home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Мир вам

— …Військові не потрібні цій планеті! — такими словами закінчив свій полум’яний виступ Анор Злот — лідер правлячої більшості так званих «шляхетних».

На кілька секунд у залі запанувала тиша. Усі погляди були спрямовані на військових, які на чолі з маршалом сиділи, як завжди, у самому центрі.

Треба сказати, що маршал Умтолк цими словами був уражений у самісіньке серце, але військова витримка ніколи не зраджувала: на обличчі Умтолка не здригнувся жоден м’яз. Так, він знав, що таке рано чи пізно обов’язково трапиться, тим більше, що він недавно сам говорив зі Злотом. Але що саме сьогодні, та ще такими словами, він цього ніяк не чекав. Так, він розумів, що військова структура, поступово розчиняючись у цивільних організаціях, тобто зникаючи, сприяє зменшенню агресії на Землексі. У принципі, він не був проти. Поступово, плавно, безболісно, з обов’язковим залишенням невеличкого центра, який би керував локальними корпусами — бо ж мало там що! — це так, це звісно!

Але ось так?! Раз! — і вимітайтеся?! «Не потрібні цій планеті…» — повторив подумки маршал, і тінь промайнула його похмурим обличчям.

На секунду зал затамував подих, а потім просто вибухнув оваціями.

Дехто, не приховуючи захвату, демонстративно бив себе по вухах (так на Землексі виражали свої почуття в моменти найбільшої радості).

Маршал Умтолк нічого не сказав. Він знав, що йому і його генералам сьогодні просто не дадуть цього зробити. Тому він піднявся зі свого місця й, не міняючи виразу обличчя, разом з кількома своїми армійцями спокійно покинув зал засідань.

— Усе через це відкриття, — невдоволено говорив один із його помічників, генерал Бруд, коли вони вже йшли світлим коридором. — Я ж говорив, що того віруючого треба було ізолювати. От злотовці й одержали новий вид енергії!

— Помовчте, генерале, — зупинив його маршал (як завжди, злість закипала в ньому із запізненням). — Помовчте!

— Та чи ж мало роботи на Землексі? — заговорив генерал Млавл, який ніколи не сумував.

— Та й взагалі, якщо відверто, набридло!

— Сором, Млавле, — це був головний керівник військових польотів, генерал Убв. — Ви ж пройшли два конфлікти. Як же без нас? Зовсім без нас?

— Ось це й набридло, — відповів Млавл. — Досить мені цих штучних конфліктів. Мир — це добре!

— Я їм покажу мир, — не міг заспокоїтися Бруд. — Виставили із залу! Я не забуду… Ви що, Млавле, — повернувся він до свого колеги, — не бачили випробувань? Перетворять вас на блаженного — і все!

— Перетвориться той, хто сам хоче війни, — відповів Млавл. — Заспокойтеся, генерале!

Бруд нічого не сказав, а лише стис щелепи і йшов далі.

Усе це чув маршал. Усе чув. Але не зронив жодного слова, поки делегація йшла коридором. На виході з Урядового Палацу він раптом різко зупинився.

— Дорогі мої, — незвичними для військового словами звернувся він до генералів. — Чекаю вас за три години в себе. А поки змушений вас залишити. — До зустрічі, — додав він і вирушив до бічних дверей.

— До Злота пішов, — буркнув йому вслід незадоволений Бруд.

На виході генералів зустріла юрба журналістів.

Десяток запитань, десяток ухильних відповідей — і військові, прорвавши кореспондентський заслін, швиденько сівши у свої «хейфи», розлетілися по «господарствах».

Журналісти ж залишилися біля входу чекати маршала.

— Як же так, — строго звернувся Умтолк до Злота, як тільки зайшов у кімнату відпочинку, спеціально відведену для малолюдних засідань.

— Що за палкі промови?! Ви ж усе порушуєте!

— Може й так, може й так, — проговорив Злот. — Але ж ви самі знаєте, що Землексу армія вже не потрібна.

— Так, я розумію, — спромігся на неприємні для себе слова маршал. — Але так категорично? Що скажуть мені мої люди?!

— А що їм треба буде казати? Ваше відомство буде скорочене й переведене під інше керування. Матеріально ніхто не постраждає, навіть навпаки: будуть премії й нагороди… Загалом, усе, як ми й вирішували до сьогодні.

— Саме так, усе, як і вирішували! — не витримавши, голосно вигукнув Умтолк.

— Ви порушили найголовнішу позицію! — гнівно продовжив маршал. — Сказати таке! Ви вчинили…

— Ну, ну, ну, маршале, — не дав йому висловитися Злот. — 3 якого це часу військові стали такими чутливими?

— Ось уже двісті років, двісті років! Після Великої реформи армія прекрасно виконує свою роботу. І те, що на Землексі з того часу практично не було конфліктів, — чимала заслуга військових.

— Я б так не сказав, — швидко відповів Злот. — Адже саме військові були проти тієї реформи, — і він, глянувши на годинник, додав: — Чого ви домагаєтеся, маршале?

— Я вимагаю поваги до своїх людей. Тим більше, що наш досвід ще всім придасться. І в службах порятунку, і в різних позаштатних ситуаціях. І ще раз хочу вам нагадати, що армія поки існує.

— Ну, добре, добре, — ще раз глянувши на годинник, сказав Злот. — Може, я й погарячкував. Але й ви зрозумійте мене, зрозумійте всіх, хто живе на Землексі! — гаряче вимовив Анор. — Загальний мир, розумієте?! Немає ні розрухи, ні голоду, а головне — люди давно вже вірять у краще! І саме завдяки цим обставинам сталося те, що сталося.

І Злот на мить благоговійно замовк.

— Нове відкриття, — потім продовжив він. — Новий вид енергії. Новий шлях розвитку суспільства! Я уявляю, — додав він, — як би хотілося декому з вашого відомства скористатися цією енергією, але… — Злот розвів руками. — Парадокс!

— Дитячий парадокс, — докинув Умтолк.

— Так. Так його багато хто охрестив. І як же все просто! Енергією може скористатися лише добра людина. Той, у кого підступний задум, — ніколи! Суперзахист! Ви бачили випробування — усе безсиле проти цього захисту: файзери, лазери, куля, ніж. Просто в солдата зникає бажання знищувати, він перестає бути вбивцею. Та що там солдат! — роботи, й ті виходили з ладу!..

І Злот знову на мить зупинився, вочевидь, про щось міркуючи.

— А щодо почестей, не хвилюйтеся, — повернувся він із своїх роздумів. — Завтра трансляція із Залу. Будуть нагороди й премії, як я обіцяв. Ще крок, найбільший крок до загального миру.

— Я наполягаю, — твердо вимовив маршал, — щоб ви вибачилися перед генералами.

— Добре, завтра я це зроблю.

— Завтра — це зрозуміло. Через дві години сорок п’ять хвилин ми збираємося в моєму кабінеті для наради. І я наполягаю, щоб і ви там були. Це не забере у вас багато часу.

І Умтолк, і Злот кілька секунд пильно вдивлялися в очі один одному.

— Домовилися, — першим заговорив Злот. — Домовилися!

— У такому випадку, я не прощаюся, — маршал потис руку Злоту і вийшов з кабінету.

«Т-а-ак, — проговорив про себе Умтолк, коли повернувся у свій кабінет і заглибився в роздуми, сидячи в улюбленому кріслі. — Ось і настав цей час. Ось і почалося. Нова енергія. Е-нер-гія». І він ще раз згадав картину останніх випробувань.

Ніхто не зміг знищити Віруючого! Ні солдат, ні робот. Зброя втратила смисл. Невже не буде більше конфліктів?

«Сотні років ламали голови над цим питанням, а все виявилося так просто! — на хвилину маршал перервав свої міркування, щоб закурити сигару. Випустивши кілька кілець, він знову почав міркувати: — Що не кажи — це суперзброя. Свого часу нам би таке, але — парадокс. Щоб нею скористатися, треба стати добрим, не бажати нікому зла. А ставши таким, ти вже не захочеш воювати, ти — проти насильства. Ти зможеш захиститися від кого й від чого завгодно, але напасти — ніколи! Парадокс. Дитячий парадокс. І військові у такій ролі, як вони існують, більше не потрібні Землексу. І це так».

— І це так… — повільно проговорив маршал.

«Але Злот неправий, своєю палкою мовою настроївши проти себе генералів. Адже й серед них є ті, хто не розуміє, що головне завдання військових — попередити війну, а не почати її. Правда, тоді, можливо, ти не будеш у центрі уваги, але головне — попередити. І через них можуть виникнути проблеми».

Тому маршал і призначив зустріч у своєму кабінеті. Це був його улюблений кабінет. Обстановка в ньому настроювала на миролюбні бесіди. До зустрічі залишалося трохи більше години, й Умтолк, заспокоєний димом сигари, прикрив очі й заглибився в спогади…

«Не починати війну, а запобігати їй. Чим менше втрати, тим краще,» — це було споконвічним девізом маршала Умтолка й принесло йому чималу славу. І в тому, що на Землексі перестали воювати, була і його, Умтолка, заслуга.

Думки несли його все далі й далі. Він згадав, як колись, командуючи ще тільки невеликим корпусом, він опинився в «кліщах» у Далекому Каньйоні, один на один із Прозорим Монстром. Вони всі тоді були на краю загибелі. Туман, який несподівано з’явився, збив їх з толку, і корпус рушив кудись не туди. Умтолк, звичайно ж, сильно ризикував, розосередивши корпус саме в тому каньйоні. Добре, що, про всяк випадок, він наказав ескадрильї й кільком «мейферам» зависнути над Далеким.

Два дні загін переслідував, як потім з’ясувалося, звичайний туман, обережно просуваючись дном величезної ущелини. А на третій Прозорий Монстр, цілий і неушкоджений, несподівано налетів на корпус зверху.

Слава Небу, «мейфери» встигли попередити, й Умтолк, не гаючи часу, зміг швидко розосередити загони. Але частина ескадрильї й кілька сотень солдатів і роботів Прозорий таки встиг розчинити в собі. Правда, йому це так не минулося: вакуумні витяжки зробили свою справу, і Монстр опинився в пастці. «Мейфери», які залишилися, обробляли його зверху з фотонних гармат, а «наземники» розстрілювали його снарядами-капсулами, заповненими реактивами. Він, звичайно, спробував вирватися з оточення, але вчасно підоспілий загін розстріляв його із «сухих» гармат. Перемога була остаточною. Майже десять років жителів Землекса тримав у страсі Прозорий Монстр, але корпус під командуванням Умтолка знищив це чудовисько.

Умтолка тоді підвищили у званні. Млавла й ще кількох ринтерів нагородили. Славна була перемога! Вони тоді всі були героями.

Прозорий Монстр… Це породження атомно-техногенного століття, так би мовити, «подарунок» наших предків. Як він з’явився й звідки? Учені вважають, що вся справа в різних відходах безлічі виробництв, які були в ті часи. Відходи плюс різного роду забруднення — от і вийшов такий собі монстрик! Акуратний хижий туман трохи сіруватого кольору, який практично не відрізнявся від звичайного туману. Тільки кислуватий запах міг виказати його. Виїжджають ранком люди на своїх «тринтах» на роботу, їдуть, нічого не підозрюють, в’їжджають у такий туман і вже ніколи не виїжджають звідти. Просто розчиняються в ньому за секунду — і все.

Ось такий «подарунок» від забруднень. Так вважали і вважають учені. Але військові знають про це трохи більше. Забруднення — це так, відходи — так, але ж цим чудовиськом, як з’ясувалося, керувала невелика група незадоволених. Учені з військового відомства так і не з’ясували, яким чином ця зграя змогла вживити Прозорому програму слухняності: штурмовий загін поквапився, коли вистежив цих терористів. І тому Умтолку довелося ліквідувати ошалілого монстра.

А що було б на Землексі, якби не військові?

Маршал солодко потягнувся у своєму кріслі.

«А може, справді, усе на краще? — відкидаючись на спинку, подумав Умтолк. — Військові не потрібні цій планеті. А хто швидко і з малими втратами придушив повстання роботів, що почали було еволюціонувати?! Завдання було найскладніше! Вольвоксовані роботи (так їх чомусь назвали) загрожували життю мільярдів жителів Землекса! І кому доручили цю справу? Йому, Умтолку».

І маршал посміхнувся.

Операція була складною. У групи роботів у Тармериксі зненацька трапився програмний збій. Багато хто згодом назвав цей збій «великим стрибком». Відбулося неймовірне — роз’єднані роботи об’єдналися і розбилися на групи, причому кожна група виконувала певні завдання. Одні забезпечували захисну функцію, інші конструювали собі подібних, треті стежили за технічним станом усіх роботів, четверті, нейтральні, залежно від умов ставали тими або іншими.

А все відбулося чому? Військові?!

Просто сильний викид ізотопів і радіохвиль певної частоти. Усе разом в одному місці і в один час. А розгрібати кому? Гинути кому? Так, саме військовим.

Що й говорити, операція була небезпечною, до того ж «вольвоксовані» підбиралися до житлових масивів, переробляючи на свої потреби все, що траплялося їм на шляху. А якщо треба, то й силу могли застосувати. Добре, що під керівництвом трейрала Бруда всіх жителів пощастило вчасно евакуювати, бо буквально через дві години бою військам Умтолка довелося відступити й житлові масиви були розібрані на молекули. Це було просто жахливо — роботи будували свою власну імперію! І поки вчені там щось придумували, цей раптовий натиск стримували саме військові, жертвуючи своїми життями.

Так, маршал Умтолк добре пам’ятає той день.

Військам після двотижневих боїв таки пощастило оточити «повстанців». Це було дуже складно, бо роботи-конструктори, якщо їх так було можна називати, могли блискавично міняти свою позицію.

«Бойових», «наладчиків» і «нейтральних» ще можна було заманити в пастку, але «конструкторів» ніяк не вдавалося! Це було просто неможливо, адже, як потім з’ясувалося, ці бестії якимось дивом могли проходити в підпросторі! Були в точці X — і вже в точці Y. Правда, ці дві точки розділяла невелика відстань. Добре, що хоч так, а якби ця відстань могла бути будь-якою? Невідомо, чим би все це закінчилося.

А тоді, після цих подій, відразу була відкрита лабораторія. Контролював її роботу Бруд. І начебто там все було добре, але потім сталася аварія, яка спричинила категоричну резолюцію уряду про припинення роботи в цьому напрямку. А йому, Умтолку, і Бруду тоді добре перепало.

Те саме було, коли відкрили альтернативне паливо. Усі цим захопилися. Теж веремія вийшла нічогенька. І якби не армія, що стала на захист уряду, невідомо, до чого б зараз прийшли на Землексі!

— Не потрібні цій планеті, — знову напівголосно сказав маршал і, відкривши очі, глянув на годинник. До приходу генералів залишалося ще п’ятнадцять хвилин.

Так, його війська щільним кільцем оточили роботів і пішли в наступ. Бій був жорстоким, але найгарячіша сутичка відбулася в підземному тунелі. Там проходили кабелі всесвітньої глобальної мережі Землекса. Якби роботи підключилися до них, повстання могло б перекинутися на інші континенти.

Сутичка була не на життя, а на смерть. Звичайно, учені вчасно встигли: розсипали в тунелі якийсь порошок, стрельнули гарненько радіоімпульсом з новітнього приладу — і все закінчилося. Правда, кілька сотень солдатів постраждало, але це було вже не головне…

Ось так було, ось так…

У кабінеті пролунав сигнал про те, що в приймальні відвідувачі.

Маршал застебнув кітель, загасив сигару й зручніше сів у кріслі.

— Увійдіть! — гаркнув Умтолк і приготувався до розмови.

— Дозвольте?

І в кабінет увійшли кілька генералів.

— Звичайно, звичайно, — м’яко вимовив Умтолк. — Сідайте, — і показав рукою на крісла.

— Але я не бачу генерала Бруда.

— Дивно, — відгукнувся Млавл. — Він ніколи не спізнюється.

— Можливо, він ще в дорозі, — докинув генерал Хинтал. — Перед від’їздом я зв’язувався з ним, секретар відповів що він вирушив сюди.

— Координаційний центр! — звернувся маршал через переговорник.

— Слухаю!

— Простежте за всіма пересуваннями генерала Бруда. За хвилину чекаю вашої доповіді.

— Зрозумів вас!

— Не дуже мені це подобається, — тільки й устиг сказати маршал, як знову пролунала мелодія.

Двері м’яко відійшли вбік, і всі побачили Анора Злота.

— Перепрошую за запізнення, — вибачився він, проходячи до кабінету.

— Ну що ви, — сказав маршал піднімаючись. — Сідайте, — Умтолк показав рукою на крісло.

— Ні, дякую. Я не надовго, — відповів Злот і продовжив: — Маршале Умтолку й шановні генерали, сьогодні на трибуні я погарячкував, і так вийшло, що образив усіх вас. Прошу вибачити мене. Ви потрібні Землексу, ваше відомство потрібне цій планеті, правда, у трохи іншій формі. Ще раз прошу вибачити мене. Завтра під час трансляції із залу я повторю це перед усіма. Ось, власне, і все.

І Злот по черзі потис руки присутнім:

— Що ж, мені вже час. Сьогодні перевірте ще раз загальний план скорочення й реформ, а завтра візьмемося вже спільними зусиллями.

— Усе буде виконано, — відповів маршал, прощаючись із ним.

Через кілька секунд Анор Злот покинув кабінет.

— Ось так, мої дорогі, — зітхаючи, проговорив Умтолк, всідаючись у своє крісло. — Беремося до справи. Роботи має бути багато.

— Маршала Умтолка — координатор! — пролунав голос із селектора.

— Слухаю вас, — посерйознішав маршал.

— Генерал Бруд заблокувався в четвертому відсіку ІУСПЕ. Про всяк випадок висланий спецзагін для оточення. Слухаю вас.

— Значить так, — миттєво прийняв рішення Умтолк, — інформацію не розголошувати. Крім оточення, заходів ніяких. Спробуйте вийти на зв’язок із генералом і з’єднайте мене. Я незабаром буду!

— Вас зрозумів!

— Так, — звернувся маршал до схвильованих генералів. — Четвертий відсік ІУСПЕ — це та «конфліктна» лабораторія?

— Саме так, — відповів Млавл; свого часу він разом із Брудом якось був присутній при проведенні одного експерименту.

— Тоді всі — на виїзд!

І маршал зі своїм почтом мало не бігцем попрямували до своїх «хейфів»…

«Невже Бруд справді щось затіяв?» — тільки одна думка зараз тривожила їх усіх.

Генерал Бруд ще на виході з Палацу вже знав, що він буде робити.

«Перетворитися на цивільного чинушу?! — гнівно міркував він про себе. — Ніколи! І Умтолк гарний — теж мені мудрець! — на старість розмови почав вести. Тридцять років тому, коли ми бомбили божевільних роботів, він таким не був. Не був… Я їм покажу, не потрібні!»

І Бруд, сідаючи в «хейф», наказав пілотові додати швидкості й узяти курс на військову базу, яка входила в його «господарство».

Пілот виконав наказ, але за хвилину генерал велів летіти в ІУСПЕ. Його гнів минув, і генерал, заспокоївшись, прийняв остаточне рішення.

«Як же я зразу не подумав?! — сварив себе Бруд. — Невже теж старішаю? Адже є вихід, є!»

Тепер генерал знав точно, що він буде робити.

Ніхто не знав, що в прикритій лабораторії під його особистим контролем тривали експерименти по миттєвому переміщенню в просторі. Молодий енергійний учений Ейніс під наглядом головного помічника Бруда трейрала Браба продовжував таємно вести роботу, і навіть керівництво ІУСПЕ ні про що не здогадувалося.

І ніхто на Землексі, окрім цих трьох чоловік, не знав, що місяць тому відкриття було зроблене! Відстань уже не мала практично ніякого значення. Звичайно, було обмеження, але десяток парсеків можна було здолати, як оком змигнути. До того ж, Ейніс зумів прощупати інформаційним лазером невелику частину космічного простору й випадково виявив планету, за параметрами схожу на Землекс. Там жили люди!

Правда, рівень їхнього розвитку був набагато нижчий, але це, з цілком зрозумілих причин, улаштовувало генерала.

У ході останнього експерименту Ейніс за порадою Бруда спробував відправити на планету невелику партію зброї. І це майже вийшло. Майже, бо дві третини контейнера, як висловився Ейніс, «розтрясло» по космосу.

Тепер можна було ризикнути й вирушати самому. Правда, існували два «але». Перше — перетнути простір могли лише десять чоловік, і друге — повернутися назад було неможливо.

Але все це влаштовувало генерала.

«Більше вірних мені людей і нема. Усі віддані Умтолку або потрапили під вплив цих „шляхетних“ на чолі зі Злотом. А повертатися на Землекс мені не дуже й хочеться». Так думав генерал, підлітаючи до лабораторії.

Загін відданих йому людей уже чекав його. Браб їх проінструктував, і вони були готові вирушати.

— Що ж, — Бруд підняв голову й востаннє вдивлявся в синє небо Землекса. — Уперед! — скомандував він і першим увійшов у будинок.

Охорона пропустила невеликий загін. Усе було спокійно.

У лабораторії їх зустрів Ейніс.

— Усе готово, але щось не працює, — приголомшив він усіх.

Через цю паузу генералові й не вдалося вислизнути непомітно.

Тільки через три години Ейніс зміг точно настроїти все для кидку через простір.

— Усе в порядку! — заспокоїв він майбутніх мандрівників, які сиділи в сусідньому відсіку. — Ти вчасно, Ейнісе, — Бруд кивком голови вказав на екран відео-системи.

На екрані було видно, як кілька загонів оточили будинок ІУСПЕ.

— Що ж, — генерал піднявся. — Тепер тільки вперед!

Загін вирушив у стартовий відсік.

Якраз у цю хвилину Умтолк вийшов на зв’язок з генералом. Бруд не слухав його, а лише посміхнувся.

— Прощавайте, маршале. Не судіть мене строго. Мені все тут набридло. Ваш світ не для мене. Прощавайте!

І генерал звернувся до Ейніса.

— Що буде з цією установкою?

— Вона самоліквідується, як тільки ми опинимося на місці.

Бруд задоволено кивнув.

— А іншої такої установки немає, — посміхнувся вчений. — Немає на Земл…

Він не встиг договорити, бо несподіваний шум змусив його замовкнути. Це війська вирішили силою зброї розблокувати лабораторний відсік. Але було вже пізно.

«На Землі… — повторив подумки незакінчену фразу Ейніса генерал. — На Землі…»

— Що ж, — зовсім тихо сказав Бруд, коли увесь простір навколо замиготів і захвилювалося. — Нехай буде так. Нехай буде Земля.

І щойно він договорив, вони зникли…


* * * | Щоб ніхто не здогадався | Щоб ніхто не здогадався