home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ІСТОРІЯ З ГЕОГРАФІЄЮ

Весна набирала сили. Іван тепер частіше гуляв з Ірою вулицями Києва, тротуари яких були заповнені автомобілями. Вони протискувалися між стінами будинків і капотами іномарок, зверху, з дахів, на них капала вода: танув останній сніг. Тротуари були розбиті, плитка просіла під вагою іномарок.

– Ти бачила таке в Лондоні? – спитав Іван.

– Ні, там же багато підземних гаражів.

– Тут теж є, але машини не ставлять, бо дорого, гроші жаліють.

– Значить поліція дозволяє, – сказала Іра. – Тільки чомусь брудно стало на вулицях, біля станцій метро захаращено ларьками.

– Киян стало удвічі більше, усі сюди їдуть, бо роботи нема в містах і містечках. Раніше військова промисловість давала роботу, а тепер війни, слава Богові, не очікується. А ті, що приїжджають, мають інший менталітет, містечковий.

– Мені здається, що просто погано прибирають.

– І це теж, – відповів Іван. – Але ж бачиш, які хмарочоси набудували, точкові будинки називаються, де є вільне місце, там і будують.

– Мені подобається, тільки не усюди вони до місця. Для чого збудували поруч з Миколаївським костелом? Зовсім його задавили, а як шляхетно він виглядав! Добре, що хоч Андріївський узвіз зберегли.

– Почекай, ще забудують. Він чужий для зайд з грошима. Вони бачать тільки старі будинки і неоковирну булижну мостову, яка «ганьбить» Київ. Вони не мають того почуття, яке ми маємо, коли крокуємо цією мостовою, якою ще за часів Володимира і княгині Ольги возили крам візантійські купці на Старокиївську гору, де височіли княжі палаци. На схилах гір Уздихальниці і Хоревиці сиділи дружинники князя, вони хапали усе, що падало з возів, бо мито брали з воза, тому і вантажили побільше. Чула таку поговірку – що з воза упало, те пропало? Вона звідси пішла.

– Усі б, як ти, відчували себе нащадками славних дідів – русичів, що боронили Київ від печенігів, половців, татар. Нащадками козаків, вчених Києво – Могилянської академії, православної шляхти, нарешті. Тоді б не треба було боятись, що біля Софії збудують черговий модерн, або пивний павільйон поблизу Маріїнського палацу.

На оглядовій площадці, де арка Дружби народів, Іра довго дивилась на Поділ.

– Церков стало багато, бані позолочені блищать, красиво, – сказала вона. – Згори і нові великі будинки не такі вже й великі. Тільки корабликів щось немає, порожній Дніпро. Я пам’ятаю, як була тут дівчиною, – судна так і снували на Дніпрі, теплоходи, баржі, прогулянкові катери.

– Вже з’являються знову, хоч і мало. Дорого тепер коштує прогулянка. Та і холодно зараз, сезон ще не відкрито.

Вони готувалися до від’їзду, Іван вже замовив два квитки на потяг «Київ – Вроцлав». Іра пішла по магазинах, купити собі якісь жіночі речі, Івана з собою не взяла. Він сидів удома з дідом, який вже закінчував свої «мемуари».

– Діду, я б хотів одружитися з Ірою. Як ти вважаєш, вона буде доброю дружиною?

– Хіба я знаю? Не узнаєш, поки не одружишся. Треба тільки розуміти, що ми з жінками різні істоти, так природою заведено. Жінка слабша фізично, тому їй треба було пристосуватись до жорстокого світу, яким він колись був. Я вважаю, що жінці дозволено брехати, хитрувати, плакати, коли їй треба. А ми, чоловіки, сильніші, нам плакати неможна, ми матюкаємось і б’ємося, там де жінка плаче. І брехати та хитрувати у звичайному житті нам не треба, бо ми нікого не боїмось. Тому жінці треба вибачати її жіночі слабкості.

– А як узнати, чи кохає вона тебе?

– Ця річ дуже тонка. Якщо вона тебе не зраджує, любить твоїх батьків і родичів, як своїх, то і тебе кохає. Буває так, що любить тебе більше, ніж себе, то може і кинути тебе, вважаючи, що тобі краща потрібна.

Тут Володимир Іванович згадав свою колишню подругу Анжелу, про яку він написав у своїх «мемуарах».

– Якщо кохаєш жінку, намагайся її зрозуміти, не бреши їй, пам’ятай, що вона може трохи збрехати, а ти – ні, – заключив він. – Не лайся з нею, не кричи, а то теж станеш бабою.

– Та що ти кажеш, діду! – скинувся Іван. – Про це і мови немає! Сподіваюсь, будемо жити з Ірою добре.

– Дай Боже! – сказав Володимир Іванович. – Але люди змінюються і за багато років вона може стати іншою, ніж тепер. З’являться інші інтереси, але ж тут нічого не вдієш. Якщо ви кохаєтесь обидва, одружуйся, народжуйте дітей і сподівайтесь на краще. Іншого нема.

– А ти, діду, кохав кого-небудь, окрім моєї бабусі?

– Прочитай до від’їзду те, що Іра набрала, подивись у комп’ютері. Принтеру у мене нема, щоб роздрукувати. Може я і прибрехав щось, аби цікавіше було, письменник творить свою дійсність. Але, цілком беручі, мої мемуари більш-менш відповідають минулим подіям.

Іван відразу сів до Іриного ноутбука і став читати. Він навіть захопився і не почув, коли прийшла Іра.

– А ти це читала? – спитав він.

– Ні, поки що цілком не читала. Тільки коли набирала; мені мало залишилось, може сьогодні закінчу.

– Діду, а чому ти це не розповідав раніше?

– Не було сенсу. Це ж спогади, а вони приходять самі, коли настає час. Та нічого там особливого нема, згадую життя, ось і усе. Мій твір охоплює середину шістдесятих років, за Микити Хрущова, а скільки ще було після. Ви бачите, як змінилось життя після 1991 року. Коли я пишу, то відчуваю вітер часу, що дме нам у спину, гоне вперед, невідомо куди, але ми сподіваємось, що в краще майбутнє.

– Авжеж. Особливо мені цікаво, це теж історія, хоч і недавня. А ти хотів би повернутись у минуле?

– Ні. Що було, те відгуло. Звісно, я хотів би бути молодим, здоровим, але тепер, у ці дні.

– А що б ти робив? Геології у нас наразі майже нема.

– Я хотів би працювати в Австралії.

– Чому в Австралії?

– Там є пустелі, є великі родовища корисних копалин…

– Пустелі? – здивувалася Іра. – Що ж гарного в пустелях?

– Я полюбляю пустелю, – відповів Володимир Іванович, – там добре. Особливо в таких пустелях, як в Австралії. Там не тільки піски, але також і саванна, де ростуть акації, евкаліпти і баобаби, не гаї, звичайно, а окремі дерева, є озера, багато тварин. Усе червоне, як на Марсі, – грунт, піски, навіть скелі. А навкруги – теплі моря і океани.

– Ви так розповідаєте, що я сама схотіла в Австралію.

– А в Польщу вже не хочеш? – спитав Іван.

– З тобою усюди хочу. А ти зі мною в Австралію поїдеш?

– Може поїду, але не надовго, бо України там нема.

– На старі роки додому повернемось, як Володимир Іванович.

– А він хіба старий повернувся? Діду, скільки тобі було?

– Двадцять сім, мені здається. Але третина зубів вже повипадала. Я там п’ять років працював.

– І в Австралії зуби випадають? – спитала Іра.

– Хто ж його знає? У крокодилів, що водяться там в річках і озерах, ніби цілі.

– Це добре. А де ще працювали?

– Довго розповідати. Як повернувся до України, працював в Карпатах, потім за кордоном, знову в Україні, Білорусі, Молдові, Туркменістані. Коли-небудь згадаю, напишу що-небудь.

– Добре, тоді почитаємо. Сядемо удвох з Іваном, він мені читатиме, а я шкарпетки онукам плестиму.

За місяць, як вони поїхали в Польщу, Іван телефонував рідним, сказав, що удвох орендували квартиру недалеко від Університету, він працює над дисертацією, матеріали про Юзефа Шумлянського йому згодились, він навіть написав, як він висловився, історичну довідку під назвою «Легіонер». Іра влаштувалась на роботу в дитячу клініку, працює за фахом і заробляє втричі більше, ніж його стипендія. В телефонній розмові з дідом Іван обіцяв, що за півроку, коли він захистить дисертацію, вони приїдуть на місяць-другий додому, а далі буде видно.


Закінчив 28.05.2013 р.


Вітер часу


ВІЗИТ ДО БАТЬКІВ | Вітер часу |