home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



СВЯТКУВАННЯ РІЗДВА В АНГЛІЇ

Незважаючи на дощ і вітер, Іван вирішив прогулятись і подивитись на містечко, де була дача його сестри. Будинок стояв на похилому схилі невисокої гори, вулиці йшли уздовж нього. Іван пішов вулицею в напрямі моря. Будинки були схожі між собою, усі двоповерхові, чистенькі, перед ними росли вічнозелені кущі самшиту, азалій і ще деяких невідомих Івану рослин. Місцями зустрічались рози, трохи прив’ялі від недавнього невеликого морозу. Поступово вулиця пішла долу, і незабаром він вийшов до моря. Гора, на схилі якої стояли будинки, обривалась до моря стіною червоних пісковиків височиною метрів п’ятдесят.

Побачивши море, Іван здивувався: не було звичного прибою, але коли підійшов до води, зрозумів, що почався відплив. Вода вже відійшла від берега метра на три, залишивши чорну багнюку. Тут він збагнув, для чого потрібна довга естакада, яка йшла від берега на дві-три сотні метрів у море: щоб сідати на судна навіть у відплив. На скалі було видно слід рівня води у приплив, нижче його на червоному пісковику прикріпились рачки-балянуси, їх білі мушлі нагадували зуби.

Дощ загнав Івана під естакаду, звідки він роздивлявся узбережжя. Додому повернувся іншою дорогою, через центр містечка, де розташувалися декілька церков, великий за площею новий білий торговельно-розважальний центр з універсамом «Сансбері» та невисокими пальмами і заростями тонкого бамбуку поблизу фонтану. Поступово дорога повертала праворуч, на схил гори, де стояв будинок сестри.

Дома вже повним ходом йшла підготовка до святкування Різдва. Саша, а також його сини і їх друзі поїхали на машинах за пивом. Декілька днів тому в містечку був пивний фестиваль, і «сторож» бачив у продажу «музейне», як він сказав, пиво, виготовлене за старовинними рецептами. Іван залишився допомагати сестрі, яка готувала страви. Хлопці щось довго не повертались, і Мар’я запропонувала Іванові піти до пабу.

Паб виявився недалеко від їх будинку, він мав старовинний вигляд. За стійкою, де наливали пиво, два-три молодики розмовляли з хазяїном. Вони непривітно подивились на Івана та Мар’ю, але хазяїн посміхався. Мар’я замовила дві пінти пива у високих склянках, і вони сіли поближче до каміну, щоб трохи обсохнути і зігрітись.

– Ну, як, подобається тобі у нас? – спитала Мар’я.

– Море є море, – кивнув Іван. – Мені здається тут непогано, красиво. Мабуть сюди треба влітку приїздити, купатись.

Мар’яна посміхнулась:

– Тут ніхто, крім дітей, у морі не купається: спочатку відплив, треба йти багном далеко до води, потім приплив, приходить холодна вода з океану. В містечку є басейн, навіть з підігрівом, так що і взимку можна купатись. А ти не хочеш до нас переїхати?

– Що тут робитиму? По-перше, я вивчаю українську історію, а не англійську, а, по-друге, як я кину діда?

– Ну, дід би міг жити разом з нашими батьками, а свою квартиру здавати квартирантам. А тут би ти не історією займався, бо це грошей не дає, а пішов би працювати в нашу фірму. Тут науковці теж багато не заробляють, не те, що бізнесмени.

– А ти хіба багато заробляєш?

– Поки що ні, а все ж хатинку купила. Ми з Сашею не одружені, щоб він міг отримувати грошову допомогу на себе і дітей. За квартиру в Лондоні ми теж не платимо, бо муніципалітет надав її дітям.

– А чому Саша не працює?

– Бо тоді треба було б податки платити. Він іноді працює, разом з синами та їх друзями ремонтує квартири в Лондоні. Це вигідно англійцям, бо, по-перше, під час ремонту треба хазяям відселятись у готель, а ремонт триває два місяці, так що за готель багато грошей йде. А наші, працюючи цілодобово, роблять за тиждень, вигода очевидна. Так Саша з хлопцями отримує за тиждень те, що англійці за два місяці, та ще й податки не платять, бо працюють нелегально. Тут не так, як дома, де усі чекають чогось від держави, треба крутитись.

– Тепер у нас теж нічого від держави не чекають. А у вас тут, я бачу, і грошову допомогу дають безробітним, і квартиру безкоштовно.

– Давати дають, але на місяць, потім треба влаштовуватись на роботу.

– А чому ж усі росіяни не працюють?

– Бо шукають у газетах об’яви про роботу, яка їм не підходить. Потім пишуть листа у фірму, яка пропонує роботу, вона викликає їх на співбесіду, як тут кажуть «інтерв’ю». Питають, що вмієш робити, відповідають, що нічого, ось їх і не беруть. Зате дають довідку, що відмовили. З цією довідкою йдуть у відповідну контору в муніципалітеті і їм ще на місяць подовжують допомогу.

– Я бачу, що ці непрацюючі емігранти живуть, як у нас пересічні працюючі українці.

– Так, це життя вважається бідним. Правда, були тут такі, що приїздили з деяким капіталом, 10–12 тисяч доларів. Відкривали свій бізнес, декілька місяців працювали, а потім розуміли, що їм не вигідно, бо треба платити чималі податки. Ходімо додому? Бо вже, мабуть, хлопці повернулись, та й кум має приїхати з сином.

Дома вони побачили усіх разом, хлопці привезли три бочки пива літрів по двадцять кожна, але не «музейного». Вони пиво не пили, чекали кума. Незабаром кум приїхав на старому «Вольво». Він був того ж віку, що Саша, а його син – одноліток молодшого сина Саші, хлопець років двадцяти.

Вже почало темніти.

– Надо было бы в церковь пойти, – звернувся Саша до кума, – но ведь здесь православной нету. Давайте сами.

Він приніс у більшу кімнату свічки і дві ікони, які Мар’я привезла колись з України. Поставив усе на камін, де горіли дрова. Єгор відкрив Євангеліє і тримав його перед батьком, який одягнув на себе довгий чорний плащ, що нагадував попівську рясу. Саша почитав щось з Євангелія, усі слухали мовчки, бо не хотіли ослухатись Сашу. Ніхто не молився і не хрестився.

– Христос народився! – сказав наприкінці проповіді Іван.

Усі мовчки подивились на нього.

– А как надо отвечать? – спитала Мар’я, яка вже почала забувати українські звичаї.

– Славімо його!

– Славімо його! – повторила Мар’я і запросила усіх до кухні розговлятися.

– Извините, – сказала, – я двенадцать блюд не готовила, но кутья есть.

Усі пожвавішали, почали наливати, чаркуватись, повторюючи «Христос народился!».

Іван теж налив собі пива, яке виявилось добрим, хоч і незвичного смаку. Гуляли довго, бо питва і закуски було багато. Нарешті Артурчик, який сидів у високому стільці, схотів спати, Мар’я понесла його нагору, а Саша повів усіх до каміну – співати пісні. Для цього він знайшов збірку російських пісень. Як виявилось, збірка була потрібна, бо молоді хлопці ніяких пісень не знали. Скоро їм це набридло, співали тільки кум і Саша, який дренчав на гітарі.

Сини Саші, їх друзі і син кума зібрались на великому дивані, Іван теж до них приєднався.

– Чим ви тут в Англії займаєтесь? – поцікавився він.

– Да почти ничем, – Єгор підкинув до каміну декілька полінців. – Учебу в школе закончили. Я собираюсь поступать в университет, а Толя не хочет, говорит, что он и так все знает. Другие тоже собираются куда-нибудь поступить, но уже три-четыре года никак не соберутся. Сидят на пособии. А ты что делаешь?

– Закінчив університет в Києві, тепер навчаюсь в аспірантурі в Польщі.

– Ну и как там?

– Та як усюди, трохи краще, ніж у нас, трохи гірше, ніж у вас.

– А польские девушки красивые? Тут красивых девушек нет, самые лучшие – наши. Да англичанки с нами и не гуляют, зачем им неимущие? Своей собственности не имеем.

– А наші дівчата виходять за англійців, якщо вони такі гарні?

– Их тоже не берут, поскольку такие же бедные. Да и менталитет разный. Наши привыкли жить на широкую ногу, а англичане экономные. Пойдем с нами на Новый год, сам увидишь.

– Дякую, побачимо. Я ж не п’ю, як ти знаєш.

– Ничего, немного можно. А как же с девушками общаться, они же пьют?

– Кто пьет? – скинувся Саша, почувши щось знайоме. – Пошли, уже налито. Только тепер будем пить самогон, коньяку и водки не осталось.

Усі знову потяглися до кухні.


предыдущая глава | Вітер часу | УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА