home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ВІДКРИТТЯ РОДОВИЩА

Другий сезон володіних робіт в Каратау наближався до кінця. Вже накопичився деякий матеріал відносно походження уранових рудопроявів. Стало зрозумілим, що існують концентрації урану, переважно разом з молібденом, які утворились за рахунок глибинного перерозподілу рудних елементів за високих значень температури і тиску у товщі вуглецевисто-кременистих сланців. У той же час намітилась група проявів окиснених уранових руд, можливо, пов’язаних з корою вивітрювання порід. Склад мінералізації був ураново-мідний, як біля селища експедиції, або ураново-ванадієвий, як у рудопроявах північної частини площі робіт. Такі рудопрояви були поширені досить широко, проте уранова мінералізація не простежувалась на глибину, закінчуючись у декількох метрах нижче денної поверхні. Ці міркування були покладені в основу проекту експедиції на наступний рік, який готувався в Ташкенті.

Володя і Міша повернулись на свою колишню квартиру у Старому місті. З ними приїхали тільки декілька геологів і геофізиків, тому що роботи в експедиції тривали.

Друзі зустріли в Об’єднанні Женю і ввечері пішли до «скельця». Женя до того часу вже припинив зустрічатись з Валерією, яка після закінчення університету поїхала за розподілом на біосферну станцію на Памірі, де зустріла молодого англійського астронома, що працював у обсерваторії. Між ними виникло кохання, і вже за декілька місяців, коли англієць їхав додому, з ним поїхала і Валерія. Так що Володя нічого не спромігся узнати про Анжелу. У «скельці» її теж не було, ніхто її не бачив від червня. З відділу кадрів Алма-Атинської кіностудії новин не надходило. Поглинутий роботою, Володя почав потроху забувати про Анжелу.

Великі складнощі були зі створенням проекту робіт на наступний, останній, рік. Майже усі відомі аномалії радіоактивності і прояви урану були перевірені, залишалось не більше трьох-чотирьох. Володя не був упевнений, що вони зможуть знайти промислове родовище. Власно кажучи, проект складався для кінцевої перевірки його припущень. Найбільшу увагу Володі привертала Головна синкліналь – досить крупна коритоподібна структура на північній площі Каратау. Тому в проекті на наступний рік він передбачив глибоку, до 600 м, свердловину безпосередньо в осьовій частині структури. З великими труднощами вдалось відстояти цю свердловину при захисті проекту, оскільки ніяких аномалій радіоактивності на поверхні тут не було. Проект захистили у середині грудня, Володя відразу надіслав старшого геолога, який відповідав за буріння, поставити станок на точку для буріння глибокої свердловини.

За пару тижнів геологи і геофізики, які складали проект, відсвяткували у Ташкенті Новий рік і повернулись до експедиції. До цього часу глибоку свердловину поблизу північно-західного закінчення Головної синкліналі пробурили до 150 м, і Володя вирішив зробити попередній гамма-каротаж, тому що боявся аварії. У випадку аварії свердловина могла бути взагалі загублена. Попередньо подивившись керн, що лежав у ящиках під навісом, Володя відмітив, що прошарки сланців і амфіболітів вивітрені на велику глибину, тобто в розрізі розвинуті так наречені лінійні кори вивітрювання. Це було доброю ознакою. Керну було небагато, кременисті сланці виявились сильно розбитими тріщинами, дробленими. Місцями можна було побачити жовті і зелені, подібні на дрібну слюду, ванадати, скоріше за усе урану і міді. Це було ще краще, хоч вони і раніше зустрічались не так вже й рідко.

Та гамма-каротаж свердловини, який робив Міша, просто приголомшив геологів і геофізиків, що юрмилися в очікуванні коло каротажної машини. Було виявлено чотири рудних інтервали довжиною до шести метрів по стволу свердловини, вміст урану в них складав перші десяті частки проценту, що було дуже непогано. Відразу стало ясно: експедиція знайшла, нарешті, родовище в чорних сланцях пустелі Кизилкум.

Подальше буріння свердловини дозволило виявити ще два рудних інтервали. Нижче 300 м у керні пішли амфіболіти потужного пластового тіла, яке обмежувало поширення руд на глибину.

Отримавши нові результати, Володя повернувся в Ташкент і, доповівши про них керівництву Об’єднання, відразу ж почав складати доповнення до проекту – буріння профілів свердловин впоперек осі Головної синкліналі.

Бурити свердловини на рудній ділянці набагато цікавіше, ніж на мало перспективних площах. Кожна приносила щось нове, часто несподіване.

Ближче до літа з’явились загони з наукових інститутів Москви і Ленінграда. Вони відразу ж прийнялись за вивчення мінерального складу руд. Про успіхи експедиції схотів послухати і московський куратор Об’єднання, який у цей час перебував у експедиції, що працювала в передгір’ях Тамдитау.

Начальника експедиції і Володю викликали для доповіді. Володя зібрав необхідні геологічні матеріали і поклав їх у великий цинковий тубус, кришка якого замикалась на замок. Тубус опечатали, а Володі, як супроводжуючому таємні матеріали, видали для їхньої охорони пістолет «Вальтер» і обійму набоїв. «Бобік» начальника довіз геологів на роз’їзд, де вони сіли у потяг Навої-Учкудук, розмістившись у напівпорожньому купейному вагоні. Юрій Павлович, який вийшов до коридору, зустрів знайомого узбека і запросив його до купе. Узбек був не сам, а з підлеглим – високим на зріст небалакучим чоловіком невизначеної національності. Узбек, як і його попутник, виявилися міліціонерами, хоч були в цивільному. Володя дізнався, що узбек вже декілька днів святкує закінчення університету і «обмиває» свій диплом юриста. Після закінчення навчання його послали начальником міліції у селище добувачів золота, яке будувалось, і він їде до тієї ж станції, що і Володя з начальником експедиції.

Узбек був сильно п’яним, хоч зовні це було майже непомітно. Міцний парубок родом, мабуть, з кішлака, кремезної статури, він добре тримався на ногах. Відразу відкривши валізку, яку йому подав підлеглий, він витяг пляшку горілки, розлив у склянки, що йому приніс від провідника його попутник. Проте, Володя пити відмовився, пам’ятаючи, що у нього зброя і таємні документи. Новоспечений юрист його відразу ж зненавидів.

– Що я – звір, так? – п’яно чиплявся він до Володі. – Так, звір, звір. Чому не п’єш? Я юрист, міліціонер, а ти хто? Честь тобі роблю, а ти не розумієш…

Володя знав, що місцеві росіяни, які здавна живуть в Узбекистані, зневажливо кличуть узбеків «чурками» і «звірями». Проте, сам він не належав до їх числа і відчував себе, скоріше, гостем, поважаючим хазяїв. Юрій Павлович мовчки сидів на нижній полиці, поглядаючи на Володю. Не знаючи, як відкараскатись від юриста, Володя вийшов до коридору. Постояв там, одягнувши темні окуляри від сонця, потім вийшов Юрій Павлович.

– Не звертай уваги, – порадив він, – непоганий мужик, але загуляв трохи на радощах. Ходімо до купе, їхати ще години зо три, ти, що ж, стоятимеш тут?

Коли Володя повернувся до купе, міліціонер, поклавши на столик руки, а на них голову, мугикав, як від великого душевного болю. Він подивився на Володю червоними очима і сказав:

– Ненавиджу! Що я, звір? Авжеж, звір. Вчи мене, не вчи – однаково я для вас звір.

Володіни спроби якось вгамувати його були марними. Розрядку вніс начальник експедиції.

– Одначе, час обідати, – повідомив він, – ходімо до ресторану.

Міліціонер підвівся, вже хитаючись, за ним інші. Володя хотів було відмовитись, мовляв, таємні матеріали треба стерегти, але Юрій Павлович сховав тубус під нижню полицю і сказав, що з ними нічого не трапиться. Купе провідник замкне на ключ, поки вони обідатимуть.

У вагоні-ресторані Володя сів за столик подалі від міліціонера, сподіваючись, що його увага переключиться. Дійсно, переключилась. За столиком вже обідав чолов’яга віком трохи за тридцять. Він був одітий в сірий дешевий костюм, дещо пом’ятий, який звичайно носять звільнені з таборів, але проживаючі на поселені без права виїзду на малу батьківщину. Побачивши його поруч з собою, міліціонер втупився у нього довгим поглядом, від якого чолов’яга зіщулився і став швидко хлебтати, опустивши очі в тарілку.

Проте міліціонер узяв його за татуйоване зап’ястя і сказав:

– Ти – зек! Я бачу – зек! Я тебе запроторю назад на нари!

Чолов’яга злякано закивав.

– Запроторю, – продовжував міліціонер. – Ось бачиш, сидить очкастий? – кивнув він на Володю. – Дай йому виделкою в око!

Чолов’яга підняв на Володю очі.

– Дай, я тобі кажу, а то пристрелю, – знов наказав мучитель.

Чолов’яга затремтів, по лобі покотились краплини поту, він перехопив виделку, як ніж у бійці, і втупився очима у Володю. Тепер Володя зрозумів, що справи погані.

– Поклади виделку! – гримнув він на чолов’ягу.

Той вдячно подивився на Володю і з видимим полегшенням поклав виделку.

– А ти думай, що кажеш, – звернувся Володя до міліціонера.

– Так, дійсно, – підтримав начальник експедиції.

Міліціонер на хвилину знітився.

– Звір, звір, – бурмотів він. – Офіціант! – зненацька заволав, стрепенувшись. – Неси коньяк!

– Нема коньяку, – повідомив повний молодий чоловік у білому ковпаку, який з’явився звідкись з тамбуру.

– А ти хто такий? – похмуро поцікавився до цього мовчазний приятель міліціонера.

– Шеф-кухар, – з гідністю відповів чоловік в ковпаку.

Володя підвівся з-за столу і попрямував до свого вагону. Міліціонер це помітив і щось сказав своєму підручному, який мовчки підвівся і пішов за Володею. Володя прискорив крок, намагаючись першим прийти в купе, бо побоювався, що цей тип викине його з вагону на якій-небудь площадці. Підлеглий юриста теж прискорив крок, але Володя перший встиг увійти до купе, де лежав тубус. Він зачинив двері і дістав зі своєї польової сумки пістолет, тому що тепер напад на нього означав спробу захопити таємні документи.

Громило розчинив двері зі звірячим виразом обличчя, але Володя якраз досилав набій у ствол. Побачивши у нього пістолет, підручний міліціонера узяв байдужий вигляд і сів на нижню полицю. Хвилину посидівши, він підвівся і вийшов.

Незабаром прийшов Юрій Павлович.

– Ти чого пішов? – не зрозумів він. – Було цікаво, міліціонер побився з шеф-кухарем і вкусив його за руку. Викликали міліцію.

Хвилин за десять потяг зупинився на станції. Коли Володя вийшов з вагону, то побачив, що два міліціонери в уніформі тягнуть юриста. Поруч йшов підручний. А шеф-кухар з рукою, перев’язаною рушником, біг за ними і щось кричав.

На станції на геологів чекав «бобік» начальника Тамдинської експедиції. В селищі експедиції був водопровід, що відходив від магістрального водоводу, який подавав воду Амудар’ї на комбінат і в селище золотодобувачів. Завдяки водопроводу тут росли молоді дерева, а біля щитових будинків – квіти. Володя і Юрій Павлович відразу ж пішли зі своїм тубусом в камералку, де сидів московський куратор. Володя вже був знайомим з ним, він раніше дивився матеріали експедиції.

Куратор з цікавістю ознайомився з новими результатами робіт. Усі свердловини, пробурені вже на трьох профілях впоперек Головної синкліналі, розкрили руду. Результатів аналізу проб ще не було, але деякі ознаки вказували на те, що вміст урану в пробах буде вищим, ніж за даними гамма-каротажу. Куратор виглядав дуже задоволеним і сказав, що запропонує керівництву у Москві представити геологів експедиції до заохочення. Ввечері, зібравшись в їдальні, відмітили успіхи обох експедицій невеликим бенкетом, а ранком Володя і начальник Каратауської експедиції виїхали назад додому.

Через пару місяців Володя і Міша приїхали в селище золотодобувачів для ревізії матеріалів попутних пошуків урану, які проводила геолого-розвідувальна партія при пошуках золота. В селищі вони зустріли молодого фахівця, тобто юриста. Він був в уніформі лейтенанта міліції, впізнав Володю і кинувся до нього, як до рідного. Був тверезий і повний симпатії, узявся розпитувати про справи.

– А ти як? – неохоче спитав Володя.

– Після тієї п’янки мене не призначили начальником міліції. Тепер я начальник паспортного столу. Це навіть краще. Ти знаєш, скільки звільнених бажають прописатися в селищі? Добрі гроші маю.

На прощання прохав заходити в гості до паспортного столу, обіцяв, що разом посидять і вип’ють.

Незабаром, як припустив Володя, доходи міліціонера зросли. Восени до селища золотодобувачів привезли з Прибалтики жінок, відселених за дармоїдство. Надіслали їх на рік для виправлення на будівництві комунізму. Селище і рудник будувались великими темпами – кар’єр, дробилка, збагачувальна фабрика, металургійне виробництво, залізниця, жилі і адміністративні будинки. Будували, переважно, в’язні з трьох таборів. У селищі мешкала маса розконвойованих, як тут називали умовно достроково звільнених, і поселенців, котрим після відсидки не дозволяли повернутись в європейські області СРСР. Так що заслані жінки, названі тут ласкаво «дармоїдочками», прийшлись до речі. Вони жили в бараках, як поселенці, від роботи ухилялися. Високі, біловолосі жінки притягали натовпи чоловіків, тим більше, що інших представниць слабкої статі майже не було. Проте, не було і ніякого розгулу. Усе владналось добре. Дармоїдочки «працювали» ввечері і вночі, до них приходили гості, які грали в карти по-крупному, випивали, але без п’яних скандалів. Жінки збирали гроші. За рік вони поїхали, увозячи з собою немалі багатства.

Одначе, повернемося до наших справ, – писав Володимир Іванович, згадуючи минуле. – У зв’язку з відкриттям родовища урану в Каратау перебудовувалась методика пошуків. Стало ясно, що не треба стільки канав, а, відповідно, канавників. Їх в експедиції влітку бувало чоловіків двадцять-двадцять п’ять. Тепер мало залишитись п’ять-шість, інших треба було «скоротити». Старшому техніку-геологу, який відав документуванням канав і обміром виконаних робіт, доручили залишити кращих. Після видачі зарплатні близько двадцяти людей звільнили.

Увечері, попередньо підкріпившись спиртним, звільнені прийшли до Володі, щоб з’ясувати, чому їх звільнили, адже вони йому справно платили. Володя почав з’ясовувати, що означає «платили», і виявилось, що старший технік щомісячно брав у кожного робітника гроші мовби для керівництва експедиції. Розлючений Володя склав акт про здирство грошей техніком, під яким робітники підписались і поїхали додому.

Ранком Володя пішов до начальника експедиції, розповів йому про цей випадок і показав акт. Юрій Павлович схопився за голову:

– Ти що? Хочеш, щоб мене посадили?

– А тебе за що? – здивувався Володя.

– Я як же, це я попросив його записати роботягам більше виконаної роботи, а гроші віддати мені на автопокришки, тому що купити їх можливо тільки за готівку. Сам бачиш, гума уся лиса. А він, сучий син, почав і далі брати, вже для себе, а казав, що для керівництва. Давай сюди акт, нехай їде і розшукує тих, хто підписав, бере відмову.

– Ну, як хочеш, – невдоволено сказав Володя, – а я з ним працювати не буду. Або він йде, або я звільняюсь.

Начальник пообіцяв Володі, що на протязі місяця техніка переведуть до іншої експедиції.

Поїхав старший технік і зробив усе, як наказав начальник, привіз відмови робітників. Володя з ним не спілкується, завдань не дає, чекає, коли ж його переведуть. Місяць минає, другий – не переводять. Старший технік до камералки не заходить, але по селищу гуляє і в конторі байдики б’є. Побачивши Володю, не привітається, тільки посміхається потайки, та так єхидно, що у Володі нутро кипить. Володя знов спитав начальника експедиції, а він каже – не можу перевести, він секретар нашої парторганізації.

Незабаром Володя мав нагоду, поїхав він у відрядження до Ташкенту. Головний геолог Об’єднання став розпитувати Володю про справи. Наприкінці Володя розповів йому про випадок з канавниками. Головний геолог вислухав Володю з цікавістю, а Володя попрохав, щоб забрали того техніка з експедиції.

– Гаразд, – погодився головний геолог, – обіцяю, нам такі люди потрібні.

Через місяць техніка призначили начальником Першого відділу Об’єднання. Володя зрозумів, що старший технік був ще і сексотом КДБ в експедиції. Взагалі, надійний кадр.

Цей випадок зміцнив бажання, що віддавна виникло у Володі, піти з експедиції, поїхати «до Європи», тобто додому, в Україну. Його друзі з московського інституту пропонували поступити до них в аспірантуру, але Володя вагався, його більше тягнуло на Батьківщину. Те, що експедиція знайшла, нарешті, родовище, полегшувало рішення Володі, він хотів поїхати з чистим сумлінням і почуттям виконаного обов’язку.

До закінчення попередньої оцінки родовища з допомогою буріння залишалось декілька місяців. Напружена робота відбилась на володіному здоров’ї, почали пустувати серце, нерви. За увесь час роботи в Об’єднанні він ніколи не брав відпустку. Через погану воду в пустелі зуби його кришились, замість третини зубів залишились тільки пеньки. Володя зрозумів, що час підлікуватись і, будучи в Ташкенті, пішов до профкому спитати про путівку в санаторій. Йому запропонували поїхати в санаторій «Карпати» у Закарпатській області, це, мовляв, кардіологічний санаторій, але усе інше теж підлікуєш. Володя узяв путівку, та заїзд починався за місяць, і він повернувся до експедиції.

Московський куратор виконав обіцяння, в Ташкенті Володі вручили відомчий знак «Відмінник розвідки надр» і непогану премію.

Коли підійшов термін їхати до санаторію, Володя, за традицією, поставив «відвальну», тобто приніс на чергову «вечерю» випивку і добру закуску. В їдальні зібралось багато людей, інженерів і техніків, випивали, а потім включили музику, почались танці. Справа, як звичайно, відбувалась вночі. На вечірку прийшла незнайома молода російська жінка, яка приїхала у відпустку до сестри в Ташкент, але виявилось, що сестра працює техніком в експедиції. Ось вона і з’явилась «з корабля на бал».

Жінка була середнього зросту, досить щільної статури, з приємним російським обличчям і волоссям кольору стиглого жита. На неї багато хто відразу звернув увагу, холості інженери і техніки оточили її. Але вона поглядала на Володю, винуватця вечірки, про якого, певна річ, багато людей говорили і на його честь виголошували тости.

Володя помітив цікавість новенької, він підійшов до неї і запропонував вийти на повітря, тому що в їдальні задушно. Вона відразу ж погодилась, непомітно вийшла, і вони пішли під місячним світлом прогулятись, залізли на одну з невисоких гірок поблизу селища. Між ними відразу виникли прості і щирі стосунки. Невідомо чому Володя розповів Наді, так звали нову знайому, про Анжелу. Може тому, що нікому не розповідав, а відчував необхідність звільнитися від спогадів. Надя ж розповіла, що мешкає у великому місті Росії, викладає в школі, вона заміжня, але з чоловіком відносини не склались, вони на межі розриву. Володя обняв Надю, вона потяглася до нього, і вони поцілувались. Так і сиділи деякий час, звісивши ноги з скелястої вершини і цілуючись. Володя вирішив, що треба піти далі, але Надя зупинила його, сказавши, що їх відносини розвиватимуться, коли він повернеться з відпустки. Вона ж нікуди до того не поїде. Володя підкорився, а коли настало чотири години ранку, вони повернулись до селища, усім треба було на роботу, а Володі – їхати на роз’їзд і далі до Ташкенту, щоб летіти до Львова.


ПОБИТТЯ САШИ | Вітер часу | ВІДПУСТКА