home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА

Другого дня після Різдва зібрались повертатись до Лондона. Як завжди, йшов дощ, усі відпочивали. Під вечір поїхали, собаки лежали в кінці машини. Приїхали додому, ледве увійшли в квартиру, як з’явився гість. Це був Роберт, якого усі називали Бобом. Він виглядав досить молодим, років тридцяти п’яти, худеньким і приємним на вигляд. Був одягнутий якось невиразно – в протидощову куртку, старі джинси і кросівки. Іван подумав, що він з бідних, і спитав про це сестру.

– Ты что?! Он миллионер, хозяин ночного клуба. Отец оставил ему наследство, говорят, он был английским мафиози.

– А Боб теж мафіозі?

– Нет, обычный парень. Он дружит с Сашей, пришел, чтобы обсудить, какие-то бизнесовые дела.

Боб приніс з собою міцне віскі, Саша сказав, що 60 градусів. Вони засіли в більшій кімнаті, пили віскі і тихо розмовляли. Іван близько опівночі пішов спати, а хлопці розмовляли до другої.

Зранку, прокинувшись о шостій, Іван заглянув до кімнати. Підлога тут була покрита штучним килимом. На ній спали Боб і дві собаки, яких він пустив з балкону в кімнату, бо ті змерзли. Боб теж прокинувся, піднявся, і, хитаючись, пішов до туалету. Потім щось пробурчав, попросив води, винувато дивлячись на Івана, і пішов на вихід.

– Почекай, треба поснідати, – запросив Іван англійською, але той похитав головою і вийшов.

Після десятої прокинулась Мар’я, треба їхати на роботу на одинадцяту.

– Свари мне кофе, пока я одеваюсь, – заглянула вона до кухні.

– Хто тебе повезе, Саша?

– Нет, он будет спать долго, наверно, Толик.

Той зібрався за п’ять хвилин і вони з Мар’яною поїхали. Повернувся Толік за півгодини. Іван приготував сніданок, холодильник був забитий продуктами.

Дощ припинився, Іван пішов подивитись на Камден – маркет, ринок, який був недалеко від їх будинку і займав площу старої стайні і будинки поблизу неї.

На ринку продавався кітч, який носять, головним чином, панки. Різнокольорової молоді було повно, вони розглядали прикраси і сороміцькі картини, муляжі фалосів, дівчата, сміючись, фотографувалися біля них. Ринок мав аромат індійських прянощів, повсюдно продавались якісь речі, що мали відношення до езотерики. Входів і виходів до ринку безліч, лабіринти, заповнені секонд-хендом, пролягали на першому і другому поверхах будинків. Речей багато, є на що подивитись, та нема що купувати, бо нічого з цього не було потрібно Іванові. Хіба що красиві шліфовані камінці з агату, сердоліку, малахіту, аметисту, тигрячого ока, які привозять з Індії і продають досить дешево. Ще Іванові сподобались індійські, пакистанські і тайські харчевні під навісами ринку, де привітні східні дівчата запрошували покуштувати привабливі на вигляд страви з рису, овочів і шматочків м’яса.

Ввечері повернулась з роботи Мар’яна, вона і Толік занесли сумки, повні їжі і пляшок коняку, горілки і віскі.

– Сегодня заработала триста фунтов, – похвалилась вона. – На тебе на сувениры.

І подала Іванові 40 фунтів. У нього були свої двісті, які він привіз з Польщі, але гроші узяв і подякував.

Сіли вечеряти – Саша, Мар’я, Толік, Єгор, Іван і Артурчик. Місця за журнальним столом усім не вистачило, сиділи і на канапі, тримаючи тарілки на колінах. Розповідали, хто про що.

– Послезавтра уже Новый год. Ты что хотел бы сделать до отъезда? – звернулась Мар’я до Івана.

– Ну, взагалі, я не тільки вас хотів побачити, мені треба зібрати деякі матеріали для моєї роботи.

– Сейчас не самое лучшее время для этого, – зауважив Саша, – Рождественские каникулы.

– Та я поки що не знаю, де можуть бути матеріали. Може в бібліотеці Союзу українців у Великій Британії. Я читав в Києві у газеті, що там є бібліотека, де влаштовують зустрічі з письменниками з України.

– Я знаю, где этот Союз, недалеко от станции метро Ноттинг Хай Гейт, там еще поблизости стоит памятник нашему князю Владимиру, – сказала Мар’я, – можем завтра поехать. Сначала в русскую церковь зайдем, там служба в десять утра начинается, а потом в Союз.

Наступного дня була субота, Іван прокинувся разом з Артурчиком, але усі інші спали. Іван заварив собі чаю, щось дістав з холодильника. Сів читати «Історію релігії в Україні», яку привіз з собою.

Артурчик хотів їсти, але не плакав, щось намагався сказати. Іван дав йому соку. Нарешті близько одинадцятої прокинулась Мар’я, пішла до ванної, потім поставила чайник на плиту в кухні. Вона взяла дві склянки і півпляшки віскі і повернулась до спальні. Скоро вийшов і Саша, який заправився віскі.

– Голова болит, – повідомив він, крокуючи до туалету.

– Їдемо до церкви? – спитав Іван, якому було цікаво подивитись російську церкву в Лондоні.

– Едем, сейчас только умоюсь и випью чая.

Мар’яна почала годувати Артурчика, потім одягатись. Саша пішов подивитись машину.

Нарешті опівдні виїхали, а сини Саші залишились спати в своїй кімнаті.

Російська церква була далеко, проїхали через Гайд-парк. Вона займала старий будинок колишньої англійської церкви, досить великий. Його купила Росія ще до Жовтневої революції. В середині церква здалась незвичною, тут замість купола були балки, які підтримували стріху, вівтар, розташований далеко від входу, бо приміщення було видовженим, з колонами з одного боку. За ними уздовж стіни з кольоровими вітражами стояли стільці, на яких ніхто не сидів. Народу було не дуже багато, серед нього Іван побачив чорношкірих людей, які ревно молились, стоячи на колінах. Росіяни ж стояли, або походжали, вітаючи знайомих.

Служба вже добігала кінця, і народ потягнувся до причастя. Вишикувались у чергу і цілували великий хрест, який тримав бородань-батюшка, потім тією ж чергою йшли за колони, де на двох стільцях стояли пляшки кагору і пластикові чарочки грамів на 100. Наливали кагор, пили, а потім деякі вставали у хвіст черги, щоб повторити.

Іван до причастя не підходив і кагор не пив, він стояв з Артурчиком, поки його батьки причащались. Потім вийшли у двері праворуч і опинилися в довгому коридорі. Іван побачив, що ліворуч коридору була церква, а праворуч – невеликі магазинчики, де продавали хрести, лампади, олію до них та релігійну літературу. В кінці коридору були двері, куди прямував народ, а за ними – велике приміщення зі столами, як у їдальні. Тут сиділо повно людей з дітьми, вони пили чай і білу каву, яка була в їдальнях за радянської влади, їли невеликі булочки. Усе давали безкоштовно російські дівчата, які стояли за прилавком, а також прибирали порожній посуд – ті ж самі пластикові чарочки. За декілька хвилин Іван зрозумів, що це, скоріше, не їдальня, а клуб, де зустрічались знайомі люди і обговорювали свої справи, радились, як отримати ті чи інші привілеї у англійської влади. Більшість з них не мали дозволу на проживання і роботу в Британії.

Нарешті вийшли з церкви і поїхали в Союз українців, Мар’я сиділа поруч з Сашею і казала, куди їхати. Знову проїхали через Гайд парк і повернули ліворуч. Проїхали повз станцію метро і виїхали на Холланд парк авеню. Проїхали пам’ятник Володимиру, який стояв ліворуч вулиці і здався Іванові невеликим і незвичним, якимось чудним. Під’їхали до будинку Союзу, родичі залишились в машині, а Іван піднявся по високих сходах і натиснув дзвоник біля входу, але ніхто не відчинив.

Будинок був високим і красивим, як і усі англійські будинки в районі Холланд парку. Іван зійшов зі сходів і побачив ліворуч від них вхід у паб, який розміщався нижче поверхні вулиці. Він увійшов, побачив стійку, де наливали пиво, привітався українською. Молодий чоловік у фартуху відповів йому.

– А «Оболонь» є? – поцікавився Іван.

– Є, – він нахилився під стійку і витяг пляшку «Оболоні». – Десять фунтів.

Іван заплатив, підрахувавши, що українське пиво тут в десятеро дорожче англійського. Він узяв бокал і пішов шукати, куди б сісти, бо пиво тут пили або стоячи біля стійки, або в невеликих кімнатах. Іван увійшов і сів за стіл, де нікого не було. За іншим столом сиділи четверо молодиків. Їх обличчя, стрижені «під нуль» голови та одяг були типовими для «пацанів», які тоді панували в маленьких українських містах. Вони недоброзичливо дивились на Івана і почали розмовляти між собою тихо, щоб він не чув. Випивши пиво, Іван вийшов, а хлопці проводили його ворожими поглядами. «Мабуть, українська мафія», – подумав Іван. Він спитав у хлопця за стійкою чи нема тут кого з керівництва Союзом українців, а той відповів, що, мабуть, нема, він не бачив. Тут поміщаються бар, клуб, недільна школа і фітнес-хол для українців. Треба піднятись на поверхи вище, там сьогодні продають українські продукти, Новорічний ярмарок.

Іван пішов сходами нагору і потрапив до великої зали зі сценою і завісою, на вільних від крісел для глядачів місцях стояли довгі столи, зіставлені з менших, покриті скатертинами з українською вишивкою. На стінах висіли рушники. В залі було багато народу, який просувався уздовж столів, купуючи ковбасу, сало, солені огірки і помідори в банках, горілку з перцем. Усі розмовляли українською, посміхались один одному. Іван спитав немолоду жінку в національному одязі, яка продавала розписні українські глечики, чи нема тут когось з керівництва Союзом.

– Майже усі є. Он стоїть голова, – показала на чоловіка, одягнутого по-англійськи, з довгими бачками і в окулярах з тонкою металічною оправою.

Він розмовляв з трьома-чотирма людьми. Іван підійшов до нього, вибачився і назвався.

– Вітаємо вас у Британії, – промовив голова. – Ви у справах чи як турист?

Голова мав слабкий англійський акцент.

– У гості до сестри, яка тут живе. Але маю і справи.

Він виклав голові, що хотів би подивитись у бібліотеці Союзу українців. Той замислився на хвилинку, а потім запросив Івана піти з ним. По дорозі вони зустріли немолоду жінку у вишиваній українській блузці.

– Це директор нашої недільної школи, – представив її голова і відразу кудись побіг.

Іван і їй повідав про те, що він шукає в Лондоні. Жінка сказала, що тут, у клубі, нічого такого нема. Є шкільна бібліотека, де книжки дитячі, підручники, тепер, слава Богові, з незалежної держави. Та діточки нічого не хочуть читати, вони тільки телевізор дивляться. Українську їх батьки позабували, діти навчаються мові у недільній школі, але ж один день на тиждень. Правду кажучи, є український садочок для малюків. А п’ять днів на тиждень діти ходять до англійської школи. Яку ж мову вони знатимуть краще?

– А чи багато дітей в класах? – поцікавився Іван.

– Не клас, а кляса, – м’яко поправила його директорка. – Я бачу, ви теж в Україні погано знаєте мову.

– Це вірно, – погодився Іван. – В містах більшість розмовляє російською, в селах – суржиком. Хіба що на Волині почуєш живу українську мову, та в Галичині, якщо не зважати на не такі вже й часті полонізми.

– Зараз у нас стало краще, бо приїхало багато українців з Батьківщини. У нас тепер 52 відсотки дітей з нової хвилі еміграції. Вони вчать тутешніх дітей української мови, а самі від них навчаються англійської.

– Ось я подивився українську їжу, що у вас тут продається. Тільки горілка з перцем з України. А усе інше польське.

– Та спочатку ми купували українське, а потім припинили. Бо привозять ковбасу, самі мотузки. Бачили польську? Акуратна така, на металевих заклепочках, зняв їх і їж. Та інше теж таке, терміни за вживання закінчились, а нам надсилають. А польські за смаком ті ж самі, що в Україні, тому їх купуємо.

– Я навчаюсь у Польщі, у Вроцлаві, – сказав Іван. – Якось питав знайомих поляків, які у них національні страви. Знаєте, що вони мені відповіли? На перше, кажуть, борщ, на друге – руські пірошки, тобто наші вареники. – А на третє? – питаю. Вони перезирнулись між собою, і кажуть: узвар!

Директорка засміялась.

– Ось що я вам скажу. Сходіть в Український католицький університет, він тут недалеко, біля пам’ятника Святому Володимирові. Та ось заступник директора нашого Союзу, він вам розповість.

Вона ухопила за руку чоловіка, який в елегантному чорному костюмі проходив повз них. З цими словами вона поспішно віддалилась.

Чоловіку в елегантному костюмі було років під сімдесят, струнка фігура, трохи посивіле волосся, зріст вищий за середній.

– Шептицький, – назвався він, потиснувши Іванові руку.

Іван теж назвався, і взявся уже втретє розповідати про своє бажання відвідати Український католицький університет, щоб пошукати потрібні матеріали в його бібліотеці.

– Є де записати? – Шептицький почав диктувати номери телефонів університету, його адресу, а також те ж саме для Союзу українців у Великій Британії, де, за його словами, є бібліотека.

– Тут тільки клюб, а Управа – на іншій вулиці, хоч і недалеко звідси.

Подякувавши Шептицькому, Іван вийшов на вулицю і розповів сестрі про ярмарок. Вона зраділа, вони разом пішли знову в будинок. Саша не схотів, він залишився чекати з Артурчиком. Мар’яна накупила усього – і ковбаси, і сала, і консервів, і ще три пляшки горілки з перцем.

На зворотному шляху до дому, Іван дивився де ж той університет Святого Володимира, але він був за високими деревами. «Піду після Нового року», – вирішив він.


СВЯТКУВАННЯ РІЗДВА В АНГЛІЇ | Вітер часу | НОВОРІЧНИЙ ПОДАРУНОК