб я не спав. О десятій годині вечора мене покликали на допит. На допит вели мене два наглядачі попід руки, а третій ішов попереду і клацав пальцями. Це були їх сигнали, щоб звільнили прохід, тобто щоб нікого ніде не було на коридорах. Нарешті я опинився у великому кабінеті. Посередині кабінету стояв стіл, на столі лежала папка і стояв графин з водою. За столом сидів той же полковник, з яким я говорив про Азефа.

— Ну що, може пом'якшав і почнемо говорити? — сказав полковник.

— У вас є протокол допиту, оце і все, більше мені нема про що з вами говорити, — сказав я.

— Тим гірше для тебе, що в тебе нема про що з нами говорити. Ти ще пожалкуєш, але буде запізно, — сказав полковник.

— Цікаво складається: ви арештуєте людей з метою, щоб їм робити добро, а вони такі безголові, відмовляються від вашого добра і ви їх за це саджаєте в карцери, — це ж просто парадокс, — сказав я.

Полковник уїдливо посміхнувся і вийшов, а я цілу божу ніч сидів на табуретці посередині тієї великої кімнати і куняв. Декілька разів засинав і падав. Тільки один вартовий стояв і безперервно дивився за мною. Вранці мене відводили в той же самий бокс і цілий день не давали спати. Ввечері, в десять годин, мене знову попід руки відводили у той же самий кабінет, і знову за тим же столом сидів той же самий полковник і курив папіросу. Мені велів сісти на ту ж саму табуретку. Полковник довго сидів мовчки й поволі затягувався папіросою, пильно дивився на мене. Потім піднявся, підійшов до стіни, на якій висіла велика карта Житомирської, Київської, Вінницької, Кам'янець-Подільської і Ровенської областей, і велів підійти мені.

— Ти хочеш, щоб ми вірили твоїм показам. Ось глянь, в нас на карті нанесені дороги, якими йшли ваші групи на схід, і ось журнал, в якому записані всі дії тих груп і на кожну з них заведена справа, а за вашу групу тут і помину немає, — сказав полковник і допитливо подивився на мене.

— Ми йшли на схід, не як група націоналістів, а як дезертири, які втекли зі штрафних батальйонів, — сказав я, — оце тому у вас наша група і не відмічена.

— А, он воно як!! — сказав полковник і, залишивши мене біля карти, хутко десь побіг.

А я, тим часом, розглянув карту і всі шляхи, якими, коли йшли організаційні групи. Через годин дві полковник повернувся дуже веселий і запропонував мені папіросу.

— Дякую, я не курю, — відповів я.

— А все ж таки, ви, Даниле Лаврентійовичу, повинні нам допомогти, це ж настільки у ваших інтересах, як і в наших. Ви ж просто випадково очутилися у націоналістичному таборі, а по своєму дусі ви ж комуніст, — ласкаво сказав полковник.

— Ні, гражданін полковник, я не комуніст. Я на зорі своєї молодости шукав у комунізмі своїх ідей, думав було навіть, що я вже їх знайшов, але пізніше пересвідчився, що це був тільки міраж, видимість тих ідей, а в дійсності їх там не було і бути не може, — відповів я.

— Чим же так вас розгнівив комунізм? — запитав полковник.

— Мені не подобається, що комуністи самі на себе взяли місію насильно всім робити «добро», а я такої місії на себе брати не хочу. Я борюся за такий лад, який законом забезпечив би можливість кожному своєму громадянинові самому собі робити добро. А закон повинен лише стежити, щоб одні за рахунок других не робили собі добра, — відповів я.

— А в націоналістів ви знайшли те, чого шукали?

— Ні, і в націоналістів я не знайшов.

— То може його ніде нема, то нащо шукати того, чого не існує, може ті ваші ідеї є лише абсурдними вашими вигадками, фантазією мрійників, — сказав полковник.

— Може й так, але краще я сам у собі буду жити своїми власними фантазіями, мріями, ніж маю хвататися за ту низьку приземчасту соціяльно-шлункову реальність, — відповів я.

— Тяжкий ви чоловік і тяжкий у першу чергу сам для себе і своїх ближніх і рідних, — сказав полковник і вийшов.

А я знову сидів на тій же самій табуретці, дрімав, куняв, падав і знову сідав, і знову падав, аж до самого підйому.

А в камері знову те ж саме: наглядач стоїть у дверях і не дає спати. Оце так без сну мене морили цілих п'ять діб. Цих тортур також неможливо стороннім людям збагнути. Це тяжкі муки, які вимотують не менше як бійка.

На шостий день вранці той же самий полковник з групою офіцерів прийшов до мене в бокс і сказав:

— Не хотів тут нам сам про себе оповісти правду, отже зараз поїдеш до Рівного, там про тебе розкажуть інші, які добре знають вас, — сказав полковник і розпорядився взяти мене під руки і вивести до машини. За хвилин п'ять привели і Василя.

І так ми вантажною критою машиною у супроводі сімох конвойних: двох офіцерів і п'ятьох солдатів їхали аж до самого Рівного. Тільки на одну ніч зупинилися у Новоград-Волинському. Там ми ночували в КПЗ. І нарешті я виспався. Це було для мене дорожче всього.

На другий день ми приїхали до Рівного в обласне НКВД. Там нас прийняв капітан, по національності вірменин. Переглянувши мої протоколи і добре по-чекістськи приглянувшись до мене, сказав:

— Оце якщо тут у нас будеш вести себе так, як там у Києві, то повезем тебе у твоє село і там у селі повісимо. Зрозумів?

— О, то це дуже добре, я ще матиму змогу побачити своє рідне село і попрощатися з ним, — весело відповів я.

Капітан блиснув на мене своїми хижими очима і аж заскреготав зубами. Полагодивши всякі паперово-чорнильні формальності по відношенню до нас, нас відпровадили до тюрми.

Рівенська тюрма була тоді набита арештованими за націоналізм. У ті часи «Військовий трибунал» щоденно судив по 20–25 чоловік за участь у націоналістичному русі. Всі камери були битком набиті людьми. Постелі не видавали жодної. Всі спали на підлозі. Супи варили лише з одніеї води, затерушеної якимись висівками. Цей суп нагадував мені пійло, яке колись мама готувала для телят. Часто по цілих днях не давали хліба. Одного разу чотири дні підряд не дали хліба. Люди зачали пухнути. Згодом дозволили рідним передавати передачі і тоді люди ожили. Очі в людей заблищали життям. Мені, звичайно, передач ніхто не носив, але між ситими людьми покращало і мені. Час від часу мене люди частували всякими ласощами із своїх передач. Пізніше троє молодих людей із Корецького району прийняли мене до свого гурту і відтоді ми їли разом все те, що їм приносили в передачах рідні з дому. Словом, мало-помалу я прийшов до норми.

Почали викликати на слідство. Слідчим у мене був якийсь молодий хлопець, демобілізований з морфлоту. Він приходив з папірцем, на якому були записані готові питання. Всі ті питання відносились до всякого роду дріб'язкових уточнень. Йшлося в основному про те, щоб справі надати хоча сяку-таку видимість вірогідности. На слідство мене викликали всього тричі. За кожним разом мені доводилось відповідати на три питання.

Одначе, не зважаючи на всю ту формальність і несерйозність слідства, я готував себе до розстрілу. Після убивства Ватутіна, до розстрілу засуджували масово. У підвалі тюрми завжди сиділо засуджених на смерть біля трьохсот чоловік.

Настав квітень. У повітрі запахло весною. Мені пішов всього лише тридцять перший рік. Це ще також вік весни, — думав собі я, перебираючи мисленно найкращі хвилини свого життя. Там, у неволі, очікуючи вироку смерти, всі ті минулі щасливі хвилини смакувалися краще, ніж тоді, коли я ними користувався. Вранці 16 квітня я розповів своїм товаришам по неволі свій сон. Мені снилося, що я зайшов у якесь приміщення. Це приміщення стояло на якійсь глибокій ямі. У кутку, за бар'єркою сиділа моя мама і братова. Обережно, щоб не впасти в яму, по підвалинах я підійшов до них, вони піднялися й робили зусилля, щоб мене схопити за шию і поцілувати. Але не могли досягнути мене. Та я, пам'ятаючи навіть і уві сні, що вони померші, зумисне відхилявся від них, щоб вони мене не цілували.

— Тобі загрожує кара смерти, але вона пройде мимо, — сказав якийсь літній сторонній чоловік. І в ту ж мить відчинились двері й мене викликали на суд.

До кари смерти я готував себе весь час. У період слідства тільки про те і мріяв, щоб на відповідній висоті тримати себе на слідстві і з гідністю борця за істину, прийняти смерть. Але хоча я і мобілізував усі свої духовні сили, щоб не затремтіти перед лицем смерти, однак коли назвали моє прізвище і сказали, щоб я збирався із всіма своїми речами, то по моєму тілі пробіг неприємний острах, але такий стан тривав всього лише пару хвилин. На подвір'ї я почував себе зовсім нормально.

На суд нас з Василем вели в групі двадцяти двох чоловік. Всі йшли мовчки, замкнуті самі в собі із своїми власними думами і надіями. А я, узгіднюючи себе із своїм призначенням, не мною даним, із всією натугою мобілізував усього себе до тієї неминучої останньої миті. Мені дуже, дуже хотілося мужньо зустріти смерть.

Дорога до суду завжди «коротка», а тим разом вона видалася мені невимовно короткою. Я ще не встиг всього, як слід обдумати, як конвойний уже зупинив нас перед будинком Військового Трибуналу. У приміщенні Трибуналу нас уводили по двох. Це був невеличкий, препоганий будинок, розділений вузеньким коридором; праворуч містився сам Трибунал, а ліворуч ожидальня для ув'язнених. Ожидальня була брудна і смердюча до неможливости.

Через хвилин тридцять відчинилися двері нашої смердючої ждальні, і старший конвою зачитав моє і Василеве прізвища. Ми вийшли. Наглядач зачинив двері ждальні і тут же відчинив другі двері до Трибуналу. Це була кімната метрів три шириною і метрів сім довжиною. Посередині стояв стіл. За столом сидів майор років п'ятидесяти і дві дівчини років 19–20. Направо сиділа секретарка років 30. Оце такий був склад того Військового Трибуналу, який вирішував долю людей, — кому жити, а кому відняти життя.

Після формального установлення прізвищ та де хто і коли вродився, голова Трибуналу швидко перейшов до справи. Насамперед він виложив на стіл речеві докази нашої виновности, себто: пістоля, ґранату і тризуба.

— Це ваш пістоль? — взявши його в руку, запитав мене голова суду.

— Ні, не мій, — категорично відповів я.

— Як це не ваш? Під час арешту у вас не відняли пістоля? — з обуренням сказав голова суду.

— У мене відняли новесенького пістоля, а ви мені пред'являєте заіржавілого бравнінґа, — відповів я.

Тоді голова Трибуналу, звіривши номер пістоля і його назву з записами протоколу, наче сам до себе, сказав:

— Підмінили сучі сини, — а тоді, піднявши голову сказав до мене: — Це суттєвого значення не має, чи це той пістоль, якого у вас відняли, чи ні, важливе те, що пістоль у вас був.

— Може для вас і не має це суттєвого значення, чи це той чи не той пістоль, але для справжнього суду, який прагне встановити істину і довести її, то це має колосальне значення, — відповів я.

У відповідь на ту мою репліку голова Трибуналу глянув на мене хижим звіром.

— А оця ґраната також не ваша? — запитав голова Трибуналу.

— Ґраната моя.

— А оцей тризуб ваш?

— Ні, таких тризубів ніхто ніколи із собою не носив, він же важить біля двох кілограмів. Такими тризубами прикрашали лише стіни установ.

Голова Трибуналу, звірившись із протоколом обшуку, сказав:

— Да, дійсно, тризуб і в протоколі обшуку не фіґурує.

— У протоколі обшуку фіґурують: годинник і компас, але ваші помічники підмінили їх оцим тризубом. Тризуб їм не потрібний, а годинник і компас видно знадобилися, — глумливо сказав я.

— Підсудний Шумук Данило Лаврентійович, розкажіть Трибуналу, в якому році й місяці ви вступили до банди і чому? — запитав голова Трибуналу.

— Я у банду ніколи ні в яку не вступав, а навпаки, все своє життя боровся проти всяких банд, чужих і своїх, — твердо і рівно відповів я.

У голови суду затремтіла борода і нервово заграли вилиці. Він раптово зірвався, стукнув кулаком по столі й закричав:

— Мовчать!!!

— Я відповідав на питання.

— Мовчать!!! — знову несамовито закричав голова Трибуналу.

Настала мовчанка. Голова Трибуналу трясся від злости, немов би не він судить, а його судять. Дівчата перелякано мовчали і перезирались між собою.

— Підсудний Шумук Данило Лаврентійович, розкажіть Трибуналу, коли ви вступили у відділ УПА і при яких обставинах?

— Я вступив у відділ УПА 1943 року в березні місяці. У зв'язку з тим, що в той час німці майже поголовно грабували наш народ, наш край, а молодь вивозили до Німеччини на каторжну роботу, я вирішив краще йти у відділ УПА і захищати свій народ від грабування і вивозу на каторжні роботи, ніж самому їхати на каторгу до Німеччини.

— А чому ви, підсудний Шумук, не пішли у червоні партизани?

— По-перше, червоної партизанки я тоді ніде не бачив, а по-друге, я змінив свою думку і переконання. Я тоді не був уже комуністичних переконань. Десять років я горів комуністичними ідеями, я готовий був за ті ідеї піти на найстрашнішу смерть з гордо піднятою головою. Я з насолодою переносив тяжкі страждання за ті ідеї у польській тюрмі. Але за тих не цілих два роки вашого «ладу» на наших західніх землях ви мене відкомунізували. Ви вбили в мені віру у ті ідеї, про які я так солодко мріяв і з гордістю боровся за них і страждав, — ви, своєю брехнею і жорстокістю штовхнули мене в обійми націоналізму, — сказав я.

А голова Трибуналу під час того мого виступу, весь час запінений, кричав: «Мовчать!!!»

Мені хотілося перед смертю плюнути в самі очі, в лице Сталінові і всій його кліці саме за те, що вони зогидили, спідлили ту ідею, яка була для мене святою святих, яку я уважав вершиною людського щастя. А поскільки я не мав змоги того зробити, то хоча на так званому суді все прорвалося в мене перед лицем того, що від імени їх влади вершив суд наді мною.

Після того мого виступу декілька хвилин панувала мертва тиша.

— Підсудний Шумук Данило Лаврентійович, а чи ви за період свого перебування в УПА стріляли до червоних партизанів чи армії? — запитав голова Трибуналу.

— Ні, я ніколи ні на кого не стріляв ні з якого виду зброї. Я лише словом «вистрілював» політику Сталіна і його кліки.

На тому й закінчився допит по моїй справі. Почався допит Василя Присяжного. Василь вів себе нормально. У нього не було мотивів на такі схватки, як у мене. Василеві також було поставлено всього три питання і він відповів на них спокійно, з гідністю. Після допиту суд закруглявся.

— Підсудний Шумук Данило Лаврентійович, що ви просите суду на останнє слово? — сказав голова Трибуналу.

— Це не суд, а глум над суттю самого слова «суд» і тому я відмовляюсь від останнього слова! — сказав я.

— Підсудний Присяжний Василь, що ви просите суду в останньому слові? — запитав голова Трибуналу.

— Я прошу суду зважити на мій вік і недосвідченість у житті.

Ті слова я підказав Василеві ще перед судом, щоб він сказав так на останнє слово. Мені йшлося про те, щоб Василь залишився живим і щоб виніс на волю «тайну» нашої справи і «суда», а вийшло навпаки: Василь загинув під час втечі, а я залишився живий.

Після останнього слова суд зробив перерву. Після короткої перерви голова суду зачитав вирок.

— Именем Советского закона, на основании статьи 54-Іа и 54-ІІ Военный Трибунал приговорил Шумука Даниила Лаврентиевича, рожденного 1914 года в с. Боремщина Волынской области Любомльского района, до высшей меры наказания через розстрел. Приговор Военного Трибунала кассационному обжалованию не подлежит. Присяжного Василия Военный Трибунал приговорил на 20 лет каторжных работ. Конвою Трибунал приказывает взять осужденных под строжайшую охрану!

У ту ж мить конвоїри клацнули своїми гвинтівками і багнети щільно притулили до наших спин. І так пародія над законністю перетворилася у жорстоку реальність. Нас вивели. І ми знову попали у ту ж саму смердючу ждальню. Всі кинулися розпитувати як і що. Я коротенько оповів. Всі накинулись на мене, чому я не просивсь. У відповідь на це я махнув рукою і сказав:

— Відчепіться від мене, я уже не належу до вашого світу і тому не старайтесь мене переконувати. Я жив і вмираю зовсім по іншим нормам, ніж ви, тому і на суді вів себе по-іншому. Те, що для вас найдорожче, для мене другорядне, і навпаки. Зрозуміло!?

— Життя для всіх нормальних людей найдорожче, — сказав один старший віком і відійшов від мене.

На ту його репліку я не відповів, мені не хотілося спілкуватись ні з ким, а особливо з тими, що так жадібно чіпляються за життя і без найменших вагань тим нелюдам кидають під ноги свою особисту гідність. Мені тоді дуже, дуже хотілося залишитись самому із собою, розібратися із своїми роздумами, завершити їх хоча самому для себе, і тоді щойно відійти від життя. І відійти свідомим своєї мети. Я, чомусь, вірив у те, що якщо я відійду із цього світу свідомим своєї мети, вірним їй, то та моя свідомість залишиться на цьому світі і буде переходити від юнака до юнака, від юначки до юначки. І це навіюватиме їх тим одвічним вогнем, який зберіг нас людьми з палким стремлінням до прекрасного, як вмістилище щастя, добра і правди.

— Але чи витримаю я ті останні випробування, чи не дрогну в останю мить свого життя, — із хвилюванням у душі думав собі я.

Я так замкнувся у тих своїх передсмертних роздумах, що навіть не зоглядівся, коли Трибунал пропустив усіх приведених зі мною на суд. Всі були стурбовані своїм горем і тому дали мені спокій. Старший конвою відкрив двері і зачитав моє прізвище. Я відгукнувся. Перепитавши моє ім'я, по-батькові, мені веліли вийти із ожидальні. Я вийшов на вулицю.

— Вот вы втроем, — сказав начальник конвою до своїх солдатів, — отвечаете головой за этого заключенного, — он приговорен на розстрел. Вы должны его привести в целости и сохранности, сегодня мы его пустим в расход. Поняли?!!

— Поняли! — відкликнулись солдати і в ту ж мить три багнети майже підперли мене в спину і під пахви. Після мене викликали останніх і построїли їх переді мною. Колона рушила. 3-заду за колоною під спеціяльно строгим конвоєм пішов і я. Колона йшла тихо. По тротуарах, так як і завжди, кудись ішли люди. Ішли мужчини, ішли жінки і діти, у всіх були свої інтереси, бажання і потреби. Десь високо в небі кругикали журавлі. Всі ті перехожі люди, кругикання журавлів і забрунені дерева живуть одне для одного, творять одну гармонію.

Але від нині я уже не в гармонії того світу. Не для мене забрунились дерева і не для мене весело кругичуть журавлі. І все, все вже на цьому світі не для мене, — думав собі я.

Все відчужилося від мене і я відчужився від цього світу. Я той, що вже однією ногою на тамтому світі забуття, а другу ногу вже відпихає від цього світу.

Колону зупинили. У замку залізної брами заскреготав ключ наглядача. Брама відчинилася. Нас увели за браму. Мене відокремили від колони і поставили очима в куток. Відчинилася друга брама. Колону відвели до тюрми, а я залишився між двома брамами впертий очима в куток.

— Ага, зрозуміло, — думав собі я, — оце зараз мене й заберуть на розстріл.

Через хвилин десять мене направили в бокс рядом з конторою. Це була маленька камера 2 x 3 метри. У тому боксі я почав швидко ходити з кутка в куток і хвилюватися з того приводу, що так довго зволікають. Мені хотілося швидко відбути цей акт переходу від буття до забуття.

А наглядач, не зводячи очей, крізь вовчок пильно стежив за всіма моїми рухами. Я ходив там із кутка в куток, нетерпеливо чекаючи смерти, аж до смерку. Нарешті знову заскреготав ключ у замку і через мить відкрились двері.

— Следуй за мной, — строго сказав лейтенант і, повернувшись, пішов. Я йшов за ним, а за мною наглядач із пістолем в руках. Я, глянувши на пістолет, подумав собі: «Оце він, оцей наглядач, з того пістоля зараз застрелить мене і після того піде додому і тією ж самою рукою, якою зараз стискав пістоль, буде голубити свою дружину і діточок. Ні, ті, що стріляють людей, не можуть голубити нікого. Це жорстокі і бездушні люди, вони не знають, що це таке ласка, добро і краса, це носії смерти», — думав собі я.

На подвір'ї тюрми було глухо, ніде ані однієї живої душі. Мене провели понад муром до лазні.

— Ага, — думав собі я, — значить стріляють у лазні й відразу змивають кров, щоб і сліду не лишилось.

Але на велике моє диво в лазні було багато в'язнів, яких щойно привели з роботи. Їх там у лазні і годували. Мені дали там полумисок галушок з картоплею. Я, звичайно, поїв так, якби ніде нічого і не бувало. Незабаром тих робочих в'язнів вивели з лазні, а мені веліли роздягтися. «Оце, — думаю собі, — нарешті прийшов кінець». І я швидко роздягся і став.

— Чего стоишь, иди мойся! — сказав наглядач. І я безмовно пішов митися, не сумніваючись у тому, що мене розстріляють зараз, саме таки тут у лазні. Помився я хутко і почав хвилюватися з того приводу, що так довго тягнуть з тим моїм реченцем.

— Выходи, — сказав наглядач.

Я вийшов і став перед ним у вдівальці.

— Чего стоишь, одевайся.

Я одягся.

— Следуй за мной, — сказав лейтенант.

Я вийшов за лейтенантом на подвір'я тюрми. Там була вся тюремна адміністрація. Вони вистроїлися у два ряди і таким чином зробили мені коридор від лазні до тюрми. Кожний своїм холодним і жорстоким поглядом немов обмацував мене — чи я ще живий. Тим разом мене не повели наверх, а веліли йти вниз, у підвал. Я слухняно йшов за лейтенантом. У підвалі на коридорі було майже темно і абсолютно тихо, тільки десь у кінці коридора блимало якесь червоно-тьмяне світло. На цей дихаючий смертю коридор прийшла і вся адміністрація. Все це відбувалося без слів. Всі понуро мовчали і жорстоко, але з відтінком насолоди дивились на мене. У тій темряві мене підвели до одних дверей і тихенько веліли роздягтися. Я швидко роздягнувся, а уява працювала ще швидше. Я дуже чітко уявив собі, що ось зараз відкриють ті двері і звідтам ударить в ніс запах смерти. У моїй уяві вимальовувалась неоштукатурена, мокра і без вікна камера, за порогом якої жде мене холодна і жорстока смерть. Я уявив, що якщо я тільки переступлю поріг тієї камери, то зараз же, у ту ж мить, цей наглядач вистрілить мені в потилицю і тут же настане смерть. Нарешті заскреготав ключ наглядача у висячому замку на дверях. Замок відчинився. Тоді з тією самою звичною вправністю заскреготав у другому, а за тим і в третьому внутрішному. І нарешті трішечки прохилив двері. У камері завидніло світло. Стіни були білені. І в камері були люди. Живі люди. В моїй голові майнула думка, що це по помилці відкрили не ту камеру. І я чомусь злий був на них за ту помилку. Я боявся, що мені не вистачить духу довго тримати себе на такій висоті і я можу нервово здати. Але в ту ж мить мені веліли увійти в камеру. Я ввійшов туди абсолютно голий. Двері зачинились. В'язні підійшли до мене і почали розпитувати, хто я такий і звідки.

— Хлопці, відчепіться від мене, я смертник і мені нічого з вами розмовляти.

— О, то ти смертник! А чого ж ти сюди до нас живих попав? Стучи, хай тебе до смертних ведуть, — із співчутливим глумом сказав якийсь довголапий в'язень.

— Не хвилюйтесь, ми всі тут осуджені на смерть, — співчутливо сказав другий молодий xлопець.

Тим часом у дверях відкрилась кормушка і через неї пхнули мені сорочку, потім кальсони, а потім і все останнє. Я одягся і тоді глянув на людей, які вже давно сиділи у тій камері.

Камера була невеличка, всього 13 квадратних метрів, а нас було сімнадцять. У камері крім «параші» більше абсолютно нічого не було. Всі спали на підлозі в тому самому одязі, в якому ходили вдень.

— Коли і де вас арештували і за що судили? — запитав мене Бухало Федір.

Я оповів Бухалові все: де і при яких обставинах арештували мене та за що судили. Крім Бухала, мене слухав ще і його подільник, Гуменчук Михайло.

Пізніше вони почастували мене білим хлібом і сметаною.

А цей довголапий, що першим підступив до мене і підтрунював мене ще голого в дверях, владно ходив по камері і вивчаюче поглядав на мене.

Після вечірньої провірки всі почали розмощуватися спати. Кожний сумно замикався у собі і мовчки лягав на своєму місці.

— Ей ты, — почулося у мене за плечима, і я обернувся, — смотри, ты здесь будешь спать и с ними кушать, — сказав довголапий.

— А ти тут хто такий і з якої статі вказуєш мені, де я повинен спати і з ким їсти? — сповнений обурення, явно підвищеним тоном, запитав я.

— Тебе говорят, вот и делай так, как тебе говорят, если хочешь жить здесь по-хорошему, — самовпевнено сказав довголапий.

— Я плюю на те, що мені говорять і на тих, що говорять. Зрозуміло? — відповів я.

Всі насторожено, немов скам'янілі, мовчки стояли і дивились на мене.

Довголапий розкарячив по-блатному два пальці і шмагнув ними мені під очі. Я відсахнувся взад, а тоді із усієї сили вдарив довголапого під саму бороду в глотку. Довголапий тільки гикнув і впав. Всі, не дишучи, мовчали. Бухало і Гуменчук розгублено дивились на мене, а довголапий лежав непритомний. Я підійшов до відра, набрав води і линув на його пику. Він здригнувся, а тоді поволі піднявся і так подивився на мене, що мені самому стало його шкода.

— Ты знаешь кто я такой? Я рецидивист, я уже три раза был осуждён, я поведал все лагеря России. Меня взяли с лагеря и перебросили за фронт к Ковпаку. Я прошёл с Ковпаком аж до Карпат, а ты осмелился руку поднять на меня, — з обидою сказав довголапий.

— Молись Богу, що я того всього не знав, а то ще дужче бив би, — відповів я.

— Ну, хорошо, будем друзьями, ложись здесь возле меня, — усміхаючись сказав довголапий.

— Мені твоїх поблажок не треба, я сам знайду собі місце. Зрозуміло? — відповів я.

— Може з нами будете спати, Даниле? — увічливо сказав Бухало.

— Добре, дякую. Буду спати з вами.

— Як його звати, того русака? — запитав я Бухала.

— Це Андріянов, — відповів Бухало.

— А за що йому дали таку міру?

— Він говорить, що убив свого командира у партизанці Ковпака.

— А хто раніше прийшов сюди в камеру смертників, він чи ви?

— Він, — відповів Бухало, — як ми прийшли, то він уже тут верховодив, але нас не зачіпав, а навіть загравав до нас.

І так через той конфлікт з Андріяновим я й забув про суд і кару смерти.

— От як воно, — думав собі я, — якийсь там Андріянов з далекої Росії прийшов на Україну з червоною партизанкою і за щось там вбив свого командира. Його посадили і дали якоїсь міри. І цей русак сам один потрапляє в камеру смертників, і відразу ж підкоряє собі всіх п'ятнадцять чоловік українців, що живуть в цій камері. І він ділить їм їх передачі, віднімаючи собі все, що найкраще. А тих, що можуть постояти за себе, він уміло задобрює за рахунок беззахисних. По своєму дусі він побутовий злочинець, але ту політику, яка від давен-давніх ведеться у верхах, він усвоїв на відмінно і пристосовує її у своєму щоденному житті. Невже ж це елемент експанзивного державницького виховання панівної нації проник уже в їх кров? — запитував я сам себе. 3 тими тяжкими роздумами і заснув.

Десь серед ночі на коридорі чути було таємничі звуки й тупітню. У камері всі пробудилися і перетворилися у слух. Тупіт переходив від однієї камери до другої і біля кожної зупинявся на хвилин десять.

— О, з тринадцятої вже когось взяли, — напівпошепки передавали один одному.

А таємничий тупіт і шарудіння, навіваючи смертельний страх, все наближався і наближався. У камері чути було лише посилене дихання. І нарешті ті носії страху смерти зупинилися під дверима нашої шістнадцятої камери. Клацнув ключ і трішечки, трішечки прохилилась кормушка і звідтам через щілинку її дивилося два зловісних ока, а потім показалися уста.

— На букву «а», — грізним голосом промовили ці зловісні вуста.

Прихиливши голови у смертельному переляці, люди називали свої прізвища, які зачиналися на «а». І так цей таємничий голос перечитав весь алфавіт. Тієї ночі з нашої камери не взяли нікого. Кормушка закрилася, і зловіщі уста щезли. Люди радісно відітхнули і навіть голос у всіх повеселішав.

— Тепер ще одну цілу добу проживемо спокійно, — хтось сказав сам до себе, немов би тими словами смакував життя.

Але раптом десь у кінці коридора тупотіння посилилося і чути було якесь шарпання. Знову всі перетворилися у слух.

— Знаєш… Оце чути було як запихали «грушу» в рот, щоб не кричав. Зараз будуть тягнути попід дверима нашої камери, — хтось говорив один до одного.

І нарешті вся моя підготова до смерти вивітрилася, я почав відчувати страх, так як і всі.

На фронті, у бою, у боротьбі смерть зустрічають зовсім по-іншому. А тут, у темних підвалах тюрми, при безпереривному нагнічуванні чорного страху, люди переживають кожної ночі дуже близьку присутність смерти. Там чути зловісну ходу носіїв смерти, чути їх шерех і шепіт. І нарешті ось чути, як вони вже тягнуть свою жертву. Страх проймає всіх, немов електричний струм і тіпає всіма одночасно, лише тільки назовні всі однаково його не проявляють.

Вранці задзвонив тюремний дзвінок. На коридор прийшов черговий офіцер робити ранішну провірку.

— Ложись лицом к земле! — через кормушку скомандував наглядач.

Всі лягли ниць. Заскреготали замки. Відчинилися двері. До камери увійшов черговий офіцер і лікар. Вони переступали через нас, як через колоди, і, полічивши, запитували, в кого є які прозьби?

І так кожного дня рано й увечері нас лічили лежачих. Все це робилося зумисне для приниження людської гідности. Ті, в яких державною службою є убивства і знущання, дуже винахідливі у принижуванні людської гідности.

Після обіду наглядач приніс маленький клаптик паперу і олівця.

— Шумук?! — сказав наглядач, — вот возьми эту бумагу и карандаш и сейчас же напиши помилование, — сказав наглядач.

Я завагався, але всі, один поперед другим заговорили: «Беріть, беріть!». І я взяв.

— Що ж писати, — думав собі я.

— Ты здесь единственный человек, способный постоять за себя. Я к таким людям отношусь с уважением. Но в отношении помилования я советую тебе как другу, просись и только просись. Здесь больше ничего не проходит, только единая единственная просьба и больше ничего, — сказав Андріянов.

Та поведінка Андріянова мене дуже здивувала і я дуже пильно подивився на нього. Але ані на обличчі, ані в очах непомітно було ніякого лукавства. Андріянов говорив щиро і співчутливо.

— Ні, проситися я не буду, — подумав собі я, — на такі слова як «прозьба» в мене ані язик, ані рука не підніметься. Краще я це озаглавлю «Заявою» і напишу так, як воно звучить у протоколах допиту.

Так я і з'ясував Голові Президії Верховної Ради, посилаючись в основному на те, що в мене немає ані вбивств, ані участи у боях і що я не займав ніякого керівного поста. Тому прошу переглянути вирок Трибуналу і відмінити вищу міру покарання.

Андріянов прочитав мою заяву і здивовано подивився на мене.

— Так у тебя нет убийства? — сповнений здивування, запитав він.

— Ні, немає і ніколи не було, — спокійно відповів я.

— А где ж ты научился так ловко бить?

— Якщо хто дуже проситься, то одлупити можу, а вбити не можу.

— Да, понимаю, понимаю, — наче б сам до себе, сказав Андріянов. І більше вже нічого не питав.

Я сів на своєму місці біля Бухала і Гуменчука. Ці два молоді хлопці відразу віднеслись до мене по-дружньому. Я разом з ними спав, їв і найбільше розмовляв. Вони поінформували мене про кожного смертника нашої камери. Більшість з них на слідстві вели себе дуже погано. Вони сипали всіх підряд і нарешті засипалися самі аж на вищі міри. Деяких взяли у бою тяжко раненими і вони трималися добре.

— А де ви були, в сотні? — запитав я їх обох.

— Ні, ми були в оперативній групі Омелька, — гордо відповів Бухало.

— А що ж це за група? — запитав я.

— Це була оперативна група СБ, — гордо заявив Бухало.

— Де ж ви бували зі своєю групою і кому підпорядковувались?

— Ми в основному оперували на північній частині Рівенщини, а підпорядкувалися Далекому, — відповів Бухало.

— То ви, мабуть, знаєте і Верещаку?

— А як же, знаємо.

— А, випадково, ви не знаєте Миколи, того що раніше був провідником округи «Б», яка займала всю Житомирську область і північну частину Київщини?

— Це, мабуть, ви маєте на увазі того Миколу, що втік із Житомирської тюрми? — уточнююче запитував Бухало.

— Так, того самого.

Бухало, подивившись на мене довгим питливим поглядом, сказав:

— 3 ним трапилося велике горе. Верещака доручив Омелькові, а вірніше кажучи нашій групі, арештувати і допитати його так, щоб він признався, з яким завданням його випустили з тюрми і направили в наше підпілля. Отож ми його арештували і допитували.

— І що ж він вам сказав?

— Нічого, це залізний чоловік. Йому просто на вогні до колін спалили ноги і однак він не сказав ані жодного слова. Він до самої смерти клявся вірністю ідеї українських націоналістів, а наприкінці сказав: «Ви ще колись взнаєте, хто такий Верещака».

— І так ви його й замучили?

— Так, він помер.

— О, який страшний кошмар та підпільна робота, це одна гидь, — подумав собі я, — у такій боротьбі ніхто не знає коли, де і як він кінчить.

— Бувало в нас ще й страшніше, ніж з тим Миколою, — сумно сказав Бухало.

— А що ж ще може бути страшніше, ніж бути замученому на смерть своїми друзями по ідеї?

— А ви знаєте, що було в окрузі Енея взагалі, а зокрема в моєму рідному Дермані? — запитав мене Бухало.

— Ні, не знаю. Я на тих теренах не бував.

— А у нашому селі Дермань СБ, а вірніше кажучи, Смок замордував, спалив і потопив у криницях найкращих людей нашого села. Він не винищував цілих сімейств, ні, він лише з кожної найбільш національно свідомої і відданої національним справам сім'ї, висмикував когось одного і нищив, як сексота ЧК. Ось таким зверхковарним чином він перетворював наших найкращих друзів у ворогів, він штовхав у обійми наших ворогів тих, що довгі роки були опорою нашого визвольного руху. Ось, приміром, я перебував на півночі Рівенської области в оперативній групі СБ, а мого рідного брата Смок замордував за придуману співпрацю із ЧК. І це в нього не випадок, а це система. Він калічив в основному ті родини, в яких хтось, хоча б один член родини, займає якийсь важливіший пост у національному русі.

— А все ж таки, в нього повинні бути хоча якісь більші мотиви на ті його зверхзлочинні дії, — сказав я.

— Мотиви!? Зараз я вам оповім про мотиви, — сказав Бухало. — «Мотиви» в нього були. Ось, приміром, в нашому Дермані одного разу було так: невелика група чекістів на краю села зайшла до однієї хати вечеряти. Люди пригостили їх, не питаючи, хто вони і звідкіля, так як і завжди в нас ведеться. І раптом про це хтось доповів Смоковій любовниці, яка у підпіллі проходила за його дружину, а та оповіла Смокові і сама забажала піти з боївкою СБ, яка завжди була в охороні свого шефа, і пополохати тих зухвалих чекістів. Смок, звичайно, згодився на ту «операцію». Хату обстріляли. Чекісти повтікали. Один лише чекіст із переляку забув свою планшетку. Любовниця Смока підібрала ту планшетку, і навіть не дивившись, принесла її свому любаскові. Смок швидко розглянув всі папери, які були в тій планшетці, і знайшов там якраз те, що йому найбільш потрібно, там був список всієї аґентури ЧК в селі Дермані. В отой список аґентів були занесені члени найвидатніших націоналістичних сімейств нашого села. Були навіть і їх доноси. Оце ж той список і був незаперечним мотивом для арешту, знущань і смерти тих людей. Ті Смоківські «незаперечні мотиви» і його розправи схвилювали всю Крем'янеччину і Рівенщину. І ось одного разу сповістили Смока про те, що у районі Мізоча на хуторах відбудеться конференція НВРО, отже йому доручили забезпечити охорону тих хуторів. А по всіх стежках і доріжках виставили секретні пости, про які Смок не знав. Ті секретні пости затримували і обшукували всіх тих, хто йшов або їхав до Мізоча або Рівного. І ось у однієї дівчини, котра йшла з Дерманя до Мізоча, було знайдено донос про місце, час і кличку тієї конференції. Дівчину затримали і відвели туди, де було потрібно. Вона відразу сказала, що ту записку їй дала Смокова дружина. Відразу зробили очну ставку. Смокова любаска, сповнена цинізмом, без особливих запинань оповіла з відтінком самозахоплення про свою аґентурну діяльність у нашому підпіллі. Із свідчення тієї любаски виявилось, що вона — кваліфікований аґент ЧК. Що вона по спецзавданні пробралася у «любаску» Смока. І що сам Смок довго був лише її сліпим знаряддям. І щойно недавно недалеко Мізоча на постою Смока вона зробила так, що по організаційній кличці до нього на явку прийшли відповідальні працівники ЧК і, перелічивши всі його злочини, зроблені за посередництвом неї, по велінню ЧК, поставили його у безвихідне положення, запропонували йому разом із своїми колеґами з ЧК працювати вже свідомо у користь ЧК. Сам Смок на очній ставці також признався. Оце такий жахливий кошмар був у нашому Дермані.

— Так, це зверхжахливе коварство ЧК. Вони вхитрилися у найжахливіший спосіб винищувати націоналістів їх власними руками і всі ті злочини списати на самих націоналістів. Коли б не було відповідного почерку, то не було б і підробки того почерку. Чекісти лише зручно підробили почерк СБ і їх руками винищували тих, яких вони повинні охороняти, — сказав я, — і зараз усе це так заплутано, що, мабуть, у тому страшному смуті ніколи не розбереться жоден історик.

— А на Верещаку також говорять, що він робив на червоних, — сказав Бухало.

— А ви по велінні Верещаки пекли на вогні Миколу, також робили на ЧК.

— Так, це правда, добре розібравшись, то й ми робили на ЧК, — сказав Бухало.

— Найстрашніше у підпільній боротьбі — це «п'ята колона». Оце ж більшовики і запустили в саме нутро націоналістичного руху ту найстрашнішу «п'яту колону».

— Це правда. Останніми часами на Рівенщині робилося щось страшне. Верещека зі своєю охороною гасав по всій Рівенщині за Далеким, як за аґентом ЧК, а Далекий робив те ж саме. Він полював за Верещакою як за аґентом ЧК. Останньо вже навіть витворилась чітка границя між теренами Далекого і Верещаки, — сказав Бухало.

— Ідеї не розстріляєш, її кулі не беруть, але при допомозі «віруса», яким являється «п'ята колона», можна їх знутра розложити, — відповів я.

— А кого це ви, Даниле, називаєте «п'ятою колоною»? — запитав Бухало.

— «П'ята колона» — це незримий ворог, а в його незримості і підступності таїться вся його сила. Це люди, заслані ворогом у передові ряди організації з метою розсаджувати її і нищити знутра. Це робилося завжди. Але у відповідну струнку систему оформилося в 1936 році в Еспанії в період громадянської війни. І тоді виник цей термін «п'ята колона», — пояснив я.

У камері смертників, так як і всюди, люди зближувалися між собою приблизно по своєму інтелектуальному рівні, поглядах і переконаннях, і всі цілими днями розповідали про те, що кого цікавило. А під вечір кожний замикався сам у собі і сам про себе думав свою тяжку думу. Ніхто з нас не був певний, чи проживе він ще цю ніч, чи може саме цієї ночі зловісний голос скаже йому: «Собирайсь», і в ту ж мить він уже знатиме про те, що йому треба пройти від буття до небуття через страшні руки цих нелюдів.

Найтяжчими у камері смертників були вечорі і ночі. У вечірню темряву смерть наче б тільки підкрадалася до нас і вибирала собі жертву, а вночі приходила і забирала її назавжди.

У нашій камері смертників сидів один молодий, років вісімнадцяти, хлопець із Мізоцького району. Він майже ніколи ні з ким не розмовляв. Він дивився на все і всіх, наче уже з тамтого світу.

— За що тебе осудили на вищі міри? — запитав я того хлопчину.

— За убивство, — відповів мені хлопець.

— Кого ж ти вбив?

— Я сам нікого не вбив, я тільки був з тими, що вбили.

— Так у тебе і в протоколі допиту записано, як оце ти сповідався мені?

— Ні, слідчий у протоколі написав, що я вбив.

— І ти підписав той протокол?

— Мусів підписати, бо дуже сильно били.

— А окрім того вбивства, до чого ти ще признався?

— Усі вбивства, які тільки були в Мізоцькому районі, записали мені, що я в них участував, — відповів xлопець.

Важко було дивитися на того хлопця. Я особисто ніколи не повірив би в те, що той хлопець може кого-небудь убити.

І так кожної ночі, наслуховуючи зловісну ходу смерти у напівтемному вузькому коридорі підвалу Рівенської тюрми, ми діждалися Великодніх свят.

Знаючи величезне духовне значення тих свят, ми з Бухалом і Гуменчуком рішили відмітити цей день і в камері смертників. Передачі під Великдень передали майже всім, за вийнятком мене, Андріянова і одного літнього поляка. Паски і яєчка також були. Словом, їжі було достатньо і досить добірної.

Бухало з Гуменчуком яєчка і паску розділили порівну на всіх. Настрій був у всіх вийнятково урочистий. Люди в такій ситуації, та ще й у такий день, готові вірити у всякі чуда. А містика того великого релігійного свята діє вийнятково сильно. Всі дивилися на ту підготовку до прийняття свяченого урочисто блискучими очима. Треба було до тих людей, з тієї нагоди сказати хоча декілька слів, обнадіюючих слів. Очі всіх збуджені надією, були спрямовані на мене. І я, бувший войовничий атеїст, виступив і урочистим голосом сказав: «Мої дорогі брати, брати по недолі і горю! Колись у мирні часи, ми цей Великий День зустрічали у своїх церквах і розговлялися у своїх рідних хатах, за своїм столом, разом із всією своєю родиною і нам тоді було на душі радісно і весело. У цей день, за християнською мораллю, люди прощають один одному навіть найтяжчі обиди. Простімо ж і ми нашим ворогам усе те, що вони робили і роблять для нас злого. Вони роблять зло тільки тому, що самі не знають, що роблять. Вони не знають про те, що зло породжує зло, яке пізніше повертається проти них самих. І хай Бог простить нам за все те зло, яке кому з нас будь-коли доводилось робити. Сьогодні у церквах співають: «Смертю смерть поправ і сущим во гробі живот дарував». По-українському це приблизно звучить так: «Смертю смерть здолав і тим, що в гробах, життя дарував». У ті слова вложений дуже вагомий зміст. Ісус Христос, відходячи з дочасного життя, своєю смертю подолав смерть, бо перейшов у вічне життя. І він зараз живе і вічно житиме у серцях усіх християн. А так же й ті, що померли у боротьбі і пошуках за істиною, живуть і житимуть вічно у серцях тих, кому дано продовжувати їх тяжку, але зате, славну путь. Хай же Бог допоможе всім, щоб на другий рік цей Великий День зустрічали у колі своїх рідних батьків, сестер, братів і дітей радісно і щасливо. Хай восторжествує на нашій плянеті добро, радість, правда, щастя і любов».

Після мого виступу всі урочисто перехрестилися і сказали «Христос воскрес!» А поляк піднявся і зі сльозами в очах кинувся мені на шию цілуватись. Раптом сльози появилися у всіх і всі почали цілуватись. Розклеївся навіть і Андріянов і почав мене обнімати. Навіть наглядачі, вислухавши це під дверима, розпогодились і подобріли до нас усіх.

На Великдень навіть зловісні носії смерти не бродили по коридору.

Але зараз же після свят вони знову по ночах розпочали свою «роботу». Прийшла черга і на нашу шістнадцяту камеру. Цей молодий хлопець, що перед Великоднем розповідав мені, як його допитували про вбивство, назвав своє прізвище і йому веліли забратися з речами. Він у дверях через плач сказав: «Прощайте!» і двері швидко зачинились. У нас всіх притаїлось навіть дихання. А смертоносці глухо затупотіли, тихо щось між собою помурчали і швидко запхавши у рот «грушу», потягли свою жертву. Цей травурний день ми відмітили цілоденною мовчанкою. Молоде обличчя і відчужений погляд того хлопця довго стояв мені в очах.

Однієї прекрасної травневої ночі ми, так як і завжди, напружено і тривожно ждали приходу смертоносців на коридор, але смертоносці не приходили. Раптом на подвір'ї тюрми почувся постріл з ракетниці. І тюремне подвір'я дуже яскраво освітилося. Після того почалися все частіші і частіші постріли з ракетниць, пістолетів, автоматів і крісів. Стрілянина згущувалась і чутно було якісь незрозумілі крики. Ми подумали, що це якийсь відділ УПА намагається звільнити тюрму. На нашому коридорі також жваво забігали. Ми всі мовчки поприпадали до підлоги і зі страхом ждали або ґранати, або автоматної черги. Згодом стрілянина почала вщухати і тоді ж десь поряд з нами, немов би в конторі чи лазні, почувся жіночий спів. Цей спів зовсім спантеличив нас і ми не знали, що й думати про ту стрілянину. І аж щойно вранці на провірці заступник начальника тюрми, одкривши нашу камеру, із сяючими очима радісно сказав: «Победа, ребята! Сейчас уж будете жить». І від того часу режим трішечки покращав навіть по відношенні до смертників.

І так з трепетом у серці від страху, я чекав смерти кожної божої ночі аж сорок шість довгих, як вічність, ночей. І аж на сорок шосту днину десь перед обідом відкрились двері нашої камери і заступник начальника тюрми, вичитавши моє прізвище, велів мені вийти на коридор. Я вийшов. Він повів мене до начальника тюрми. Не зважаючи на те, що це був день, серце тривожно закалаталось, немов би хотіло випурхнути з грудей.

— Добрий день! — сказав я в кабінеті начальника.

— Добрий день! — відповів начальник і вивчаюче подивився на мене, а тоді зачитав якусь маленьку бумажку про відміну мені смертного вироку і заміну його двадцятьма роками каторги у віддалених районах Сходу. Звідтам мене повели нагору у камеру осуджених на каторгу.

— Значить, буду жити, — подумав собі я. У в'язниці я почав думати про життя і малювати його відносно у рожевих фарбах.

У камері каторжників мене, як і завжди в тюрмі, насамперед розпитали хто я, звідкіля і на як довго, а тоді щойно призначали стіл та нари. Відтоді я почав приймати передачі. Їжі в камерах було достатньо. Так, що голодуючих не було навіть коли хтось, як оце я, не одержував передачі з дому.

— А ви не знаєте, як це воно на каторзі? — хтось запитав мене.

— Ні, не знаю.

— А от вивезуть десь на північ, або на Далекий Схід, пустять у тайгу, або тундру, от і живи собі, як хоч. От такий цей невідомий край, — сказав один літній, осуджений на каторгу.

— О, то це ще не біда. Тайгами можна буде втекти, — хтось відкликнувся на ту перспективу.

— Ой хлопці, не тіште себе, не в ті руки ми попали. Це вам не царська Росія, — сказав суддя із Острога.

— Оце ж то, що це не царська Росія. Але ж і за царської Росії не таких як ми, а навіть самого Леніна, брата цареубивці, і то вивезли в село Шуменське, дали хату і гуляй де хоч і як хоч. Він жив і на ковзанах катався по Єнісею, і на полювання ходив, і з друзями зустрічався, а що ж ми в порівнянні з Леніном? Із наших же сімейств ніхто не намагався вбити Сталіна, — сказав один літній чоловік.

— Це було так за кривавого царя, а за найгуманнішого Сталіна цього нема і бути не може. Будеш працювати в голоді і в холоді, поки не помреш, — злісно відповів якийсь статечний чоловік.

І так у безперервних бесідах проходили дні за днями. І я з тих бесід вибирав собі те, що було мені найсприємливіше, і тим жив. Молоді хлопці мріяли про втечу з вагона. Незабаром нас перевезли до Києва на пересилку при Лук'янівській тюрмі.

Там я зустрівся із групою націоналістів, осудженою у Білій Церкві. Це були в більшості інтеліґентні люди з Білої Церкви, Києва та його околиць. Всі вони були зв'язані з націоналістичним підпіллям, одні з них — бандерівським, а другі — з мельниківським. 3 тими людьми я зустрічався тоді тільки на прогулянці. Пізніше нас ввели разом у одну велику камеру, в якій було більше ста чоловік. У тій камері була одна велика група молодих і здорових хлопців, привезених із Луцької тюрми. Ними верховодив Кіндзелюк. Це був високий, стрункий, здоровий молодий чоловік. Після ранішнього туалету, зовсім несподівано для нас, Кіндзелюк своїм могутнім голосом скомандував: «Встати!» У ту ж мить підірвалися на ноги не тільки хлопці із його групи, а буквально всі. Кіндзелюк владно подивився довгим поглядом на всіх і тоді сказав: «Молитва!» Всі перехрестилися разом з ним і вголос почали молитися. Це дуже, дуже сподобалось білоцерківський групі. Відтоді Кіндзелюк став центром уваги всіх. Його шанувала і поважала вся камера.

— Приємно і мило на вас дивитися і слухати, але що із того всього залишиться за два-три роки на каторзі, — наче б сам до себе сказав мій сусіда.

— Як то, що залишиться? Так і буде, як оце є зараз, — із обуренням відповів я.

Мій сусіда, родом із Умані, проникливо подивився на мене довгим поглядом, а тоді сказав:

— Ні, так не буде. Ви ще не знаєте, в чиї руки ви попали і куди вас везуть. Лагери в нашій країні — це така система, в якій самі в'язні один одного будуть заставляти працювати ось на отих, що нас сюди посадили. І ви також будете один одного заставляти працювати на ваших ворогів, яких ви зараз разом всі ненавидите і зневажаєте. Мало того, ви будете бити один одного за те, що не працює той чи інший, скільки ваш спільний ворог вимагає. Ось поживете, побачите самі. Я вже був у тій системі і знаю, що це за машина. Вона перемелює всіх. Система нашої держави найдосконаліша від усіх систем до нині існувавших на нашій плянеті. На неї працюють і її найбільше скріплюють своєю працею ті, що її ненавидять, плодами їх праці користуються ось оці наглядачі, починаючи від отого, що над нами стоїть, і кінчаючи верховним наглядачем у Кремлі. Такі, як оце ви зараз є, в лагері не виживають. Там із чесним словом і з совістю не довго проживеш.

— Це все там не ціниться. Там виживають тільки наглі, підлі і безсовісні, які здібні останній шматок хліба вирвати з рота у свого сусіда, щоб хоча на один день прожити довше.

— О ні, я у це не повірю. Людина залишиться людиною навіть у найтяжчих умовах. Я сидів у польській тюрмі, я був і в німецькому лагері і в тому ви мене не переконаєте, — категорично заперечив я.

— Польська тюрма і німецький лагер — це лише тимчасове явище, це перехідне, а совітські лагери — це постійно діюча система, без якої не може існувати цей лад, — відповів уманський, — і тому вона ламає навіть найсильніших.



У грудні 1944 року, із села Сторожів… | За східнім обрієм (Спомини про пережите) | Десь серед літа нас посадили у довгий ешелон…