home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ВОЛОДІНА НЕВДАЧА

Тепер у Володі добавилось багато нових справ. По-перше, довелось займатися питаннями геологічної зйомки, оскільки мапи ділянок були малоінформативними. На поверхні ділянок виступали тільки окремі гірки чорних кременистих сланців, які займали не більше десяти відсотків площі. Решта була покрита пухляком і пісками. Тому Володя пустив два невеликих бурових станка, які бурили неглибокі свердловини. Це давало не тільки можливість уточнити структуру ділянок, але і виявити на глибині нові аномалії радіоактивності. Щоправда, свердловин таких передбачалось небагато, їх можна було пробурити тільки на окремих перспективних ділянках.

Неочікувана допомога прийшла з московського інституту, загін від якого приїхав до експедиції і розмістився поруч з селищем у наметах. Начальник загону – молодий і усмішливий чоловік нагадував Тартарена з Тараскону. За спиною у нього висіла мисливська рушниця, на поясі – пістолет у кобурі, а за пояс заткнутий великий мисливський ніж. Крім того на ньому була шкіряна польова сумка, фляжка з водою, а на грудях висів бінокль. Мабуть він вважав себе ким-то на кшталт мисливця у савані.

Проте цей науковий співробітник надав експедиції значну допомогу. Він дешифрував аерофотознімки і склав по них мапу на цілу площу. Це дозволило, нарешті, побачити елементи структури площі і свідомо ставити свердловини для картування. Працювали москвичі по-московськи, тобто їхали в поле о дев’ятій ранку, працювали до сімнадцятої години, а вночі спали. Щоправда, вони працювали в Каратау не кожен день, а тільки два-три дні на тиждень, решту ж часу присвячували, як казав Саша, «туризму», тобто їздили в Учкудук, в Мурунтау або на біосферну станцію в південних передгір’ях Кульджуктау, де була самовиливна свердловина з доброю холодною водою. Станція була заснована для вивчення акліматизації рослин в умовах пустелі. Як і в селищі експедиції, тут стояли щитові будинки, були волейбольна площадка і столи для настільного тенісу. Але, на відміну від селища експедиції, тут росли дерева, кущі, квіти, так що очі відпочивали від пустелі.

В експедиції глузували з москвичів і, особливо, з їх начальника, але Володя потоваришував з ним і часто обговорював геологічну будову площі робіт і окремих ділянок, оскільки «Тартарен» теж ходив у маршрути, уточнюючи свою мапу.

Незабаром після приїзду в селище Володя отримав протокол науково-технічної ради Об’єднання, яким його зобов’язували проводити опробування на золото. Для цієї мети йому надіслали на допомогу жінку-геолога років тридцяти, яка була вельми скрупульозною, опробувала канави і керн свердловин, вела журнали проб і відсилала проби в Самарканд. Але результати були негативними. Проби на золото дробилися не в машинах, а вручну, у великій чавунній ступі. Для цього найняли таджика, який у смугастому ватному халаті сидів в затінку будиночка і дробив проби, отримуючи зарплатню відрядно: чим більше проб подробить, тим більше отримає.

Вікно камералки, перед яким сидів Володя, виходило як раз на дробилку. Сидячі за письмовим столом, Володя звернув увагу на дивні рухи дробильника. Час від часу він ніби щось кидав через плече. Нарешті, Володя вийшов і пішов між будиночками робочого селища, далеко обійшов таджика і наблизився до нього ззаду. Тут він побачив, що таджик, дійсно, щось дістає із ступи і викидає. Викинутий кусочок, який підібрав Володя, виявився кварцом. Він зрозумів, що твердий кварц погано дробиться і, тим самим, знижує зарплатню таджикові. Але ж як раз у кварці часто міститься золото!

Довелось купити ще одну механічну дробилку для «золотих» проб, після чого результати стали кращими, хоч і не довели до відкриття родовища золота в Каратау.

Не дивлячись на велику кількість роботи, Володя не забував Анжелу, він чекав на лист від неї, щоб поїхати до Ташкенту і привезти до експедиції. Ніяких приготувань до її приїзду він не робив, ліжко і постіль будь-коли можна було отримати у завгоспа «тітки Васі», якого так прозвали за женоподібну постать і безволосе бабське обличчя.

Про гаданий приїзд Анжели Володя не сказав навіть Міші. Він, як завжди, ходив на нічні «вечері» у гуртожиток, відпочивав і разом з усіма співав пісні під гітару, хоча вже не фліртував з Людою, тримався від неї на відстані, на що усі звернули увагу. Так пройшли два місяці з того часу, як він поїхав з Ташкенту. Володя збирався відправитись у Об’єднання, бо підготував низку питань для вирішення з головним геологом. Однак в експедиції отримали радіограму, з якою прийшов начальник.

– До нас їдуть головний геолог і куратор з Москви, – повідомив він, подаючи радіограму Володі. – Треба підготувати матеріали, домовитися, що будемо показувати. Вони приїдуть, як ти бачиш, за три дні.

Таким чином, поїздка Володі до Ташкенту відпадала, принаймні, тижні на два. Він особливо не турбувався, бо Анжела мала надіслати листа, а він би відповів і попросив почекати ще пару тижнів.

Володя пішов до Міши, щоб повідомити його про приїзд начальства.

– Давай поміркуємо, що будемо показувати, потрібні перспективи.

Вони взялися дивитись матеріали, але нічого вражаючого не було. Залишалось тільки показати мапу «Тартарена», уточнену і доповнену даними магніторозвідки і буріння.

Начальство прилетіло за три дні, їх оселили у невеликому збірному котеджі, фінському будиночку, який начальник експедиції купив і поставив для готелю. Тепер сюди часто навідувались з Ташкенту, приїздили у гості геологи з інших експедицій. Тут навіть поставили кондиціонер і душ, чого більше ніде у селищі не було.

Головний геолог і куратор, немолодий високий чоловік з московського главку, засіли у камеральці. Спочатку вони дивились матеріали, які їм демонстрували Володя і Міша, потім їздили на ділянки, відвідували найбільш цікаві аномалії радіоактивності, дивились колекцію руд і порід Каратау, яку Володя створив у будиночку, збудованому при керносховищі. Найбільше їх цікавили перспективи виявлення родовищ і напрямок подальших робіт.

Минув тиждень, і головний геолог Об’єднання попросив усіх інженерів, геологів і геофізиків, зібратися в камеральці. Він підбив підсумки, сказав, що результати робіт поки що не вражають, хоч надії існують.

– Видно, ви цього року ще складете проект робіт на наступний рік, але якщо родовища не буде, той рік буде останнім. Ваша експедиція приносить тільки збитки Об’єднанню, – заключив він.

Проте відмітив згуртованість колективу, добру роботу і оптимізм керівництва експедиції.

– Це дає надію на позитивні результати, – підсумував куратор.

Головний геолог з ним погодився. Ввечері вони запросили до себе в готель начальника експедиції, Володю, Мішу і головного інженера, який відав бурінням, гірничими роботами і транспортом. Головний геолог Об’єднання пив горілку, а куратор не пив нічого. Знаючи уподобання головного геолога, начальник експедиції замовив пару пляшок «Посольської» і пристойну закуску. Посиділи в неформальній обстановці, начальство обіцяло допомогу – нові автомашини, холодильники, більше практикантів. Ранком вони улетіли. Виходило, що Володі нема чого летіти в Ташкент, оскільки усі питання вирішили на місці. Але за пару днів він прийшов до Юрія Павловича і повідомив, що йому на два-три дні треба в Ташкент у особистих справах.

Рано вранці він поїхав водовозкою до роз’їзду, щоби встигнути на ранішній потяг Учкудук-Навоі, а потім пересів на потяг Навої-Ташкент. Наступним ранком він вийшов на вокзалі в Ташкенті і поїхав до Жені, бо свою квартиру він і Міша влітку не орендували. Женя був удома, місце на канапі знайшлось.

Володя не отримав листа від Анжели, тому вирішив шукати її в університеті. Наступного дня він прийшов до деканату її факультету, але з’ясувалось, що усі вже у відпустках, адже студенти останнього курсу захистили дипломи, а молодші пішли на канікули.

– Куди ж розподілили Анжелу Сон? – поцікавився Володя у секретарки деканату.

– Вона взяла вільний диплом. Сказала, що одружується і працюватиме за місцем роботи чоловіка.

«Чому ж вона мені не написала? – гадав Володя. – Може лист загубився?».

– Чи маєте ви домашню адресу Анжели? – з надією спитав він.

– Маємо, але документи ми вже здали до архіву, а завідувачка архівом у відпустці.

– Але, може бути, вам відома яка-небудь подруга Анжели, яку не важко знайти?

Секретарка замислилась.

– Є одна білявка, Валерія Семенова, адресу я теж не знаю, але вона часто буває у «скельці», що у сквері Революції.

«Як же я сам не здогадався?», – подумав Володя, подякувавши секретарці, і швидко попрямував до скверу, який знаходився недалеко від університету.

У «скельці» було мало людей, Володя відразу помітив білявку, яка була у Жені разом з Анжелою. Він сів до неї за столик, де були ще дві дівчини.

– Привіт, – відразу взявся до справи Володя, – ти, чи що, Валерія Семенова?

– Так, це я. Анжела тобі листа залишила.

– Вона обіцяла написати, коли отримає диплом.

– Вона писала, чекала тебе два тижні після захисту, потім поїхала.

– Куди?

– Мабуть, в Алма-Ату. Приїздила зйомочна група з Алма-Атинської кіностудії, ми познайомилися тут, у «скельці». Запропонували мені і Анжелі їхати з ними, вони хотіли нас знімати у фільмі. Ми відмовились, але потім, коли ти не приїхав, Анжела вирішила їхати з ними, щоб мати не віддала її заміж.

– Я не отримав листа від Анжели, написати їй не міг, адреси не знаю. А тут ще й начальство приїздило, не міг раніше приїхати. Адресу вона тобі не залишила?

– Ні, вона не знала, де буде мешкати. Там фільм про громадянську війну збирались знімати, щось про партизанів, про Колчака. Анжела мала грати китаянку, тоді ж китайці воювали на боці червоних. Може вона мені напише, тоді я скажу Жені.

Володя засмутився, він аж ніяк не розраховував, що Анжела поїде. Не схотів сидіти у «скельці», узяв у Валерії заклеєний конверт, на якому було написано «Володі», і вийшов у сквер. Валерія зі своїми подругами залишилась.

Володя знайшов лавку, на якій раніше сидів разом з Анжелою, сів і з надією відкрив конверт.

«Любий Володю, – писала Анжела крупним почерком, – я тобі надіслала листа, але не отримала відповіді. Може ти забув про мене? Я завжди пам’ятатиму тебе, ти перший, кого я покохала. Вибач, що так швидко усе трапилось, я боялась, що мене примусять одружитись з собачником, і не хотіла, щоби нелюбий був у мене першим. Я розумію, що не підхожу тобі, але ж так добре було з тобою! На жаль, доводиться їхати з Ташкенту, вибач, що не дочекалась. Я пам’ятаю про тебе і напишу, коли матиму свою адресу. Дуже за тобою скучаю, цілую багато разів. Твоя Анжела».

Володя декілька разів перечитав листа. «Могла ж до мене приїхати, адреса у неї була. Не наважилась, мабуть, – подумав. – Напишу листа до Алма-Атинської кіностудії, до відділу кадрів. Якщо її взяли на роботу, то, вірогідно, знайдуть». З цією думкою він поїхав до Жені, попрощався і відправився на вокзал. Увечері він поїхав в Навої, ранком вже був там і сів на робочий потяг Навої-Учкудук.

З’явившись в експедиції, Володя відразу пішов у камералку до Міши.

– Щось ти швидко, – здивувався Міша. – Один приїхав?

– Один.

– Я вважав, чесно кажучи, що привезеш Анжелу, вона ніби вже отримала диплом?

– Так, отримала. Але я затримався завдяки комісії, і вона поїхала до Алма-Ати, щоб не виходити заміж. Мабуть, вирішила, що я її забув.

– Кореянки не часто виходять за росіян, ось російські жінки – зовсім інша справа. Вони часто живуть з корейцями. А твоя Анжела – справжня гейша, лагідна, турботлива, акуратна і красива, звичайно. Та хіба з гейшами одружуються? До гейш йдуть, щоб відпочити від сімейного життя, від дружини, яка тебе пиляє, від безладу у домівці. Не знаю, може Анжела не така, але ж гейші і самі не пориваються заміж, їм цікаво піклуватися про різних чоловіків. Недарма вона не схотіла вийти за корейця, – сказав Міша.

Володя не погодився. Він не сумнівався в Анжелі, хоча і мало з нею зустрічався. Усе-таки він був у неї першим чоловіком.

– Я постараюсь її розшукати, – пообіцяв він.


ПОЧАТОК НОВОГО ПОЛЬОВОГО СЕЗОНУ | Вітер часу | АФЕРИСТКА