home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ПОЧАТОК НОВОГО ПОЛЬОВОГО СЕЗОНУ

Перед від’їздом Володя зайшов до головного геолога Об’єднання, чоловіка років п’ятдесяти, вельми імпозантної зовнішності.

– Ну що, летиш? – жестом запросив сісти на стілець поруч зі своїм столом.

– Так, вже усі зібралися на дворі, чекаємо на автобус, щоб їхати до аеропорту.

– Я хотів привітати тебе з підвищенням, – головний геолог витяг з шухляди лист паперу, – ось виписка з наказу, візьми.

– Дякую, – відповів Володя, прочитавши виписку.

– Ми очікуємо від тебе нових успіхів. Підкинемо вам ще бурових станків, транспорту, людей. Тепер усе у твоїх руках. Треба налагодити геологічне картування, мапи ж до цього часу не дуже… Свердловини для картування можеш ставити, де бажаєш, узгоджувати з нами не потрібно. Так, ще одне. Золото ж пішло не тільки в Мурунтау. Треба було б і у вас, в Каратау, брати проби з канав і свердловин на золото. Ми розглянемо це на науково-технічній раді і надішлемо тобі протокол. Подумай, що вам не вистачає для цих робіт.

– Гаразд, – погодився Володя і подивився на годинник.

– Ну, йди. Я до вас, можливо, незабаром приїду, чекаємо вчених з Москви і Ленінграду, усі бажають подивитись, що у вас виходить.

– Приїздить. До побачення в Каратау.

Автобус вже прийшов, геологи і геофізики вантажили в нього матеріали.

Осторонь будівлі аеропорту, на короткій злітній смузі, їх чекав літак АН-2. В середині були відкидні сидіння для десяти людей, в кабіні пілотів сиділи троє – двоє льотчиків і механік.

– Не люблю я літати на цих АН-2, – зізнався Монахов. – Мене заколисує. Роки два тому я літав на рекогносцировку, ледве живим залишився, то вгору кидає, то долу, усі кишки вимотує.

– Тоді низько літали, – втрутився льотчик, почувши розмову, – а тепер нормально полетимо, кілометри на два. Дивіться, щоб не змерзли.

Усі всілися, пілот, дивлячись в інструкцію, почав називати прилади, а другий пілот клацав тумблерами. Володя заглянув в кабіну, тут на передній панелі були десятки циферблатів приладів. Нарешті, загув двигун, літак недалеко пробіг і злетів, качаючи крилами. Усі сиділи уздовж бортів, дивлячись поперед себе. Коли піднялися вище, почали дивитися в ілюмінатори. Незабаром унизу пропливла стрічка великої ріки, береги її були пустельні і покриті барханами піску. На лівому березі, на віддалі, виднілися озера, витягнуті уздовж ріки.

– Солончак Айдар, – показав Монахов в ілюмінатор, – навесні на ньому багато води. Там зараз і гуси, і качки, і навіть пелікани.

Потім перетнули доволі високий гірський хребет, а після неширокої долини ще один.

– Північний і Південний Нуратау, – знову пояснив Монахов.

Надалі під літаком почалася пустеля, не така сіра, як звичайно, місцями вона зеленіла і червоніла від молодої трави і маків.

– Незабаром усе вигорить, – сказав хтось.

Летіли довго, близько чотирьох годин. Нарешті, попереду показались гірки Каратау і дрібні будиночки біля їх підніжжя. Володя зрозумів, що зараз літак знижатиметься. Але ні, літак на тій же висоті пролетів над селищем експедиції і пішов на розворот.

– Мабуть вітер заважає, – припустив Монахов, – сідатимемо з іншого боку.

Тут з кабіни вийшов занепокоєний механік, він пішов уздовж фюзеляжу, посмикуючи трос на стелі. Дійшов до кінця і відчинив дверцята у хвості літака.

– Дайте хто-небудь молоток, він у кабіні, – крикнув він, перекриваючи шум двигуна.

Усі затурбувались, Міша пішов у кабіну і приніс молоток.

– Тримайте мене за ноги, – механік поліз у дверцята.

Міша і ще хтось з геофізиків тримали механіка, а той щось бив молотком, висунувшись з літака наполовину. Потім виліз назад.

– Рулі висоти заклинило, – повідомив він. – Зараз сядемо.

Дійсно, літак, який відлетів вже далеко від селища, поки ремонтували рулі, знову розвернувся і пішов на посадку. Тут, біля аеродрому, чекала автомашина, яка возила геологів на ділянки робіт.

– Я вже думав, що ви заплутали, – зустрів їх начальник експедиції, коли вони проїхали до селища. – Пива привезли? – звернувся він до льотчиків.

– Яке пиво! Літак повний людей плюс їх вантаж.

– Може злітаєте в Навої за продуктами? – непевно спитав начальник. – У нас ліміт на польоти великий, усе оплачене.

– Тоді нам ночувати тут прийдеться, летіти назад буде пізно.

– Нічого, місце є. Посидимо трохи ввечері в їдальні, відпочинете, – пообіцяв начальник.

Льотчики разом з експедитором пішли до аеродрому. Геологи і геофізики розійшлись по своїх квартирах. Володя зайшов спочатку у камералку, прослідкував, щоб матеріали поклали до сейфу. Потім пішов додому, де за зиму усе в кімнаті покрилось шаром пилу. Він обдивився, ніби усе було на місці. Потім побачив, що нема одеколону, який він залишав біля трюмо. Отже, усе-таки до квартири влізали алкоголіки, котрі зазіхнули на одеколон. Але більше нічого не пропало.

Він пішов до геофізичної камералки, щоб розповісти про це Міші. Там сиділа Люда, вона разом з чоловіком залишалась на зиму в селищі. По-перше, в Ташкенті у них не було квартири, а по-друге, вони заробляли гроші, тому що в Ташкенті стільки надбавок не платили. Завдяки Анжелі Володя зовсім забув про Люду, побачив її і здивувався – що йому в ній подобалось?

Люда помітила, що він їй не зрадів, і надула губки.

– Що, зазнався? – спитала невдоволено. – Ти тепер великий начальник.

– Вибач, замислився. Сьогодні ввечері побачимось. А де Міша?

– У начальника експедиції.

Володя кивнув і вийшов.

На початку квітня вдень було ще не жарко, температура вище двадцяти градусів не підіймалась, та і роботи ще не розвернулись, було тільки буріння. Тому працювали удень, а вночі спали.

У день приїзду до експедиції усі геологи і геофізики зібрались у геологічній камералці. Прийшов і Юрій Павлович, начальник експедиції. Він привітав усіх з початком польового сезону, представив Володю як головного геолога, сказав, що на місце старшого геолога по бурінню незабаром приїде молодий фахівець, який вже рік працював у Центральній експедиції в Ташкенті, де одружився, а тепер буде у нас. Усі геологи і геофізики, які рік працювали з Володею, зустріли повідомлення начальника як належне. Володя коротко розповів, що вони мають зробити цього року за проектом.

Під вечір прилетів літак, привіз з Навої ранні овочі, сметану, кефір, м'ясо і пиво. Хліб в експедиції пекли в їдальні. Коли стемніло, зібрались у гуртожитку, в кімнаті у Міші. Прийшли навіть Юрій Павлович і обидва старші геологи, Люда з чоловіком. Виявилось, що у нього день народження. Міша дістав коньяк із запасів, які привезли він і Володя. Усі були раді один одному, багато людей не бачились цілу зиму. Юрій Павлович вручив знаки «Відмінник міністерства геології СРСР» деяким геологам і геофізикам, в тому числі імениннику, який працював цілу зиму в експедиції. Коли веселощі були в розпалі, у гуртожиток заглянув завбур, тобто завідувач буровими роботами, разом зі своєю дружиною, техніком-геофізиком. Міша пішов за Валею, з якою Володя минулого року грав у настільний теніс. Вона з’явилась разом з чоловіком, інженером-буровиком. Для цього випадку нафарбувала губи і надягла красиву сукню, від чого її сіро-блакитні очі стали ще яскравішими. Володя подивився на неї і зрозумів, що вона без нього скучала, хоча Валя до нього не підійшла, а тільки кивнула. «Цікаво, що вона скаже, коли сюди приїде Анжела», – подумав він.

Оскільки в товаристві опинились три молоді жінки, незабаром почались танці. На радощах Володя випив більше, ніж звичайно, і веселився від душі, танцював з усіма жінками і так розходився, що дружина завбура захопилась, відтанцьовуючи разом з ним.

– Ну, не очікувала, що ти такий заводний, думала, що киснеш над своїми мапами!

Буровики, в тому числі начальник експедиції, який теж був інженером-буровиком, близько одинадцятої пішли, але жінок загнати додому було неможливо. Залишившись без нагляду чоловіка, Валя пробралась до Володі і зайняла стілець поруч з ним, Люда ж підкреслено не відходила від чоловіка-іменинника. Почали співати пісні під гітару; Володя, який не мав співочого таланту, хоча і полюбляв співати хором, випивши зайвого, вирішив заспівати соло. Він затягнув геологічну пісню, якої навчився на практиці у Забайкаллі: «Закури, дорогой, закури, завтра утром с восходом зари ты уйдешь по тайге опять молибдена руду искать…». Наприкінці пісні він не сподобався самому собі і сказав Валі:

– Вибач, не маю ні голосу, ні слуху.

– Ні, нічого, мені сподобалось, – дружньо посміхнулась вона, – маєш якійсь свій шарм.

«Вона, мабуть, закохана у мене», – подумав Володя. Проте відразу ж залишив цю думку, згадавши про Анжелу. Близько опівночі усі розійшлися, завтра вранці їхати на ділянки. Оскільки температура вдень ще стерпна, вирішили їхати о восьмій ранку і працювати до четвертої години дня без перерви.


ВОЛОДІНЕ КОХАННЯ | Вітер часу | ВОЛОДІНА НЕВДАЧА