home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ЖУЧОК

Прокуратура знаходилась на останньому поверсі старого триповерхового будинку, на перших двох поверхах розміщались інші державні установи. В кімнаті слідчого, до якого запросили Андрія Володимировича, обстановка була спартанською: простий письмовий стіл, два стільці і металевий сейф на два відділення, на вікнах – грати. Ті, хто сюди приходив, почували себе незатишно, немов у чистилищі, за яким вже було пекло. Але старший слідчий, якого Андрій Володимирович бачив у майора Шевцова, зустрів його привітно.

– Ми вже знайомі, – сказав він, – називайте мене Іваном Михайловичем.

Андрій Володимирович кивнув і сів на стілець біля столу.

– Скажіть, будь ласка, які у вас стосунки з професором Бориславським? – спитав слідчий.

– Якими можуть бути стосунки? Звичайні. Працюю у відділі, яким завідує Бориславський.

– Ну, може бути якісь особисті, наприклад, він вам колись свиню підклав, або ви йому?

– Ні, раніше ми в одному відділі не працювали. У мене був свій, та потім його ліквідували, а нас приєднали до відділу Бориславського.

– А чому ліквідували?

– Спитайте у директора інституту, каже, що грошей на наш відділ не вистачає, не маємо договорів з виробництвом, бо саме виробництво скоротилось.

– Може на цьому ґрунті у вас з ним зіпсувались стосунки? Я хочу зрозуміти для чого його син замовив, щоб вас побили.

– А що, це він замовив?

– Так кажуть ті двоє, яких міліція затримала у під’їзді вашого будинку. Вони ніби не збирались вас вбивати, а тільки проучити, щоб ви не ставили комусь палиці у колеса.

– Ми з Бориславським, можна сказати, недолюблюємо один одного, але не більше. Я йому ніколи не заважав, а він мені не сприяв. Я навіть намагався уникнути конфлікту з ним, відмовився робити експертизу родовища, коли узнав, що там вже задіяний Бориславський.

– Але ж ви не радили голові правління банку «Кворум» фінансувати розробку родовища?

– Не радив, навіть навпаки, доводив, що це родовище непромислове. Не хотів, щоб він погорів.

– Може в цьому конфлікт?

– Але ж я нічого не робив, коли він сказав, що, незважаючи на мої слова, він буде фінансувати роботи.

– Кредит на роботи на підставі акта експертизи Бориславського був вже отриманий, нічого іншого голові правління не залишалось.

– То їхні справи, як хочуть, так і роблять.

– Ось і зробили. Віктор Іванович мертвий, депутат ходить до нас на допити, голова правління банку втік, а вас хотіли побити. Ще і 60 мільйонів гривень невідомо куди поділись.

Андрій Володимирович потиснув плечима.

– А що каже депутат? – спитав він.

– Каже, що він ні при чому. Доручив Віктору Івановичу підібрати родовище дефіцитної сировини, яке можна експлуатувати і отримати прибуток. Тому порадили звернутися до вас, але ви перебували за кордоном. Тоді він звернувся до Бориславського, а той запропонував Неладівське нікелеве родовище, зробив експертизу і надав позитивний висновок. Запропонував звернутись у Дніпропетровськ за попередньою економічною експертизою. Але на той час на підставі експертизи Бориславського депутат ніби то вже отримав кредит у 60 млн. гривень. Правда, він каже, що не отримував, цим займався Віктор Іванович. Його вже нема, а голова правління банку втік. Де гроші – невідомо.

– А хто ж убив Віктора Івановича?

– Теж поки що невідомо. Може бути, що його вбили ті, хто хотів вас побити, є деякі зачіпки. Але вони відмовляються, мають свідків, що вони в той час перебували в Києві. Голову правління банку об’явили у міжнародний розшук.

– Навряд чи Віктор Іванович отримав ті гроші, бо він приводив мене у банк, щоб я сказав, що видобування і переробка нікелевої руди родовища нерентабельні. Я вважаю, що його вбили, бо він багато знав і міг свідчити на суді, коли б афера розкрилася.

Слідчий гостро подивився на Андрія Володимировича.

– Можливо, – сказав він. – Давайте я підпишу вашу перепустку. Якщо буде потрібно, ми вас знову покличемо.

Від слідчого Андрій Володимирович поїхав у свій інститут. Він пройшовся по кімнатах, де працювали його співробітники, подивився, як просувається робота над монографією. Усі були на місцях, навіть Бориславський нікого не надіслав у геологічний фонд за матеріалами. Андрій Володимирович увійшов у свій кабінет, вирішив попрацювати. Для цього йому була потрібна карта, поліз її шукати по шухлядах, навіть під своїм письмовим столом, де стояли ящики з пробами руд і гірських порід. Тут під кришкою столу він побачив якусь круглу коробочку, прикріплену скотчем. Андрій Володимирович відразу зрозумів, що це «жучок», подібні прилади він бачив в кримінальних фільмах. Спочатку він хотів зняти його, а потім вирішив, що краще показати майорові, як є, може той знайде відбитки пальців. Він вийшов у коридор і по мобільному зателефонував Миколі Михайловичу, щоб приїхав, якщо може, тільки в цивільному. Хай скаже на прохідній, що до нього.

Майора довго не було, Андрій Володимирович навіть встиг чаю попити. Нарешті у двері постукали, майор прийшов разом з Іваном Михайловичем, старшим слідчим прокуратури. Майор привітався, а слідчий сказав:

– Ми вже бачились.

Вони закрили двері на ключ і почали роздивлятись «жучка». Потім слідчий дістав прозорий конверт, обережно зняв «жучок» і сховав його в конверт.

– Хто, крім вас, має ключ від кабінету? – спитав він.

– Він висить на дошці біля прохідної, там прибиральниця бере, коли мене нема.

– А хто-небудь ще може взяти?

– Може, але треба записати, хто бере і розписатись у журналі на прохідній.

Поки вони розмовляли, майор дістав якийсь прилад з навушниками, включив його, походив по кімнаті, а потім повідомив, що жучків більше немає. Коли слідчі пішли, Андрій Володимирович теж вийшов, він хотів розпитати співробітників, хто без нього заходив до кабінету, але таких не знайшлось.


АНДРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ У НЕБЕЗПЕЦІ | Вітер часу | ПОДГОТОВКА ДО КОНФЕРЕНЦІЇ