home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ВІЗИТ ДІТЕЙ

В суботу, близько обіду, чекали Івана і Іру. Щоб сподобатись батькам Іра одягнулась скромно і навіть губи не пофарбувала. Вона помила голову і хотіла заплести косу, але Іван сказав, що це вже занадто. По дорозі купили букет квітів, Іра хотіла які-небудь українські, але таких не було, тепер усі квіти з Нідерландів або з Франції. Купили троянди, які за ціною мали бути золотими.

Стояв початок березня, місцями ще лежав сніг.

– Незабаром з’являться проліски, – сказав Іван.

Іра кивнула. Їй було усе цікавим, вона озиралась на усі боки, радіючи майже весняному сонцю.

У дворі Іван поглянув на батьківські вікна, побачив мати, яка помахала їм рукою. Вона зустріла їх на порозі, як тільки зупинився ліфт. Іра вручила їй квіти, жінки розцілувались. З кабінету вийшов Андрій Володимирович, Марго примусила його одягнутись як на свято, він ледве відкараскався від краватки. Батько обняв Івана, потім поцілував руку Ірі, вона зніяковіла, обняла Андрія Володимировича і притиснулась щокою до його щоки. Усією юрбою пішли до світлиці, де Марго вже накрила стіл.

– Як справи? – спитав Андрій Володимирович сина, сідаючи на канапу.

– Нормально. Свою роботу тут я вже закінчив, наступного тижня їду до Вроцлава.

– А ви довго тут будете? – спитала Маргарита Іванівна Іру.

– Вона їде зі мною, – сказав Іван.

– Це добре, – зауважив батько. – Нарешті у тебе буде справжня жінка, та ще й така гарна.

– Вибачте мені, – звернулась мати до Іри, як завжди російською, – якось незручноно казати «ви», можно я буду з вами на «ти», називайте мене Маргарита Иванівна, або Марго, я ще не така вже стара.

Іра засміялась.

– Хоч ви дійсно молода, я буду називать вас Маргаритою Иванівною, а я просто Іра.

– Іра, допоможи мені, будь ласка, – попросила Марго, і вони пішли до кухні.

– Хочеш одружитися? – спитав батько.

– Вона ще не розлучилась з чоловіком, він в Англії, – відповів Іван. – Житимемо разом, я її кохаю, вона мене теж.

– Ну, що ж, хай вам щастить, – сказав батько. – Гроші потрібні? Тепер вас двоє.

– Дякую, поки що ні. Іра збирається влаштуватись на роботу у Вроцлаві, вона ж піддана Її Величності.

– А що робитиме?

– Не знаю, вона медсестра за фахом, закінчила медичний коледж. Може і викладати англійську.

– Добре. А діда чому не взяли до нас?

– Не схотів. Каже, що він не п’є і не їсть те, що ви. Крім того йому ліки треба приймати за розкладом. Каже, що прийде восьмого березня, щоб привітати маму. А твої як справи?

– Важко сказати. Ідуть собі. Я тепер не завідувач відділом.

– Чому? Ти ж п'ятнадцять років був завідувачем.

– Часи змінились, разом з ними обставини, навіть люди. Тепер я не відповідаю обставинам.

– Може і ти поїдеш з нами? У Вроцлаві в університеті такі, як ти, потрібні.

– Я не знаю польської.

– Це не обов’язково, будеш викладати англійською, там майже усі студенти її знають.

– Поки що тут є справи.

Андрій Володимирович не став розповідати про кримінальну справу, де він є свідком.

– Ну, дивись. Якщо буде потрібно, скажеш.

Увійшли Марго і Іра, було видно, що вони задоволені одна одною. Андрій Володимирович дістав із шафи чарки, потім пляшку грузинського коньяку. Почав розливати собі, дружині і Ірі. Він знав, що Іван не п’є міцних напоїв.

– Вибачте, я теж не п’ю, – сказала Іра.

Іван з подивом подивився на неї. Він пам’ятав, що на Новий рік вона пила і коньяк, і горілку. Іра вгадала, що подумав Іван.

– Раніше пила, – просто сказала вона, – а тепер, коли ми разом, не п’ю, щоб не виглядати погано: Іван не п’є, а дівчина його вживає.

– А ми выпьемо, – повідомила Марго, – ми вже старі, нам трошки можна. До того ж у нас свято, ви прийшли у гості.

– Добре, – вирішив Іван, – давай, Іро, по одній вип’ємо, треба ж підтримати батьків.

– Отак і втягують батьки дітей до пияцтва, – пошуткував Андрій Володимирович, наливаючи Іванові і Ірі.

Випили, бесіда пожвавішала. Батьки почали розпитувати Іру про її батьків, про те, де вона вчилась. Іван, прислуховуючись, включив телевізор, щоб почути новини. Передавали, що опозиційна партія збирається просунути закон про двомовність.

– Чув, батьку? – спитав Іван. – А ви тут увесь час думали, як зробити, щоб було більше книжок та газет українською.

– До цього, на жаль, не дійшло, люди в Києві мало купують українські книжки. На цілий Петрівський книжковий ринок тільки чотири кіоски, де продають сучасну українську літературу. Зате вдалося на російські фільми поставити титри українською.

– А для чого вони? Хіба хто російської не знає? Краще б російською зробили титри на українські фільми, бо росіяни, кажуть, української не розуміють.

– Українських фільмів нема, тільки російські.

– Ось тобі британській досвід. У Валії, яку у нас називають на російський лад Уельсом, теж усі розмовляли англійською, валійську знали хіба що декілька сотень людей. Але ж, згідно Європейській хартії, змушені були відновлювати валійську мову, почали викладати в школах як предмет, зробили спочатку один валійський телевізійний канал, тепер їх вже декілька. Робили свої фільми і передачі, а титри – англійською, бо англійці валійської не розуміють. А англійські фільми йдуть на англійських каналах, без титрів, і так усі розуміють. Щоб люди вивчали валійську, розмовляли нею, службовцям доплачують до зарплатні, чому б не вивчати? Тепер вже більшість валійців знають валійську мову. І пісні нею співають, до речі, дуже схожі на українські.

– Але ж там це зверху робилося, – сказав Андрій Володимирович, – а у нас, навпаки, зверху насаджують російську.

– Якщо народ хоче, щоб Україна залишилась українською, а не російською, треба діяти знизу. Ну, хто нам забороняє розмовляти тільки українською? Читати тільки українські книжки і газети, не купувати російські? Видавничий бізнес відразу перебудується, почне видавати те, що купують. Принципово не дивитись іноземні фільми, якщо вони не дубльовані українською. А росіян не треба примушувати вчити українську або розмовляти нею. У них є своя чудова література, ментально близькі їм фільми. Хай розвиваються у своєму середовищі. Мені ж ніхто не наказує в Англії розмовляти англійською або в Польщі польською. Я сам це змушений робити, як, наприклад, в Росії я розмовляю російською. А якщо наш народ не хоче своєї мови, то тут нічого не вдієш. І та купка патріотів з жовто – блакитними прапорами, що стоять біля міністерства культури або адміністрації президента, нічого не зробить.

Так вони розмовляли до сьомої години, поки не стемніло. Діти пішли, а Марго спитала чоловіка:

– Ну, як тобі Іра?

– Ніби то нічого, наша людина. В усякому разі стосунки у неї з Іваном добрі.

– Мені вона сподобалась. Але ж була одружена майже два роки, а дітей чомусь немає.

– В Англії дітей рано не заводять, влаштуватися спочатку треба.

– Ну, дай Боже, – сказала Марго, – так хочеться, щоб усе было добре.

Вона прибрала зі столу, а Андрій Володимирович надягнув фартух і пішов мити посуд. Потім сів на канапу поруч з дружиною, і вони почали дивитись кіно по телевізору.

Пролунав дзвінок телефону, Андрій Володимирович узяв слухавку.

– Ми вже вдома, – почув він голос Іри, – дуже дякую за обід, за зустріч, за те, що ви такі милі.

– І тобі дякуємо, що прийшла до нас. Ось Маргарита Іванівна вчепилась у слухавку, щось хоче сказати.

– Спасибі, що подзвонила. Як там дід?

– Усе гаразд, вам привіт, – відповіла російською Іра спеціально для Марго.


В ОПОЗИЦІЇ | Вітер часу | АНДРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ ВИХОДИТЬ НА СЛІД