home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ПОДГОТОВКА ДО КОНФЕРЕНЦІЇ

Андрій Володимирович чекав на дзвінок від майора Шевцова або слідчого прокуратури, щоб узнати, хто встановив «жучка» в його кабінеті. Але ніхто не зателефонував. Нарешті, він сам подзвонив майорові, з яким у нього встановилися майже дружні відносини, але майор відповів, що сказати нічого: в журналі не було записів про те, хто брав ключ, а під кришкою столу і на самому «жучку» не знайдені відбитки пальців.

Андрій Володимирович не здивувався, адже черговий, у якого був журнал, міг відлучитися до туалету або ще кудись, а ключ висів на дошці біля прохідної. Відсутність відбитків вказувала на те, що той, хто встановлював «жучок», був у рукавичках. Щоб уникнути повторення випадку, Андрій Володимирович поставив на двері другий замок, а ключ нікому не давав. Прибиральниця була змушена прибирати, коли він був на роботі. Ані директор, ні Бориславський не заперечували, можливо, побоюючись, що їх звинуватять в установці «жучка». Користуючись цим, Андрій Володимирович висунув вимогу дати йому окремий телефонний номер, оскільки його, мовляв, підслуховують. Керівництво знову погодилось, номер знайшовся. Це стало до речі, бо Андрієві Володимировичу був потрібен телефон, оскільки намічався новий грант на екологічні дослідження.

Наприкінці тижня до нього зайшла секретарка Бориславського, сказала, що в понеділок об одинадцятій годині ранку призначене засідання відділу, він має забезпечити присутність своїх співробітників.

На засідання відділу, звичайно, усі прийшли, розташувались у великій кімнаті, де Бориславський влаштовував бенкети. Цього разу бенкету не було. На місці голови сидів Бориславський, який випромінював доброзичливість до усіх відразу. Він сказав, що за згодою директора інституту їх відділ буде проводити міжнародну конференцію з перспектив пошуків родовищ молібдену в Україні, тому він запрошує усіх підготувати тези доповідей для збірки. Андрій Володимирович заперечив, що в Україні відомі ледве три-чотири дрібні рудопрояви молібдену, відділ ними не займається і писати нема про що.

– Нічого, покопирсайтесь в геологічному фонді, які-небудь зачіпки знайдуться, – відповів Бориславський.

Інші співробітники відділу помовчували.

– А хто ж братиме участь в Міжнародній конференції? – не вгамовувався Андрій Володимирович.

– Ну, важливо розіслати запрошення, – сказав Бориславський, – а там вже хто-небудь знайдеться. Я особисто завтра відправляюсь до Москви, поговорю там в інститутах. Замість мене залишиться Маша, – кивнув він у бік своєї секретарки.

– В нашому відділі, крім вас, три доктори наук, – знову виступив Андрій Володимирович. – Якось не зовсім зручно залишати секретарку замість завідувача відділом.

– Нічого, – ховаючи посмішку, відповів Бориславський, – вона аж ніяк не втручатиметься у ваші наукові справи. Тільки послідкує за порядком.

Усі перезирнулися, але знов промовчали.

– Ну, йдіть, працюйте. Тези доповідей щоб за два тижні були у мене на столі.

Незадоволений Андрій Володимирович пішов до кабінету і включив комп’ютер. Він вирішив подивитись в Інтернеті – чи є на давніх щитах, подібних до Українського, які-небудь більш-менш значні родовища молібдену. Крупними виявились мідно-молібденові родовища, але не щитів, а складчастих областей мезозойського і, меншою мірою, палеозойського віку. Таким чином, виходило, що передумов до виявлення крупних родовищ молібдену в Україні нема. Поміркувавши, Андрій Володимирович вирішив зробити доповідь про молібденові родовища Світу і показати, що перспективи їх пошуків в Україні відсутні. Він відразу взявся до роботи, поклавши на свій стіл книги і відбитки статей з наукових журналів. Раніше він не займався родовищами молібдену, бо в Україні їх не було, але колись їздив на геологічну конференцію в Болгарію і відвідував мідно-молібденові родовища Середньогір’я. Робота захопила його, він вирішив зробити колективну доповідь і запросив до себе співробітників своєї групи, доручивши кожному визначені частини роботи.

Прийшовши увечері додому, Андрій Володимирович застав сина Івана, який чекав його, щоб разом повечеряти.

– Привіт! Які новини? – спитав батько.

– Майже закінчив писати про Юзефа Шумлянського, нашого далекого родича. Матеріалів малувато, більше пишу про події того часу, про князя Юзефа Понятовського, у якого Шумлянський був ад’ютантом.

– А коли збираєшся в Польщу?

– Тижнів за два. Взагалі у мене нема точного терміну, можу ще трохи побути, але як закінчу писати про Шумлянського, тут вже не буде роботи.

– Ти б відпочив трохи, – промовила Маргарита Іванівна російською, яка не бажала розмовляти українською, бо звикла до мови північних сусідів.

– Та я ж відпочив в Англії.

– Хіба там відпочинеш? – заперечила мати. – Там же божевільня, усе гості та п’янки.

Іван промовчав. Як це мати здогадалась, він же нічого не казав?

– Як там дід? – перевів розмову на інше батько, зрозумівши, що Марго сяде на свого улюбленого коника і почне виявляти невдоволення щодо способу життя Мар’яни.

– Дід нічого, ковтає пігулки та пише свої «мемуари».

– А ти читав що-небудь?

– Поки що ні, він ховає, допишу, каже, – потім почитаєш.

– Сподіваюсь, він там не писатиме про нашу родину, – зауважила Марго.

– Ні, каже, що пише про свою роботу в Середній Азії.

– Знаємо ми цю роботу, за його словами там теж самі п’янки.

– Ну що, він хіба п’яничка? Заслужений геолог України.

– Усі геологи пьяниці та бабії, живуть в наметах разом з випадковими жінками.

– Не випадковими жінками, а співробітницями. Ти що, вважаєш, що вони там займаються сексом? Походила б ти у маршрути, то спала б, як мертва, а не займалась хто знає чим та ще й у присутності інших, – заявив батько.

– А що, батько хіба п’яниця і бабій? – спитав Іван.

– Ні, звичайно, але ж він кабінетний працівник, доктор наук, професор. А в молодості хто знає, чим він займався?

– Чим треба було, тим і займався, – невдоволено сказав Андрій Володимирович.

– А ти коли одружишся? – переключилася Маргарита Іванівна на сина. – Видно я умру, а онуків так и не побачу.

– У тебе вже є онук Артурчик, – відповів син.

– Де ж він, той онук? – ледве не заплакала Марго. – Вони сюди не їздять. Ти не ухиляйся від відповіді!

– Оженюсь, коли буде треба. Зараз не до того, дисертацію маю закінчити.

– А наречена є? – не вгамовувалась мати.

Іван потиснув плечима.

– Є, і не одна, – пошуткував він.

Марго невдоволено пішла мити посуд.

– Може тобі гроші потрібні? – спитав сина Андрій Володимирович.

– Поки що ні. У мене стипендія в Польщі більша за твою зарплатню і платять її регулярно. Як, до речі, твої справи? Дід каже, що він працює два дні на тиждень, отримує дев’ятьсот гривень. Хіба на ці гроші проживеш? У мене бере тільки половину за квартиру, каже, що йому вистачає. А на ліки, я підрахував, у нього не менше тисячі на місяць виходить.

– Та у нього пенсія майже така, як моя зарплатня, каже, що йому достатньо. Просимо, щоб він вже покинув ту роботу, однаково майже не платять, що то за гроші…


ЖУЧОК | Вітер часу | В ОПОЗИЦІЇ