home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



БАНК «КВОРУМ»

Майор Шевцов зателефонував у вівторок, спитав, коли Андрій Володимирович може зайти до нього у відділення.

– Та хоч сьогодні, – відповів він, – бо скоро кінець року, треба писати інформаційний звіт та і, в загалі, керівництво виявляє підвищену активність.

– Добре, приходьте о десятій ранку, – запросив Микола Михайлович.

В кабінеті майора Шевцова Андрій Володимирович побачив ще одного чоловіка в цивільному одязі, який відрекомендувався старшим слідчим прокуратури.

Він сидів не за столом, а трохи осторонь, біля загратованого вікна.

– Минулого разу ми зупинились на тому, що Ви ходили з Віктором Івановичем до голови правління банку «Кворум». Розкажіть, будь ласка, що там було.

– Віктор Іванович зателефонував мені і попросив разом з ним поїхати до банку. Призначив час, але потім дзвонив ще два рази, бо зустріч затримувалась. Нарешті о третій годині він під’їхав до інституту і подзвонив, я вийшов, прихопивши з собою карту України і шматок руди – нікеленосної вохристої глини з кар’єру у Побужжі. Їхати було недалеко. У великому кабінеті в банку нас чекав голова ради, невеликий на зріст немолодий чоловік, який сидів у кріслі за столом, до якого був присунутий ще один стіл. Віктор Іванович швидко пройшов на місце за тим столом, праворуч від хазяїна кабінету. Було помітно, що він тут не вперше і добре знайомий голові правління. Я сів навпроти Віктора Івановича. Хазяїн кабінету не назвався, він пильно дивився на мене.

– Андрій Володимирович вважає, що видобувати Неладівське родовище невигідно, – сказав Віктор Іванович.

– Чому? – спитав голова, але російською.

– Тому що запаси нікелю в ньому невеликі, вміст нікелю малий, а видобування такої руди шахтою не рентабельне. Детальної розвідки родовища не було, технологія переробки руд цього родовища не вивчалась. Попередні техніко-економічні розрахунки дали негативну оцінку родовища. І, взагалі, ви бачили ту руду?

– Ні, не бачив, – сказав голова.

– Треба пробурити на родовищі свердловину великого діаметру і взяти технологічну пробу. А поки що можу показати подібну руду з Побужжя, де вона колись видобувалась невеликими кар’єрами.

Я поліз у сумку, дістав шматок руди і подав голові. Той зацікавлено узяв, покрутив у руках і передав Віктору Івановичу.

– А ми гадали, яка ж та руда, – сказав Віктор Іванович. – Можна я візьму собі?

– Беріть, – відповів я.

– Бориславський іншої думки. Ми доручили йому експертизу материалів відносно родовища, уклали з ним угоду. Він дав офіційний висновок і порадив, до кого звернутися по економічну експертизу, – сказав голова.

Я потиснув плечима.

– Бориславський – відома людина, а я ж кажу вам свою думку і повідомляю про негативні результати попередніх техніко-економічних розрахунків.

– Буває, що такі розрахунки не підтверджуються, що змінюється думка про нерентабельність добування? – спитав голова.

– Буває, коли надходять нові відомості внаслідок подальших робіт. Але ж тут нових робіт не було.

– Будуть, – втрутився Віктор Іванович, – ми збираємось пробурити технологічну свердловину. Чи не погодитесь Ви наглядати за її бурінням і відбором технологічної проби?

– Ні, – сказав я, – хай це робить Бориславський, або його підлеглі.

– Зрозуміло, – зауважив голова.

На його столі задзвонив телефон.

– Буду за п’ять хвилин, – сказав він. – Вибачте, мушу зустріти німців, приїхала делегація з банку, з яким ми співробітничаємо. А вирішуємо так: ми вже дали Бориславському мільйон гривень за експертизу, тепер дамо ще мільйон в Дніпропетровськ за експертизу економічну. Потім подивимось. Ви ще сидіть, поговорьте, якщо треба.

І він вийшов, більше я його не бачив. «Нічого собі – мільйон. Видно грошей курки не клюють», – подумав я, чекаючи, що скаже Віктор Іванович. Він мав трохи зніяковілий вигляд.

– Я їм казав, що не варто розробляти Неладівське родовище, – сказав він.

– Ми можемо йти? – спитав я. – Я не тримав би гроші в цьому банку, так і погоріти недовго.

Микола Іванович ствердно похитав головою. Ми вийшли і він підвіз мене до інституту.

– Але ж потім ви знову зустрічалися з Віктором Івановичем? – спитав майор.

– Так, ще одного разу. Це було місяці за два, я вже думав, що він забув про мене.

– Добре, потім розповісте. Скажіть, а Ви не розмовляли з паном Бориславським з цього приводу?

– Так, наступного тижня після нашого візиту у банк Бориславський зателефонував мені додому. Він попросив мене зайти до нього, коли я буду в інституті.

Тут Андрій Володимирович про себе пригадав просторий кабінет Бориславського з картами на стінах, його великий письмовий стіл накритий вишиваною серветкою, на якій стояла відкоркована пляшка коньяку, кришталеві чарочки і нарізаний баличок на тарілці. За столом в глибині кабінету сиділа гарненька помічниця Бориславського. Коли Андрій Володимирович увійшов, вона вийшла.

– Садись, садись, – доброзичливо сказав Бориславський російською, – выпьешь немного?

– Ні, дякую, – відмовився Андрій Володимирович.

Спогади Андрія Володимировича перервав майор.

– Слухаю вас, – промовив він.

– Так, так, я зайшов до нього. Він запропонував мені коньяк, але я відмовився. Тоді він перейшов до справи:

– Я чув, ти сказав Віктору Івановичу, що видобування нікелевих руд Неладівського родовища є нерентабельним?

Я здивувався про себе, бо просив Віктора Івановича нічого не казати Бориславському, щоб не псувати з ним стосунки, і він обіцяв.

– А що, я хіба невірно казав? Ти ж знаєш про результати попередніх техніко-економічних розрахунків?

– Знаю, але це було п’ятьдесят років тому.

– А що змінилось? Там потім ніхто не працював.

– Ти не знаєш. Тепер є нові технології вилучення нікелю з силікатних руд, так що метал буде дешевим завдяки ним.

– Які технології? Розкажи, будь ласка. Я щось не чув про такі.

– Це комерційна таємниця. Я тебе прошу не втручатися у цю справу.

– Та я і не втручаюсь. Вони мені пропонували зробити експертизу, але я відмовився, сказав, що досить тебе.

Далі він спитав мою думку щодо використання бідних залізистих кварцитів, які зараз у відвалах. Ми ще трохи порозмовляли, і я пішов.

– А остання зустріч з Віктором Івановичем?

– Це було минулого літа, він зателефонував, і ми зустрілись у садочку біля мого будинку. Мені здалося, що Віктор Іванович чимось пригнічений.

– Збираюсь на пенсію, – сказав він, – поїду до себе у Вінницю. Дістали мене усі. Я трошки захворів, ноги болять, а мені кажуть: їдь туди, їдь сюди, і усе терміново.

– Ми ж домовлялись, що ви не скажете Бориславському про наші розмови.

– А я і не казав. Це сказав голова правління банку.

– А як там справи з нікелевим родовищем? Зробили експертизу в Дніпропетровську?

– Зробили.

– Вона теж негативна?

– Як сказати. З’ясувалось, що за теперішньої технології і цін на нікель видобування руди шахтою окупиться через 110 років.

– А що, власники можуть чекати 110 років?

– Зрозуміло, що ні.

– Ну і що, пропали два мільйони гривень за експертизи?

– Це дрібниці для банку, як-небудь переживуть.

Я побажав йому здоров’я і гарного відпочинку, подарував на добру пам'ять свою останню монографію про родовища корисних копалин.

Андрій Володимирович не сказав майорові, що Віктор Іванович передав йому 500 доларів за працю.

– Яка там праця, – казав Андрій Володимирович, – самі балачки.

– Не балачки, а усна експертиза, – відповів Віктор Іванович, – не цінуєте Ви себе. А були ж праві.

Майор не спитав про ці гроші, і Андрій Володимирович зрозумів, що він не знає. І, мабуть, не дізнається, бо Віктора Івановича вже, нажаль, нема.

Майор сидів мовчки, дивлячись на слідчого прокуратури.

– Дякую вам, – піднявся той і потиснув руку Андрію Володимировичу, – якщо буде потрібно, ми звернемось до вас.

– А що сталося з Віктором Івановичем? – спитав Андрій Володимирович.

– Ми перевіряємо, чи не вбили його у зв’язку з цією справою, про яку ви розповідали.

Майор знову провів Андрія Володимировича до виходу з відділення.


ІНСТИТУТ | Вітер часу | НОВИЙ РІК