home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Частина III: Знову в центрі циклону. Повернення

За кілька секунд крісло, не припиняючи свого підйому, почало ще й обертатися навколо своєї осі.

— От же гади… — процідив Марик. — Знущаються, як хочуть. Так можна й на справжнього астронавта перетворитися.

Але тут його винесло з тунелю прямо в кабіну аера. За мить щось клацнуло, люк у днищі аера закрився, і Марик відчув, що крісло відпустило його. Марик знову був заблокований у кабіні. Він оглянувся. Салон йому сподобався, видно було, що спецаер був новенький. До того ж, приємний жіночий голос, який лився з невидимих динаміків, повідомив, де він перебуває й що його очікує найближчим часом.

Потім, як і минулого разу, аер, потроху набираючи швидкість, рушив по дну того ж кратера.

Цього разу Марик уже не бився в істериці, він попросив бортовий комп’ютер, щоб його розбудили за п’ять хвилин до центру. Він випив живильного розчину, який був приготований для нього заздалегідь, схрестив руки на грудях, відкинувся на м’яку спинку крісла й спокійно заснув…

У призначений час приємний голос «господарки» розбудив його, і Марик глянувши на годинник, присвиснув: так, ці зайдиголови не втрачали часу — політ зайняв менше часу, ніж попередній.

Марик спробував розслабитися, бо вже знав, що напруження ні до чого не приведе, і, напевно, всоте згадав і відновив у своїй пам’яті образ креонієвого сяйва. Комп’ютер відрахував останні секунди; на останній, десятій, аер, як і минулого разу, неймовірна сила розірвала в клоччя, а Марик залишився цілий і неушкоджений. Але над кратером його вже не було…

Після вибуху-розриву він знову опинився в чорному Щось, недалеко від знайомих дверей. Досвід у нього вже деякий був, і він без великих зусиль дістався до дверей. Потім пробрався всередину. Так, тут було все по старому: той же непотрібний коридорчик і ще одні двері.

«Що ж, Марку, — підбадьорив себе Марик у думках. — Давай, уперед!»

Він відчинив двері й увійшов до кімнати.

За столом сиділа майже вся та ж компанія. Майже, бо їх було четверо — найменшого вже не було.

«Так-так-так, — оглянув Марик темне товариство. — Ну що ж…»

І гаркнув:

— Привіт, хробаки! Не чекали?

Страшки переглянулися, а старший, відкинувшись назад і почухавши потилицю, запитав:

— Знову ти, хазяїне?

— Так ось, милі мої, — сказав Марик. — Узявся я за вашу компашку всерйоз. Бачите, — і Марик показав на край стола. — 3 одним уже впорався!

Страшки невдоволено зіщулилися.

— Давайте-но, швиденько пірамідку мені організуйте. Он біля того віконця.

І Марик рукою вказав у верхній правий кут.

Страшки було зам’ялися, але Марик цикнув на них, і вони швиденько скочили через стіл.

— От і добре, чорти смугасті! — Марик по їхніх спинах, плюючись і лаючись, підбирався до заповітного віконця. Відчинив ставні, окинув поглядом кімнатку.

«Сто років тут би не бувати», — побажав він собі на прощання.

— Ну, плем’я недороблене, прощавайте, — крикнув він братухам і поліз у віконце.

— Е-ех! — тільки й вийшло з горла, коли невідомість, як і минулого разу, м’яко проковтнула його.

Марик знову потрапив у суцільну темряву. Спочатку він озирався, але потім залишив цю витівку — однаково нічого не було видно. Незабаром його потягло кудись, але Марик, утомившись хвилюватися і переживати, махнув на це рукою, закрив очі й віддав себе в руки невідомій силі.

Марик не пам’ятав, скільки він летів, але через якийсь час шльопнувся в щось пружне, що нагадувало сітку батута. Його не підкинуло, просто таким способом погасили його швидкість. Почекавши трохи й нічого не відчувши, він відкрив очі.

— Ну хоч на цьому спасибі, — проговорив Марик, оглянувши навколишній простір.

Він відразу впізнав один із своїх снів, найбільше із його нічних сновидінь: простір перед ним хвилювався й переливався незвичайними кольорами, а за мить уже й сам Марик плавно погойдувався на невидимих хвилях, ставши невидимим. Марик тільки відчував себе, але не звичайного, а іншого, більш піднесеного й незрозумілого, замість нього — тільки прояснена свідомість і величезні невидимі крила. Таке перевтілення йому дуже сподобалося: захоплюючі польоти в сновидінні — це вам не якийсь політ на аері-баері.

— Як самопочуття? — зненацька почувся знайомий голосок.

— Вітаю тебе, пташко. Скажи, а до чого все це?

— Ти що ж, не впізнав свій сон?

— Як же, скажеш таке. Армія Чистих невидимок. Її бій з Темними крилами.

— А ти за кого?

— Тобто як?

— Ти на чиїй стороні будеш боротися?

— Боротися?! Взагалі я розраховував тільки подивитися.

— Спостерігати будеш, якщо додому повернешся. А інакше тобі ніяк звідси не вибратися. Участь у битві, а якщо точніше — правильне рішення. І тільки тоді є шанс.

Простір навколо захвилювалося сильніше. Відблисків хвиль стало менше, але їх самих стало більше.

— Роби вибір, а далі…

І сяюча пташка-хмарина зникла.

Марик захвилювався й у прямому, і в переносному смислі. Хвиль тим часом ставало усе менше й менше, а потім настав момент, коли вони й зовсім зникли.

Марик тепер наче завис над поверхнею, яка трохи коливалася. Простір поступово почав світлішати. Спереду все залишалося без змін — суцільна темрява стояла перед Мариком.

«Що ж робити? — захвилювався він. — На чийому боці боротися? Хто є хто?!»

Рівниною (так Марик назвав про себе поверхню, над якою він перебував) пробігла величезна хвиля. Невидимий розпластаний крилатий Марик, як гігантська манта, гойднувся і обернувся. Слабеньке сяйво ставало ближчим і ближчим. І йому не було видно ні кінця ні краю.

— Виходить, — вимовив-подумав Марик, — я посередині завис.

Проте світло й пітьма продовжували невблаганно зближуватися.

До того ж, положення Марика ускладнилося ще й тим, що по обидва боки покотилися одна на одну дві гігантські хвилі. Докотившись майже до нього, вони зупинилися, начебто зіштовхнувшись із якоюсь невідомою силою. Простір ніби сказився навколо Марика, і за мить він уже спостерігав, як закручується неймовірний вир. І в самому центрі опинився Марик, потрапивши в цю дику круговерть пітьми й світла.

А дві армії тим часом невблаганно зближувалися. Швидкість наростала кожної миті. Марику стало не по собі, коли він уявив, що почнеться, коли вони зіштовхнуться. Він уже чув низькі звуки, які долітали від Темної армії. То був шерех темних крил, які мчали на світло.

— Бідолахи, — раптом простягнув Марик, дивлячись на них. — Обпалите свої смердючі крильця.

Армія Темних крил, яка мчала на світло, нагадала йому дурних нічних метеликів, які кидаються на запалені лампи.

— Ха! — посміхнулася свідомість-Марик. — Ось і рішення. Боротися, то вже не за безмозких. До того ж, я майже такий, як і Світло, правда, ще не сяю.

— Агов! — закричав Марик, як йому здалося, на весь простір. — Невидимки, я з вами!

І Марик, немов бойовий літак повернувся в сторону темних крил. Далі він не встиг нічого подумати, бо дві армії зіштовхнулися. Він тільки відчув, як спочатку зім’ялися, а потім розірвалися на дрібні шматочки його прекрасні крила, перетворившись на частину простору. Потім його всього зім’яло і здавило так, що він перетворився на маленьку плямку.

Марик відчув, що він на кілька секунд зник. Повністю зник сам для себе. Може, йому просто здалося, але це його не хвилювало. Після того, як він знову з’явився, лише здивовано озирався по сторонах. Це був уже не його сон. Важко пояснити, куди його занесло цього разу, але те, що він бачив, нагадувало нічне небо з зірками, тільки навпаки. Небо було суцільним світлим сяйвом, а зірки на ньому — крихітні сіруваті плямки. Хоч таке, але небо було. А раз є небо, то є й земля. І Марик стояв на ній. Він знову знайшов себе, щоправда, трохи іншим. У нього були голова, руки й ноги, але в ньому не було чітких граней і ліній, чіткого відмежування від навколишнього середовища, наче його природа була трохи розмита. І він почував себе одним цілим з простором.

«Загальний сон, — виникло раптом визначення. — Такого я ще не бачив».

Із землі тим часом почала пробиватися трава, і скоро навколо Марика зазеленіло безкрайнє море. Він не втримався, присів і провів долонею по стеблах і листю.

— Здорово! — вигукнув Марик і розвалився на приємному зеленому килимі. Як він утомився від цієї метушні!

«Та ну його, цей циклон! — продовжував міркувати Марик. — А те моє звичайне життя — ні те ні се! Як жив, для чого?»

Але від роздумів його відволікли плямки, що з’явилися над обрієм. Марик піднявся й придивився. Що це було, він так і не роздивився, але визначив, що вся ескадрилья рухається в його сторону.

— Кого це несе? — посміхнувся Марик, але відчув, що поганого нічого не трапиться. Плямки наближалися.

— Е! — вигукнув Марик. — Та це ж птахи непо… Ха! — сяйнула думка. — Райські! Невже?! — і він присвиснув.

По всьому простору раптом пробігли брижі. Марику стало страшнувато, але хвилювання більше не повторилося.

Тим часом зграя птахів пролітала вже над Мари-ком. Один з них відділився від зграї й, описавши півколо, підлетів ближче.

— Здрастуй!

— Вітаю тебе, Незвичайний, — радісно проговорив Марко. — Ти живеш тут?

— Так, ми звідси розлітаємося по снах.

— То це теж сон?

— Майже…

— Як це?

Птаха нічого не відповів.

— Ти не мовчи, незрозуміла, — проговорив Марик. — Підкажи краще, як мені вибратися звідси. Хоч тут і славно, але…

— Бачиш сірі точки? Влітай в одну з них, а там уже розберешся.

— Що значить «влітай»?!

— Невже ти тут нічому не навчився?! Можливо практично все! Тим більше, ти знаєш, про що можна подумати й що допоможе. До зустрічі!

І птах, змахнувши крилами, в одну мить долетів до зграї.

— Та-а-ак. Іншого виходу однаково немає. Давай, сяйво рідне, креонієве, виручай!

Ух! Сіра точка, на яку націлився Марик, збільшилася до неймовірних розмірів і поглинула його, невагомого. Але лише на мить. Наступної миті він уже вільно ширяв у сяючому просторі. Марик навіть очі замружив на секунду. Потім відкрив… Оце номер!

— Ну здрастуй, Марку, здрастуй, — привітав його чоловік, який був перед ним.

— Майстре, ви?!

— Упізнав?

— Аякже! Як ви тут? Що все це значить?

— Подивися навколо. Що нагадує тобі це світло?

— Креонієве сяйво? — обережно припустив Марик і додав уже твердіше: — Точно. Сяйво чарівного металу.

Майстер кивнув головою.

— Так. Там і народжується це сяйво.

— А метал?

— Чарівного металу самого по собі не існує. Це чудове світло вселяється в будь-яку породу й робить її чарівною.

— Це що ж — світло, яке знає, що робить? І думає?

— Не те слово, Марку. Воно мудре. А креоній, якщо так можна сказати, матеріалізована космічна мудрість.

— От тобі й центр циклона, — тільки й зміг сказати Марик. А про себе подумав: «Як же я міг таке продати?!»

Йому стало зовсім ніяково. Уголос же вимовив:

— І чого я тут не побачив: і сни, і польоти, і сяйво. Навіть думати, розуміти щось став.

— Та ти, стажисте, і не летів. Це простір кружляв навколо тебе. А ти був у одній точці.

— Немов в аеродинамічній трубі?

— Схоже, тільки краще.

— Виходить, треба зробити тільки крок, і я зможу повернутися?

— Насамперед, бажання. І щоб у думках на щось спертися, і…

— І?

— І вибачитися за дещо.

Марик мовчав.

— А я спробую тобі допомогти. Тим більше, закінчується мій час бути тут. Та й тобі, я знаю, тут не дуже.

Марик справді відчув, що нездужає.

— Просто ти не зовсім готовий до цього. Ну, мені час…

І Майстер розчинився в сяйві.

— Усе зроби, як треба, і будеш у порядку! — долетів до Марика його голос.

«Так завжди», — подумав Марик, але довго розмірковувати не став, та й ставало йому все важче й важче.

«Загалом, вибачитися. Звичайно ж, продав сяйво, яке мені потім допомогло». Ця думка давно вже мучала його. І Марик щиро благав Світло-Сяйво й просив прощення.

Самотня сіра точка в просторі стала знову розростатися, а потім знову поглинула Марика, протримала трохи незрозуміло де й повернула назад, на зелену рівнину.

— Так, — оглянувся Марик. — Виходить, ще не простили…

Втрачати не було чого. Він упав долілиць і знову подумки благав променисте креонієве сяйво.

Навколишня дійсність не змусила довго чекати (Марика знову пожаліли), Цього разу простір обгорнув собою, трохи здавивши, а потім відпустив, але в зовсім іншій місцевості: Марик самотньо стояв на дорозі посередині пшеничного поля.

Поруч щось заблищало, і Марик, не піднімаючи голови, привітав чудесного птаха.

— Дивися за сонцем, — вимовив той у відповідь. — Як тільки зайде, не губися. Що перше спаде на думку, те й роби, не бійся.

Птах почав танути на очах у Марика…

А до нього раптом стали долітати слова, які він чув на початку свого шляху.

«Сон… верховним монологом нагороджує, винятком…» Слова, здавалося, заповнювали собою простір, і одне за одним непомітно зникали…

Із заціпеніння Марика вивело поле, що саме гойднулося. Він схопився й поплескав себе по щоках — цей вірш гіпнотизував його! Марик закрив долонями вуха, згадав, що говорив йому птах, і глянув на сонце.

Половина рубінової кулі вже зникла за обрієм. У Марика сильніше забилося серце. «Додому, додому, додому», — у такт поштовхам крові спалахували в голові слова-накази.

Чим більша частина сонця ховалося тим сильніше гойдався простір. Марик був змушений опуститися на коліна, щоб зовсім не впасти. А могутні слова сну все голосніше й голосніше відлунювали в голові. Від сонця залишилася лише вузенька смужка-дуга, коли слова перетворилися у гуркіт грому. Марик повалився на землю. Жах охопив його. Йому здалося, що зараз він зникне назавжди. «Навіщо я поліз за креонієм!» — продовжував він докоряти собі.

І втретє від щирого серця звернувся Марик до Сяйва-Світла за прощенням. Звертання його мало силу — за мить стихія почала стихати: сни, видіння й враження стали впорядкованими. Марик же благоговійно зберігав у собі креонієве сяйво. А потім шум зовсім зник. В абсолютній тиші вихор, продовжуючи кружляти, підхопив Марика і став описувати гігантські кола в сновидіннях.

Марику навіть сподобалося.

Потім кола стали звужуватися. Виходило, ніби Марика затягувало у величезну воронку. Потім наступив момент, коли гігантська карусель припинила своє обертання. Усе завмерло, а потім безвісти зникло. Марик залишився один у непроглядній темряві. Він ні про що не думав. Він тільки бачив у своїй свідомості й своєму серці чарівне сяйво. Через якийсь час Марик відчув, що кудись провалився. Потім його трохи пом’яли, після чого виштовхнули, немов ядро з гармати. І Марик, пролетівши якийсь час незрозуміло в якому вимірі, шльопнувся на щось тверде.

Відкривши очі, він оглянувся. Оглянувся й не повірив своїм очам. Марик обмацав себе й знову обвів поглядом навколишній світ.

— Ура! — заволав він, не пам’ятаючи себе від радості. — Я вдома!!

Але за мить осікся — він не був вдома в буквальному значенні. Поки що він знаходився у самому центрі кратера, над яким пролітав двічі. І за ним, звичайно, стежить уся ця лабораторна банда.

— Як би там не було, — пробурмотів він. — Треба швидше тікати звідси, котися-прокотися.

І він став видиратися нагору по нерівній, але не дуже крутій, стіні.

— Ох ти, — лайнувся Марик побачивши аер. — Я ж про датчик забув, от відразу й засікли!

Аер тим часом уже приземлявся метрах у п’ятдесяти від Марика. Той завмер у нерішучості. Із зупиненої машини на землю зіскочили Марі й Баста.

«От я вас обох камінцем!» — подумав Марко й швиденько підібрав кругляк, який наче спеціально валявся біля ніг.

— Не хвилюйся, Марку! — крикнула йому Марі, побачивши, як озброюється «доброволець». — Цього разу в мене справді гарні новини!

— Спасибі вам, шановна, — відповів Марик. — Я вам завжди вірив і вірю! Спробуйте підійти!

— Це правда, Марку, — знову сказала Марі, і вони з Бастою зупинилися. — Професора і Юлика уже рік немає на планеті.

Марик посміхнувся.

— Тебе не було півроку, хлопче, — хрипким басом повідомив Баста. — За цей час тут відбулися деякі події. Так що давай, підходь, поговоримо по-чесному, без обману!

— Ви мене, напевно, за ідіота тримаєте?

— Басто, у мене вже нервів немає, зроби що-небудь! — звернулася до свого супутника Марі.

— Загалом, так, приятелю, — гаркнув той. — Вибору в тебе однаково немає. Або ти сідаєш в аер, і ми доставляємо тебе в потрібне тобі місце, або… — І він витягнув з-за пояса невеликий металевий ріжок. Марик впізнав цей предмет. Ця штука кілька років тому надійшла на озброєння в спеціальні армійські підрозділи. Небезпечна річ. Вона незрозуміло чим стріляла, але від людини після безшумного пострілу могло взагалі нічого не залишитися.

— Знаєте що, — утомлено відповів Марко, — після того, що я побачив, можна вже не боятися — виміру… Тьфу ти! Того світу. А якщо й пальнете в мене, датчик ваш теж зникне.

— Можеш подавитися цим датчиком, дурило! — крикнула Марі. — Ми тебе вмовляти не будемо. Тобі ж сказали, що за півтора роки багато чого що змінилося!

— Тебе ж дружина чекає, мандрівнику, — серйозно проговорив Баста.

«Вірити — не вірити?» — подумав Марик, для початку витягнув з кишені датчик і з розмаху роздовбав його об камінь.

Баста розсміявся.

— Ну що, підкинути тебе чи сам будеш добиратися? — ледве стримуючи сміх, запитала Марі.

— А що, так можна?

— Можна, — відповів Баста. — Тільки до найближчої станції двісті миль. Плюс дикий ландшафт.

— До того ж ти, напевно, голодний? Півтора роки — це відчутно, — м’яко проговорила Марі.

— В аері є трохи їжі, — додав Баста.

— А! — махнув Марик рукою. — Будь що буде! — і мало не бігцем вирушив до аера.

— Ну от і молодчина, — посміхнулася Марі й переглянулася з Бастою, вони обоє усміхнулися, і Марі почала було наново, але її перебив Баста:

— Та що там розповідати! Усе тобі знати не треба — краще спати будеш. Загалом, таке було: через місяць, як ти зник, у Головного зовсім розум за розум зайшов.

— Та й у Юлика теж, — вставила Марі.

— Угу, — погодився Баста й продовжив: — Вони, бач, захотіли й декого з нас у своєму циклоні покрутити. Ми думали, може, обійдеться. Яке там! Через кілька місяців вони новий проект розробили — про груповий експеримент. Марі випадково довідалася. Таке навигадували, жах! Ти воронку бачив? У самому центрі кратера. Прямо під нею відсік лабораторний. Його так труснуло під час одного з експериментів, що у найближчому селищі, а це миль тридцять п’ять звідси, будиночки склалися. А там бабуся одного з високих чинуш живе. Як він її звідти не забрав?

— Це батьківщина її. Вона старого загартування, до кінця днів своїх буде в глушині, без води й без їжі, — сказала Марі. Баста знизав плечима й продовжив:

— Загалом, ти зрозумів? У професора, звичайно ж, теж прикриття було високе армійське, але щось там не спрацювало.

— Він обіцяв їм гарну поставку креонію, — продовжила Марі. — Нову зброю теж обіцяв…

— Ха! О дає! — посміхнувся Марик.

— Ну так, — не мовчав Баста (Марику здалося, що його ніби прорвало за багато років слухняного мовчання). — А сам захопився незрозуміло чим. Військові прилетіли, за півгодини все згорнули. Про тебе, звичайно, ніхто й не пискнув. Германа і Юлика в кайдани й на супутники, до зірок ближче. Тепер безкоштовно на планету попрацюють. А ми з Марі встигли дещо почати…

Баста замовк.

— І що ж з лабораторією? — запитав Марик.

— Ха! — посміхнувся Баста. — Замість лабораторії тут тепер екскурсійний центр.

— І ми ним керуємо на пару, — додала Марі. — Правда, центр ще не повністю функціонує, потрібно вирішити кілька питань…

Марі продовжувала говорити, але Марик уже нічого не чув. Після ситної їжі він розтягнувся на сидінні й заснув.

Через кілька хвилин Марі повернулася й побачила це. Вона кивнула своєму чоловікові, Баста лише посміхнувся. І вже без розмов вони продовжили свій політ.

Через кілька годин вони прилетіли в рідне місто Марика й благополучно посадили аер на станції.

Марик трохи відпочив і почав оговтуватися. Він потис руки Марі й Басті й вибрався з кабіни назовні.

— Ну все, щасливо! — повернувся він і помахав їм рукою.

— Марку, — запитала його Марі. — А де ж ти був увесь цей час? І як там?

Марик хмикнув і знизав плечима.

— Прилітайте якось у гості, посидимо, побалакаємо, може, що й згадається.

— Ну, тоді до зустрічі! — голосно сказав Баста.

— Удачі тобі, Марку, — м’яко вимовила Марі.

— І вам усього, — весело вимовив Марик і махнув на прощання рукою аеру, який уже піднімався в небо.



* * * | Щоб ніхто не здогадався | * * *