home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ВІДПУСТКА

Летіти прийшлось з пересадкою. Спочатку він чотири години летів до Москви, потім дві години з Москви до Львова. Загалом витратив цілий день. Повечерявши у Львові, він близько полуночі сів у потяг «Київ-Чоп» і рано вранці приїхав на станцію Свалява. Там прибулих до санаторію «Карпати» чекав невеликий старий автобус.

Потягом разом з Володею приїхали ще п’ять-шість людей. Вночі Володя не бачив Карпат, вийшовши на станції, побачив, що вона оточена горами, порослими зеленим лісом. Прохолодний ранок, мокрі чи то від дощу, чи від роси дерева і кущі, цілюще повітря. Після гарячої пустелі Володя відчув себе в раю.

Автобус поїхав гарною асфальтовою дорогою, переїхав по мосту річку Латорицю – чисту і бистру, з білими бурунами навкруги брил, що скотились з гір у русло. В’їхали у браму з написом «Санаторій Карпати», і автобус зупинився біля адміністративної будівлі – красивого старовинного замку, який ще які-небудь двадцять років тому належав угорському графові Шенборну.

Володю оселили у спальному корпусі, поруч з двоповерховою поліклінікою. В його номері майже нічого не було – два ліжка, тумбочки, стіл, два стільця і туалет, поєднаний з душем. Ні телевізор, ні холодильник тоді не були заведені. Проте, годували добре, Володя брав ванни, ходив стежками теренкуру, пив мінеральну воду «Поляна купель», а вечорами сидів у кінозалі, де безкоштовно показували старі фільми. Його сусідом по кімнаті був тракторист з Уралу, хитруватий чолов’яга років сорока, який увесь час розпитував Володю про зарплатню і надбавках до неї. В кіно він не ходив, замість цього десь грав у карти і приходив додому близько четвертої години ранку. Вдень, після обіду, він спав, іноді не один, до нього вдень приходили жінки, які лікувались в санаторії, кожного разу нова. Володі це не заважало, він гуляв на природі або плавав у басейні.

Відпочивши днів десять, Володя відчув бажання повернутися до роботи, але роботи не було. Він почав їздити у місто Мукачеве, яке було недалеко – в 15 км від санаторію. Місто йому дуже подобалось – незвичні чеські і угорські будинки, невеликі парки, річка Латориця, європейські магазини і групи туристів, що вештались містом і заповнювали два ресторани, які тут були. Цікавим був і базар, де продавали на розлив сухі вина. Володя іноді випивав склянку-другу, які йому наливали з оплетених бутлів.

Одного дня, гуляючи в горах, кілометрах в десяти від санаторію, він помітив у лісі бурову вишку. Підійшовши до неї, Володя побачив керн у дерев’яному ящику, подивився на етикетці глибину свердловини. З будки біля вишки вийшов робітник і підійшов до нього. Вони привітались, і Володя спитав, яка глибина свердловини на забої і якими рейсами вони бурять. Робітник прийняв його за геолога з їхньої експедиції і відповів на питання. Тоді Володя сказав, що він геолог з Середньої Азії, і спитав, яка фірма тут бурить. Робітник відповів, що Закарпатська експедиція, яка знаходиться в місті Берегове, в 30 км від Мукачевого. Володя розпитав, як туди їхати, і робітник сказав, що від залізничного вокзалу в Мукачевому ходять автобуси до центра Берегового, а звідти вже треба досить довго йти до селища експедиції. Попрощавшись з робітником, Володя пішов у санаторій, розмірковуючи про поїздку в Закарпатську експедицію.

У вівторок, після сніданку, Володя вирішив не приймати процедури і поїхав до Мукачевого машиною, яка возить продукти для санаторію. Тут він легко знайшов залізничний вокзал, збудований вже за радянської влади, з обов’язковими скульптурами робітників і колгоспниць. Коло вокзалу він сів у напівпорожній автобус, на задніх сидіннях якого влаштувалась шумлива циганська родина, і відправився до Берегового.

За Мукачевим проїхали повз військовий аеродром, де кожні декілька хвилин злітали і сідали реактивні винищувачі. Дорогою до Берегового вони зустрічали і обганяли бронетранспортери і військові вантажівки. Відчувалась близькість кордонів з Чехословаччиною, Угорщиною і Румунією.

Берегове виявилось угорським містечком зі старовинними католицькою і протестантською церквами у центрі, з гастрономом «Колос», де продавали «кращу в СРСР» каву. Через центр міста протікав вузький і доволі брудний канал Верке, зарослий очеретом. Він перетинав запорошені вулиці з добротними одноповерховими будинками, далі від центру знаходився старий непоказний залізничний вокзал, повз який двічі на добу проходив робітничій потяг «Львів-Солотвино». Поблизу вокзалу розміщались великі армійські казарми, у дворі за огорожею виднілись бронетранспортери.

Дорога до експедиції виявилась довгою, Володя пройшов повз консервний завод, нарешті, показались ошатні двох – і триповерхові будинки стилю «модерн», оточені молодими деревами. Це було селище Закарпатської експедиції, посеред якого виділялась кав’ярня «Кристал». Володя відразу ж сюди увійшов, усе було на вищому рівні, тут навіть стояв телевізор з великим екраном, на якому йшов угорський фільм. Робітники кав’ярні розмовляли між собою угорською, а Володі відповідали російською, майже без акценту. Володя випив чеського пива «Старопрамен», закусивши шпикачками і рогликами – довгими витими булочками. Посидівши в порожній кав’ярні, оскільки був робочий час, він попрямував до контори експедиції – нового триповерхового будинку, всередині оздобленого дерев’яними панелями. Побачивши на дверях табличку «Головний геолог експедиції», він постукав і увійшов. В кабінеті пахло сосною, на дерев’яних панелях місцями виднілись краплі смоли. Посередині кабінету стояв довгий стіл для засідань, в його торці примостився невеликий письмовий стіл, за яким сиділа крупна жінка з орденом Леніна на лацкані жакету. Жінка виглядала доволі молодою, старше Володі років на десять- дванадцять. Хоч вона була зайнята, щось зосереджено писала, усе ж перервалась і з цікавістю подивилась на Володю.

Володя привітався і сів на стілець біля письмового столу. Він назвався, сказав, що тут у відпустці, бачив бурову вишку експедиції і приїхав познайомитись, бо подумує про повернення з Середньої Азії до України. Головний геолог, доброзичливо розпитавши про його роботу в Узбекистані, сказала, що у них багато геологів з цілого Союзу, на жаль, посади, гідні Володі, зайняті, але треба підійти до начальника експедиції. Вона відразу підвелась і разом з Володею відправилась у сусідній кабінет.

В кабінеті начальника експедиції сидів худорлявий чоловік середнього віку, в сорочці з короткими рукавами. Головний геолог представила Володю, начальник енергійно з ним привітався і спитав:

– Ви до нас працювати приїхали?

– Поки що ні, – відповів Володя, – я відпочиваю в санаторії «Карпати», побачив вашу бурову вишку і довідався про вашу адресу.

– А, це, мабуть, на Кам’яному кар’єрі, – подивився начальник на головного геолога. – Ми там розвідуємо ртутне родовище. До речі, цього року у тім же районі починаємо оцінку бурінням ще декількох проявів ртуті, нам потрібен досвідчений геолог. В листопаді здаємо новий будинок тут, у селищі. Отримаєте квартиру. Так що добро пожалувати!

– Подивимось, – ухилився Володя, – у мене там ще є справи. Я вам напишу.

Володя записав адресу, яку йому продиктував начальник експедиції, і попрощався. Пішов назад, до центру міста, випив горнятко кави у гастрономі «Колос», де стояла немала черга. Побачивши, що підійшов автобус на Мукачеве, він вийшов, забрався у нього і за годину приїхав до залізничного вокзалу, від якого того дня він почав свою подорож.

За тиждень термін лікування і відпочинку дійшов кінця. Володя повернувся до Львова, але поїхав потягом до Києва, звідки полетів у Москву, а потім у Ташкент. Київ йому теж сподобався, велике старе слов’янське місто з силою церков і монастирів, могутньою рікою і численними садами і парками. Володя провів тут два дні, відвідав Дальні і Ближні печери в Лаврі, Софійський собор і Кирилівську церкву, стадіон «Динамо» і парки навкруги Маріїнського палацу. Однак у Києві не було того відчуття Європи, яке він відчув у Львові і, особливо, у Закарпатті.

В Ташкенті Володя відразу ж пішов до «скельця», сподіваючись побачити Анжелу. Але її там не було, і усі про неї забули, з трудом згадували, про кого йде мова. Женя нічого про неї не чув, тепер він зустрічався з подругою Валерії, яка поїхала до Англії. Подруга знала Анжелу, але теж давно нічого про неї не чула.

В Об’єднанні Володі запропонували не їхати в експедицію, а терміново зайнятись проектом попередньої розвідки родовища. Пославшись на нестачу матеріалів для складання проекту, Володя усе ж поїхав до Каратау. Дивно було знову побачити пустелю, чахлі деревця піскових акацій, іржаві листи заліза, розкидані поблизу залізниці, запорошені такири і глинобитні кибитки казахів. В експедиції усе було, як звичайно. Володя привів з собою «Горілку з перцем» і декілька пляшок вина «Оксамит України». Зібрались ввечері у гуртожитку, усі розпитували Володю про санаторій, про Закарпаття. Володя з захватом розповідав. Вибравши час, Міша покликав його на ганок. Усівшись на дастархан, він, незвично ніяковіючи, сказав, що він і Надія тепер разом.

– Що ти маєш на увазі? – здивувався Володя.

– Коли ти поїхав, ми ще не раз збирались на «сабантуй», поступово подружились, порозмовляли про життя і зрозуміли, що створені одне для одного.

При цих словах Володя поморщився, бо не любив пишномовних промов. Міша це помітив і сказав:

– Певна річ, Наді було незручно, вона обіцяла тебе чекати. Усе ж ми з’їздили до неї додому, в Росію. Я побоювався розмови з її чоловіком, але він не бився, а плакав, прохав її не йти. Проте, вона усе витримала, забрала сина, якому шість років, і ми повернулись до Ташкенту. Зараз вона розлучається з чоловіком, а потім ми розпишемось.

– А де вона зараз?

– Тут, живе у сестри. Ти її не чіпай, будь ласка, вона і так не в собі.

Володя відчув подвійне почуття. Йому було неприємно, що Надя залишила його, хоч у нього з нею нічого не було, крім майже дружніх поцілунків, але, з другого боку, він забув про неї в Закарпатті, згадував тільки Анжелу. Тому сказав Міші:

– Та гаразд, якщо так сталось. Сподіваюсь, у вас усе складеться.

Але якесь неприємне почуття у нього залишилось. То Анжела його, можна сказати, кинула, то Надя якось легко відмовилась. А Міша повеселішав:

– Я побоювався, що на цьому скінчиться наша дружба, – зізнався він.

Наступного дня, коли Володя відпочивав після обіду, до його квартири, не постукавши, увійшла Надя. Володя залишився лежати одягненим поверх ковдри. Зупинившись біля спинки його ліжка, Надя сердито зажадала:

– Зараз же підведись! Як ти можеш лежати, розвалившись, перед жінкою?

– Слухай, Надю, йди, не заважай відпочивати, я тебе не запрошував.

Він був радий хоч би так висловити своє незадоволення «зрадою» Наді. Вона також, видимо, була незадоволена, що їй приходиться вибачатись невідомо за що, дуже почервоніла, закричала, що Володя не сміє так себе поводити, вона йому нічого не обіцяла, і ніяких прав він на неї не має.

Володя неохоче сів на ліжку і спитав:

– Чого тобі треба? Ну, покохала ти Мішу і йди собі, я претензій не маю.

– Поводити себе треба по-людські, – трохи вгамувалась Надя. – Я сподіваюсь, що ми залишимось друзями.

– Ну, сподівайся, – Володя знов улігся на ліжко.

Надя цього разу кричати не стала, а пішла, грюкнувши дверима.

Володя повідомив у Ташкент радіограмою, що оцінка родовища ще не закінчена, треба знову пробурити декілька свердловин, де було мало керну. Продовжувалось також безкернове буріння з продувкою повітрям. Загалом, справа затяглась ще на два місяці, і тільки у грудні Володя з невеликою групою геологів і геофізиків виїхав до Ташкенту для складання проекту попередньої розвідки родовища.


ВІДКРИТТЯ РОДОВИЩА | Вітер часу | ВОЛОДЯ ЗАКІНЧУЄ СПРАВИ В ПУСТЕЛІ