home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

«Щось син не телефонує, – думав Володимир Іванович, замикаючи робочі матеріали у сейфі. – На сьогодні досить, робочий день скінчився, час додому. Мало тепер стало робочих днів, тільки два на тиждень. Кажуть – грошей нема. Наразі вже середина грудня, а зарплатню ще за жовтень не платили. Та і скільки тієї зарплатні? За вісім днів на місяць багато не отримаєш. А втім, в Управлінні майже усі пенсіонери, крім директора Об’єднання і його заступників. Ці усі нові. Пішов уряд – змінилось і керівництво Об’єднання. Може це було б непогано, але ж ніхто з нового керівництва раніше в геології не працював, нічого в ній не тямив. Директор сказав, що його прислали контролювати фінансові потоки. До цього він завідував відділом постачання якогось заводу в Донбасі.

А взагалі роботи тепер небагато, в Об’єднанні залишились тільки три геологічні експедиції, тоді як у кращі часи, років двадцять тому, їх було шість. Життя вирувало, в експедиціях працювали тисячі людей, землю-матінку бурили десятки станків. Родовища відкривали, вважай, кожні два-три роки. Не усі великі, звісно, але декілька цілком пристойних забезпечили країну запасами урану років на сто двадцять. А тепер що? Розвідуємо тільки одне родовище, та й те таке, що раніше б не розвідували. Треба ж виконувати план з приросту запасів. Нових родовищ вже років п'ятнадцять не відкривали».

Виходячи через турнікет у прохідній, Володимир Іванович кивнув черговій, яка років десять тому працювала інженером в одному з відділів Управління. У дворі він сів у свою «Ладу», вже вкотре подумав, що треба було б купити нову машину, яку-небудь з іномарок. Взагалі то йому і ця непогана, а ось онукові Івану, мабуть, не дуже зручно їздити на цій «старушенції». Гроші на машину у нього були, але не більше, але ж йому могла бути потрібна яка-небудь операція, вік вже немолодий, восьмий десяток пішов. Володимир Іванович відчував, що справа йде до того, що його відправлять на пенсію, бо роботи меншає. Попередній директор тримав його чи то з поваги, чи то за звичкою, як, до речі, й інших «китів», на яких трималось Управління і які за своє життя відкрили і розвідали усі родовища Об’єднання. Володимир Іванович і сам би давно пішов, як тільки зрозумів, що краще вже не буде, але звичка, старі друзі утримували його від цього кроку. Вдома що він робитиме? Син з невісткою живуть окремо, а онук, хоч і переселився до нього, коли померла бабуся, вдома не сидить, вже три роки вчиться в аспірантурі у Польщі і приїздить нечасто.

З цими думками Володимир Іванович в’їхав до двору п’ятиповерхівки, де він мешкав. Залишивши машину у дворі, він повільно піднявся на свій четвертий поверх, ліфту в будинку не було.

Ледве він відчинив вхідні двері, як задзвонив телефон. Володимир Іванович почув у слухавці голос сина, який вибачався, що не міг зателефонувати раніше, й обіцяв прийти у суботу.

– Добре, – зрадів Володимир Іванович, – подивимось разом футбол, «Челсі» грає проти «Евертону», о пів на десяту.

– Запізно, – відповів син, – ми хотіли б до обіду, годині о другій, принесемо дещо.

– У мене усе є, приходьте самі. Вітання Марго, – згадав Володимир Іванович про невістку. – А Іван та Мар’я не телефонували?

Це дорослі онуки Володимира Івановича.

– Іван телефонував, наразі збирається до Мар’ї на Різдво.

– Ну, гаразд, приходьте, – повторив Володимир Іванович.

Відпочивши з півгодини, Володимир Іванович зварив собі гречану кашу, випив ліки і сів вечеряти. Одночасно він неуважно дивився телевізор, думаючи зовсім про інше. Останнім часом його почали непокоїти спогади про минуле, коли він працював у різних краях колишнього Союзу і навіть за кордоном. Не те щоб йому подобалась політична система тих часів, просто він був молодим, здоровим, а, головне, робота йшла не так, як тепер, країна мала потребу в урані і не жалкувала грошей на пошуки і розвідку родовищ.

Отже, він вирішив написати щось про ті часи: спогади, повість або навіть роман, якщо вийде. Коли він розповідав про минуле, онук Іван казав йому: «Пиши, діду, мемуари». Однак Володимир Іванович не надавав його словам значення. «Мабуть, я дошкуляю йому своїми розповідями», – думав він. Але тепер, коли Іван десь в чужих країнах, розповідати нема кому, не сину ж з невісткою, їм самим вже під п’ятдесят, можуть своє розповісти кому завгодно.

«Завтра день неробочий, зранку і почну свої «мемуари», – вирішив він.


Роман | Вітер часу | ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ ПИШЕ МЕМУАРИ