home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ЗИМА В ТАШКЕНТІ

Взимку роботи в експедиції дуже скорочувались. Не копали канави, а, значить, і не документували їх, не виконували геологічну зйомку на ділянках, залишались бурити три або чотири станки, для обслуговування яких достатньо одного інженера-геолога і двох техніків, ну і каротажки, звичайно.

Експедиція в Каратау працювала вже два роки, треба було писати великий звіт. Після першого року не писали, бо не було особливих результатів.

Управління геологічного Об’єднання знаходилось майже в центрі Ташкенту. Володя і Міша зняли кімнату в Старому місті, недалеко від будівлі Управління, куди ходили пішки. Старе місто складалось з кварталів глинобитних одноповерхових будинків з внутрішніми дворами за високими глиняними стінами-дувалами. Серед кварталів текли арики, стояли мечеті, існувало зовсім інше, східне життя.

Їхня кімната була в такому ж глинобитному будиночку і мала окремий вхід з дверима з тонких дошок. Між дошками, пофарбованими облізлою блакитною фарбою, виднілись щілини. Підлога в кімнаті теж була глинобитною, а замість меблів – ніши у стінах, куди можна було поставити чайник і піали. На низькому дерев’яному помості стояв стос кольорових ковдр.

Володя і Міша привезли розкладушки, спальні мішки і радіоприймач «Спідола».

Сусід Володі по кімнаті, Міша, був рівного характеру, не кричав, не метушився, мав природжене почуття власної гідності. Не цурався компанії і міг випити, хоч і не напивався, як кажуть, до загуби пульсу. Отже, він був прекрасним товаришем: нічого не приховував, але і не базікав. Усе розумів з півслова, делікатно терпів вибрики друзів і з легким гумором ставився до дійсності.

Хазяїном будинку був старий узбек, як з’ясувалось, голова «махалі», тобто кварталу, в якому жили усі його родичі. Разом з ним в будинку мешкала родина його старшого сина. Стосунки у Володі і Міши з хазяями відразу налагодилися, вони вчасно платили за квартиру по тридцять рублів на місяць. Хазяїн вважався червоним партизаном, у двадцятих роках він разом з червоною армією боровся з басмачами. Він хворів на астму і, як заслужена людина, безкоштовно отримував дефіцитні імпортні ліки, які відразу ж продавав. Аксакал був також хранителем «общака» – грошей, які йому у вигляді внутрішнього податку здавали родичі. Про це Володя узнав, коли хазяїн попрохав його і Мішу порахувати гроші. Вони пішли в його житло, де він розпоров матрац і витрусив на ковдру купу банкнот. Виявилось сімдесят дві тисячі. Гроші, за словами діда, зберігались для допомоги членам родинного клану, якщо вони, наприклад, потрапляли під слідство або навіть у в’язницю, або ж їм була потрібна медична операція тощо.

Такі ж самі добрі стосунки у квартирантів були з хазяйкою – дружиною старшого сина, узбечкою років сорока, яка полюбляла з ними побалакати про політику. Бачити квартирантів вона могла зранку, коли вони по черзі бігли до туалету, розташованому при виході з двору. Особливість туалету складалася в тому, що двері його були височиною тільки до поясу, так що коли Володя присідав, голова його височіла над дверима. Цю голову міг бачити кожний, хто входив до двору або виходив з нього. Хазяйка звичайно зупинялась перед дверима і розмовляла на теми, які її цікавили, а Володя думав, що запізнюється на роботу, але не міг встати.

Володя і Міша вдома тільки ночували. Вдень були на роботі, а ввечері з іншими колегами-холостяками йшли до центру міста, де разом з хрущовською відлигою з’явились кав’ярні і коктейль-хол, в якому виступали джазові колективи. У вихідний день Володя і Міша ходили на гості до тих працівників експедиції, родини яких мешкали в Ташкенті – до старших геологів або ж до жонатих друзів, однокашників Міши. Вони вже отримали квартири у великому новому будинку Об’єднання в південно-західній частині міста. Один з них, Женя, мешкав у двокімнатній квартирі, дружина залишила його, поїхавши назад на Урал. Іноді сюди приходили дівчата, знайомі Жені.

Справа вже йшла до весни, середина березня. На клумбах недалеко від Університету розквітли тюльпани. Скоро у поле, в Кизилкум. На початку квітня захистять геологи звіт, і… прощавай, Ташкенте, до кінця року!

У цьому сквері знаходився коктейль – хол, «скельце», як його називали. Сюди заходили Міша, Володя і Женя, щоби відпочити після роботи. Тут же збиралися і вродливі дівчата – переважно європейки і татарки, узбечок практично не бувало. Знайомство з ними заводив Женя, оскільки мав свою квартиру і підшукував супутницю життя.

Одного разу у неділю до нього додому зайшли Міша і Володя. На канапі сиділи дві дівчини, які прийшли разом з Женею із «скельця». Вони не зовсім упевнено себе почували, одна взагалі мовчала. Вона була кореянкою з чорним блискучим коротко підстриженим волоссям, доволі широким, але приємним обличчям і вузькими чорними очами. Шкіра її не була засмаглою, як у корейців, працюючих на городах, а матовою, кольору слонової кістки. Володя звернув увагу на її ноги, трохи повняві, але гарної форми і без жодної волосинки, справжні витвори мистецтва. Володя і Міша вже випили по дві чарочки коньяку і були у доброму гуморі. Несподівано для себе Володя клякнув перед кореянкою на коліна і погладив шкіру її ніг. Кореянка подивилась на нього без переляку, незрозуміло посміхнулась і м’яко відвела його руки.

– Ти що, п’яний? – з викликом вигукнула інша дівчина, симпатична білявка з ярко нафарбованими губами, схожа на Мерілін Монро. – Ось одружись і хоч ложкою їж!

Володя подивився у непроникні чорні очі кореянки.

– Красива дівчина, – пробурмотів він, – не утримався.

– А ми дещо маємо, – втрутився Міша, дістаючи з кишені піджака пляшку коньяку.

Усі, крім кореянки, пожвавішали, Женя і білявка пішли до кухні за чарками. Володя сів біля кореянки на місце, що звільнилось на канапі.

– Пробач, – повторив він, – не утримався.

– Пусте, – у дівчини був приємний голос без акценту.

Корейці, взагалі, чисто говорять російською.

– Не бажаєш колись піти зі мною до «скельця»? – наважився Володя. – Гроші маю.

– Я теж маю. А коли?

– Давай в неділю, о сьомій вечора.

– О сьомій не можу, треба додому. Можу об одинадцятій ранку.

– І я можу, приходь обов’язково.

Принесли чарки, випили по сто грамів коньяку, коньяк скінчився.

– Я ще збігаю, – підвівся Женя.

– Ні, ми пішли. Дякуємо за угощення.

Дівчата пішли, Женя вийшов разом з ними.

– Що, сподобалась кореянка? – поцікавився Міша. – Кореянки – корейцям. Небезпечна ця справа, підрізати можуть.

Повернувся Женя, він усе ж збігав до магазину й приніс узбецький коньяк. Випили по чарці.

– Нагадує самаркандський ром, – скривився Міша, – подібної гидоти я ще не пив.

– З однієї бочки наливали, – Женя налив ще по чарці.

– Вибач, Женю, ми тобі, мабуть, стали на заваді.

– Дурниці, я познайомився з ними у «скельці», запросив біленьку, а вона сама піти не наважилась, притягла кореянку.

– На повій вони не схожі.

– Студентки, у травні закінчують університет.

Володя кивнув. Був добрий випадок розпитати хлопців про дещо.

– Ви разом в Учкудуці працювали, – Володя зручніше вмостився на канапі. – Знаєте, як його знайшли?

– Родовище? Давно це було, ми ж тільки останні три роки там працювали, коли експедицію вже закривали, бурили на флангах. А старожили розповідали, що на початку п’ятдесятих років надіслали з Ташкенту загін для перевірки аерогамма-аномалії, яка була якраз у районі пресловутих трьох колодязів. Точніше, вона охоплювала більший район – граніти Айтимського масиву і осадові породи крейдового віку, що на них залягають. На початку вивчали аномалії радіоактивності у горах, де тріщини в гранітах були заповнені окисненими мінералами урану, проте на глибині декількох метрів від поверхні вони зникали. Потім дійшла черга до осадових порід, які вивчались шурфами. Лінії шурфів усе далі йшли від гранітних гірок у пустелю. Руда вже залягала в конгломератах і пісках осадової товщі. Нарешті, можливість вивчення шурфами вичерпалась. Їх глибина досягла 30 м. Треба було бурити свердловини, але Об’єднання не мало бурових станків, бо відомі родовища урану знаходились у горах Приташкентського району і розвідувались штольнями. Вирішили орендувати або купити буровий станок в Узбецькому геологічному управлінні. Звернулись листом до керівництва.

– Ми не проти продати, – відповіли там, – але з навантаженням.

– З яким навантаженням? – здивувався головний інженер Об’єднання.

– Ну, разом з геологом. Розумієш, нам прислали молодого фахівця з Вірменії, Єреванський університет закінчив. Узбецької мови не розуміє, російську теж не дуже. Не знаємо, що робити. Звільнити не можемо, молодий фахівець, розумієш…

Узяли станок з навантаженням. Почали бурити на Учкудуці, а руда усе іде та іде. Стало ясно: знайшли крупне родовище, кинули сюди усі сили.

– А що ж вірмен? – поцікавився Володя.

– Це інша історія. Не до нього було. Вирішили надіслати його туди ж, в пустелю Кизилкум, де ти зараз працюєш, – подивився на нього Женя. – На перевірку аероаномалій в горах Каратау. Та не було часу з ним панькатися. Головний геолог сказав:

– Йди, читай проект у Першому відділі, бери людей, автомашину – і вперед!

Прочитав він проект і поїхав у поле. Усе нормально, ніяких питань. Розбив табір, поставив намети, викликав з Вірменії брата, той привіз бочку коньяку літрів на п’ятдесят. Вдень вірмен працює, а його брат цілому загону їжу готує. Вночі, як стане прохолодніше, брати п’ють коньяк і закусують. Зранку виходять, потягуючись, з намету, приказуючи: «О, кто бі знал, как мі болєєм!» В цілому, польовий сезон минув успішно. Восени повертаються до Ташкенту. Головний геолог запрошує до кабінету, питає про результати.

– Які результати? – дивується вірмен. – Який дурень придумав там азбест шукати? Навкруги самі граніти!

Головний геолог теж дивується:

– Який азбест? Вам що – не пояснили, що треба робити?

– Ні, – каже геолог, – я в проекті прочитав.

Виявляється, ніхто не розповів бідному вірмену, що «азбест» – це зашифрований для таємності уран. Так називали уран у ті часи в проектах і звітах Об’єднання.

– Ну і ну, – засміявся Володя, – до чого тільки таємність не доведе.


ТРУДОВІ БУДНІ | Вітер часу | ВОЛОДІНЕ КОХАННЯ