home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



АНДРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

О десятій ранку в кабінеті Андрія Володимировича задзвонив телефон.

– Андрій Володимирович? – спитав чоловічий голос у слухавці. – Вам дзвонять з міліції, майор Шевцов. Чи можете зайти до вашого районного відділку сьогодні о чотирнадцятій годині?

– Сьогодні не можу, у нас Вчена рада. А що сталося?

– Ну, давайте завтра на десяту, скажіть черговому, що до майора Шевцова. Я вам усе поясню. Не хвилюйтесь, треба у вас дещо узнати.

Поклавши слухавку, Андрій Володимирович замислився. Для чого він знадобився майорові? Його ніколи не викликали до міліції, але особливого хвилювання у нього не було, оскільки він не відчував за собою будь-яких порушень закону. Проте думка про міліцію не давала спокою. Добре, що до обіду заходили співробітники, відволікали його.

Кабінет Андрія Володимировича був невеликим, мабуть, переробленим з якого-небудь підсобного приміщення. Співробітники відділу шуткували, що з туалету. Тут можна було прийняти одного, а якби гості стояли, то двох людей. Більшу частину кабінету займали письмовий стіл, великий сейф на два відділення і етажерка з книгами. На стінах висіли чотири мапи, єдине вікно виходило на цегляну стіну Інституту корисних копалин, де працював наш герой.

Після обіду Андрій Володимирович пішов на Вчену раду, сидів в напівпорожньому залі, споглядаючи лисі та сиві голови своїх колег. Молодь, за звичаєм, на Вчену раду не ходила, не дивлячись на вказівки директора. Та й мало було молоді. Аспіранти і молодші наукові співробітники з’являлися в залі тільки, коли хто-небудь з їх друзів захищав кандидатську дисертацію.

Андрій Володимирович на раді був зайнятий своїми думками, тому не виступав. Він намагався пригадати події останнього року. Проте нічого особливого згадати не міг. Господарських угод, де могли б бути які-небудь порушення фінансової дисципліни, у нього не було. Тепер замовлення від виробничих геологічних організацій отримати було важко, їх надавали тільки надійним, перевіреним людям, які згідні були повернути готівкою частину отриманих за роботу грошей, тобто зробити «відкат». Андрій Володимирович не бажав з цим зв’язуватись, тим більше, що його двічі надурили в минулому: він складав угоди, його співробітники працювали, їм платили за перший квартал року, а потім, отримавши звіт про виконану за угодою роботу, припиняли платити, обіцяючи усе виплатити наприкінці року. Сподіваючись на чесність замовника, відділ працював далі, здавав в кінці року звіт, але гроші йому так і не виплачували. В результаті Андрій Володимирович відмовився від таких угод і віддав перевагу грантам, які надавали різні, зокрема європейські, наукові фонди. Щоправда, для цього треба було скласти проект і виграти грант на конкурсі, та поки що йому щастило. Хоча Андрій Володимирович бачив, що так довго не триватиме, оскільки лабораторна база інституту не оновлювалась після 1991 року, наукове обладнання і прилади застаріли, на результатах, що отримуються, тепер і статтю не напишеш в авторитетний геологічний журнал. Скоро здібних до науки молодих співробітників взагалі не залишиться, усі вчать англійську мову, сподіваючись поїхати в Європу в аспірантуру чи на стажування.

Після Вченої ради, яка закінчилася близько п’ятої години, Андрій Володимирович хотів попрацювати ще години три-чотири, але о сьомій вечора, коли вже стемніло, при йшов черговий і попросив піти додому. Виявляється, черговий вийшов у двір і побачив світло у вікні Андрія Володимировича, а директор інституту на початку листопаду дозволив працювати тільки до шостої вечора з метою економії електрики. Андрій Володимирович, певна річ, знав про цей наказ, але порушував його, щоби спокійно попрацювати, коли співробітники відділу підуть додому. Цього разу його «застукав» черговий, тому прийшлося закрити матеріали в сейфі і вийти через прохідну на вулицю.

Морозило, вуличні ліхтарі освітлювали залишки снігу на обледенілих тротуарах. Андрій Володимирович згадав, що не зателефонував дружині, дістав мобільний телефон і набрав номер. Дружина була вдома, чекала його до вечері.

– Ніхто не дзвонив? – спитав її Андрій Володимирович.

– Батько телефонував, питав чи прийдемо ми до нього в суботу. Я відповіла, що передам тобі.

– Добре, подзвоню йому з дому. А від Вані було що-небудь?

– Поки що ні, – відповіла дружина.

Ваня був їх сином, який недавно закінчив університет, а тепер вчився в аспірантурі в Польщі. Він збирався приїхати на Різдво, чекали від нього дзвінка.

На автобусній зупинці Андрій Володимирович сів у маршрутку і за півгодини приїхав до дому. Його дружина Маргарита Іванівна була молодшою за чоловіка на п’ять років. Відчинивши вхідні двері, Андрій Володимирович побачив її в кухні. Знімаючи в передній куртку на підкладці зі штучного хутра, він кинув погляд на розповнілу фігуру дружини в штанях і плетеній кофті та пішов мити руки.

Дружина, поставивши на стіл вечерю, включила телевізор, на якому йшов черговий російський кримінальний серіал. Андрій Володимирович на ходу поцілував дружину в лоб і, невдоволено скривившись, сів за стіл. Передача йому явно не подобалась.

– Зараз будуть новини, – сказала дружина, помітивши його реакцію. – Втомився?

Андрій Володимирович виглядав втомленим. Маргарита Іванівна м’якою рукою пригладила йому залишки посивілого волосся навколо лисини. Чоловік вдячно кивнув і взявся вечеряти. Щоб марно не бентежити дружину, він вирішив поки що не розповідати про запрошення до міліції.

О восьмій ранку, коли Андрій Володимирович снідав, зателефонував син Іван. Він вибачався, що не приїде на новий рік. Замість цього йому треба їхати до Великої Британії, щоб спробувати знайти матеріал, необхідний для його роботи. Зупиниться він у Лондоні у Мар’ї, яка була йому сестрою і, відповідно, дочкою Андрія Володимировича і Маргарити Іванівни.

Андрій Володимирович передав слухавку дружині, спішно закінчив сніданок, узяв паспорт, теку з матеріалами, оскільки збирався після міліції поїхати в інститут, і вийшов з квартири. Тут він згадав, що не подзвонив батькові, але вже не було часу, бо поспішав. Він знав, де районний відділок міліції, тому що колись у паспортному столі міняв паспорт. Андрій Володимирович пішов пішки, йти було хвилин двадцять, а маршрутки були заповнені пасажирами.

Увійшовши у відділок, він побачив праворуч чергового лейтенанта за скляною перегородкою з віконцем, подібним до касового.

– Я до майора Шевцова, – сказав він.

– Паспорт є? – спитав черговий.

Сергій Володимирович подав паспорт, а черговий підняв слухавку і сказав:

– Товаришу майор, до вас Гошівський Андрій Володимирович.

Потім повернув паспорт і сказав:

– На третій поверх, кімната 318.

Андрій Володимирович піднявся пішки на вказаний поверх, постукав і увійшов.

– Добрий день, я Гошівський.

Назустріч піднявся майор, молодший від нього років на п’ятнадцять. Він вийшов з-за столу, потиснув гостеві руку і сказав:

– Слідчий з особливо важливих справ майор Шевцов Микола Михайлович. Сідайте, будь ласка. У мене до вас декілька питань.

Андрій Володимирович сів навпроти майора і мовчки дивився на нього.

– Чи знаєте ви Головченка Віктора Івановича? – спитав майор, підсовуючи до себе якісь папери.

– А хто це? – здивувався Андрій Володимирович.

– Помічник депутата Верховної Ради. Два дні тому його знайшли убитим недалеко від його будинку у Вінниці. В його записнику поряд з іншими були ваші прізвище і номер телефону.

– Тепер згадав, – сказав Андрій Володимирович, – ми не були тісно знайомі, зустрічались два-три рази. Шкода, мені він здався доброю людиною.

– Розкажіть, будь ласка, коли і як ви з ним познайомилися, що обговорювали.

– Точно не пам’ятаю, це було два роки тому, коли я повернувся з конгресу в Австрії. Він зателефонував мені і попросив з ним зустрітися, запропонував у кав’ярні недалеко від інституту. Я сказав, що можу близько шостої, після роботи. Це було у червні, ми зустрілися, але пити чай або каву я відмовився, і ми вийшли в садочок біля кав’ярні, сіли на лавочку. Він сказав, що мене йому рекомендував хтось із знайомих, вже не згадаю хто, як експерта з корисних копалин. Він хотів запросити мене, але я був за кордоном. Тому він звернувся до професора Бориславського, якого йому теж рекомендували. «Що ж, – сказав я, – Бориславський – відомий геолог і фахівець з геології корисних копалин, ваш вибір вдалий. А від мене що ви хочете?

– На всякий випадок я хотів би звернутися і до вас. Мова йде про видобування нікелевої руди з родовищ у Дніпропетровській області.

– Так це ж силікатні залізо-нікелеві руди, які складаються з глини та вохри. Подібні руди, але в кращих гірничо-геологічних умовах, раніше вже видобувались в Кіровоградській області, навіть нікелевий завод був збудований. Але припинили роботи, бо вміст нікелю низький, запаси руди майже вичерпались. Завод перебудували на виробництво нікелю з сульфідних руд Кольського півострова.

– Тобто ви вважаєте, що нема сенсу видобувати ці руди? Конкретно Неладівське родовище.

– Якщо я не помиляюсь, залізо – нікелеві руди залягають там на глибині 60–70 метрів. Треба рахувати, як вигідніше їх добувати – кар’єром чи шахтою. Але я вважаю, що за вмісту нікелю близько 1 %, їх будь-яким способом видобувати навряд чи вигідно.

Віктор Іванович замислився.

– А Бориславський запропонував нам якраз Неладівське родовище, – сказав він.

– Можливо він краще знає, – відповів я, – він відомий геолог. В Україні є досить багато родовищ, крім нікелевих, які вигідно видобувати, та інвесторів нема. Хто ж це хоче добувати силікатний нікель?

– Це мій депутат бажає, щоб я займався цією справою, тобто організацією отримання ліцензії, експертизою. Він хоче взяти кредит на видобування нікелю, завод вже є в Україні. Я в цьому нічого не тямлю, прочитав тільки дещо, мені теж здається справа невигідною. Не могли б ви написати для нас висновок?

– Ні, дякую, – відповів я, – у вас вже є експерт, хай Бориславський пише.

– Це не безкоштовно, ми вам заплатимо.

– Для чого це мені? Щоб ми чубилися з Бориславським? Ви уявляєте собі як два доктори наук почнуть воювати між собою за ті гроші, що ви збираєтесь заплатити? Я вас дуже прошу, не кажіть Бориславському, що розмовляли зі мною.

– Ну, зрозуміло, не скажу. Але ви подумайте, може погодитесь. В усякому разі дякую вам за розмову».

На тому ми й розсталися.

– Але ви казали, що зустрічалися два-три рази? – спитав слідчий.

– Так, він мені зателефонував десь через місяць і запропонував піти разом у банк «Кворум», про який я раніше не чув. Нібито голова правління банку хотів спитати мене дещо про Неладівське нікелеве родовище. Я відповів, щоб він питав Бориславського. «Ну, може щось інше йому запропонуєте, – сказав Віктор Іванович. – Ви ж казали, що є інші родовища». Я погодився, бо сподівався отримати договір на експертизу якого-небудь родовища, експлуатація якого була б рентабельною. Колектив мого відділу міг би заробити на цій експертизі, бо платня в інституті була невеликою, та ще й затримки бували.

– Тобто ви зустрічались з головою правління банку? – зацікавлено спитав слідчий.

– Так.

– Добре, – майор подивився на годинник. – Ви нікуди не збираєтесь їхати з Києва?

– На цьому тижні не збираюсь, а потім кінець року, свята. Мабуть буду тут до 15 січня, а далі не знаю.

– Мені зараз треба бігти у справах, я вам ще зателефоную на тижні, і ми закінчимо розмову. Ходімо, я вас проведу, – сказав майор, надягаючи шинель і шапку.

Вони вийшли з відділку, на майора чекала машина.

– Ви самі дістанетесь чи вас підвезти? – спитав майор і знову подивився на годинник.

– Сам, сам! До побачення, – відповів Андрій Володимирович.

Він зупинив маршрутку, щоб доїхати до метро.


ВОЛОДЯ ЗАКІНЧУЄ СПРАВИ В ПУСТЕЛІ | Вітер часу | ІНСТИТУТ