ПРИМУС
Минув тиждень після приєднання відділу Андрія Володимировича до відділу Бориславського. Ніхто його не чіпав, усі працювали, як раніше. Він, звичайно, не мав ілюзій відносно Бориславського і чекав дрібних капостей, але не знав яких.
В кабінеті задзвонив телефон, він підняв слухавку і почув якусь розмову. «Неполадки», – подумав Андрій Володимирович і за чверть години, зателефонувавши телефоністам, поскаржився на те, що до його телефону хтось приєднався.
– Це рішення вашого завідувача відділом, – відповіли йому, – у вас тепер спарений телефон.
Андрій Володимирович пішов до Бориславського, який, як завжди, доброзичливо його прийняв. На письмовому столі завідувача відділом були коньяк і цукерки, а сам Бориславський і його гість, який сидів у пальті за столом, тримали в руках чарочки.
– Сідай, випий з нами, – сказав Бориславський.
– Я з приводу телефону, – повідомив Андрій Володимирович.
– Давай потім, бачиш – у мене гість.
Андрій Володимирович пішов, потім протягом дня ще кілька разів телефонував Бориславському, але той вже кудись подівся. Дня три він не міг застати завідувача відділом. Телефон Андрія Володимировича дзвонив не менше десяти разів на день. Як з’ясувалось, до нього під’єднали одну з кімнат їх нового відділу, в якій було багато співробітників. Нарешті, він зустрівся з Бориславським на засіданні Вченої ради.
– Слухай, – сказав Андрій Володимирович, – для чого на мій телефон повісили ще одну кімнату? Неможливо працювати, до мене не можуть додзвонитись, телефон увесь час зайнятий.
– Що ж робити, – відповів Бориславський, – більше номерів в інституті нема, іншим теж треба дзвонити. Ти один в кабінеті, а там бачиш скільки народу. Тобі одному телефон не дозволений.
Андрій Володимирович не знав, що відповісти. Ще за декілька днів, зайшовши до свого співробітника з якимось завданням, він побачив, що його нема на місці.
– Де ж він? – запитав інших, що сиділи в кімнаті.
– Його вже три дні немає, Бориславський надіслав до геологічного фонду збирати якийсь матеріал для своєї угоди.
Прийшлось знов йти до Бориславського.
– Ми ж домовлялися, що ти не навантажуєш моїх співробітників роботою, – сказав Андрій Володимирович.
– Вибач, треба дуже терміново, а у мене усі зайняті. Я йому буду доплачувати за роботу за угодою. До речі, я хочу і тобі запропонувати попрацювати, у нас угода щодо промислових відходів. Роботи багато.
– Ні, дякую, у мене своєї роботи достатньо, а відходи якось не за моїм фахом.
– Дурниці, аби гроші платили. Я тобі встановлю надбавку, мені прийдеться вас усіх підключити до роботи за угодами, оскільки більше нема кого.
– Вибач, ми домовлялися інакше. Я не згоден.
– Ну, ти подумай, – відповів Бориславський, – потім прийдеш.
Андрій Володимирович подумав і написав рапорт директорові інституту з проханням огородити його співробітників від посягання Бориславського, у нас, мовляв, є своя тема, яку ми виконуємо. Приніс свій рапорт до секретарки директора, щоб вона передала за призначенням. Але вона відмовилась:
– Не можу ваш рапорт зареєструвати без візи завідувача відділом.
Прийшлось нести рапорт до Бориславського. Прочитавши його, він поблажливо сказав:
– Кинь. Не хочеш, не треба.
І повернув рапорт без візи.
Андрій Володимирович подумав, що Бориславський вирішив дати спокій його співробітникам. Але за декілька днів побачив, що завідувач відправив до геологічного фонду ще двох. Наступного дня давали зарплату, за нею ходила співробітниця його колишнього відділу і приносила на усіх разом з відомістю.
– Нам усім додали по сто гривень за роботу за угодами Бориславського, вам теж, – повідомила вона.
Прийшлось знову йти до завідувача відділом.
– Я ж відмовився працювати по твоїх відходах, – сказав він Бориславському – нічого не робив, мені надбавка не належить.
– Нічого, бери, – сміючись відповів завідувач. – Гроші є, потім попрацюєш, коли зможеш.
Андрій Володимирович пішов на прийом до директора. Побачивши його, директор кудись заспішив.
– Чого тобі? – спитав він.
– Я відмовився брати участь в роботах відділу за угодами Бориславського, – відповів Андрій Володимирович. – У нас своєї роботи багато. Він ніби погодився, а зараз я бачу – заплатив по сто гривень мені і співробітникам.
– Так це ж добре, – сказав директор. – Я не бачив, щоб хтось відмовлявся від грошей. Якщо не хочеш, скажи йому.
– Так я вже казав.
– Ну і що?
– Каже бери, потім попрацюєш, коли зможеш.
– Правильно сказав. Вибач, не маю часу на такі дурниці.
Андрій Володимирович відчув, що його ніби затягує в трясину. Наступного дня до нього прийшов його єдиний аспірант.
– Ну що, як справи? – спитав його Андрій Володимирович. – Приніс розділ дисертації?
Аспірант пом’явся, потім сказав:
– Можна я перейду до Бориславського в аспірантуру? Ви тепер не завідувач відділом, а мені потрібна підтримка на захисті. Бориславського усі знають, у нього десять аспірантів. Крім того, він обіцяв мені доплачувати по триста гривень за роботу за його проектом.
– Почекай, ти ж майже три роки у мене провчився, навесні у тебе попередній захист, а восени вже на кінцевий вийдеш.
– Ну і що? Я напишу вам подяку. Не можу ж я відмовитись від трьохсот гривень.
– Ну, як хочеш.
Аспірант зрадів:
– Тоді підпишіть мою заяву.
– Підписувати не буду. Хай тобі Бориславський підписує.
Аспірант покрутив в руках заяву і мовчки вийшов.
Андрій Володимирович засмутився. «Ну і народ, – подумав він, – за якісь три сотні гривень тебе готові продати».
Але так вчиняли далеко не усі його співробітники. Деякі приходили до нього в обідню перерву попити чайку і висловити своє співчуття. Інші скаржились, що Бориславський завантажує їх роботою, а у них своїх справ вище голови. Малась на увазі їх власна робота за грантами, за яку вони отримували більше, ніж від Бориславського. А, крім того, майже усі писали розділи колективної монографії.
Наприкінці тижня Андрій Володимирович зателефонував батькові.
– Як справи, як здоров’є? – спитав він. – Не хворієш? У нас тут деякі захворіли, застудились.
– Ні, поки що нормально. П’ю свої ліки, я ж майже не виходжу, поки холодно.
– Може тобі що-небудь принести? Продукти є?
– Та усе є! Але приходь, коли зможеш. Я тут пишу свої «мемуари», але до обіду. Потім вільний. Від Івана нема новин?
– Після Нового року не було. Та він скоро приїде, після старого Нового року. Мар’я теж не телефонує. В суботу або в неділю постараємось до тебе зайти, подумай, що треба, і зателефонуй.
Андрій Володимирович не бажав розповідати дружині про безладдя на роботі. Коли він повідав їй про ліквідацію його відділу, вона тільки зраділа.
– Добре, менше працюватимеш. А то тягнеш воза за усіх, вдома теж сидиш зі своїми паперами. Час вже відпочити. Грошей же не зменшили.
Андрій Володимирович усе частіше думав про те, що йому зробити в такій ситуації. Для нього єдиним виходом став би університет, але усі місця були зайняті. Залишалось чекати щасливого випадку.