home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ІВАН В КИЄВІ

В аеропорті Києва Іван досить швидко отримав свій багаж і вийшов у зал для прибулих. Тут було повно народу, чоловіків, які пропонували таксі за небувалими цінами. Іван пішов до автобусу «Політ» і доїхав до станції метро «Харківська». Перебуваючи за кордоном, він вже забув київські порядки, його дратувало, що усі штовхаються, мовчки лізуть уперед. Тут не було англійської чемності, коли люди намагаються не доторкнутись один одного, на всякий прикрий випадок кажуть «соррі», тобто вибачаються. Поруч зі станцією метро був ринок, повсюдно валялося сміття, порожні пластикові пляшки, крутилися бездомні собаки. Підходили і відправлялись маршрутки, яких в Європі ніде немає, з них чувся російський шансон. Іван опустився в метро, тут було чисто, хоча стіни так увішані рекламою, що він ледве знайшов покажчик станції, щоб дізнатись, у який бік йому їхати. Він хотів зателефонувати дідові, що зараз приїде до нього, але мобільний телефон в метро не працював.

З пересадкою на метро, а потім автобусом Іван дістався Березняків. Він побачив, що Дніпро не вкрився кригою, сніг лежав у палісадниках і дворах, де тінь, а на дахах будинків і на дорозі його не було. Івана вразила кількість машин на вулицях, особливо дорогих іномарок, яких він майже не бачив у Польщі. «Яка багата наша країна, – подумав він, – шкода тільки, що гроші йдуть не туди, куди треба».

Щоб не турбувати діда, Іван відімкнув двері в квартиру своїм ключем, але Володимир Іванович почув і вийшов у коридор. Він зрадів приїзду онука, вони обнялись.

– Ти ще підріс, – сказав він Іванові.

– Це тобі здалося, – відповів онук, – я вже давно не росту.

– Іди, мийся з дороги, а потім поїмо. Я ще не обідав, чекав тебе.

Іван відніс до своєї кімнати валізу і пластиковий пакет з віскі, яке він купив батькові. Коли він вийшов після душу, дід вже чекав його на кухні. На столі стяв обід.

– Треба було б випити за твій приїзд, я купив тобі пива. А сам я вип’ю ліки.

– Як твоє здоров’я? – спитав Іван. – Не покращилось?

– Та хіба воно покращиться у моєму віці? Ось хочу вже піти з роботи, усе одно зарплату майже не платять. Ходжу туди два дні на тиждень і дивлюсь на таких самих дідів, як я сам.

– А зможеш удома сидіти? Тобі ж компанія потрібна, а я за місяць знову поїду у Вроцлав.

– Ти зателефонуй матері, хай знає, що ти приїхав, – порадив дід.

Іван набрав номер домашнього телефону.

– Мама, привіт, я вже приїхав. Трохи відпочину і ввечері буду у вас. Все, цілую.

– Ну, тепер розповідай, як ти, – попросив дід. – Як там Мар’я, Саша, як Артур?

Іван випив келих пива і почав розповідати, але досить стисло, не удаючись в деталі.

– Як Новий рік відсвяткували? Їздили куди-небудь?

Іван згадав Іру, але вирішив не розповідати дідові про неї. Хто знає, що з цього вийде? У нього вже почала зріти думка, що треба було б побачитися з нею десь на нейтральній території, скоріше за усе у Вроцлаві або у Кракові, можна у Варшаві, щоб пожити з нею хоч два тижні. Може тоді вони щось вирішать. Тому він відповів дідові, що гуляв разом з родиною сестри, а після їздив з Сашиними хлопцями на «паті».

– А ми тут трохи посиділи, вас згадували, – сказав дід. – Що ж ти робив увесь час в Англії?

– Був в Девоні, на «дачі». Потім шукав матеріали про Юзефа Шумлянського, легіонера, в Лондоні.

– Знайшов що-небудь?

– Не дуже багато. Не знаю, де ще шукати. В Польщі шукав, тут теж. Мабуть, напишу, що вже відомо, потім побачимо.

– Я теж узявся писати «мемуари», – сказав Володимир Іванович. – Про роботу в Середній Азії.

– Якою мовою пишеш?

– Українською, хоча у нас навряд чи цікаво читати про те життя, а в ті часи в Азії ми розмовляли російською.

– Тут теж російською розмовляєш.

– Оточення таке, посткомуністичне.

– Але ж зі мною розмовляєш українською.

– Дід і онук мають розмовляти однією мовою. Ти мені нагадав, хто такі Гошівські. Треба було б на їх честь розмовляти українською.

– Так Гошівські і тут є, і в Польщі. Там вони польською розмовляють. Ти знаєш, я заздрю полякам, що у них в країні розмовляють своєю мовою. Якось чудно було після України, усі розмовляють польською, російської не чути. Але ж ми мало відрізняємося від поляків.

– І від росіян теж. Але менталітет у нас свій, не польський і не російський.

– Слава Україні! – промовив Іван.

– Героям слава! – відповів дід, і вони обидва засміялись.

– Ти відпочинь з дороги, – запропонував Володимир Іванович.

– Та ні, я не втомився. Поїду до батьків, вже шоста година. А ввечері, може, повернуся.

– Зателефонуй, щоб я знав, – попросив дід.

Коли Іван дістався квартири батьків, на вулиці було вже темно. Мати і батько були вдома. Усі зраділи зустрічі, Іван дав мамі англійський сувенір у вигляді Біг Бену, батькові – пляшку шотландського віскі, а також подарунки обом від Мар’яни.

– Рассказывай скорее, как там Артурчик, говорит ли что-нибудь?

– Хлопчик гарний, хитро дивиться, усе розуміє, але мовчить, як партизан, – сказав Іван.

– Может он болен? – затурбувалась мати.

– Я так не вважаю, дитина розумна, ще заговорить.

Батько мовчки слухав.

– Не збираються до нас? – нарешті спитав він.

– Щось не видно, у них справ багато. Там теж життя не просте по-своєму.

– Розкажи, чим ти там займався, що зробив? – попросив батько.

Іван розповів про свої пошуки матеріалів, про життя на «дачі» в Девоні.

– А як тут у вас?

– Довго розповідати, – ухилився батько, – сам побачиш. Мені здається, що усе розвалюється, може це реформи такі. Замовлень нема, тому і грошей обмаль.

– Зараз усюди криза.

– Але ж не така, – заперечив батько. – Читаю в Інтернеті, що у нас найбільша в Європі корупція, що ми мало не найбідніші, що найменше друкуємо і читаємо. Як це сталося, що ми до 1991 року були першими у багатьох царинах, а тепер стали останніми?

– Мабуть нам це подобається, – пошуткував Іван.

– Як це подобається? Я бачу, що багато невдоволених.

– Британія, як ти знаєш, не остання країна в Європі. А там увесь час якісь події – то авіадиспетчери страйкують, то газовики, то сталевари. А якщо поліція допустить якесь свавілля, то майже увесь народ піднімається – автобуси палять, поліцейські дільниці громлять. Народ бореться за свої права, а у нас тихо.

– І слава Богу, – сказала мати, яка до цього мовчки слухала. – Лучше мирным путем, пойдем на выборы и проголосуем за тех, кто нам нравится.

– Ну-ну, – заперечив батько, – ми вже голосували. Усі ніби проти, а потім обираємо таких самих.

– Виходить, ще не приперло, – сказав Іван. – Це ж як паровий котел. Усе тихо, але внутрішній тиск зростає. Потім як грохне!

– Сынок, не говори так! Резня нам не нужна, это ж не восемнадцатый век!

– А ми хіба зараз не за феодалізму живемо? Не дивись, що двадцять перше століття, деякі народи ще знаходяться у кам’яній добі. В Росії тільки починався капіталізм, коли відбувся Жовтневий переворот. А тепер ми назад повернулись.

– Не тільки ми повернулися в минуле, – сказав батько, – деякі країни Східної Європи теж, але ж, бачиш, вони вже в Євросоюзі. Якщо наша країна залишиться на узбіччі, то караван піде вперед, ми вже його не доженемо.

Усі замовкли.

– Хорошо, что хоть Марьяна устроила свою жизнь, – нарешті сказала мати.

Іван кивнув. Він не хотів засмучувати її своїми розповідями.

– Що збираєшся робити в Києві? Довго тут будеш? – поцікавився батько.

– Може з місяць, хочу записати усе, що знайшов про Юзефа Шумлянського. Потім поїду до Вроцлава, треба закінчувати дисертацію.


ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ | Вітер часу | НЕГАДАНА ЗУСТРІЧ