home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

В Лондоні гарна сонячна погода, але місцями на траві лежить сніг. Мар’яна і Артурчик трохи хворіють. Мар’я заразилась у поліклініці, від неї захворів її син. Зранку Мар’я попросила Івана зварити їй глінтвейн, Саша для профілактики випив горілки і після цього вже не схотів їхати за памперсами для Артурчика. В «Сансбері» пішов Іван, купив памперси, молоко і яйця.

Він усе, що міг в Англії, зробив, можна було летіти у Київ. Але Мар’я умовила залишитись на день народження Єгора і святкування старого Нового року, тобто ще на три доби.

Після обіду усі відчули себе краще, Саша поїхав за продуктами, а Мар’я взялась готувати страви на день народження, Єгор і Толік їй допомагали. Після четвертої години подзвонив телефон, це прилетіла Ліда, вона вже пройшла прикордонний контроль і питала, що їй робити. Толік погодився забрати її з аеропорту і поїхав на своїй червоній спортивній машині, а Мар’я зателефонувала кумові, щоб приїхав під вечір.

За дві години повернувся Толік, він привіз Ліду.

– Я ее не узнал, – сказав він. – Видел ее десять лет назад. Смотри, какая выросла.

Ліда виявилась невисокою, доволі товстенькою дівчиною в чудернацькому вбранні – сірих штанях, які можна було б вважати робочими, якби не стрічки з такої ж матерії, що звисали від талії маже до підлоги і бовтались при кожному кроці. На голові вона мала строкате шотландське кепі, яке встигла купити в аеропорті. Її дуже звичайне повняве обличчя з невеликими очами, сіре коротке волосся на голові не викликали ніякої цікавості. Привітавшись з усіма, вона відразу кинулась до холодильника.

– Сейчас я тебя накормлю, – хотіла її притримати Мар’яна, – иди мой руки.

Але Ліда не звернула уваги на її слова, вихопила шматок ковбаси і побігла дивитись квартиру.

– Я здесь буду жить, – почулося із спальні Мар'ї і Саши.

Мар’я потиснула плечима.

– Не будешь ты там жить, – гукнула вона у відповідь. – Мы тебя отправим к куму, он вечером приедет.

– Плохо живете, – заключила Ліда, виходячи із спальні в коридор. – Квартира тесная, комнаты маленькие, негров в вашем районе полно.

– Иди в столовую, поешь немного.

– Включите телевизор, – наказала Ліда, – я без него не ем.

Єгор з неясною посмішкою включив телевізор.

– Ты уже окончила школу? – спитав він.

– Ты что, дебил? Мы теперь учимся одиннадцать лет. Я окончила десять классов, а мама сказала, что я поживу здесь у вас и поучусь дальше в Лондоне.

– А как у тебя с английским? – поцікавилась Мар’я.

– Все в порядке. Я немного отдохну и побегу по магазинам, папа мне сказал, что где-то рядом с вами есть классный рынок.

– Пойдем вместе, – запропонував Єгор, – я тебе все покажу.

– Ну, как тебе Лида? – подивилась на Івана сестра, коли діти пішли.

– Та мені що, питай у Єгора.

– Ему, мне кажется, не очень понравилась, посмотрим, как будет дальше.

Повернувся Саша з продуктами, накупив багато їжі і випивки, Толік і Іван притягли з машини вісім пакетів. Незабаром і кум з'явився з дружиною і дочкою. Дочка пішла гратися з Артурчиком, а кумова взялася допомагати Мар’яні.

Під вечір повернувся Єгор з Лідою, теж принесли декілька пакунків. Єгор відізвав убік Мар’ю.

– У тебя есть деньги? – тихо спитав він.

– А что?

– Дай мне шестьдесят фунтов, а то она у меня попросила, сказала, что отдаст, но я думаю, что нет.

– Это ж твоя гостья, – Мар’я невдоволено пішла за грошима.

Єгор поплівся за нею.

– Лида, иди помоги нам, – покликала кумова, – видишь, сколько продуктов.

– Я почти не ем, – відповіла Ліда, сідаючи навпроти телевізора.

– Тебя никто не просит есть, иди помоги хозяйкам, – не втримався Єгор.

Ліда подивилась на нього і мовчки пішла до кухні.

На вечерю ледве помістилися в їдальні. Єгор їв, стоячи у дверях, а Толік вийшов їсти на балкон. Саша налив усім випити, але Ліда, на подив Івана, відмовилась.

– Здесь девочки в твоем возрасте пьют будь здоров! – зауважив Толік. – Если здесь задержишся, они тебя научат не только пить, но и еще кое-чему.

Ліда промовчала.

– А у вас есть, где спать? – поцікавилась вона у кумової.

– Места достаточно, только ездить будешь в центр города на метро, потому что муж занят.

– А чем же он занят? – невдоволено спитала Ліда.

– Меня возит на массаж, я зарабатываю массажисткою.

– Вы что, на метро не можете ездить?

– Не могу, мы массажный стол возим.

– Ты не капризничай, – зауважив Саша, – а то завтра уже в Москве будешь.

Ліда замовкла. Саші вона боялась, він її ще в Москві ганяв малою, коли вона гасала у під'їзді.

Наступного дня прокинулись пізно, Мар’я залишилась вдома, а Саша поїхав до кума, щоби привезти Ліду. Коли він повернувся, усі разом, але без Мар’ї і Саші, пішли в зоопарк, щоб Артурчик подивився на тварин. Зоопарк займав частину Ріджент парку. Тут великі тварини були не в клітках, а майже на волі, за огорожами. Травоїдні просовували голови за огорожі, а дітлахи годували їх, хто чим може. Леви, тигри і великі людиноподібні мавпи відділялись від відвідувачів міцним товстим склом. Тварини не звертали на людей уваги, але коли Артурчик закапризував і втік від усіх, лев відразу це помітив і пішов в його напрямку. Артурчик зрозумів, що його хочуть з'їсти, побіг до Толіка і потім вже міцно тримався за його руку.

О сьомій почали збиратися гості. Прийшли Коля, Емілі, Олівія, інші дівчата і хлопці. На подив Івана приїхала і «хазяйка», яка так добре привітала його на Новий рік. Стало тісно, шумно, половина гостей товклась в коридорі. Толік пішов у свою кімнату до комп'ютера, туди відразу ж попрямувала Олівія. На Ліду ніхто не звертав уваги, бо дівчата були дорослі, а вона «малолєтка». Володя теж пішов у свою кімнату, де Артурчик грав на підлозі з подарунками, які нанесли йому гості. Особливо йому сподобався Бетман, якого подарував Боб. За хвилину сюди ж прийшла «хазяйка», яка сіла на ліжко поруч з Іваном.

– Вибачай, – перепросив Іван, – якось так сталося, що я і досі не знаю, як тебе звуть.

– Ира, – вона взяла його за руку.

– А де твій чоловік?

– Пошел на футбол, ему с ребятами не интересно.

– А тут же Саша, кум, Боб, – сказав Іван.

– Не знаю, он с ними не дружит, у него другая компания, ведь он литовец.

– Иван, ты где? – почув він голос сестри. Вона відчинила двері в кімнату. – Ира, и ты здесь?

– Мы ведь знакомы, – сказала Іра, встаючи.

– Пойдем к столу, и ты, Артурчик, пойдем.

Артурчик помотав головою, він краще залишиться тут.

– Пойдем, и Бетмана бери, он же не ел сегодня.

Артурчик подав їй руку і пішов, тримаючи другою рукою Бетмана.

У їдальні грала музика, співав «Лєсоповал».

До кримінального шансону дуже лічили якісь хлопці злодійського вигляду, які палили на балконі. Більша частина народу стояла, Мар'яна зберігла місце для Івана, але він посадив туди Іру, залишившись стояти біля неї. Пили горілку «Абсолют» і віскі, Саша покликав Івана, кума і Боба на балкон, витяг пляшку грузинського коньяку.

– Лида привезла, – повідомив він. – Выпьем, другие все равно не понимают в коньяках.

В кімнаті і коридорі вже танцювали, дехто палив у ванній, відчинивши вікно. На столі залишилось тільки «Мерло», до якого ніхто не доторкнувся. Стояли шум та гамір, усі вже матюкались, навіть дорослі дівчата. Чулося, як відчинялись і зачинялись двері. Мар'я знайшла Івана і покликала його на кухню. Тут стояв чоловік близько тридцяти п'яти років, з карими очима і чорним чубом.

– Я теж хохол, – привітався він з радісною посмішкою.

– А я не хохол, – відповів Іван.

– А хто ж ти? – розгублено спитав гість.

– Я українець.

– Я теж українець! – з полегшенням вигукнув чоловік.

– А чого ж ти кажеш, що хохол?

– Тут усі кажуть, що ми «хахли», – відповів той.

– А ти як називаєш їх – кацапами чи москалями?

– Ніяк не називаю. Мене звуть Михайлом.

– А мене Іваном. Ти чим займаєшся?

– Я? Меблями торгую, підробляю ремонтами квартир.

– Ну і як?

– Жити можна. Цими днями купив собі нову квартиру, хочемо будиночок купити, гроші вже є. У квітні збираюсь поїхати додому на пару тижнів, провідати мати. Візьму дітей, хай побачить онуків.

Тут у кухню зазирнула Іра.

– А, Михайло! – сказала, – З Новим роком!

– Теж наша дівчина, хохлушка, тобто українка.

– Звідки? – спитав Іван.

– З Ворзеля.

– Та це ж під Києвом! То ж я бачу, щось рідне, – не втримався Іван. – Чому ж ти не розмовляєш українською?

– Нема з ким, хіба що тільки з Михайлом.

– Идите в столовую, что вы здесь толчетесь? – спитала Мар’я, яка прийшла за пловом. – Это дедушка научил меня варить плов, – пояснила вона Михайлові та Ірі.

В їдальні вже ніхто не танцював, всі втомились. «Одинадцята година», – помітив про себе Іван, подивившись на годинник.

Багато людей вже пішло.

– Може подихаємо? – нерішуче спитала його Іра.

– На балконі нема місця.

– Ходімо надвір.

Вони тихо вийшли, ніхто не звернув уваги.

– Я не пила. Давай прогуляємось, – відчинила вона дверцята машини.

Іван сів ліворуч, а Іра – за кермо. Руху або, як казала Іра, «трафіку» вже майже не було. Поїхали на північ Лондону, в Хемпстид, де був великий парк з озерами. В цей час тут було безлюдно, світив повний місяць. Іра поставила машину на площадку, закриту з усіх боків кущами.

– А злодіїв тут нема? – озирався на усі боки Іван.

– Не турбуйся, – посміхнулась Іра, – у нас їх не буває.

Вона нахилилась до нього і вони поцілувались.

– Це тільки задаток, – шепнула, – ходімо на заднє сидіння.

Тут вони ще міцно поцілувались, і вона почала стягати з себе джинси.

Коли скінчили, вона сіла і запалила цигарку. Іван теж сів поруч, трохи опустив скло, щоб дим виходив. Він не палив і не полюбляв дівчат, які палять, але до Іри поставився лояльно.

– Може повернешся в Лондон? – спитала вона безнадійно. – Я б розлучилась з чоловіком.

– Тут і без мене багато неодружених хлопців.

– Мені такі не потрібні, бісові ледацюги. Аби тільки напитись або травку понюхати. Ніхто з тих, кого я знаю, нічого тут не добився, не зробив кар'єри, не займається улюбленою справою.

– Може і я таким тут стану. Ні, Іра, моя справа – українська старовина, повернення народу його героїв.

– Може мені повернутись в Україну? – задумливо спитала Іра.

– Так у мене нічого нема в Києві, живу у діда. Мені ще треба приблизно п'ять років, щоб стати на ноги, заробити грошей і купити квартиру. Якщо не буде чергової кризи, звісно.

– У мене у Ворзелі теж вже нема нічого, хату я продала і майнула сюди, де краще жити. Та бачу, що не хлібом єдиним… Залиш мені твій номер телефону і в Польщі, і в Україні, може зателефоную коли-небудь, якщо буде погано.

– Є папір? – Іван записав свої номери.

Іра повеселішала, обняла його.

– Не казатиму нічого. Нам зараз добре удвох, а майбутнє покаже. Ти коли їдеш?

– Вже післязавтра.

– Вибач, не приїду тебе проводжати. Ще розплачусь… У мене є подарунок для тебе.

Вона полізла у сумочку і дістала досить дорогий швейцарський годинник. У місячному світлі на зворотному боці Іван прочитав: І.Г. від І.Г.

– Це що – мені від мене?

Іра засміялась:

– Іванові Гошівському від Ірини Геращук.

– А мені нема чого подарувати, – з сумом сказав Іван.

– Ти вже мені достатньо подарував.

Він обняв її і декілька разів поцілував, вона йому відповідала.

– На жаль, треба їхати.

Іра довезла Івана до його будинку і поїхала. Іван постояв ще надворі, місяць піднявся вже високо, він побачив якусь тінь, що майнула в кущі. Це була лисиця, яка відвідувала сміттєзбірник біля його будинку. Іван вже бачив її колись рано зранку, коли лисицю почули і загавкали собаки.

Іван пішов на другий поверх, відчинив двері до квартири. Усі вже спали, хто де, тільки Мар'я мила посуд на кухні.

– Сорри, – сказала вона, – я думала, что ты останешся с Ирой, на твое место положили Колю.

– Що, усі знають, що я поїхав з Ірою? – спитав Іван.

– Не все, а только наша и кума семьи, ведь только они остались.

– А де мала? – спитав Іван. – Кум же не поїхав.

– В ванну положили, на подушки. Она небольшая, спит себе. У тебя с Ирой серьезно?

– А ти як вважаєш? Другий раз бачив.

– Она хорошая женщина, на год младше тебя. Ничего плохого за ней не замечала.

– Добре, розберемось, – Іван не хотів розмовляти про Іру. – Я тут посиджу, чайку поп'ю. Вже скоро вставати.

– Где там скоро, будут спать до полудня. Я с тобой посижу.

Вона заварила чай і почала давати йому вказівки, що кому сказати, що передати в Київ.

– Место в самолет я заказала еще позавчера. Вот тебе квитанция, не потеряй. Дашь ее и паспорт при регистрации, теперь билетов нет.

– А коли летіти і звідки?

– Из аэропорта Гатвик, туда ехать с вокзала Виктория, ты знаешь. Самолет в восемь утра, прилетишь туда около часа дня.

– Завтра хочу піти на шопінг, купити сувеніри.

– Купишь что-нибудь в аєропорту, в дьюти-фри, – сказала сестра, – там товары хорошего качества. Не забывай, что сегодня тоже празднуем старый Новый год. Правда, гостей много не будет, все свои.

О шостій годині, ще було темно, піднявся кум, збудив дружину і дітей. Вмиватися не стали, бо у ванній кімнаті спала Ліда.

– Пускай спит, – сказала Мар'я кумові, – вечером приедет, или ты за ней заедь, если будешь недалеко.

Вони поїхали, а Іван пішов спати у своє ліжко. Як тільки ліг і закрив очі, він згадав Іру. Згадав, як вона повернулась до нього у три чверті, він побачив лінію її обличчя, вона була такою ніжною, що у нього защемило серце, і його пронизало відчуття близького щастя. Згадав її у його обіймах, коли він зрозумів, що вона усе віддасть аби бути разом з ним. Чи може він відповісти їй тим же? З цією думкою він заснув і спав до півдня.

Збудив його Артурчик, якому набридло мовчки сидіти у ліжку. Мабуть усі спали, а у нього заповнились памперси.

Іван прокинувся і поніс його мити до ванної. Ліди вже не було, пішла на Камден маркет.

Ввечері старий Новий рік відсвяткували формально, усім вже набридло пити, але треба було доїсти те, що залишилось від дня народження Єгора. Ну скільки можна? Два Різдва, Новий рік і ще день народження! Кум не приїхав, Ліду поклали спати на канапі у їдальні. Завтра рано вставати, Іванові їхати в аеропорт Гатвік. Він збирався поїхати на метро, прокинувся о п'ятій, бо їхати досить довго, але піднявся Толік і повіз його на Вікторію. Саша, Єгор, Ліда і Артурчик спали, заспана сестра вийшла в коридор проводити, обійняла і поцілувала, Іван побачив сльози на її очах.

За півгодини доїхали до Вікторії, бо було ще рано. Відразу увійшов у потяг, квиток можна купити у вагоні, хоч і трохи дорожче. Потяг помчав серед задвірків і пакгаузів, які облямовували заглибину залізниці.

Приїхав прямо в термінал, на станцію під першим поверхом. Іван швидко пройшов перевірку, вийшов на другий поверх, де були дьюті-фрі і зали чекання. Купив якісь сувеніри для родичів, а батькові – велику пляшку шотландського віскі.

Нарешті об’явили посадку, з вузького коридору він увійшов безпосередньо в літак, де його привітали українською усміхнені бортпровідниці. Він відразу відчув себе удома, усі думки про Англію зникли, залишилась тільки одна думка – про Іру. Він хотів знову зустрітись з нею.


ІВАН ВІДВІДУЄ ЦЕРКВУ | Вітер часу | ІВАН В КИЄВІ