home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ВОЛОДІНЕ КОХАННЯ

Володимир Іванович писав свої спогади кожного дня, крім тих двох днів на тиждень, коли ходив на роботу. Зранку він готував собі сніданок, потім дивився новини по телевізору, а близько одинадцятої ранку сідав писати і працював до першої або другої години дня. Потім йшов «гуляти» – до магазину або до ринку, в аптеку, або відвідував друзів, які вже були на пенсії.

Діставшись у своїх спогадах до зустрічі з кореянкою, він зупинився і не писав нічого три дні. Міркував, як написати про те, що було. Він розумів, що у нього вже не вистачає тестостерону, щоб захоплююче написати про почуття. Тільки тепер він зрозумів, що у нього, мабуть, ніколи не було його надто багато, він не був пристрасним, жінки, можливо, відчували це, не приділяючи йому багато уваги.

Проте це не означає, що він нікого не кохав і його не кохали, його помірний сексуальний апетит відповідав його способу життя, але не лишав його голодним. Нарешті, тричі пропустивши через свою пам'ять події багаторічної давнини, він продовжив писати.

Володимир Іванович згадав, як він прийшов на побачення до «скельця» за півгодини до одинадцятої, сів за вільний стіл і замовив два коктейлі. Кореянка теж прийшла раніше на чверть години. Вона зупинилась біля входу, озираючи не надто велике, столів на десять, приміщення. Володя підвівся їй на зустріч, і вона підійшла, зберігаючи східну незворушність. Коли кореянка сіла, Володя сказав:

– Вибач, минулого разу ми якось не познайомились. Мене звуть Володя.

– Я знаю, а моє ім’я – Анжела.

– Як, у тебе не корейське ім’я? – здивувався Володя.

– Ми ж не в Кореї. Я тут народилась. А прізвище корейське – Сон.

– Анжела Сон теж не дуже по – корейські, таким може бути і російське прізвище.

– Я вважаю, що це неважливо. Скажи, будь ласка, ти працюєш разом з Женею?

– Не зовсім. Я працюю разом з Мішею, у пустелі Кизилкум. А с Женею ми в одному геологічному Об’єднанні.

– А де ти мешкаєш?

– Там же, в пустелі, в селищі експедиції в передгір’ї Каратау.

– Це далеко. А тут, в Ташкенті?

– На квартирі разом з Мішею, в Старому місті, – Володя, вперше побачивши на її обличчі сліди засмучення, затурбувався. – А що?

– Так, нічого. Я живу на Куйлюці.

Володя знав, що це корейський квартал, скоріше селище на окраїні Ташкенту, але ніколи там не був.

– Я прийду до тебе в гості, – наважився він.

– Не треба, там тебе наші хлопці поб’ють. У мене є наречений, багатий, собачок продає.

– Породистих?

– Ні, – вперше посміхнулась Анжела. – Звичайних. Він відгодовує цуциків і продає їх на базарі на м'ясо. Корейці їдять собачок.

– А ти?

– Я не їм. І взагалі не люблю нареченого, це мама хоче, щоб я з ним одружилась, бо він багатий.

– Скільки ж йому років? – поцікавився Володя.

– Не знаю точно, сорок чи п’ятдесят. Він старий.

– Так не виходь за нього.

– Ти так вважаєш? – замислено спитала вона. – Я не хочу, але в червні вже отримаю диплом, стану вчителькою. Тоді і маю вийти за нього, так мама вирішила.

Володя присунув до Анжели бокал з коктейлем і відпив з свого. Анжела теж потягнула через соломинку, тобто пластикову трубочку. Випила відразу половину. «Хвилюється», – подумав Володя.

– Може поїдеш до нас в експедицію? – спитав він несподівано для себе.

– Далеко, та і мені там робити нічого. Але що-небудь придумаю.

Коктейль – хол поступово наповнявся молоддю. Був відмінний день наприкінці березня. В Москві, де раніше вчився Володя, такі дні бувають тільки в травні. Крізь скляні стіни коктейль – холу світило яскраве сонце, кущі навкруги вже покрилися крупними бруньками, з яких виглядали кінчики зеленого листя. Володя підійшов до стійки бару і узяв ще два коктейлі. Коли він повернувся, два раніше вільних місця зайняли якісь парубки.

– Ходімо за стійку, – запропонував Володя.

Посиділи ще трохи на високих стільцях за стійкою. Випивши другий коктейль, Анжела спитала:

– Може погуляємо трохи?

Вони пішли вулицею Куйбишева, перейшли по мосту річку Салаїр і підійшли до центрального залізничного вокзалу. Тут сіли на лавку під деревами і Володя з жалем сказав:

– Якось швидко час минув, ми навіть не порозмовляли.

Анжела промовчала, допитливо подивилась йому в очі, вона ніби щось вирішувала. Володя милувався її матовою шкірою. Доторкнувся руки, вона її не прибрала, а накрила його руку своєю доволі широкою і м’якою долонею. Володя уявив, якою м’якою і шовковистою має бути уся Анжела.

– Хотілось би з тобою ще побачитись, – тихо сказав він.

– Я можу тільки у неділю, як зараз. В робочі дні я в університеті, останні місяці до випуску, піти не можу.

– Добре, давай наступної неділі зустрінемося там же. Я що-небудь придумаю, сподіваюсь ти більше зможеш побути.

– Я і сьогодні можу ще трохи.

Було видно, що їй не хочеться додому. Але часу було мало: в кіно вже не встигнуть, йти з нею до своєї квартири було незручно, вони з Мішею дівчат туди не водили. Не те, щоб і їм не дозволяли хазяї, надто вже спартанською була у них обстановка.

– У тебе є брати або сестри? – Володі було цікаво більше знати про Анжелу…

– Маю брата і двох сестер. Тато зараз у Казахстані, працює на цілині трактористом, у травні повернеться, коли посіють. А мама працює вдома. Ми зараз ще одну хату будуємо, я мушу допомагати. А у тебе хто є?

– Мої батьки живуть на Україні, у Харківській області. Чула про таке місто – Ізюм?

– Ізюм? – посміхнулась Анжела. – Не чула. Ти не шуткуєш?

– Ні, стоїть на річці Донець. У нас крейдяні гори, ліси, недалеко водосховище на річці Оскол, я там рибалив у дитинстві.

– Я рибу полюбляю, – зізналась Анжела. – Брат ловить товстолобиків у Сирдар’ї.

Підійшов автобус на Куйлюк.

– Не хочеться з тобою розставатись, – Володя намагався угадати, що вона думає.

– Мені теж, – просто відповіла Анжела, тримаючи його руку.

Тоді не заведено було цілуватись на вулицях, вони й не поцілувались.

Володя посидів ще трохи, згадуючи зустріч, потім пішов назад до «скельця», йти було хвилин п'ятнадцять. Там вже накопичилось багато людей, місць не було, деякі просто стояли біля стійки, в тому числі Міша і Женя.

– Ти де був? – поцікавився Міша.

– З Анжелою зустрічався.

– З кореянкою, – пояснив Женя.

– Ну, ти даєш. І як вона?

– Гарна дівчина, мені подобається.

– А ти їй?

– Теж, мабуть. Ми розмовляли не надто багато.

– Валерія, її подруга, каже, що вона ні з ким не зустрічається, – зауважив Женя.

– Заміж збирається. Вірніше, не хоче, але наречений є, мама обрала.

– Якщо не хоче, то й не піде. Це не узбеки, у яких неможливо не послухатися батьків.

Тут Міша і Женя побачили знайомих дівчат і замахали їм руками.

Володя не схотів сидіти з дівчатами і пішов додому, думаючи про Анжелу, куди піти їм наступної неділі.

Пізно увечері повернувся Міша. Він повідомив, що Женя завтра їде у відрядження до Туркменії на два тижні, а ключ від квартири віддав йому.

– Чи не даси мені ключа на неділю? – з надією спитав Володя. – Хочу побути з Анжелою.

– Я не проти, – Міша відразу дістав з кишені ключ, щоб не забути.

Тиждень минув у роботі. В Об’єднанні геологи володіної експедиції займали дві кімнати одноповерхової будівлі барачного типу у дворі. Було вже тепло, вікна розчинені. На столах сохнули геологічні мапи, які тоді виготовлялися примітивним способом на аміачному папері і називались «синьками». Потім геологи розфарбовували мапи акварельними фарбами згідно кольорам, прийнятим для означення віку порід. Текст звіту вже був написаний і надрукований на печатній машинці в чотирьох екземплярах, тепер його треба було прошити і опечатати у Першому, тобто секретному, відділі Об’єднання.

Володя готував тези своєї доповіді для захисту звіту. На обід ходили звичайно в показову їдальню, де готували учні кулінарного училища. Проте їли, переважно, плов з великого казана, який стояв веред входом у їдальню. Плов віртуозно розкладав по великих піалах немолодий узбек з пишними чорними, мабуть, фарбованими вусами.

Працювали допізна, щоби встигнути усе зробити до захисту звіту. У ті часи вихідним був тільки один день – неділя.

У суботу володіни думки були вже про майбутнє побачення. Чи схоче Анжела піти на квартиру Жені? Чи прийде взагалі до «скельця»? Щось йому підказувало, що усе буде добре. Вдома у неї, як і у Володі, не було телефону, так що залишалось тільки чекати.

У неділю Володя вирішив піти до «скельця» на десяту, ще раніш, ніж минулого разу. Він здивувався, коли побачив, що на лавці у сквері сидить причепурена Анжела, яка теж прийшла раніше. Володя помітив, що вона зраділа його приходу. Він сів поруч.

– Давай не підемо сьогодні у кав’ярню, краще погуляємо, – сказала Анжела.

Володя погодився, і вони пішли у парк імені Кафанова, збираючись відвідати Музей мистецтв. Але музей був закритий «з технічних причин», хоча в неділю він завжди працював. Вийшли з парку на вулицю Шота Руставелі, і не залишалось нічого, як сісти у трамвай і поїхати до жилого будинку Об’єднання. Ключ від квартири Жені у нього був при собі, а Анжела зовсім не здивувалась, що він привів її сюди.

– Чайку? – Володя зник у кухні, де сподівався знайти в холодильнику будь-яке спиртне.

– Не треба, я вже вдома пила, – почув він голос Анжели.

Нічого не знайшовши, Володя увійшов у кімнату. Анжела сиділа на канапі, як минулого разу, поставивши разом свої чудові ноги. Вона знала, що вони файні, хоча, як в усіх кореянок, трошки короткуваті, тому взувала туфлі на високих підборах. Володя, знову зачарований її ногами, підійшов і, як раніше, клякнув коло них на коліна і провів по ним обома руками. Цього разу Анжела притягнула до себе його голову, і вони поцілувались. Поцілуй її був невмілим, а Володя відразу ж усівся поруч і став її цілувати в шию. А потім нижче, але груди її були закриті сукнею, і Анжела зняла її, залишившись у ліфчику і трусиках червоного кольору. Володя, у свою чергу, скинув брюки і сорочку. Притиснувшись усім тілом до неї, він відчув неймовірне щастя, насолоду, яка вже не потребувала нічого більшого. Проте, не зустрівши перепон, він пішов далі, легко поклавши її на канапі. Далі усе сталося саме собою, а потім вони лежали поруч, і Володя гладив її ніжну шкіру. Здається, Анжела нічого не встигла зрозуміти, тому він вирішив повторити.

– Почекай, – трохи відсторонилась вона, – мені боляче.

– Ти що, дівчина? – здивувався Володя.

– Була, – посміхнулась Анжела. – Тепер вже ні.

І вона побігла, не одягаючись, до ванної кімнати, а Володя милувався її постаттю, де усе було на місці і не було нічого зайвого.

– Яка ти красуня, – захоплено сказав він, коли Анжела повернулась.

Вона кивнула:

– Груди малуваті, але так в усіх кореянок. Потім збільшаться, коли діти будуть.

– Я не хочу з тобою розставатися, – вів далі Володя, намагаючись визначити по обличчю її почуття. – Поїхали зі мною в експедицію, поживемо разом. Може я тобі підійду, а ти мені підходиш.

– Зараз не можу, мені диплом треба отримати. Можливо, в червні.

– Добре, ти мені напишеш, коли зможеш приїхати, а я влаштую собі відрядження до Ташкенту і заберу тебе. Втечеш, а потім буде видно, помирися з батьками.

Анжела промовчала.

– Ну, як? Вже не боляче? Я ще хочу.

– Гаразд, що з тобою поробиш!

Володя взагалі не вставав би з канапи цілий день, та Анжела сказала, що їй треба дати собі лад. Вона узяла душ і приготувала зелений чай, а Володя включив телевізор.

– Цю справу треба відмітити, я збігаю за шампанським, – вирішив він.

– Як хочеш, я можу ще побути, до третьої години.

Володя збіг з третього поверху. На лавці біля входу в під’їзд сиділи знайомі з Об’єднання, дивились за дітлахами, що грали в пісочниці.

Він купив пляшку шампанського і букетик квітів, які продавали узбечки коло гастроному. Вибрав лілові квіти волохатої сон-трави, їх привозили з гірських лісів Тяньшаню. Вдома він вручив їх Анжелі, сказавши, що це її фамільні квіти.

– Так? Чому? – поцікавилась вона.

– Тому що вони називаються сон, як і ти.

– Тепер будуть моїми, – вона обійняла і поцілувала Володю.

Він налив шампанське в фужери, почаркувалися, дивлячись одне одному в очі. Володя знову став наливати.

– Мені не треба, – накрила фужер рукою. – Я маю бути тверезою.

Посиділи ще, обійнявшись, на канапі, дивились передачу по телевізору. Володя розповідав їй про селище експедиції, про їх роботу і побут.

Анжела мовчки слухала. Важко було зрозуміти, подобається їй це чи ні. Подивившись на годинник, вона підвелась.

– Ти мене проведеш?

– Авжеж, прямо на Куйлюк.

– Ні, тільки до центру. Ти підеш додому, а я сяду в автобус.

Володя збирався запропонувати вийти по одному, спочатку він, а за п’ять хвилин вона, щоб не базікали знайомі біля під’їзду. Але потім подумав, що так можна усе зіпсувати, і нічого не сказав. Коло під’їзду нікого вже не було, по обіді усі звичайно відпочивали.

На протязі наступного тижня закінчили складання звіту, оформили його, а у п’ятницю відбулась науково-технічна рада, на якій захистили звіт. Ставили багато запитань, критикували мапи, складені експедицією, казали, що магістральні канави нічого не дають, визначити породи у них неможливо. Критикували буріння, тому що вихід керну був невеликим, у свердловинах – поглинання, розчину на них не навозишся, через витрату води – великі збитки. До протоколу записали, що треба переходити на повітряне буріння, хоча воно і без керну. Збирати і аналізувати шлам, який повітрям виноситься із свердловин. Вирішили зменшити обсяг прохідки канав, але для створення геологічних мап поставити буріння невеликими станками, бурити свердловини глибиною до тридцяти метрів. І ще багато чого, але за звіт поставили «відмінно». З цього приводу в суботу, яка була коротким днем, в приміщенні експедиції у дворі Об’єднання влаштували бенкет, на ньому майже усі напились.

Наступного дня зранку Володя знов попрямував до скверу Революції, тут біля «скельця» його чекала Анжела. Цього разу Володя не мав ключа, Женя вже повернувся, і Міша пішов до нього. Володя вирішив запросити Анжелу до себе у Старе місто, однаково він у понеділок полетить до селища експедиції. Вони пішли на вулицю Навої, яка була недалеко від скверу. По мосту перейшли бурхливу Бозсу, потім пішли тротуаром під деревами, вкритими першим листям, уздовж вузьких ариків, забраних у бетон. Недалеко від мавзолею Шейхантаур звернули праворуч і між високими будинками вийшли на курну биту вуличку серед глиняних дувалів. Увійшли у двір, де хазяйка щось прала у ночвах. Вона доброзичливо привітала Володю і Анжелу.

Володя відчинив двері своєї «квартири», яка не замикалась ззовні. Але з середини він замкнув її на гачок. Передбачаючи прихід Анжели, він накупив різних делікатесів і пляшку напівсолодкого вина «Боян-Ширей». Анжела, увійшовши в кімнату, відразу скинула черевики і задоволено пройшлася прохолодною долівкою, потім сіла на володіну розкладушку, застелену спальним мішком.

– Ти тут спиш? – з цікавістю оглядалась вона.

– Так, але ми постелемо мішки на підлозі.

– Почекай, розкажи спочатку, як твої справи? Захистив звіт?

– Так, на «відмінно». Учора вже відсвяткували.

– Отже, незабаром у свою пустелю?

– Завтра відлітаємо. У нас є аеродром, туди літають АН-2 з Самарканду, але на завтра ми замовили з Ташкенту.

Обличчя Анжели залишалось спокійним, вона тільки кивнула.

– Я чекатиму твого листа, на початку червня мені однаково треба до Ташкенту на пару днів. Дай мені твою адресу, я тебе знайду.

– Я тобі напишу, не турбуйся. Вдома я так чи інакше не залишусь, заміж за собачника не піду. Давай краще вип’ємо, я бачу ти припас дещо.

Володя відкоркував пляшку, налив вино в піали, з яких вони з Мішею пили чай. Склянок не було, бо вдома вони спиртне не пили, хазяї були б незадоволені.

Вони випили пляшку вина, до закуски Анжела не доторкнулася. Володя сів поруч і поцілував її. Анжела відразу ж відповіла, він відчув, яка вона м’яка і піддатлива. Володя підвівся, вона теж і дивилась, як він постелив на підлозі мішин спальник на ватині, а потім на нього свій. Виглядало досить м’яко.

– Давай допоможу, – Володя взявся за сукню.

– Я сама, – заперечила Анжела.

– Нічого, мені приємно тебе торкатись, – відповів Володя, а вона, як йому здалося, вдячно посміхнулась.

Цього разу Анжела нікуди не поспішала, вони провалялись на мішках половину дня.

– Тобі подобається? – спитав він.

– А хіба непомітно? – відповіла запитанням вона. – Так би і залишилась тут, не йшла додому. Ти такий ласкавий, я не очікувала.

– Залишайся, завтра летимо разом, квитки не потрібні.

– А диплом? Не дарма ж я п’ять років витратила. Почекай трохи.

Час наближався до третьої, але Анжела не поспішала, вона прийнялась готувати чай. Випили чаю.

– Ну, вже час, – подивилась вона на годинник. – Проведи мене до вокзалу.

Володя поклав мішки на розкладушки, прибрав сліди чаювання і вони вийшли. На дворі бігали малі діти хазяйки, за ними дивились дві дівчини років сімнадцяти і п’ятнадцяти. Діти відразу підбігли просити цукерки. Володя забув купити для них солодощі, але Анжела відкрила сумочку і, діставши плитку шоколаду, поламала її на частки, роздавши усім, в тому числі і старшим дівчатам.

– Скільки вас тут? – спитала.

– Семеро, – відповіла найстарша, – але буде більше, тому що хлопчик ще не народився.

Коли вийшли за ворота, Володя озирнувся, на них дивились тільки глухі дували. Він обійняв і поцілував Анжелу.

– На вулиці не попрощаєшся, – пояснив він.

– Можна і на вулиці, у сквері, наприклад.

– Ти дивись, як посмілішала.

– Я тебе довго не побачу, цілих два місяці.

Вони неспішно пішли до центру міста і у сквері посиділи ще на лавці подалі від очей, поцілувались.

– Усе, я пішла, – сумно сказала Анжела, – не проводжай мене далі, вже простились.

«Довгі проводи – зайві сльози», – подумав Володя, але провів її до виходу зі скверу. Потім пішов до «скельця», де сиділи Міша і Женя у супроводі дівчат.

– А де Анжела? – тихо спитав Міша.

– Вже пішла додому.

– Ну, сідай з нами, Женя привіз туркменський коньяк.

Женя під столом налив коньяк у фужери, що звільнились, дівчатам теж.

– Я вчора розмовляв з головним геологом Об’єднання, ти тоді кудись виходив. Він прохав тебе зайти до нього до від’їзду. Тебе призначили головним геологом експедиції, так що за усе будеш відповідати.

– За це треба випити, – сказав Володя і пішов до стійки.

Коньяк у «скельці» відвідувачам не наливали, йому продали пляшку кавового лікеру, доволі дорогого. Зате дівчата були лікеру раді, хоч його міцність була вищою, ніж у коньяку. Міша теж не схотів виглядати скупим, купив ще пляшку, цього разу лимонного. Таким чином, за годину усі були в дуже доброму гуморі. Міша і Женя пішли з дівчатами, а Володя пішов додому, добре, що недалеко, йти хвилин п'ятнадцять.


ЗИМА В ТАШКЕНТІ | Вітер часу | ПОЧАТОК НОВОГО ПОЛЬОВОГО СЕЗОНУ