home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ІВАН

Іван тільки що зателефонував батькам, які сподівались, що він приїде на Різдво додому. Він і сам збирався, але дні три тому зрозумів, що йому не вистачає деяких матеріалів для кандидатської дисертації, які могли бути в бібліотеках Лондона. Він вивчав історію Західноукраїнських земель в XVIII–XIX століттях, які на той час, внаслідок розділу Польщі, перебували у складі Австрійської і Російської імперій. Зрозуміло, що історія цих земель тісно пов’язана з історією Польщі, яка захопила чи отримала їх від Литви майже п’ятсот років тому. Ця історія не висвітлювалась в радянській літературі, вивчались тільки польсько-українська війна доби Богдана Хмельницького і повстання Гонти, Залізняка та інших народних ватажків проти гнобителів. Тобто історія була класовою і проросійською. Триста років історії, які минули після «возз’єднання» України з Росією, вважались поза конкуренцією.

Іван три роки тому закінчив Київський університет і став фаховим істориком. Під час навчання він зацікавився походженням свого прізвища і узнав, що його коріння в Галичині, в селі Гошів, яке було дідичним селом його прабатьків. Ще в студентські роки, відвідавши Гошівський монастир, він узнав, що 1629 року власник Гошева Євстахій-Станіслав Шумлянський, одружений з Ганною Гошівською, надав 3000 злотих на відбудову монастиря, зруйнованого кримськими татарами. А вже навчаючись в аспірантурі в Польщі, він ознайомився з польськими гербовниками 1841–1855 років і узнав, що Гошівські – це старий українській рід, який отримав шляхетство 1400 року, а родина Ганни Гошівської походила з Перемиської землі і належала до гербу Сас. До речі, на початку XVIII століття Гошівський монастир за участі Миколи Гошівського було перенесено на Ясну гору, де він і зараз радує око вірних греко-католиків. Прикрасою монастиря є чудотворна ікона Божої матері, «володарки Карпат», як її називають. Цю ікону, копію Белзької (Ченстоховської) ікони Богородиці, теж подарував монастиреві Микола Гошівський.

Вивчаючи історію родини Гошівських, Іван зацікавився також історією родини Шумлянських, яка отримала шляхетство 1550 року і належала до гербу Корчак. З цієї родини походить багато єпископів – православних, греко-католицьких і католицьких, а також військових діячів, відомих лікарів, письменників тощо. Особливо його зацікавила біографія Йосифа (Юзефа) Шумлянського – героя Наполеонівських війн, ад’ютанта князя Юзефа Понятовського. В польських архівах Іван знайшов небагато відомостей про нього, тому вирішив поїхати на Різдво до сестри в Британію і спробувати знайти там що-небудь в бібліотеках місцевих українських закладів.

На прощання він зайшов до приятелів на кафедрі історії Вроцлавського університету, побажав їм веселого Різдва і після обіду поїхав на міжнародну автобусну станцію біля залізничного вокзалу. Автобуси рушали до великих європейських міст через кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин. Особливо багато їх їхало до Риму, де поляки сподівались зустріти Різдво і побачити Папу. Іван завчасно купив квиток до Лондона на великий автобус з туалетом і кав’ярнею. Він сів недалеко від водіїв, бо в автобусі їхало не більше десятка пасажирів, переважно студентів.

Автобус не поїхав відразу в Німеччину, як сподівався Іван, а ще досить довго добирався до Зеленої Гури і тільки після неї пересік Одру, взявши курс на Берлін. Але в столицю не заїхав, оминувши її з півдня. Автобус йшов без зупинок, вночі зупинились тільки одного разу, вже перед кордоном з Бельгією, для заправки соляркою. До залізничного тунелю поблизу Кале у Франції, де автобус завантажився в спеціальний вагон, приїхали опівдні, близько години їхали під Ламаншем, потім по території Англії знову автобусом. Нарешті приїхали на вокзал Вікторія в центрі Лондона.

На виході з вокзалу Івана зустрів чоловік сестри Саша і його старший син Анатолій, хлопець років двадцяти п’яти, якого Іван бачив вперше. Усі разом пішли до великої чорної машини незнайомої Івану марки, досить пошарпаної.

– Купили неделю назад за пятьсот фунтов, – пояснив Саша, – старая машина уже слишком мала для нашей семьи.

Сестра одружилася з Сашею, який був старший від неї на п’ятнадцять років, вже в Британії. Він мав двох синів від попереднього шлюбу – Анатолія і Єгора, а тепер ще спільний з Мар’яною син народився в Британії.

Саша добре знав Лондон і їхав якимись неголовними вулицями, щоб запобігти автомобільних заторів. За півгодини дістались району Камден, де жила родина Саші в великому цегляному будинку на шість поверхів. Квартира була на другому поверсі і складалася з багатьох невеликих кімнат. Найбільша з них була приймальною, тут стояли великий телевізор, журнальний стіл, на якому обідали, канапа, і був вихід на невеликий балкон, затягнутий сіткою від птахів. Івана оселили в кімнаті разом з його малим племінником, якого вже звали по-англійські, Артуром. Хлопчик ще не розмовляв, а тільки посміхався та спілкувався окремими вигуками.

Іван відразу розпакував валізу, віддав Артурові іграшки, які привіз з Польщі, а Саші – пляшку «Мартелю». Мар’яна, старша за Івана на п’ять років, була на роботі, мала прийти після шостої. Вона ще вчора приготувала обід, який тепер Саша подав у більшу кімнату. Він відкоркував пляшку «Мартелю» і налив по чарці. Іван практично не пив міцного, бо дід, з яким він мешкав, пив тільки ліки, а в Польщі не було часу пити, бо навчання в аспірантурі, пошуки матеріалів, писання статей були важливішими. Іноді, зустрічаючись з друзями в неділю, він пив пиво.

Після обіду Саша згадав, що Артурчик сьогодні ще не гуляв, тому, хоч вже темніло, одягнув сина, посадив в коляску, і вони разом з Іваном рушили вулицями Камдена, не віддаляючись далеко від дому. Іванові здалося, що район, де жила Мар’яна, був досить брудним, назустріч попадалося багато африканців, індійців і китайців. Біля невеликого садочка під віадуком, по якому час від часу йшли потяги, сиділи безхатченки, які пили віскі, сховавши пляшки в паперові пакети. Мар’яна писала йому, що Камден – добрий район, але на погляд Івана він нагадував йому заводські задвірки. Враження підсилювалось каналом зі шлюзом.

Дома їх вже чекала Мар’яна, яка зраділа, побачивши Івана.

– Как хорошо, что ты приехал! – вона затягла його до маленької кухні. – Я купила китайской пищи, сейчас будем отмечать твой приезд!

Із Сашею та його синами, які були росіянами, вона розмовляла російською, на роботі теж, бо її хазяїном був росіянин, як вона казала, «олігарх». До російської вона додавала англійські слова, іноді питаючи: «Как это по-русски?».

Не встигли поставити китайську їжу на журнальний стіл, як у двері подзвонили. Прийшли якісь молодики років по тридцять, які жили поблизу у цьому ж кварталі. Вони принесли пиво і горілку. Саша і Мар’яна випили з ними горілки, а Іван – пива. Молодики крутили головами на усі боки, розглядаючи речі. Іван навіть подумав, що вони хочуть обікрасти квартиру. В розмові вони не виявляли особливої цікавості ні до України, ні до Росії, щось питали, але не слухали відповіді. Потім почали розпитувати про «меджики», галюциногенні гриби, які нібито росли в тих краях, де у Саші і Мар’яни була «дача». Саша сказав, що багато росіян захоплюються цими грибами. Нарешті гості пішли, і Іван міг порозмовляти з Мар’яною про знайомих у Києві та про життя у Вроцлаві. Коли повернувся Саша, який виходив проводити молодиків, Мар’яна з Сашею продовжили святкувати приїзд Івана, попиваючи коньяк, який Саша приніс з супермаркету. Іван же, втомившись за добу переїзду, пішов спати. Артур вже посапував у своєму ліжечку.

Ранком племінник рано прокинувся, Іван подивився на годинник – була сьома година. Він поголився, умився, але коли прийшла Мар’яна, з’ясувалось, що тільки шоста, бо Іван не перевів годинника на лондонський час. Після восьмої почали збиратись на «дачу», яка знаходилась дуже далеко, в графстві Девон. Їхати туди треба через Брістоль, а потім на південь, на північний берег Англійського каналу. За сніданком розмовляли про батьків, про здоров’я діда. Мар’яна сказала, що Саша зараз ремонтує їх «дачу», а після, як підготують кімнати, вона збирається запросити батьків на пару місяців. До католицького Різдва залишилось три дні, тому на «дачу» збирались їхати також сини Саші та їх друзі. Завантаживши велику чорну машину продуктами і коляскою з Артуром, Саша сів за кермо, Іван поруч з ним, а Мар’яна позаду з Артурчиком. На другій машині поїхав Анатолій з другом, а третя машина з Єгором та його товаришем мала виїхати увечері.

Тільки вибрались з Лондона, як почався дощ, який лив увесь час до містечка, де була «дача». Приїхали близько восьмої, було вже темно. Їх зустріли дві великі собаки і «сторож» – приятель Саші, росіянин середніх літ, лисий і добродушний на вигляд. Івану здалося, що він не дуже зрадів його приїзду, мабуть боявся, що його тепер звільнять.

В будинку, який мав два поверхи і недороблену, ще в ремонті, стріху, затягнуту синьою плівкою, було тепло і сухо. Мар’яна швидко зробила вечерю з овочів, які вони привезли з Лондона. Хлопці разом з Сашею випили пляшку горілки, а Іван – пива. Після вечері пішли до каміну на першому поверсі, сіли на канапу, укриту овечими шкірами, стали чекати Єгора з приятелем. Вони приїхали близько другої години ночі, Іван вже дуже хотів спати, він пішов у кімнату на другому поверсі, але спав погано, прокидався, бо на першому поверсі хлопці гуляли до ранку. Прокинувся о сьомій і подивився у вікно. Падав рясний дощ, вітер розхитував гілки високих піхт, що росли поблизу будинку. Він зійшов на перший поверх і побачив, що дехто спить на канапі, а дехто сидить біля каміну.


КІНЕЦЬ АФЕРИ БАНКУ «КВОРУМ» | Вітер часу | СВЯТКУВАННЯ РІЗДВА В АНГЛІЇ