home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ЗБОРИ ВІДДІЛУ

Десь ближче до кінця робочого дня в кабінеті Андрія Володимировича задзвонив телефон.

– Андрію Володимировичу, зайди до мене, будь ласка, – почув він голос директора.

Андрій Володимирович замкнув кабінет на ключ і піднявся ліфтом на останній поверх. В першій кімнаті приймальні сиділа секретарка, яка мовчки кивнула йому на двері кабінету директора.

Директор, сидячи в кріслі за письмовим столом, благодушно на нього подивився. Андрій Володимирович сів на стілець, приставлений збоку до великого столу для засідань.

– Слухаю, – сказав він.

– Тут така справа, – також благодушно сказав директор, – ти знаєш, як погано у нас з грошима. Увесь час треба крутитись. Ось у тебе людина пішла, а за положенням у відділі має бути не менше десяти людей. Його ставку скоротили, дати кого-небудь замість нього я тобі не можу. Ми тут порадились з Бориславським, він охоче візьме усіх вас у свій відділ, бо договорів і додаткових тем у нього багато, а людей мало.

– Тобто ви хочете ліквідувати наш відділ? – спитав здивований Андрій Володимирович.

Нічого раніше не передвіщало подібної події, відділ добре працював, усі звіти захищав на «відмінно», майже усі співробітники захистили дисертації, публікували статті і монографії.

– Я проти, – сказав він.

– Ми вже взяли рішення, – повідомив директор, – я розмовляв не тільки з Бориславським, а і з іншими членами Вченої ради. Це ми оформимо документально. А чому ти проти?

– Тому що Бориславський – не вчений, він недавно у нас працює, у нього були якісь негаразди на попередній роботі, і до нас він приніс не наукові знання, а комерцію.

Директор криво посміхнувся. Він і сам був не стільки вченим, як адміністратором. Як відомо, у нас звання члена-кореспондента або академіка може отримати переважно людина, яка посідає високу адміністративну посаду.

– Ти нічого не загубиш у зарплатні, хіба що адміністративної роботи стане менше. І співробітники твої більше отримають, бо Бориславський надасть їм доплати за додаткову роботу.

– Що ж, робіть, як хочете, але я проти.

Андрій Володимирович розумів, що коли буде рішення Вченої ради, то він не зможе навіть оскаржити його в Президії. Йти у якійсь інший інститут? Усюди нема грошей, усюди скорочення. На виробництво? Те ж саме. Крім того, при його посаді і науковому званні не дуже знайдеш достойне місце, а до пенсії ще десять років.

– Ти залишишся у тому ж кабінеті, а твої співробітники будуть працювати під твоїм началом. Наказ буде післязавтра.

Андрій Володимирович піднявся.

– Я пішов, – сказав він і вийшов з кабінету.

Секретарка, мабуть, чула їх розмову, тому що подивилась на Андрія Володимировича зі співчуттям. Добре, що він з деяким презирством ставився до зусиль директора і Бориславського, а то отримав би інфаркт.

Наступного дня Андрій Володимирович зібрав засідання відділу і повідомив про рішення дирекції. Усі мовчали. В їх долях нічого не змінювалось, хіба що грошей буде більше, але не набагато.

В кінці засідання зайшла секретарка Бориславського.

– Ми тепер будемо разом! – радісно сказала вона, але російською. – З цього випадку завідувач відділом влаштовує торжество, післязавтра ви усі запрошуєтесь на банкет нашого відділу, прошу завтра принести по тридцять гривень.

Усі подивились на Сергія Володимировича, який мовчки потиснув плечима.

– У нас банкетів не буває, – сказав він секретарці.

– Бориславський вельми запрошує, – сказала вона. – Він хоче обговорити нашу подальшу спільну роботу, почути, що ви думаєте про це.

З цими словами секретарка вийшла. Усі мовчки розійшлися.

Андрій Володимирович пішов до свого кабінету. Він почував себе недобре. «Мабуть тиск піднявся», – подумав він.

Він покликав до себе двох найближчих співробітників, кандидатів наук.

– Скажіть усім, щоб гроші не здавали. Нема сенсу брати участь в банкеті з приводу ліквідації нашого відділу, та ще й на робочому місці. На засідання відділу підемо, коли буде наказ про об’єднання. Горілку там пити не раджу.

Співробітники погодились. Коли на другий день секретарка прийшла по гроші, їй ніхто не дав.

– Я бачу, з вами тільки неприємності будуть, – сказала вона і побігла до Бориславського.

Наступного дня усіх запросили на третю годину на засідання відділу, наказ вже був підписаний. Пішли на другий поверх, засідання відбувалось у великій кімнаті.

Тут зіставили разом столи, накрили їх старими геологічними картами. Усі вже сиділи за столами, заставленими пляшками і закусками. На дальньому кінці сидів Бориславський з задоволеною посмішкою на обличчі.

– Проходьте, будь ласка, сідайте, – запрошував він.

– Ми прийшли не на банкет, а на засідання відділу, – сказав Андрій Володимирович.

– Нічего, це не завадить. Тут відразу усе і обговоримо.

Він піднявся з чаркою.

– Хочу випити за плодотворну спільну роботу. Ми знаемо, які серьйозні наукові досягнення мав ваш відділ. Сподіваюсь, що разом з нами ви працюватимете ще краще. У нас роботи багато, я маю надію, що ви теж підключитесь до неї, не безкоштовно, звичайно. Буде доплата згідно науковому внескові. Ти ведеш протокол? – звернувся він до секретарки.

– А як же! – відповіла вона, накладаючи собі в тарілку салат.

– Тоді вип’ємо, – він перехилив чарку.

Усі випили, крім Андрія Володимировича і декількох його співробітників.

– Тепер ти скажи, – попросив Бориславський Андрія Володимировича. – Налий собі, налий!

– А це занесли до протоколу? – спитав Андрій Володимирович, встаючи.

Усі засміялись.

– Я можу сказати, що ми не згодні з рішенням дирекції, вважаю, що ми непогано працювали, у нас є свої плани і затверджені теми. Але якщо вже рішення взяте, то ми нічого зробити не можемо. Залишається працювати, як працювали, будемо виконувати свої завдання. Прошу не забувати, що своїми співробітниками я керую сам, не завантажувати їх без мого відома роботами.

– Певна річ. Керуй, будь ласка, ніхто їх у тебе не забирає, – відповів Бориславський.

Усі прийнялись випивати і закусювати.

– Інші вказівки будуть? – спитав Андрій Володимирович. – Тоді я пішов.

Він вийшов. Серед гармидеру, який здійнявся після кількох чарок, його ухід мало хто помітив. За ним вийшли двоє-троє співробітників його, тепер вже колишнього, відділу. Решта залишилась бенкетувати.


ІНТРИГИ БОРИСЛАВСЬКОГО | Вітер часу | ПРИМУС