home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ ПИШЕ МЕМУАРИ

Спав Володимир Іванович поганенько, в голову лізли думки – з чого почати мемуари, що обрати. За сімдесят п’ять років життя було, що згадати, але він хотів написати, як шукали потрібний країні уран, тому що розумів: більше такого вже не буде, хай старі згадають, а молоді довідаються, як це було. Прокинувшись, він зрозумів, що треба написати про його роботу в Середній Азії, в пустелі Кизилкум. Він там працював декілька років у різних геологічних експедиціях, але особливо запам’ятались йому пошуки урану в горах Каратау.

Коли його призначили в пошукову експедицію в районі Каратау, вже діяла залізниця Навої – Учкудук. Діставшись в Навої з Ташкенту, де було управління Об’єднання, він пересів на учкудуцький потяг і за декілька годин зійшов на потрібному йому роз’їзді. Навкруги простягалася сива пустеля, що деінде поросла сухими кущиками колючої трави, на заході і північному сході на обрії виднілись невеликі чорні гірки. Роз’їзд являв собою декілька глинобитних хатинок з пласкими покрівлями, біля них бігали замурзані діти. Володимир Іванович, якого усі тоді називали просто Володєю, тому що йому було тільки двадцять чотири роки, знав, що на роз’їзд приїздять водовозки, які набирають воду із свердловини і возять її в селище геологічної експедиції. Він сів біля будки стрілочника і став чекати. За півгодини до нього під’їхала водовозка.

– Ти, мабуть, в експедицію? Начальник наказав тебе прихопити, отримали радіограму з Ташкенту, – відчинивши дверцята машини, сказав водій.

Подивившись на потьоки води на цистерні водовозки, якою служив звичайний молоковоз з написом «Молоко», він зрозумів, що водій вже залив воду і можна їхати.

Володя вліз до машини, сівши поруч з шофером. Під ноги він кинув не дуже великий рюкзак зі своїми речами і поцікавився:

– Далеко їхати?

– Сімдесят два кілометри, дорога добра, за годину доїдемо.

Переїхавши через залізничний переїзд, машина помчала по добре второваній, майже як асфальт, дорозі.

Селище експедиції в передгір’ях Каратау складалося з щитових будинків – чотирьохквартирних, таких самих контори і камералки, тобто приміщення, де працювали геологи, і чисельних однокімнатних будиночків для робітників. Щитові будинки стояли на невисоких, з півметра, цегляних стовпах, щоб не було в них надмірно гаряче влітку.

Експедиція виявилась великою, тут працювало близько тисячі людей, на окраїнах селища стояли дощаті будки туалетів і великі залізні цистерни з привозною водою, навкруги вешталися двогорбі верблюди. Володя відразу пішов до щитового будинку, де була контора. Начальник експедиції, крупний лисуватий чоловік, знав про його приїзд і зустрів дружелюбно і з цікавістю. Він потиснув Володі руку і представився:

– Юрій Павлович.

Його трохи здивував молодий вигляд худорлявого хлопчини середнього зросту, але він нічого не сказав з цього приводу, спитав, як Володя дістався, вийшов разом з ним з контори і показав, де їдальня, де камералка, повів в приготовану для нього квартиру в щитовому будинку. Поруч зі входом у квартиру височіло щось схоже на піл, який буває в сільських хатах на Україні, а тут на ньому узбеки звичайно сидять, підгорнувши під себе ноги, і п’ють чай. В експедиції цю споруду називають дастарханом, хоча узбецькою дастархан – це скатерть, яку кладуть на покритий килимом «піл».

В квартирі був тамбур, де можна повісити робочий одяг і поставити чоботи, а також кімната з залізним ліжком, застеленим свіжою постіллю, з тумбочками, столом, двійкою стільців і великим дзеркалом. Загалом, квартира готельного типу. Володя був цілком задоволений. Він залишив у тамбурі рюкзак і разом з начальником експедиції пішов до камералки, що займала половину щитового будинку без перегородок, де стояли столи для роботи геологів, великий стіл для геологічних мап і оточене бар’єром місце для Першого, тобто секретного, відділу з металевими сейфами. Поруч, через інші двері, був вхід до камералки геофізиків. Біля їх приміщення стояла каротажна автомашина, яка їздила на свердловини для виміру за їх глибиною радіоактивності і електричних властивостей порід.

В геологічній камералці у цей час були тільки інспектор Першого відділу – жінка років сорока, як потім з’ясувалось, дружина головного механіка експедиції, та немолодий геолог, який наносив на мапу точки геологічних спостережень. Він також потиснув Володі руку, сказавши «Просимо до нас у пекло!». Юрій Павлович обурився:

– Що ти кажеш? Яке пекло? Ну жарко, ну порошно, ну води не вистачає. Для пекла малувато.

– А щоденні макарони з тушонкою? – заперечив геолог. – Хоч би зелені якої-небудь привезли.

– Буде тобі зелень, будуть і сметана з кефіром. Сам знаєш, поки сюди довеземо, усе зіпсується. Я вже домовився щодо літака, треба тільки місце знайти для аеродрому. Такиру поруч нема, а на цей пухляк не сядеш.

Дійсно, грунт навкруги селища був м’який, складався з пилу, покритого тонкою кіркою. Варто було проїхати машиною, як залишався глибокий слід, а в повітрі півгодини стояв густий пил.

– Гаразд, ти тут освоюйся, з іншими познайомишся, коли повернуться, десь біля першої години, – з цими словами він поспішно вийшов з камералки.

– Чули, що ти приїдеш. Тепер стане легше. В експедиції три старших геолога, усі складають карти на своїх ділянках, ходять у маршрути, на своїх площах документують канави. А бурінням нема кому займатись. Роботи багато, у керносховищі лежить керн дванадцяти свердловин. На свердловини, що в бурінні, ніхто не їздить, є тільки один технік-геолог, він ледве встигає наряди закривати та брати проби з керну після каротажу.

– Добре, розберемось. Завтра поїду на бурові.

– Врахуй, що виїзд о п’ятій ранку, працюємо до полудня. Ходить одна машина, місць у кузові немає. Можна, правда, на глиновозці доїхати і повернутися, глинистий розчин возять часто. Підеш на глинисту станцію, де роблять розчин, там сядеш.

Дописавши до цього місця, Володимир Іванович підрахував написані сторінки. Їх виявилось п’ять. «На перший раз досить», – подумав він і, задоволений собою, пішов приготувати собі обід.


ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ | Вітер часу | ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВОЛОДІ НА НОВОМУ МІСЦІ РОБОТИ