home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



НОВИЙ РІК

31 грудня, ранком, Андрій Володимирович зателефонував батькові і сказав, що ближче до вечора він приїде разом з Марго, щоб відсвяткувати Новий рік.

– Ти, будь ласка, не турбуйся, нічого не готуй і не купуй, ми усе принесемо, – сказав він.

Маргарита Іванівна ще вчора почала приготування до святкування, робила салати, холодець, оселедець «під шубою». Андрій Володимирович купив у магазині ковбасу, сир, маслини, мандарини, а на базарі – доволі велику диню, яка коштувала чималих грошей. Побачивши диню, Маргарита Іванівна запропонувала побалувати свекра, зваривши плов у нього дома, щоб був свіжим. Вона знала, що у Володимира Івановича був чавунний казанок для плову, бавовняна олія і рис. Залишалось купити баранину і часник, що і зробив Андрій Володимирович.

Близько восьмої вечора Маргарита Іванівна замовила таксі, до якого завантажили приготовані продукти, і подружжя відправилось на Березняки, де в кооперативному будинку жив Володимир Іванович. На кінець грудня вже щільно випав сніг, але вулиці були розчищені. Сніг лежав тільки на тротуарах, в палісадниках і на деревах, прикрашених гірляндами, що світяться. Легкий морозець додавав доброго настрою.

Володимир Іванович жив у двокімнатній квартирі, одна з кімнат була його, а інша – Івана, який зараз гостював у сестри в Англії. Андрій Володимирович добре знав цю квартиру, він жив тут разом з батьками, поки не одружився з Марго. Усе йому тут нагадувало про дитинство, приходячи до батька, він якось заспокоювався і розслаблявся, ніби знаходився під захистом батьків. Звичайно, почуття це було підсвідомим, насправді він добре усвідомлював свою відповідальність за те, що відбувається в його житті.

Не дивлячись на те, що Андрій Володимирович прохав батька не турбуватись, Володимир Іванович теж був зайнятий підготовкою до Нового року і накупив всякої всячини. Він розцілувався з «дітьми», як називав сина і невістку.

– Тато, рис є? – спитала Маргарита Іванівна як завжди російською.

– Є рис, є і барбарис, – відповів він.

– Тоді, якщо ти не проти, готуємо плов.

– Давно чекав цієї пропозиції, – зрадів Володимир Іванович і поліз до кухонної шафи за припасами і казанком.

– Відсвяткуємо Новий рік за ташкентським часом, – сказав Андрій Володимирович, щоб батькові було приємно.

– Не встигнемо, зараз дев’ять годин, в Ташкенті вже Новий рік.

– Ну, символічно.

– Символічно можна. Відсвяткуємо наш, а потім британський. Може, Іван та Мар’я зателефонують.

– Будемо сподіватися, – сказала Маргарита Іванівна, ставляти казанок на вогонь. – Ви йдіть, не заважайте, порозмовляйте там собі, у вас є про що.

– В Узбекистані тільки чоловіки плов варять, справа жінки сидіти в гаремі і дивитись за дітьми, – пошуткував Андрій Володимирович.

– У нас давно жінки чоловіками стали. Якщо вже вони палять і горілку п’ють, то їм і плов готувати, – відповіла Марго, випроваджуючи чоловіка з кухні.

Андрій Володимирович увійшов до кімнати батька, на столі лежали папери і ручка, видно він щось писав. «Мабуть, річний звіт», – подумав, оглядаючись на усі боки.

– Гей! – вигукнув він. – Ялинку купити забули!

– Я не став купувати, – обізвався батько, – Вані вдома нема, а мені вже нібито ні до чого.

– Щось пишеш? – спитав Андрій Володимирович, киваючи на стіл

– Як тобі сказати, узявся за мемуари на схилі років та захопився. Згадую часи роботи в Середній Азії.

– Не пам’ятаю, хтось сказав: «якщо можеш не писати – не пиши».

– Я можу не писати, а що робити? По-перше, час настав згадувати, а по-друге – нема чого робити, працюємо тільки два дні на тиждень. А твої як справи?

– Як звичайно. В полі за інститутською темою не працювали, тому що зараз нема грошей на відрядження. Копирсаються мої хлопці у фондах, переписують старі звіти. Тема ж на п’ять років, можна не поспішати. Добре, що хоч грант є, але ж він екологічний, геологія тепер не потрібна. Так що вивчаємо забруднення природного середовища. Раніше забруднювали, видобуваючи корисні копалини, а тепер вивчаємо, і нам за це Європа гроші платить.

– Ну, що ж, спочатку розкидали каміння, а тепер час його збирати, – сказав Володимир Іванович, сідаючи в крісло і пропонуючи жестом інше крісло синові.

– Я хотів би обговорити з тобою одну ідею, яка недавно прийшла мені до голови, – почав його син. – За попереднім грантом ми займалися екологією гірничодобувних регіонів, працювали на Донбасі, де забрудненість довкілля в декілька разів більша, ніж в середньому в Україні. Особливо забруднений район Горлівки, де розташовані кар’єри для видобування ртутної руди і ртутний металургійний завод. Ми з’ясували, що ртуть накопичилась у ґрунті і утворила небезпечний рівень забруднення на площі близько 400 квадратних кілометрів. Крім того, ртуть в тому районі є у вугіллі і підземних водах. Вугілля спалюють в пічах теплових електростанцій, і ртуть надходить у повітря. А підземні води живлять численні джерела, надходять у ріки. Люди беруть воду із криниць і колодязів, вміст ртуті в ній до ста разів перевищує гранично допустимі концентрації для питної води. В наслідок ртутного забруднення ціла площа Горлівки і найближчих селищ є зоною екологічного лиха. Можливо, тому в Горлівці частіше, ніж в інших місцях Донбасу, народжуються діти з вродженими недоліками, доволі висока смертність серед новонароджених. Скоріш за усе в цьому винна ртуть, оскільки іони двовалентної ртуті реагують з молекулами ДНК і РНК, змінюючи їх структуру.

Але справа навіть в іншому. У витоках річки Бахмут, які розташовані на північно-західній околиці Горлівки, відомі зарості могутніх трав. Лопухи тут досягають п’ятиметрової височини, листя кремени в діаметрі більше метра. Тут прямо, як в лісах юрського періоду, тільки динозаврів не вистачає. Ми звертались на кафедру ботаніки Донецького національного університету, але там не здивувались. Доцент сказала нам, що рослини – дуже гнучкий генетичний матеріал. Ще академік Вавілов в 30-х роках минулого століття писав, що вони на генетичному рівні мають інформацію про те, якими вони були мільйони років тому. Коли вони попадають у важкі умови існування, то «згадують», якими колись були. Не виключено, що через сотні років Донбас може стати «парком юрського періоду».

Володимир Іванович посміхнувся:

– Авжеж, якщо взяти до уваги, що нам загрожує глобальне потепління, в цьому нема сумніву.

– Але це ще не усе, – пожвавішав його син, – у тварин, вірогідно, теж є генетична пам'ять. Ось я недавно прочитав статтю в журналі, називається «Генофондна деградація», автор професор Глазко з інституту агроекології і біотехнології. Він вивчає наслідки Чорнобильської катастрофи для поколінь крупної рогатої худоби. Професор Глазко вважає, що екологічні катастрофи викликають зміщення генофондів живих організмів у бік більш примітивних, менш спеціалізованих форм – спостерігається повна генофондна деградація, повернення генофонду до вже пройдених етапів еволюції. Так що, можливо, з’являться і динозаври.

– Сподіваюсь, не дуже швидко, – сказав Володимир Іванович.

– Як мовити. У «Вечірніх новинах» написали, що один з грибників вже бачив щось подібне у лісі поблизу зони відчуження Чорнобильської АЕС. За його словами це був «птах» – розмах крил метра півтора, у пащі – гострі зуби, пір’я нема, а смерділо від цього «птаха», як від смітника. Ну, чим не птеродактиль?

– Нісенітниці це усе, – сказав Володимир Іванович.

– Гаразд, а те, що дослідження в Данії виявили зниження здатності до абстрактного мислення у дітей, які народилися після перших ядерних вибухів – це теж нісенітниця? Хіба це не деградація? Так скоро і люди перетворяться у пітекантропів. Я, наприклад, вважаю, що регрес у розвитку живої природи почався вже віддавна – разом з початком промислової революції ХІХ століття. Глобальні наслідки цієї революції відомі усім: «озонові» дірки, зміна клімату, забруднення річок і водоймищ, деградація ґрунту, зникнення лісових масивів. Як по-твоєму це відбилося на людині?

– Ти вважаєш, що накопичилась сума негативних факторів, які загрожують розвиткові людини?

– В усякому разі, деградація на інтелектуальному рівні вже цілком помітна. Людство «впало у дитинство», хоч з цим не усі згодні. Хіба може божевільний визнати себе нерозумним? Але ти сам подивись, в мистецтві люди повернулись до казок, особливо в американському кіно. Бетман, вурдалаки, перевертні та інша нечистота. Дитячі казки про Гарі Потера захопили світ дітей і дорослих. Книжки про Гарі видаються величезними накладами, усі з нетерпінням чекають нових кінофільмів про чарівника Гарі. А що у нас робиться, люди купують тільки езотеричну літературу, матеріалізм забули разом з марксизмом. Знову повернулись на початок ХІХ століття, ідеалізм квітне. Навкруги гадалки, знахарки, астрологи. Або візьми інше масове мистецтво – естраду. Шлягери, які співають під монотонну музику, складаються з одного-двох речень, досить дурних. Вони повторюються багато разів, нагадуючи заклинання шаманів. Хіба це не свідчить про деградацію масового інтелекту? А яка зараз найголовніша риса людини? Авжеж, сексуальність. Про це тільки і чутно з екрану телевізора, про це пишуть романи, розміщують численні сайти в Інтернеті. Сексуальна революція кінця ХХ століття – це розкріпачення людини чи повернення до тваринного стану? Може ми ще не зрозуміли, куди усе йде, але вже бачимо – щось не те!

Володимир Іванович замислився.

– Не так вже й далеко ми відійшли від людей кам’яної доби, тим більше від людей середньовічних, – сказав він. – Єдине наше досягнення – це зброя. Раніше били один одного камінням по голові, проштрикували стрілою або списом. А зараз як грохнуть тебе водневою бомбою, так відразу відчуєш наслідки прогресу і принади цивілізації.

– Так, не тим шляхом пішла цивілізація, – погодився Андрій Володимирович.

Ці слова почула Марго, яка відчинила двері в кімнату.

– Знов філософствуєте? – спитала вона – Час до столу, треба провести старий рік.

– Філософія – наука наук, – зауважив Андрій Володимирович, підводячись.

Усі пішли до ванної кімнати мити руки.

Стіл вже був накритий, хоч плов ще тихенько пихкав на пліті.

– Включи, будь ласка, телевізор, – сказала Марго чоловікові.

До Нового року лишалось півгодини. Передавали огляд подій за рік, підкреслювали досягнення, яких було не так вже й багато. Переважно, збудували житлові квартали, офісні центри, торгівельно-розважальні комплекси. Зібрали великий врожай зернових. Про науку ані слова. Ніяких відкриттів. Були і недоліки: під час запуску вибухнула українська ракета, якою збирались запустити супутники для країн Південно-Східної Азії.

– Чим проводжають Старий рік? – спитала Марго, накладаючи свекру вінегрет.

– Треба було б горілочкою, але неможна. Зараз вип’ю що-небудь від тиску, – відповів він.

– Я ліпше шампанського вип’ю, – вирішила Марго.

– А чим ти зустрічатимеш Новий рік? Випий поки що сухого, я припас для тебе в холодильнику, – запропонував Володимир Іванович. – Ну, гаразд, давайте вип’ємо за дві тисячі сьомий рік. Хай іде собі з миром, слава Богові, усе обійшлось.

Він підняв кришталеву склянку з мінеральною водою. Усі почаркувалися.

– Ти їж, їж, – підкладала чоловікові холодець Марго. – А то до Нового року не дотягнеш.

– Вже небагато лишилось, – сказав Андрій Володимирович, і відразу на екрані телевізору з’явилось обличчя президента з самовдоволеною посмішкою.

– Видно проводив вже старий рік, – зауважила Марго.

– Ти що, його завчасно записували. Сидить зараз, напевно, в компанії друзів і слухає сам себе.

– Мабуть, є з чим себе поздоровити.

Годинник пробив дванадцять, заграли гімн. Всі встали, почаркувались шампанським, випили і розцілувались.

– З Новим роком! Хай він буде добрим для нас, наших дітей і онука.

І відразу ж задзвонив телефон. Маргарита Іванівна першою схопила слухавку. Але це був приятель Володимира Івановича, який разом з ним працював в Середній Азії, а зараз жив у Москві. Хвилин за десять зателефонувала Мар’я, слухавку знов взяла Марго. Спочатку вона вислухала привітання від Мар’ї та Івана, потім передала слухавку Володимиру Івановичу.

– Вони там теж святкують за київським часом, – сказав він синові.

Потім дивились новорічний концерт до другої години, Марго і Володимир Іванович помили посуд, навели порядок в кімнаті.

– Хай тато відпочине, – сказала Марго чоловікові, – а ми поспимо у Івана.

І вони пішли до іншої кімнати.


БАНК «КВОРУМ» | Вітер часу | ІНТРИГИ БОРИСЛАВСЬКОГО