home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ТРУДОВІ БУДНІ

Володі, як старшому геологу на буровій ділянці, були підлеглими дві жінки-інженери, одна з них – дружина начальника експедиції, вона відповідала за документацію керну і складання геологічних розрізів по свердловинах, а інша – неосяжних розмірів, з задишкою, мабуть, хвора на діабет. Вона відповідала за документацію канав, але завдяки розмірам не могла влізти в канаву, сиділа, переважно, в камеральці і щось писала, час від часу задумливо дивлячись у далечінь. Одного разу хтось з техніків, коли жінка терміново вийшла, схопив листок, на якому вона писала, і вголос прочитав еротичні вірші, присвячені молодому геологу – казаху, якого надіслали працювати в експедицію. Володя не знав про це, тому йому самому доводилось їздити на ділянку, перевіряти документацію канав, яку робили декілька техніків-геологів. Побіжно він обов’язково дивився керн свердловин, які бурились. Йому підлягали також техніки, відповідальні за документацію керну, опробування і обробку проб, тобто дроблення, розтирання і відправку на аналізи в Ташкент.

Усі працювали добре, але у вільний час з ними бували пригоди: один з техніків, буваючи за межами експедиції, напивався і губив важливі документи, інший – ревнував свою молоду дружину до начальника експедиції. Вона була бухгалтером і кожного місяця їздила разом з начальником в Навої за грошима для зарплати. У цей час технік не знаходив собі місця, приходив до Володі, щоб відпроситись на день і поїхати в Навої спіймати дружину. Володя не дозволяв, бо вважав це дурницею, та і дитину техніку не було куди подіти. Документація керна у цей час була хтозна якою, а в журналі документації Володя одного разу прочитав вірші: «Дует ветер на дворе, сушатся пеленки, вся любовь – один обман, окромя ребенка». Після повернення дружини, яка була молодою, здоровою жінкою з рум’яними щоками, технік ганявся за нею по селищу, щоб побити.

Володя кожного дня їздив на ділянку, спав після повернення, а о восьмій вечора йшов до камералки, де працював ще чотири години до «вечері». Він відразу ж почав складати розріз уздовж магістральної канави, яка проходила паралельно профілю свердловин. Поєднавши обидва розрізи – по канаві і свердловинам, він виявив, що на його ділянці розташована вісь антикліналі, тобто випуклої до поверхні крупної складки порід. На північному і південному крилах антикліналі були розташовані потужні пластові тіла амфіболітів, які добре виділялись за даними магнітної зйомки. В ядрі антикліналі, яке було близько двох кілометрів завширшки і ускладнювалось меншими антикліналями, залягала товща чорних кременистих сланців, філітоподібних, тобто слюдистих, кременистих сланців та чорних вапняків і доломітів.

Цей розріз вперше висвітив будову ділянки. Володя побачив, що свердловини бурового профілю розташовані на південному крилі антикліналі, тоді як руда, згідно курсу структур рудних родовищ, який Володя вивчав в інституті, звичайно буває у ядерній частині. Тому у звіті за місяць він виклав отримані результати, надіслав їх в Управління і незабаром отримав дозвіл продовжити буріння на північ по профілю. Через два місяці обидві свердловини, пробурені в склепінні антикліналі, розкрили руду на різній глибині геологічного розрізу. Товщина рудних перетинів була невеликою, десять-двадцять сантиметрів. Але, усе ж таки, руда з вмістом урану в одну-дві десятих відсотку була вперше розкрита на глибині в сланцях пустелі Кизилкум.

Тут вже були виявлені і освоювались крупні родовища урану в осадових породах крейдового і палеогенового віку – Учкудук, Букінай, Суграли, Лявлякан та інші, але руда в давніх сланцях не була відомою, незважаючи на безліч аномалій радіоактивності і проявів вторинних уранових мінералів – ванадатів, фосфатів і карбонатів.

Співробітники Центральної лабораторії в Об’єднанні з’ясували, що експедицією відкрито зовсім новий тип уранових руд. На контактах чорних вуглецевистих сланців з вапняками розташовувались новоутворені породи – скарноїди з мінералами хрому, ванадію, барію, молібдену і урану. Характер процесу свідчив про неможливість утворення крупних уранових рудних тіл. Але ця мінералізація могла служити джерелом для вторинних окиснених руд урану, ознаки яких зустрічались у зонах дроблення порід у зв’язку з розломами.

Завдяки цим знахідкам підсилилися роботи в експедиції. Поставили бурити ще три станки, відповідно додались водовозки, що возили глинистий розчин для буріння свердловин, прийшла ще одна каротажна, збільшився штат геологів і геофізиків. Збудували декілька нових щитових будинків і багато будиночків для робітників. У червні до експедиції приїхали на практику молоді хлопці і дівчата, студенти інститутів і технікумів.

Дивлячись на Володю, почали постійно працювати ввечері в камеральці й інші геологи.

Хоча робота була напруженою, життя в експедиції не було одноманітним. Увесь час траплялись якісь події, переважно неприємні. Причиною цього був контингент робітників, більшу частину якого складали «випускники» таборів ув’язнених, розташованих поблизу міст, що будувались у пустелі. Їх руками будувались ці міста, рудники, заводи. Після звільнення вони йшли в геологічні експедиції, що шукали родовища урану і золота в пустелі Кизилкум.

Іншу частину робітників складали люди, які бажали добре заробити. Буровики, водії водовозок, дробильники проб, прохідники канав працювали відрядно, не зважаючи на час, а крім того мали ще, як усі робітники експедиції, стовідсоткову надбавку до заробітної платні – польові, безводні і районний коефіцієнт. Вони отримували удвічі і утричі більше, ніж інженери і, тим більше, техніки. Більшу частину робітників, що раніше не відбували покарання в таборах, складали казанські татари, які добре приживались в Узбекистані завдяки близькості мов і звичаїв.

Одна з неприємних подій була пов’язана з молодими хлопцями, учнями Ферганського професійно – технічного училища, які проходили в експедиції бурову практику. Вони швидко влились до колективу буровиків. Вечорами, після роботи, хлопці відпочивали, тобто пили горілку, якщо вдавалось дістати. Після полуночі, коли горілка скінчалася, іноді виникали бійки. Цього разу молоді буровики, бажаючи показати, які вони «круті», причепилися до вже немолодого колишнього в’язня, високого, страшного на вигляд, як Дракула, зі шрамами на обличчі. Пацани прийнялись його нещадно бити, але він вирвався, побіг і зачинився у своєму будиночку, подібному, скоріше на будку, ніж на житло. Після погроз, пересипаних матом, практиканти почали ламати фанерні двері. Зляканий Дракула зрозумів, що його уб’ють, схопив великий кухонний ніж і навмання вдарив ним крізь фанеру. Ніж точно попав у живіт одному з нападників. Тут пацани протверезили і побігли до начальника експедиції, щоб терміново відвезти пораненого у лікарню. Найближча була у селищі газовиків Газлі, сто або навіть більше кілометрів від експедиції по битій дорозі через пустелю. За кермо ГАЗ-69 сів сам Юрій Павлович, їхали декілька годин і зранку поранений був вже на місці.

Молодий узбек, хірург лікарні, навіть зрадів, що трапилась якась робота. Є що показати студенткам, які у нього були на практиці. Переляканого пацана, який жалібно стогнав, відразу ж стали готувати до операції. Крім лікаря і двох медсестер, зібралися і три студентки-практикантки. Начальник експедиції теж отримав дозвіл бути присутнім.

– Стійте біля дверей, до стола не підходьте, – наказав хірург.

Хід операції він пояснював практиканткам:

– Ось бачите, отвір від ножа у тонкій кишці. Ми обережно виріжемо по два сантиметри з обох боків, цієї кишки у людини багато…

– Якщо багато, – подав голос Юрій Павлович, – вирізай більше, ми ж довго їхали, може вже запалення пішло.

– Не ваша справа, – відповідав хірург, – не вчить ученого. Досить і двох сантиметрів.

Так і зробив. Операція минула успішно, навіть ножиці у животі не забули. Хлопець ожив і вже хотів вставати, шуткував з практикантками, які носили йому сечоприймач. Але за два дні він опух і вмер від сепсису. Усе-таки треба було відрізати більше.

Поховали його на місцевому кладовищі, де були тільки дві могили, оскільки в Газлі жив народ молодий і здоровий. Лікареві нічого не було, а Дракулу судили виїзним судом у селищі експедиції і упекли в найближчий табір в Мурунтау. Володя його бачив, коли команда геологів і геофізиків експедиції їздила грати у волейбол з осудженими.

Бійки час від часу і потім траплялись серед робітників, хоча горілка була заборонена. Варили брагу, та і жінок було мало, тому вони часто ставали причиною бійок. Переважно це були дружини водіїв водовозок. Інші жінки, найбільше татарки, були родичками робітників. Вони приїздили несподівано, але за пару днів їм знаходилась робота. Одна з таких родичів, дівчина років сімнадцяти, притягала увагу чоловіків своєю красою і юністю. С геологами з селища, де жив Володя, вона, певна річ, не спілкувалася і до цього селища не заходила. Володя іноді бачив, що вона мигтіть серед будиночків робочого селища. Одного разу під час якогось татарського свята дівчина напилась у родичів підступної браги і ледве дісталась своєї домівки. Відчинила двері, та зайти не вистачило сил, впала і заснула. Так і спала: верхня половина в тамбурі будиночка, а нижня – за порогом на вулиці.

Йшов повз будиночок «туалетний робітник», чолов’яга невизначеного віку, найнятий для чищення туалетів. Його підборіддя було постійно підв’язане ганчіркою, щоби не звисала нижня щелепа, вибита у таборі ув’язнених. Чолов’яга носив сірий м’ятий одяг не за зростом. Побачивши, що навкруги нікого нема, він задер дівчині поділ і тут же прилаштувався. Наступного дня, коли жертва його протверезила, він прийшов до неї похвалитися.

– А я тебе вчора «трахнув», – повідав він юній красуні.

– Коли? – відреагувала вона доволі байдуже.

– Коли ти п’яна валялась на порозі.

– Це не рахується, – махнула рукою дівчина, – я нічого не відчувала.

Але дарма це любителю потішитися не минуло. Брат дівчини і ще декілька татар звалили будку одного з сортирів і кинули у вигрібну яму «туалетного робітника». Узявши дошку, вони змушували його час від часу пірнати у фекалії і втопили б, не вмішайся дружина брата дівчини, яка побігла до начальника експедиції.

Студентки-практикантки, які працювали у Міши операторами – радіометристами, жили в гуртожитку і дружили зі студентами ВУЗів, геологами і геофізиками. А втім хлопців завжди було менше, ніж дівчат, учнів технікумів. Прокинувшись після «сієсти», як вони називали денний відпочинок, вини сиділи в затінку щитових будинків або камералки, грали в настільний теніс. Вечеряти ходили до їдальні або пили зелений чай і вночі спали. Володі дівчата здавались надто простими і дурнуватими, та і не годиться старшому геологу гуляти з практикантками, які однаково поїдуть у кінці літа. Йому подобалась Люда, але ніяких планів щодо неї у нього не було, хоча він помітив, що теж почав їй подобатись. Іноді вона на «вечері» сідала за стіл навпроти, їхні ноги спочатку випадково, а потім навмисно стикалися, і Володі була приємною відповідна увага Люди. Сергій, чоловік Люди, сидячи осторонь на стільці, оскільки за столом незручно грати на гітарі, помічав ці ніжності, беззлобно кажучи:

– Я бачу, я усе бачу!

А Люда непомітно посміхалась. На цьому, одначе, «розпуста» скінчалась. Подобалась Володі і інша молода жінка, технік-геофізик, яка була заміжня за одним з інженерів-буровиків. Вона не брала участі у «вечерях», Володя тільки здаля милувався нею, коли вона грала в настільний теніс. Разом з нею грали усі її принадливі форми, обтягнуті жовтою сукнею.

Міша, дивлячись на неї, казав, що вона ексгібіціонистка. А Володі це подобалось, він іноді сам грав з нею в пінг-понг, помічаючи в її великих сіро-блакитних очах щось ласкаве. Але вона була дуже стриманою і мало розмовляла.

На якесь свято в кінці літа в експедицію приїхали геологи з самаркандського тресту, які займались пошуками золота. До Володі їх привів Саша, познайомились, сіли за стіл. Геологи привезли узбецьку горілку, «саксаулівку», як її називали. Приготували закуски, відкрили м’ясні консерви. Розлили теплу горілку в піали, з яких звичайно пили чай. Почались геологічні розмови, розповіді про різні випадки, анекдоти, потім співали пісні під гітару. Серед гостей була жінка років тридцяти або трохи більше, яку багато хто поважав, як доброго геолога-зйомщика. Вона пила горілку нарівні з усіма, від великої кількості гостей стало жарко, хоча працював вентилятор, жінка розстібнула надіту на ній білу чоловічу сорочку, трохи оголивши кріпкі загорілі груди. Вона часто зверталась до Володі, спочатку з питаннями, які торкалися геології Каратау, потім розпитувала його про навчання в інституті, про рідні місця і батьків. Володя відповідав їй, розмовляючи з іншими гостями. Сидів він не поруч з нею, а в голові столу. Випивали довго, усі трохи втомилися, поступово люди розійшлися. Володя вийшов з будинку і побачив, що гості збираються їхати машиною, якою приїхали. Він сказав про це жінці, але вона, сидячи за столом, махнула рукою, завтра, мовляв, вони знову приїдуть, а вона заночує тут. Володя усе зрозумів, але внутрішньо не погодився, бо не любив, коли вирішують за нього, ніби його збираються використати. Та й жінка його не приваблювала, ніяких почуттів до неї не було. Але йому здалося нечемним виганяти гостю. Він сказав, що пошукає вина, і пішов у гуртожиток до Міши, та спати там не було місця. Міша, який теж брав участь у посиденьках, здивувався:

– А вона що, не поїхала?

– Збирається ночувати у мене.

– Дивись, про неї не дуже добрі чутки ходять.

– Я з нею спати не збираюсь.

– Так вижени її.

– Куди? У нас що, готель є? Спатиму на дастархані.

Посидівши з хлопцями до полуночі, Володя пішов додому. Жінка вже спала в його ліжку. Володя, узявши дві ковдри і подушку, вийшов з квартири і ліг на твердий дастархан. Вночі хтось став тягти з-під нього ковдру, він відкрив очі і побачив, що це ішак, один з тих, що вештались у селищі експедиції. Ішаки належали канавникам-таджикам і були на безприв’язному утриманні, годуючись об’їдками з їдальні.

Ранком люди пішли по воду до цистерни, й усі бачили, що він спить на дастархані. До речі це було звичайною справою, багато хто спав на дастарханах, бо вночі на дворі було прохолодно. Від шуму Володя прокинувся, та й сонце почало припікати. Він увійшов у будинок і побачив, що жінки вже нема, більше він її ніколи не зустрічав. Але Саша, зацікавлено поблискуючи окулярами, спитав:

– Ну, як вона?

– В якому сенсі?

– Сам знаєш…

– Не знаю. Я спав на дастархані.

– А я думав, вона тебе «затрахає». Колись я був з нею на п’янці в Самарканді, коли стемніло, вивів її у двір, пішли кудись на пустир. Став я її «трахати», а вона ногами наді мною махає. Думаю, може це нова поза яка-небудь. Потім питаю, що це ти ногами махала? А вона з образою каже: поклали б тебе голою дупою на колючки, ти б ще не так махав.

Не зважаючи на пригоди, робота йшла. Радіометрічні пошуки в Каратау виявляли нові аномалії радіоактивності, які оцінювали канавами. Геофізики складали магнітні карти, разом з геологами – зйомщиками намагались розібратись в геологічній будові району робіт. В кінці серпня студенти поїхали до своїх інститутів і технікумів, де починався новий учбовий рік. В селищі стало спокійніше, у вересні вдень ще було тепло на сонці, а в затінку відчувалась осіння прохолода. З півночі, з Казахстану, в Каратау прийшли джейрани, казахи погнали сюди отари овець. Відчувалось, що природа готується до осені і зими. Володя переглядав недавно створені мапи, результати документації і опробування канав. У жовтні, найпізніше у листопаді треба було їхати в Ташкент, складати і захищати проект робіт на наступний рік.


ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВОЛОДІ НА НОВОМУ МІСЦІ РОБОТИ | Вітер часу | ЗИМА В ТАШКЕНТІ