home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



НОВОРІЧНИЙ ПОДАРУНОК

31 грудня Іван хотів поспати довше, щоб посидіти вночі, коли бувають цікаві передачі по телебаченню. Але не сталося, вже о сьомій годині Саша випустив собак в коридор, а потім пішов їх прогуляти. Повернувшись за півгодини, він не ліг спати, як звичайно. Іван, який на цей час умився, заглянув до кухні. Там Саша, стоячи, пив горілку і смакував холодець. Страва йому сподобалась, він з’їв половину заготованого на Новий рік. Близько десятої Саша вже дійшов кондиції і вирішив піти до лазні. Мар’яна йти з ним відмовилась і зателефонувала кумові, той приїхав за півгодини разом з дружиною, сином і дочкою років десяти. Чоловіки поїхали до лазні, а жінки і кумова дочка готували страви до Нового року. Іван крутився поруч, розмовляючи з кумовою дружиною, яка в Радянському союзі була лікарем, а тут не могла працювати за фахом, бо її диплом не визнавали. Вони з кумом купили масажний стіл, кум возив дружину згідно заявкам росіян, і вона робила їм масаж, який коштував набагато дешевше ніж у фітнес-клубах. Незважаючи на це, вона заробляла непогано, хоч і дуже втомлювалась під вечір. Але ж не платила податків і отримувала грошову допомогу від муніципалітету, як безробітна. Вона розповіла Іванові, що муніципалітет, щоб заохотити безробітних самих влаштовуватись на роботу, пообіцяв премію 1000 фунтів. Тому вона разом з чоловіком хоче влаштуватись на роботу, отримати премію, а за тиждень звільнитись.

– А чому не за місяць? – здивувався Іван.

– Через месяц нет смысла, потому что премия как раз равна обычной денежной помощи за месяц, которую я получаю.

– Моєму батькові, який доктор наук в Україні, щоб отримати суму вашої допомоги, треба працювати чотири місяці, – повідомив Іван.

– Так цены же разные, – заперечила кумова. – На продукты у нас они больше раз в семь.

– Але ж ви за квартиру не платите.

Кумова погодилась:

– Потому мы и живем материально так, как вы в Украине. Когда не работаем, конечно. Но мы ж еще и зарабатываем нелегально. Правда, надо быть осторожным, чтобы не поймали и, вообще, не вызывать внимания полиции, а то еще и депортируют, а в Белоруссию мне совсем не хочется возвращаться.

З’явились тверезі Саша і кум, вони накупили різних подарунків на Новий рік. Івану теж дісталась музикальна краватка, на ній був зображений Санта Клаус, і грала вона англійську новорічну пісеньку.

Голодні після лазні чоловіки тинялись навколо столу, але їх відганяли Мар’я і кумова жінка. Нарешті приїхали хлопці – Анатолій, Єгор і кумів син Микола. До Нового року ще було шість годин, але сіли проводжати старий. За дві години до Нового року приїхали дві англійські жінки, знайомі Мар’яни. Якраз святкували Новий рік за київським часом. Згадали батьків, діда. Мар’я почала дзвонити по мобільному телефону в Київ, але лінія була перевантажена. За п'ятнадцять хвилин вдалося з’єднатись. Трубку взяла мати.

– Мама, папа, – казала Мар’я в трубку, намагаючись перекрити шум компанії, – поздравляем вас с Новым годом.

Потім поговорив Іван і попросив дати трубку дідові.

– Здоров, дідусь, – привітався він, – з Новим роком. Ти там не хворій, тримайся. Скоро приїду.

– Коли? – з надією спитав дід.

– Після старого Нового року, тут у мене ще є деякі справи. Цілуємо вас усіх.

За годину до Нового року хлопці почали збиратися на святкування до друзів.

– Пойдем с нами, – запросив Івана Анатолій.

– Та я ж не п’ю, вам зі мною буде не цікаво.

– Я тоже не пью, – заперечив Толя.

Це було правдою, він не пив міцних напоїв, зрідка пив пиво, а переважно задовольнявся кока-колою.

– Иди с ними, – втрутилась Мар’яна, – тут уже все понапивались, до Нового года не дотянут.

Саша, кум, його дружина намагалися співати пісні, та виходило не дуже, англійські приятельки Мар’яни відверто зневажливо посміхалися.

Хлопці забрали з собою половину страв, що залишились, і дві пляшки шампанського.

– Водку мы купили раньше, – пояснив Єгор.

Усі влізли у дві машини, Коля і Анатолій нічого не пили, вони сіли за кермо. Їхати прийшлось майже годину, на північну окраїну Лондона. Тут були двоповерхові вілли з садочками. Недалеко Іван побачив канал і парк. Одна з таких віл належала сімейній парі, яка недавно побралась і одержала цю віллу від муніципалітету. Іван подумав, що це їхня власність, але хазяїн сказав, що вони живуть у віллі тимчасово: по-перше, далеко від центру, по-друге, дуже малий двір, хіба що тільки барбекю поставити. Квартира була двоповерховою і, на погляд Івана, досить великою. На першому поверсі знаходились кухня, пральня кімната, туалет і гараж для автомашини, а на другому – дві спальні, вітальня, туалет і ванна кімната. Перед віллою лежали один на одному три чорні мішки зі сміттям, яке сміттєвоз забирав щоранку. У вітальні вже зібралась вся компанія, крім хазяїна і його дружини були ще декілька дівчат 18–20 років, досить нафарбованих, красиво зачесаних і в яскравих сукнях. Вони радісно зустріли хлопців, яких, як зрозумів Іван, добре знали. Дві з них відразу схопили Єгора і Колю, усівшись поруч на канапі. Толя зник у сусідній кімнаті, звідки почувся його голос:

– Где моя флешка?! Я ее оставил тут в прошлый раз!

– Оставь компьютер в покое, сейчас будем встречать Новый год! Осталось пять минут. Садитесь за стол!

Іван сів спиною до ялинки, що стояла біля вікна. Ліворуч і праворуч відразу сіли дві дівчини, з якими він ще не встиг познайомитись.

– Мене звуть Іваном, – назвався він.

– Эмили, – сказала одна дівчина.

– Оливия, – назвалась друга.

– Ви що, англійки? – поцікавився Іван.

– Тепер англичанки. Я родилась в Латвии, а Оливия в России. Мы приехали маленькими, тут уже родители поменяли нам имена, чтобы було легче жить. А тебя бы тут назвали Джоном, тоже неплохо.

Іван не знав, якій дівчині приділити увагу, і почав обом накладати в тарілки салат.

– Открой лучше виски, – попросила Олівія. – Тут девушки сами накладывают себе и мужчинам.

Іван взявся за пляшку, але хазяйка закричала:

– Нет, нет! Сначала шампанское!

Годинник почав бити дванадцять. Телевізор тут не включали, привітань королеви не було.

Всі встали, почаркувались один з одним і випили шампанське, а обидві сусідки одночасно поцілували Івана з двох боків.

Іван теж випив шампанське, бо пива не було. Подивившись на стіл, він серед пляшок горілки, віскі і коньяку, побачив дві пляшки червоного французького вина. «Його й буду пити», – вирішив він.

Усі закусювали, хлопці добре, а дівчата дуже мало. Далі вже наливав кожний собі, що і скільки хотів. Вино ніхто не пив, і Іван присунув до себе пляшку.

– Иван, ты что, не пьеш? – здивувалась Олівія.

– Звичайно ні, але сьогодні за компанію питиму вино.

– Оно очень кислое, – скривилась Емілі, – это мы купили для Толика.

Толік вже знову втік до комп’ютера.

– Не удобно его оставлять одного, – вимовила Олівія, – мы тут пьем, а он сидит.

– А кто його заставляет? Иди и ты к нему, если хочешь, – потиснула плечима Емілі.

– Пойду посмотрю.

Олівія пролізла між столом і ялинкою і пішла до кімнати.

– Бедная девочка, – поспівчувала хазяйка, – он совсем не обращает на нее внимания.

Ніхто не відповів. Єгор і Коля розмовляли зі своїми дівчатами, які вже хильнули грамів по сто віскі. Хазяйка виявила ввічливість і почала розпитувати Івана, що він робить в Англії, де навчається, як справи у Києві. Узнавши, що він закінчив університет і навчається в аспірантурі в Польщі, вона багатозначно подивилась на Емілі.

– А наши лентяи не учатся, – осудливо сказала вона.

– Неверно! – закричав Єгор, почувши її слова. – Мы с отцом и Колей записались на курсы бухгалтеров, нам даже стипендию будут платить.

– После первой же удерете, – посміхнулась хазяйка.

– Это точно, – зауважив Коля, наливаючи собі горілки. – Такие вкусные соленые огурцы, что без водки нельзя. Где покупали?

– В русском магазине. Да огурцы украинские, только этикетка московская, потому что Москва продает свои товары через Германию, а Украина не может.

Випили ще. Іван, нарешті, звернув увагу на сусідку. Емілі виглядала років на двадцять, вона була білявкою з сірими очима і трохи тонкими губами, щоки були дещо впалими. «Балтійський тип, – подумав Іван, – схожа на Лайму Вайкулє».

– А ти що робиш? – поцікавився він. – Навчаєшся?

– Нет, – покачала головою, – окончила школу три года назад. Работаю секретаршей в английской фирме, у меня английский паспорт. Учиться нет смысла, долго да и денег потом будеш получать немного, лучше работать в бизнесе.

– Не скажи, – втрутилась хазяйка, – врачи и адвокаты неплохо зарабатывают, школьные учителя тоже.

– Что-то душно, – поскаржилась Емілі, яка вже випила немало віскі. – Не хочешь выйти во двор? Мне одной страшно, – звернулась вона до Івана, – там темно.

– Не так уж и темно, – заперечила хазяйка. – Муж сегодня лампочку вкрутил.

Емілі встала і за руку потягла Івана. Хлопці, зайняті розмовою зі своїми дівчатами, не звернули на них уваги.

Іван та Емілі спустились на перший поверх і через кухню вийшли у двір, маленьку ділянку, покриту керамічними плитами і огороджену високими густими кущами. Емілі відразу виключила світло, сказавши:

– Хоть на звезды посмотрим.

Дійсно, небо було чистим, тут не заважали ні світло, ні чад лондонських автомобілів, так що було видно зірки. «Такі ж самі, як у нас», – подумав Іван. Він повернувся до Емілі, щоб відповісти їй, але вона притягнула його до себе і впилася вологим поцілунком в його губи.

– Потрахаться хочешь? – запитала тихо.

Іван опустив руки, якими він тримав Емілі під час поцілунку.

– Ти ж мене зовсім не знаєш, – мляво відповів.

– Ну так что? Ты мне нравишся, – заперечила вона.

Іван не хотів ображати дівчину, але сказав:

– Ти зараз п’яна, тому тобі усі подобаються.

– Ну, как хочешь, – образилась Емілі і увійшла в будинок.

Іван залишився у дворі, тут добре дихалось і було не холодно, може близько нуля. Хвилин за десять вийшла хазяйка.

– Что она тебе сказала?

– Нічого, подивилась на зірки, та й зникла.

– Пьяная сучка. Не обращай внимания, она уже ушла.

– Куди ж вона пішла, ніч на дворі?

– Поехала своей машиной.

– А не розіб’ється, вона ж випивши?

– Ничого ей не сделается. Пойдем наверх, а то замерзнешь.

Іван піднявся разом з хазяйкою, яка була на рік-другий молодшою за нього.

Гулянка, або паті, як тут кажуть, була в розпалі. Хлопці танцювали з дівчатами під музику аудіоплейєра. Хазяйка запросила Івана, бо вільних дівчат не було, а кругленька Олівія не бажала танцювати, сиділа поруч з Толіком біля ноутбука. Хазяїн, який забагато випив, спав у другій спальні. Коли скінчився танок, хазяйка сіла на місце Емілії, налила собі трохи вина.

– А де ж твій чоловік? – поцікавився Іван.

– Да где же он может быть? Напился, как всегда. Мы уже год, как женаты. Ты ж видишь, он старше меня, у него дочка есть, он тут развелся с женой.

Хлопці і дівчата танцювали, не звертаючи на них уваги. Вони були випивши, але не дуже п’яні. Скоро Коля зі своєю дівчиною кудись зник.

– Може додому поїхали? – стурбувався Іван, міркуючи, як йому дістатись додому, якщо Єгор нап’ється.

– Да нет, пошли на кухню, там есть тахта, через полчаса вернутся, – посміхнулась хазяйка. – Они давно встречаются, но не живут вместе, потому что места нет.

Хвилин за десять і Єгор пішов зі своєю дівчиною.

– Она живет недалеко от нас, ехать не надо, – повідомила хазяйка.

З кімнати, де сидів Толя, виглянула Олівія:

– А где все?

– Вышли подышать, – підвелась хазяйка. – Я тоже пойду мыть посуду, Иван обещал помочь.

Вона подивилась на Івана. Той кивнув. Олівія знову сховалась. Вона не полюбляла мити посуд.

Коли повернулись Коля і дівчина, хазяйка зібрала посуд, дала частину Івану, а частину взяла сама. Вони спустились сходами у кухню. Тут хазяйка поставила посуд і замкнула двері.

– Иди сюда, – потягнула вона Івана на тахту, – посиди немного.

Іван присів поруч, але хазяйка охопила його руками, і вони разом завалились на подушки.

– Не спеши, – стиха сказала вона, – муж не проснется до утра.

«Оце так Новий рік, – подумав Іван, цілуючи жінку. – Як його зустрінеш, так і проведеш».

Жінка віддавалась йому, як скажена.

Іван здивувався:

– Ти що, закохалась у мене?

– Не будь глупым, – відповіла хазяйка. – Я не люблю своего мужа, а бросить пока что не могу.

Іван, який давно не мав жінки, приклався ще двічі. Та й хазяйка йому сподобалась.

– Ну, хватит, – нарешті сказала вона. – Хотя муж и не проснется, но другие не спят.

Вона надягла фартух і почала мити посуд.

– А ты вытирай, если уж попался, – і дала йому рушник.

Коли повернулись наверх, то побачили, що Коля і його дівчина одягнуті сплять на дивані. Толя ж, як і раніше, сидів з Олівією біля ноутбука. Тільки вона принесла йому пиріжки і кока-колу. Почувши, що хазяйка повернулась, Толя вийшов з кімнати:

– Я, наверно, поеду, уже шесть утра. Надо и поспать.

– Я з тобою, – сказав Іван.

– Это правильно. – подала голос хазяйка, – потому что эти разгильдяи будут гулять еще целый день.

Виглянула і Олівія:

– Довезете меня до метро?

Толя кивнув. Він попросив паперовий пакет, поклав туди десяток пиріжків і прихопив ще пляшку кока-коли.

Разом з хазяйкою зійшли вниз, хлопці і Олівія сіли в машину, що стояла біля будинку.

– Иван, подожди минутку, ты что-то забыл, – покликала хазяйка.

– Що? – здивувався Іван.

– Иди покажу.

Іван вийшов з машини і увійшов в будинок. Хазяйка обняла його і міцно поцілувала.

– Ты когда едеш домой, в Украину? – спитала.

– Після старого Нового року,

– То есть еще встретимся. Ну, иди.

Цього разу вже Іван поцілував її і вийшов.

– Ну, что забыл? – поцікавився Толя.

– Гаманець загубив, а вона знайшла.

Толя натиснув на газ.

Вдома ще усі спали: Саша з Мар’яною у своїй кімнаті, кум з дружиною на дивані в більшій кімнаті, їх дочка – в кімнаті хлопців. Іван пішов до себе, де в ліжечку сидів Артурчик. Він вже не спав, але сидів тихо. Побачивши Івана, він широко посміхнувся і простягнув до нього руки, просячись на волю. Іван підняв його, памперси Артурчика були повні.

– Артуре, ти великий хлопчик, – сказав він, – треба вже самому ходити на горщик.

Артур був не згодний, він зібрався заплакати.

– Ну, ходімо до ванної, я тебе помию трошки, одягнемо нові памперси.

Потім спитав вже чистого і сухого Артурчика:

– Їсти хочеш?

Той замотав головою. Не хоче.

– Тоді попий соку.

І дав йому пляшечку з соскою. Артурчик її схопив ї поглибився в смоктання.

Іван посадив Артурчика на своє ліжко і сам приліг поруч. Скоро він заснув, а потім і Артурчик поруч з ним.

Усі прокинулись близько першої дня, Мар’я прийшла подивитись на сина, Іван теж прокинувся. За півгодини знову зібрались за столом. На дворі йшов дощ, собаки лежали на балконі.

– Толя, – покликала Мар’яна, – у Артурчика сок закончился, сходи, пожалуйста, в «Сансбері», купи ему апельсинового.

Толя сидів у своїй кімнаті з малою дочкою кума і вчив її працювати в Інтернеті.

– Я с тобой! – закричала вона Толіку і вискочила в коридор.

– Возьми зонтик, – сказала її мати.

Діти, тобто Толя і дівчинка, пішли. Вони повернулись за півгодини, купили огірки, хліб і пиво. Про сік забули.

– Сходи ты, пожалуйста, – сказала сестра Іванові, – вот тебе пять фунтов.

Іван приніс дві коробки соку. Дома якраз розмовляли по телефону з чоловіком, який жив «на дачі». Він сказав, що в містечку у деяких людей пропали вівці, кажуть, що їх задрав якийсь великий чорний собака. Тому до них приїздила поліція, питали його, де собаки. Але він сказав, що в Лондоні. Поліція пішла.

– Эти полицейские – такие дураки, – заявив Саша, поклавши трубку.

– Чому? – здивувався Іван.

– Потому, что верят всему, что им говорят, – пояснив Толік. – Тут врать не умеют. Вот они и привыкли верить.


УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА | Вітер часу | ПОШУКИ МАТЕРІАЛІВ