home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Із Бужкович я переїхав у село Замличі…


Із Бужкович я переїхав у село Замличі Локачівського району. Там в основному я займався читанням літератури та писанням. У Замличах два рази мене потривожила червона партизанка. Тудою ходили червоні диверсійні партизанські групи підривати залізницю Ковель-Львів. Одного разу мені прийшлося тікати від них за річку на хутори сусіднього села. Люди прийняли мене там явно непривітно. Уся сім'я була понура і ніхто не хотів зі мною розмовляти. Це відношення сильно мене схвилювало; я не знав у чому криється причина тієї неприхильности. Треба було йти десь до другої хати, ото ж з тою метою я запитав господарки:

— Хто живе ось у цій сусідній хаті? — показуючи рухом голови на ту хату, запитав я.

Господарка аж здригнулась і, подивившись на мене своїми переляканими очима, сказала:

— Там ніхто не живе.

— А що, це польська хата? — запитав я.

— Ні, не польська, там жили наші люди й оце тижнів два десь ділися.

— Як це так, ділися? — схвильовано запитав я.

— А от отак, увечері були і за ніч десь щезли разом зі своїми діточками, — сумно і з явним відтінком докору сказала господарка.

Я відчув, що тут таїться щось вийнятково гидотне і в мене по тілі пробігли нервові дрожини.

— Це одна сім'я у вашому селі щезла так таємничо? — запитав я.

— Ні, говорять, що 16 сімей за одну ніч десь щезло, — відповів господар.

— А що ж це за люди були ті, що так таємничо пропали?

— Просто собі люди, такі як і ми всі, — відповів господар.

— А де ж ваш станичний?

— Недалеко, тут в селі.

— Може ви покличете його сюди?

— Добре, я пішлю сина. А що йому сказати? — узгіднюючо запитав господар.

— Скажіть, що його просить Боремський з організації.

— 3 якої організації?

— Про це не треба говорити. Прийде, то взнає.

Через годину з'явився станичний. Це був молодий чоловік років 27, з простим селянським виразом обличчя.

— Це ви мене кликали? — запитав станичний.

— Так, це я вас кликав, — відповів я, — скажіть, будь ласка, де ділися люди з он тієї хати.

Станичний розгублено, але допитливо глянувши на мене, сказав:

— Ви краще запитайте про те районового референта СБ Чумака.

— А ви ж станичний і це ж у вашому селі сталося? — з тоном претензії запитав я.

— Так, це сталося, на жаль, у нашому селі, але я до того непричетний і нічого про те не знаю, і тому нічого не можу сказати й вам.

— А тих есбістів по хуторах ви водили? — запитав я.

— Ні, у них є своя аґентура у кожному селі, і вони це роблять за допомогою тієї аґентури.

На другий день у селі Дорогиничах я знайшов районового референта СБ Чумака. Це був високий, красивий, стрункий молодий хлопець років біля двадцяти п'яти. Він зустрів мене дуже ввічливо, запитуючи:

— Якими вітрами вас сюди завіяло?

— Це байдуже, якими вітрами, я всюди буваю. Мене цікавить от що. Вчора я був за річкою, он на тамтих хуторах, — показавши головою в бік хуторів, — там я довідався про жахливі речі. У тому селі щезло 16 сімей повністю зі старими й дітьми. Я хотів би знати, чому і в ім'я чого чиняться такі нечувані страхіття?

— Мене дивує, що ви з такими питаннями прийшли до мене. Ви ж зустрічаєтесь іноді навіть з найбільшими нашими зверхниками, оце їх і питайте, — відповів Чумак.

— Це «найбільше» начальство не приказувало вам винищувати тих 16 сімей, це вже безпосередньо ваша робота.

— Я ж виконую накази і все! Зрозуміло?

— Ви вершите судьби людей, — жити їм чи не жити і кому саме. Ви вбиваєте дітей. Розумієте, що це значить, вбивати дітей? — з обуренням сказав я і, не прощаючись, вийшов.

Довго я думав про ту страшну трагедію. Мені ввижалися останні хвилини тих нещасних матерів і їх маленьких дітей. Мені здавалося, що я чую їх останній стогін, їх передсмертний докір. На душі було важко, важко і чорно. Незабаром, десь через декілька днів до мене прискакав на коні зв'язківець із листом від крайового референта Безпеки Митли. Митла велить мені з'явитись у село Б…[17] на восьму годину ранку. Від Замлич до Б… було всього 5–6 кілометрів.

На вході до Б… на мосту мене зупинила застава із куреня Острізького і роззброїла. Дижурний — хорунжий Ткачук допитавши мене, хто я і до кого, та прочитавши листа від Митли, швидко розпорядився повернути мені пістоль і сам відпровадив мене на ту домівку, де знаходився Митла. Разом з Митлою були ще: обласний провідник Крилач, суспільно-політичний референт Арсень, редактор Кузьменко і декілька чоловіків трохи нижчої ранґи. Мене там зустріли по-дружньому, дуже привітно. Митла сказав:

— Ось зараз Кузьменко буде читати свою статтю у відповідь на статтю Хрущова. Треба щоб і ви її прослухали, і зробили свої зауваження.

Кузьменко читав гарно, а основне всі зауваження і поправки приймав по-дружньому, з гумором. Не багато людей можуть на такій висоті себе вести. Зауваг і поправок було небагато. Тільки Митла, я і Крилач вносили поправки і висловлювали свою думку, всі останні мовчали і схвально притакували. Пізніше Митла попросив мене й Крилача до окремої кімнати.

— Що це там у вас трапилось із районовим референтом Безпеки? — запитав Митла.

Я розповів їм обом все з самого початку. Про те, що зліквідовано 16 сімей без суду й слідства разом з малесенькими дітьми і за свою розмову з районовим референтом Безпеки — Чумаком. Митла весь час хмурився і ламав пальці на руках, що аж лускали. Крилач також вислуховував мене з явною неприхильністю.

— Совіти незадовго захоплять всю Волинь, отож, — якби ви хотіли, щоб ми залишили їм готову аґентурну сітку?

— Поки є змога, ми повинні з корінням виривати все те, на чому може закріпитися совітська влада, — сказав Митла.

— А я недавно був у тому селі і в мене складалася зовсім інша думка. Ми цією акцією винищування «потенційної совітської аґентури» відштовхнули від себе вчорашніх своїх прихильників і штовхнули їх в обійми радянської влади. Такими діями ми плямуємо цей рух і даємо своїм ворогам дуже сильну зброю у їх руки, якою вони будуть влучно нас бити й одночасно виправдовувати всю свою жорстокість. Такі акції йдуть лише на користь тим, проти кого ми ве демо боротьбу. Тільки вони можуть бути вдячні за це, — сказав я.

— А вони що робили по тюрмах, як відступали? Ви були в Луцьку? Бачили, скільки вони нашої молоді постріляли без слідства і суду? — сказав Крилач.

— Добре, але ми зараз їх переплюнемо в тих їх злочинах. І тому про ті їх злочини перестануть говорити, а почнуть говорити про злочини доконані Службою Безпеки.

— Краще б ви, друже Боремський, свою казуїстику, свої логізми застосовували де інше. У справи СБ вам не слід втручатися, — сказав Митла, — а якщо ви хочете щось сказати по тому поводу, то кажіть мені, а не районовому референтові.

Раптом поступився командир куреня Острізький. Цей чоловік зробив на мене враження своєю атлетичною будовою та могутнім голосом. Він виструнчився перед Митлою і доповів:

— Німці приїхали двома танками на переговори. Що будемо робити, говорити з ними чи ні? — запитав Острізький.

— У 1941 році вони з нами не хотіли говорити, а зараз ми не станемо говорити з ними. Вони в політиці вже труп, — сказав Митла.

Острізький знов виструнчився, стукнув закаблуками і пішов.

Звідтам ми разом з куренем перемістилися у село Калковичі[18] й там похоронили заступника командира військової округи Вовчика по прізвищі Сума, вбитого червоними партизанами.

Йшла весна 1944 року. Луцьк і Ковель були вже зайняті совітською армією Ватутіна. Німці трималися ще в Горохові й Володимирі. Отож і на тому кусочку знаходився і курінь Острізького, при якому трималися і ми. На другий день до Жашкович на подвір'я священика Михайла Мисечки приїхало дві машини німців і відразу ввійшли до хати. У хаті був Крилач і я. Німці звернулися до Крилача, називаючи його командиром Острізьким, заявили: «Завтра на ці терени прийде п'ята німецька армія. Вона буде винищувати на своєму шляху всі озброєні групи. Ми пропонували б вам відступити за Володимир під Любомль. Тудою вони не підуть».

Крилач подякував і вони вийшли. Після вибуття німців, Крилач викликав Острізького, Кузьменка і весь штаб куреня для обговорення тієї ситуації. Рішили курінь вивести на Холмщину, а ми всі увечері пішли в напрямку села Коритниці майже на передову лінію фронту. П'ята армія йшла слідом за нами. У Коротниці я з Кузьменком були всього два дні. Звідтам я перемістився у село Стрільче. У Стрільчі, так як і завжди, я зупинився у Ковальчуків. Від господаря дому віяло холодом, лише господиня ставилася до мене з такою ж самою теплотою, як і завжди. Це було вже під кінець травня 1944 року. У ті часи холодом віяло вже від багатьох. Причиною того «похолоднення» в першу чергу була очевидно безперспективність нашої боротьби, а крім того масові звірські розправи СБ з неугодними для них людьми. Прихильників націоналістичного руху меншало з кожним днем. Ті, що недавно ввічливо запрошували нас до своїх домів, зараз явно неохоче відчиняли нам двері своїх хат, а ввечері навіть і не впускали до хати. У селі Жашковичах у одної молодої жінки-зв'язківця я запитав:

— Чому це останіми часами люди закрили перед нами свої душі і двері своїх хат?

Жінка-зв'язківець, подивившись допитливо на мене, сказала:

— Бачите, зараз вам ніхто не вірить і всі бояться вас, навіть і ми почали боятися самі себе. Я вас не боюся тільки тому, що вже давно знаю, а незнайомих і я боюся. Оце недавно в наше село прийшло троє людей з організації і, зайшовши в одну хату, попросили, щоб господарка провела їх і показала їм дорогу. Вона пішла з ними і, немов у воду втонула, її й досі немає. І це не одинокий випадок, таке буває у багатьох селах. Словом, усе це дуже швидко йде невлад. Люди, в силу обставин, знову готуються до зустрічі більшовиків. У червні місяці до Стрільча прибув новий крайовий провідник Охрим у товаристві свого почоту і нашого обласного провідника Крилача. За дорученням Охрима, Крилач викликав мене і поручив мені підбирати людей із східняків для відходу на Східні землі України з метою утворювання там організаційної сітки ОУН.

На території Горохівсько-Володимирської округи я зорганізував п'ять чоловік з бувших офіцерів Радянської Армії для тієї мети. Звідтам ми виїхали за Буг на Грубешівщину. Переїхавши Буг біля Сокаля, ми попали в село.[19] Там було повно німецьких військ. У такій незвичайній для нас ситуації нам було не дуже солодко. Зброя наша була захована на підводах у сидженні. На тій підводі, якою я їхав, у сидженні була машинка до писання, література і два пістолети.

3 одного подвір'я вибіг один німецький солдат і, зупинивши нас, вискочив із своїм казанком на нашу підводу. Я відчув, як ритм мого серця порушився, воно почало битися наче б частіше і значно сильніше, ніж завжди. Я боявся, що, якщо цей солдат сяде на наше сидження, то відразу відчує, що в ньому сховане щось тверде. Але на наше щастя, він став з-заду підводи і, притримуючись двома руками за драбину, проїхав з нами всього метрів 200, скочив і побіг до своєї кухні. І нам відразу полегшало, але напруження продовжувалось, бо німців усюди аж кишіло. Та вже більше у тому селі пригод не було і ми виїхали звідтіля незайманими. Далі ми прямували в бік села Г….[20] Із Г… вийшла нас зустрічати молода і дуже бистра дівчина. Вона сіла на нашу підводу і, взявши від їздового віжки і батога, почала сама правити кіньми. Все це вона робила дуже жваво, з гумором і простотою. І нам з тією дівчиною стало наче б затишніше. По дорозі вона нам оповіла, що в їхньому селі повно німецьких солдатів, що лише тільки в них нікого не поселили тому, що вона зв'язкова на їх кущ ОУН. У Г… ми лише переночували і на другий день, рано-вранці виїхали по напрямку села Корчин.

У Корчині стояв курінь Острізького. Його штаб містився у дуже хорошому будинку. Острізький зустрів мене дуже гарно. Це бувший поручник польської армії. Востаннє перед війною працював директором неповносередньої школи. Острізькому вже було відомо, чого я приїхав і відразу мені сказав, щоб я подав список, яких мені треба людей. Я список написав і через два дні, згідно списка, Острізький привів мені 7 чоловік. І так я мав повну групу в числі дванадцяти чоловік. Всі вони були раніше офіцерами Радянської Армії. Пізніше попали до німців у полон, а втікши з полону, потрапили у відділи УПА. 3 німцями билися вони чудово. Проте, останніми часами, з наближенням Радянської Армії їм почали не довіряти, і це недовір'я їх сильно психічно травмувало. Вони кожного дня ждали розстрілу. Я із всіма ними поселився у одній хаті під самим лісом. Годували нас із військової кухні. Дві години кожного дня я читав їм лекції з історії України, останньо займалися читанням історичних романів. Та література допомогала їм запам'ятовувати прізвища видатних історичних постатей та історичні дати. Крім того, історичні романи розвивали уяву і передавали аромат тих часів, який витворив автор сам у собі.

На краю села біля цвинтаря стояла застава нашого куреня. І ось одного дня на тій дорозі застава затримала дві німецькі бронемашини. В них їхали офіцери німецької армії. Застава у село їх не пустила. Німці в ультимативній формі заявили: «Завтра вранці, щоб вас у тому селі і духу не було: Сюдою буде проходити німецька армія, отож вона на своєму шляху буде винищувати всі озброєні групи».

Після того ультимату Острізький дав команду своїм сотенним вивести сотні в ліс. Команду над всім куренем передав сотенному Нерозлучному, а сам виїхав по своїм службовим справам разом із своїми заступниками.

Ми також усі пішли в ліс. Сотні займалися згідно їх денного розпорядку, а ми займалися своїм ділом. У обідню пору приїхала польова кухня. До кухні підходили чотами, згідно установленого порядку. Ми також підійшли, одержали свій пайок і там же на місці сіли їсти. А пізніше відійшли на своє місце. Зараз же за нами швидко прийшов сотенний Нерозлучний і строгим тоном запитав:

— Це ви там обідали? — показав рукою в сторону кухні.

— Ми, — відповів я.

— Зараз же ідіть і приберіть після себе своє сміття, — наказовим тоном сказав Нерозлучний.

— Ми там не смітили, — відповів я.

— Я приказую вам прибрати в ту ж мить! Зрозуміло? — закричав Нерозлучний.

— Я сміття після вашої сотні прибирати не буду, і взагалі вам не підпорядковуюсь.

— Ви запам'ятаєте мене, — сказав Нерозлучний і пішов.

Мої хлопці були вкрай перелякані. Бувший лейтенант Даман сказав до мене:

— Як приїде Острізький, то горе нам буде за невиконання наказу Нерозлучного. Він же залишив його на своє місце.

— Не турбуйтесь, вас ніхто не займе, ви тут ні при чім, — відповів я.

— О, друже провідник, ви ще його не знаєте, це дуже гострий командир, — додав лейтенант Полтавський.

— Нічого, що я його не знаю, це вас не торкається, це моя справа.

На ніч весь курінь повернувся у село на свої домівки. Повернулись і ми на свою. На другий день, рано-вранці прибіг посланець із штабу Острізького і вручив мені записку. Записка звучала так: «Друже Боремський, прошу прийти до мене на сніданок». Прочитавши про себе ту записку, я відразу ж разом з післанцем, пішов у штаб. Острізький зустрінув мене дуже гарно. Так зустрічатися і обходитись з людьми може тільки польський офіцер. Стіл був уже накритий. Там був уже заступник Острізького Верховина (поручник із Закарпаття), начальник штабу, політвиховник, секретар і комендант почоту. Всі вони по-дружньому зі мною поздоровкались і зайняли свої місця за столом. Господарка дому частувала нас дуже смачними варениками з сиром. За столом всі вели себе свобідно, весело, оповідали анекдоти та всілякі дотепи. Острізький не зробив навіть найменшого натяку на те, що мало місце вчора в лісі з командиром сотні Нерозлучним. Але після сніданку, по якомусь незамітному сигналу Острізького всі вийшли, то тоді він сказав:

— Що це там у вас, друже Боремський, вчора трапилося, що це за непорозуміння були з Нерозлучним?

Я оповів Острізькому все як воно було. Острізький, вислухавши мене, вийшов надвір і призвав сотенного Нерозлучного, а тоді сказав йому:

— Вибачся, друже Нерозлучний, перед другом Боремським за вчорашній свій нетакт, — сказав Острізький.

Нерозлучний неохоче виконав волю свого командира і вийшов.

— Я винуватий за те, що не повідомив його про вас, як про незалежну групу. А ви винуваті за те, що не знайшли з ним розумної розв'язки того питання і допустили до того видовиська. У війську будь-чий непослух — це дуже поганий прецеденс, отже тому треба було б це налагодити якось там відразу на місці, — сказав Острізький. А тоді ми вийшли на подвір'я. До Острізького підбігла молода, біля 16 років дівчина і, витягнувшись «на струнко», відрапортувала розвідницький свій звіт. Її вираз обличчя і очей були зворушливо невинні і сповнені почуттям відповідальности за все те, що вона рапортувала. Те незвичайне видовисько зробило на мене вийнятково зворушливе враження. Дівчина була втіленням невинности, доброти і відданости справі.

Надворі я попрощався з Острізьким і пішов до себе. Відійшов метрів двісті від штабу, я раптом зобачив як мої хлопці вилазять із квасолі та конопель у повному бойовому лаштунку. Мене це дуже здивувало і я тут же їх запитав:

— А чого це ви всі тут?

Вони, переглянувшись між собою, нічого не відповіли. Я знову запитав:

— Чого це ви всі сюди вибрались у повному лаштунку?

— Як повернемось, то оповімо вам усе, — сказав Хома.

— Добре.

— Острізького ми знаємо дуже добре, — це дуже строгий командир. Крім того, зараз така ситуація, що нас можуть розстріляти будь за що. Як він виторгував нас із відділів сюди, то ми всі вже готовилися до смерти. Ми їхали сюди до вас двома підводами попереду, а він їхав ззаду. Ми всю дорогу слідкували за його рухами і були готові виповісти боротьбу за життя, але приїхавши благополучно сюди і побачивши вас, нам трохи відійшло і ми легше відітхнули, але вчорашній випадок з Нерозлучним нас знову насторожив. Острізький такого непослуху нікому не прощає. Отож ви, не знаючи його, пішли туди зовсім спокійно, а ми були впевнені в тому, що він коротко розправиться з вами і тому вирішили розправитися з ним раніше, ніж він з вами, але побачивши, як ви полюбовно попрощалися, нам відлягло від душі і ми тихенько знялися із своїх бойових місць, — сказав Хома, — тепер ми бачимо, що він з вами рахується і поступає не так, як поступав з нами в сотнях.

Якось одного разу я зайшов до лікарні і там зустрів свою стару знайому Катрусю. Вона холодно зміряла мене своїм поглядом і віднеслася до мене так, ніби вона мене зовсім не знає. Це її байдуже ставлення зацікавило мене і тому я викликав Катрусю надвір і запитав:

— Що з тобою сталося, чим я тебе обидив, що ти такою стала до мене?

Катруся строго глянула на мене і, круто повернувшись, пішла назад у лікарню, не сказавши мені жодного слова. Ця її поведінка ще більше заінтриґувала мене і я викликав її в службовому порядку до себе. Катруся прийшла і офіційним тоном запитала:

— Що вам треба від мене?

— Мені необхідно треба знати чого ти, Катрусю, так закапризилась? — лагідно запитав я.

— Я вас кохала, я вами гордилася, я хотіла бути всюди разом з вами, допомагати вам, боліти вашими болями і радіти вашими радощами, а ви посоромилися зі мною возитись і відправили мене у відділ, а приїхавши сюди, аж через тиждень здумали відвідати мене а, я стільки, дурна, нарозказувала про вас, хвалилася вами, — сповнена обидою, сказала Катруся, а пізніше додала: — Зараз я належу не вам, а відділові, лікарні, хворим. Зрозуміло?

— Належ собі, Катрусю, лікарні, хворим, тільки не сердься на мене, я не хотів тобі зла.

— Ви хотіли мені добра, а чому б ви не спитали мене, хочу я йти у відділ, чи ні, чи може я хочу залишитися з вами. Ви розпорядилися мною без моєї участи і зараз хочете, щоб я ставилася добре до вас, — піднесеним голосом сказала Катруся.

— Це війна, Катрусю, а ти медсестра, ти повинна бути в лікарні біля хворих, — це твій бойовий пост, на якому ти можеш і повинна зробити найбільше для тієї справи, за яку ми боремось.

— Ви знову хочете мене надихнути вірою в те, в що не вірите. Ви ж уже давно говорили про те, що нас розітруть, а зараз то я вже й сама це бачу. Навіщо ж тоді говорити з такою набожністю за ту боротьбу, яка заздалегідь засуджена на програну, — сказала Катруся.

— Боротися з вірою у перемогу й заздалегідь смакувати лаври і вигоди перемоги, може кожний, але знаючи про неминучість поразки, про тяжкі страждання про боротьбу та всякого роду наруги й зневаги, і все ж таки продовжувати її до кінця, можуть тільки одиниці, яким не треба вождів, бо вони самі собі вожді.

— Який же глузд цієї боротьби, кому і на що вона потрібна?

— Сама боротьба за незалежність, за волю видається мені найздоровішим глуздом і така боротьба мені потрібна.

— Поскільки стало мені відомо від вас самих, що ви не поділяєте ідей ОУН, й зараз коли вже навіть і самі ОУН-івці зневірились і тікають з відділів, ви, навпаки, обстоюєте боротьбу.

— Тікають, здаються, виходять з повинною до совітів ті оунівці, які боролися не за волю і незалежність, а за лаври, за славу й владу, — сказав я, — я не згідний з ОУН-івськими стремліннями до тоталітаризму, до диктатури, гостро засуджую безчесні дії СБ, але боротьбу за незалежність я схвалюю завжди, хто б її не вів.

— Я вже просто не знаю, чого ви хочете і до чого стремитеся і що вам потрібно в житті, — сказала Катруся.

— Волі, Катрусю, хочу, волі і більше нічого.

— Якої ж вам волі треба, як комуністична воля вам не подобається, націоналістична також ні, що ж вам тоді треба?

— Мені треба такої волі, щоб кожна людина могла сама собі влаштовувати своє життя так, як вона хоче жити і, де вона хоче жити, щоб кожний мав запевнену змогу сам собі робити добро, щоб закон забороняв лише будь-кому будь-які вигоди за рахунок інших, себто за рахунок зла для іншого. Там, де організація чи партія робить для народу «добро», то це вже не добро, а горе, неволя, бо за це так зване добро вимагають від всього народу рабського послуху і всілякого роду зобов'язань усе життя, за це вимагають безперервних похвал і прославлення їх, немов би тільки завдяки їм і герої на цьому світі.



На другий день я поїхав у село Скобелка… | За східнім обрієм (Спомини про пережите) | Радянська армія прорвала оборону і рушила в напрямі Володимира…