home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Стрибок у веселку,

або

Лімпійські ігри



Сигнальна ракета, зірвавшись угору, на мить завмерла, а потім, щосили «бахнувши», розлетілася навсебіч яскравим рубіновим салютом.

Тієї ж миті тисяча учасників Великого змагання, немов стадо свиней, у яке вселилися біси, із запаморочливої висоти кинулися донизу Останнього Уступу. Чергові, Десяті, Лімпійські ігри відкриті!

Лімпійські, тому що проходили на Лімпі — одному з найзагадковіших і найнебезпечніших супутників материнської планети. Багато хто навіть був проти проведення цих Ігор: занадто вже незвичайними умовами відрізнялася природа цієї невеликої планетки. Тут тобі й блукаюча атмосфера, й уповільнені тропи, й антигравітаційні поля — і ще купа всіляких несподіванок. Але більшості організаторів цих змагань, як і всім учасникам, навпаки імпонував складний характер випробувань, які слід було долати, і тому Десятим Лімпійським іграм було дано «добро».

Отже, рубінові вогники ще не встигли згаснути в повітрі, як дехто з учасників уже долетів донизу. Це були перші невдахи Великого змагання. Занадто вже швидко вони взялися підкорити п’ятдесятиметрову висоту. Жертв серед них не було, але багато хто дістав тяжкі ушкодження, і практично всі вже не могли продовжувати боротьбу… (До речі, біля цієї стрімкої скелі, яку називали Останнім Уступом, спостерігалося одне з незвичайних Лімпійських явищ: людина, стрибнувши донизу, могла силою думки регулювати швидкість свого падіння. Подібні явища спостерігалися і на деяких інших висотах Лімпи, та біля Останнього Уступу воно було найяскравішим…)

Через кілька хвилин приземлилися й інші учасники змагання, більш досвідчені. Тепер вони мали перебратися через невеликий вал, утворений валунами з магнітними властивостями, а потім, подолавши тридцятиметровий природний коридор, що зверху нагадував горло пляшки, вибігти на рівнину, де було просторіше і можна було вибирати будь-яку із семи доріг, щоб рухатися далі, до заповітного фінішу…

І начебто все йшло за планом, якби не одне «але» — занадто велика кількість учасників Десятих ігор. Ця обставина породила в магнітному коридорі нервову тисняву і штовханину…

Молодий хлопець на ім’я Йор біг у загальній групі разом з усіма. Це були його перші Ігри, і він намагався триматися групи, хоча б до Розвилки. З Уступом він справився на «відмінно», усе виконав, як і вчив його тренер, але ось у Магнітному коридорі зазнав невдачі — він опинився в самому центрі несусвітньої штовханини. Забувши про будь-яку цивілізованість, учасники змагання, опинившись у цій тисняві, «запрацювали» щосили руками і ногами. Йор навіть бачив, як один учасник, продираючись вперед, впився зубами в плече людини, яка йому заважала. І хоча тренер розповідав Йору подібні випадки, готуючи його до майбутньої боротьби, хлопець, побачивши таке наяву вперше, від здивування й обурення просто зупинився. І цього було досить, щоб завал з людських тіл, що почав утворюватися, захопив і молодого учасника. Кілька секунд Йору, завдяки неабиякій фізичній силі, ще вдавалось залишатись на ногах, але коли на нього ззаду навалились ще кілька тіл, що борсалися, він відчув, що вся ця жива купа починає підминати його під себе. Йора почало тягнути праворуч, на саме дно цієї бездушної круговерті.

«От і позмагався! — закрутилось у нього в голові, коли половину його тіла здавило, немов у тисках. — Виграв головний приз, прославив своє місто… Ох же і душать тут!» І спортсмен знову спробував вирватися з цього місива, але марно: його ноги, здавалося, навічно застрягли в людській купі. До того ж, по ній «пробігла» хвиля і Йор відчув, що його знову починає затягувати в гущу і цього разу ще сильніше. Від образи й безсилої люті він ледве не розплакався — його перша Велика гра! — і ось на тобі! Йор щосили ще раз рвонув уперед і… його хтось, схопивши за руку, потягнув назовні.

— Давай, давай, хлопче, не соромся! — прокричав йому сивий незнайомець. — Вибирайся! Ет! — гучно видихнув він і «засандалив» ногою прямо в лоб одному з масивних учасників, що висів збоку на Йорі. Той зіскочив, і хлопець, відчувши полегшення (до того ж, незнайомець продовжував тягти його за руку), щосили рвонувся і вибрався з завалу.

— Тепер швидко вбік і нагору! — наказав незнайомець і штовхнув Йора на положисту бокову стіну Магнітного коридору. Саме вчасно! Щойно вони відскочили, як по живому завалу знову пробігла хвиля, і там, де тільки-но вони знаходилися, уже борсалася купа сплетених тіл. Йор оглянувся і, немов зачарований, завмер на місці: до самої стіни хвиля винесла дівчину. Обличчя її було в крові і, хоч вона запекло відбивалася (Йор навіть посміхнувся), було зрозуміло, що довго вона не протримається. Серце молодого учасника Ігор не витримало.

— Дай руку! — крикнув він незнайомці і, не чекаючи відповіді, сам схопив її. Потім перевісився через край валуна й опустив одну ногу донизу.

— Ей, незрівнянна! — закричав Йор щосили. Дівчина почула і підняла голову.

— Хапайся, сонце! — і він помахав їй стопою. Дівчина, не довго думаючи, підстрибнула й обхопила Йора за ногу.

— А тепер разом! — прокричав той незнайомцю.

— Навіщо вона тобі?! — незадоволено відгукнувся той.

— Хоч і спасибі тобі за все, — швидко проговорив Йор, — але не зли мене! Давай, тягнемо разом!

Незнайомець похитав головою, але Йора не відпустив. І вони, несамовито рвонувши, витягли дівчину з завалу. Після цього, трохи віддихавшись, усі троє без слів, стали швидко продиратися нагору…

— Усе, стійте, — промовив незнайомець, коли вони забрались на вершину магнітного гребеня. — Тепер можна перепочити.

І учасники, дружно зітхнувши, опустилися на камені.

— Ти навіщо її за собою потягнув? — запитав незнайомець у Йора.

— Ти допоміг мені, а я їй, — відповів той. — Що тут особливого?

— Е-ех! — махнув рукою незнайомець. — Бабу дарма потягнув!

— Я вам не баба! — відразу відгукнулась дівчина.

— Ха! Ти поглянь, — вигукнув незнайомець, — вона ще й єрепениться!

Йор тільки посміхнувся: що й казати, ця дівчина сподобалася йому. Молодого хлопця захоплювала сміливість цієї учасниці, податися на Лімпу змагатися — на таке навіть не кожен чоловік зважиться!

— Це мої другі Ігри, — продовжила та, — і нічого — жива-здорова. Це ви — тягар для мене!

— Ану, — суворо звернувся до неї незнайомець, — покажи руку!

— На, старий, помилуйся! — кинула йому дівчина і, виставивши ліву руку вперед, відгорнула край рукава.

Через секунду навколо її зап’ястя, з’явилося слабеньке, але помітне для ока, світіння.

— Ого-о, — захоплено видихнув Йор. Дівчина не брехала: Лімпа таким чином відзначала кожного, хто хоч раз пройшов шлях змагань до кінця.

Незнайомець, нічого не кажучи, оголив своє зап’ястя. Світле кільце довкола нього було зеленуватого кольору. Йор тільки присвиснув.

— А ти бувалий старий, — протягнула дівчина.

— Це мої сьомі Ігри, — мовив він і додав, звертаючись до Йора, — ходімо, юначе, відійдемо. Погомоніти треба…

— Для початку, — сказав незнайомець, коли вони були за кілька кроків від дівчини, — давай знайомитися. Мене звуть Інбар.

— Йор, — відповів хлопець. — А навіщо ти допоміг мені?

— Щоб потім ти відповів мені тим же. Мій досвід плюс твоя сила — ми можемо прийти першими. Ось така пропозиція.

Інбар допитливо дивився на Йора.

Той знизав плечима. «Якби не цей незнайомець, — міркував хлопець, — я б навряд чи продовжив… здається, говорить щиро. І видно, що багато тут знає. Хоча Лімпа змінюється, і майже ніколи не повторюється, але ж… зелене світіння!»

— Що ж, — промововив Йор, — я згодний…

— От і чудово, — відповів той. І чоловіки потисли один одному руки.

— А дівчисько краще відпустити, — сказав Інбар, — нехай сама виплутується. Це зайвий тягар для нас.

Йор подумав, а потім запропонував:

— Давай її запитаємо.

— Хлопче, не забувай, що ти на Лімпі. Емоції залиш удома. Тут буде дуже небезпечно!

— Інбаре, втрьох воно веселіше. А може, навіть і легше. Давай її запитаємо.

— Роби, як знаєш, — махнув рукою старий.

Вони підійшли до дівчини.

— Як звати тебе, незрівнянна? — підморгнув їй Йор. Дівчина саме причепурилася. На її обличчі вже не було крові, і чоловіки помітили, що учасниця була дуже гарна.

— Іолла, — відповіла вона.

Йор з Інбаром також назвались.

— Що думаєш далі робити? — запитав її Йор.

— Слід поквапитися, — сказала Іолла. — Завалу вже немає.

І вона рукою показала донизу.

— У нас ще є час, — сказав Інбар, окинувши поглядом горловину.

— Якщо ти одна, — звернувся Йор до дівчини, — можеш піти з нами.

— Хіба можна?

Йор ствердно кивнув.

— Зрозумій, юначе, — не міг заспокоїтися Інбар, — вона руйнує всі мої плани. З нею ми не пройдемо Проклятий тунель!

— Даремно ти так думаєш, — промовила Іолла, — я там була…

— І пройшла його? Ану, тільки правду!

Іолла мовчала.

— Ну! — немов шуліка навис над нею Інбар.

— Я вийшла звідти завдяки моєму батькові, — тремтячим голосом вимовила дівчина, — він ледве не залишився там… назавжди.

Вже крізь сльози, вона додала: «Тепер він ледве пересувається…»

І тут вона просто розридалася.

У Йора защеміло серце. Він не раз чув такі історії. Бувало, що цілі сім’ї у пошуках заробітку, гнані злиднями, знімалися з нажитих місць і летіли змагатися на Лімпу, де і пропадали без вісти.

— Залиш її, Інбаре, — мовив він. — Розумничка піде з нами.

Інбар спересердя сплюнув.

— Тоді вперед, — процідив він крізь зуби, — вже майже всі на рівнині.

І Йор, і дівчина спрямували свої погляди донизу. Справді, інші учасники, вибравшись з магнітної горловини, вискочили на рівнину і, наче зграя переляканих сайгаків, розсипалися по ній.

— Пора, Іолло, — сказав Йор і простягнув дівчині руку, допомагаючи їй піднятися.

— Спасибі, — витираючи сльози, вимовила та. А потім усі троє почали нелегкий спуск по гребню Магнітного вала.

Опинившись на рівнині, вони зі швидкого кроку перейшли на біг. Милі три пробігли мовчки. Порушив мовчання Йор.

— По якій дорозі будемо рухатись далі? — запитав він. — Незабаром розвилка.

— Я пропоную по Сьомій, — промовила Іолла. — Цей шлях дещо довший, але трохи легший.

— Авжеж, — посміхнувся Інбар, — «жіночий шлях», чули!

— Я теж чув, — проговорив Йор, — то Це Сьома?

Інбар тільки кивнув.

— Взагалі-то так, — сказала Іолла. — Доведено, що Сьома дорога легше дається жінкам. На попередніх Іграх…

— От, сонце, і біжи по ній, — перервав її старий, — а ми з Йором двинемо… А по якій ти хотів бігти? — запитав він у хлопця.

— Збирався по Третій…

— Можна і по Третій, — схвально кивнув Інбар. — Дві Гри тому я йшов по ній. Перемога була в мене вже в руках, як… Е-ех! — махнув він рукою.

— Що ж завадило? — запитала Іолла.

— Багато будеш знати, швидко постарієш, — пролунала відповідь.

— А все-таки? — наполягав Йор.

— Потрапив в уповільнену тропу. Де вона там взялася?! Але… Лімпа є Лімпа.

— До речі, — потім проговорив він, — ви відчули, що стало легше бігти?

— Ще хвилину тому, — проговорив Йор.

— Ха, — посміхнувся Інбар, — як і завжди, за кілька миль до Розвилки, Лімпа зменшує силу тяжіння.

— Ви постійно говорите про цю планету, як про живу, — промовила Іолла.

— Бо, мабуть, так воно і є, дитинко, — відповів досвідчений спортсмен. — Побігаєш по лімпійських доріжках з моє, тоді зрозумієш…

Після цього Інбар замовк, і вся компанія продовжила шлях без розмов.

Минуло близько півгодини, і в далечині показалася Велика Розвилка.

— То що, — запитав Інбар, — значить по Третій?

Йор ствердно кивнув головою. Цю дорогу радив вибрати тренер-наставник. А Йор поки що неухильно дотримувався його рекомендацій.

— Ну, то що, дівчино, будемо прощатися, — продовжив свій наступ Інбар, коли вони підбігли до Розвилки.

Дівчина нічого не відповіла, а тільки блиснула очима.

— Перестань, Інбаре, — втрутився юнак, — одній їй буде важко.

— Інбаре, я не буду тягарем, — раптом сказала Іолла, — до того ж, якщо раптом ми виграємо, я відмовляюся від своєї призової частки. Якщо прийдемо першими, усе моє — ваше, п’ятдесят на п’ятдесят.

— Навіщо ж ти тоді біжиш? — запитав Інбар.

— Я маю декому дещо довести… І тоді в мене з’являться гроші.

Запанувало мовчання. Інбар першим порушив його.

— Ну, дивись, дитинко, — посміхнувшись, вимовив він. — Третя дорога не з легких.

— Я готова.

— От і чудово! — промовив Йор. Його просто захоплювали чарівність цієї дівчини і її бойовий дух.

Ось так, однією командою, вони рушили вперед по Третій дорозі.

Всі учасники цього змагання також зробили свій вибір, і загальна кількість бігунів розділилася на сім приблизно однакових груп. До того ж, багато хто продовжував бігти уже не по одинці, а в невеликих командах — по троє, п’ятеро, а то і семеро чоловік. Таке дроблення було звичним на Лімпі і не заборонялося…

Третя дорога похило спускалася донизу в Тиху ущелину. Йор і його товариші мали пробігти по її пласкому дну близько десяти миль, а потім, вибравшись нагору по одній з троп, лімпійці повинні були подолати нешироке і відносно рівне плато. А далі… далі ніхто не знав напевне яким буде їхній шлях. Одне було зрозуміло, попереду на них чекав повний набір лімпійських сюрпризів. Планетка підкидала учасникам різні випробування…

Тим часом Йор, Інбар та Іолла без перешкод спустилися на дно ущелини, щоправда, останніми. Всі, хто вибрав Третю дорогу, випередили їх приблизно на півмилі.

— Треба б підійти до них, — сказав Йор.

— Не поспішай, юначе, — відгукнувся Інбар, — на все свій час. Ми обійдемо їх усіх на тропі.

— Вона не уповільнена? — поцікавилася Іолла.

— Нам знадобиться фізична сила Йора, — відповів Інбар (було видно, що він до кінця не змирився з присутністю дівчини), — будемо тримати цю групу на такій же відстані, а за пару миль до підйому різко візьмемо праворуч… Покладіться на мене. Це місце я добре пам’ятаю.

Як кажуть, сказано — зроблено. Коли прийшов час, наші герої звернули зі спільної дороги і вже далі стали пробиратися по вузькій тропі, що піднімалася вгору, звиваючись між скелями.

— По-моєму, ми занадто йдемо вбік, — через якийсь час зробила зауваження Іолла.

Йор пильно подивився на Інбара.

— Не хвилюйтесь, дітки, — заспокоїв їх той, — якщо я кажу, що обгонимо, то обгонимо. Ще й з вітерцем… — А тепер, — додав він, — приготуйтеся: лімпійська сила тяжіння пограється з нами, тому, Йоре, на тебе вся надія.

Через хвилину вони повернули і відразу відчули на собі неприємний сюрприз: сила тяжіння Лімпи збільшилася. Йти, та ще й догори, стало значно важче.

— Потерпи, Йоре, — промовив Інбар, — для тебе це ненадовго. За звичай Лімпа швидко відпускає новачків.

І справді, через якийсь час Йор відчув полегшення.

— Мені вже краще, — сказав він. — Потрібна допомога?

— Поки що справимося, — відгукнувся Інбар, — от коли тропа звузиться і стане крутішою, тоді ласкаво просимо.

Цього не довелося довго чекати, і тепер учасники мали рухатися один за одним, вервечкою. Першим піднімався Інбар, останньою — Іолла. Йор, ідучи посередині, допомагав обом: підштовхував у спину Інбара і підтягував за руку дівчину.

— Ще довго? — через якийсь час запитав Йор, бо почав уже втомлюватися.

— Тут має бути саморобне поруччя, — відповів Інбар. — Проведи рукою з правого боку…

Йор прислухався до поради і за хвилину намацав рукою вбудований у базальтову стіну залізний прут. Після цього просуватися стало легше.

Ось так, не кваплячись, вони без пригод вибралися з ущелини. Зупинившись на пласкій природній площадці, учасники подивились навкруги. Краєвид відкривався незрівнянний.

— Зважаючи на все, — сказала Іолла, — нам потрібно донизу по цьому уступу?

— Саме так… — відповів Інбар, дивлячись униз. — А ти, дівчино, говорила, що не встигнемо.

Іолла нічого не відповіла.

З вершини було гарно видно їхніх суперників — ті тільки-но починали підйом.

— Ну що ж, — мовив Інбар, — тепер вперед і донизу! На цьому схилі це буде дуже легко зробити. Тому не захоплюйтеся занадто затяжними стрибками.

І скомандувавши: «За мною!», Інбар кинувся донизу. Розігнавшись десь із десяти кроків, він підстрибнув і… полетів!

У Йора перехопило дух. Звичайно, він знав, що таке можливо на Лімпі, але бачити це на власні очі!..

А Інбар, подолавши повітрям чималу відстань, благополучно приземлився.

— Давайте, дітки, не зупиняйтеся! — прокричав він обернувшись.

Йор і Іолла, не змовляючись, кинулися слідом за Інбаром. Кілька швидких кроків, поштовх і… політ!

Не минуло й чверті години, як усі троє підлетіли до підніжжя і вийшли на дорогу. Їхні суперники все ще продовжували вибиратися з ущелини.

— Спасибі, Інбаре, — подякував сивоволосому Йор, — ми випередили їх.

— Поки так, — відповів той. — Будемо сподіватись на доброзичливість Лімпи і на долю. Тепер тільки вперед!

І лімпійці знову затрусили по дорозі.

— Щось усе так спокійно… — промовив через якийсь час Йор. Він раз у раз озирався довкола, чекаючи на нові небезпечні лімпійські сюрпризи.

— Справді, — погодилася з ним Іолла.

— Не хвилюйтесь, — посміхнувся Інбар, — усе ще попереду. — І додав приглядаючись: — Здається, я бачу Міраж.

Й Інбар показав рукою вперед.

Йор і Іолла побачили, що зненацька з’явився над обрієм обрис величезної гори.

— Дивно… — ще раз ніби розмірковуючи над чимось повторив Інбар.

— Про що це ви? — запитав його Йор.

— Та не можу зрозуміти, хлопче. Звичайно, на Лімпі під час кожних Ігор дороги змінюються до невпізнанності. А цього разу — ні. Я ж казав, що випробовував долю на цьому шляху. Так от, цього разу — усе те саме!

— Так це ж чудово, — знизав плечима Йор.

— З одного боку, так. Але з іншого, чи це не пастка?

— А може Лімпа допомагає вам як ветерану? — промовила Іолла, — до того ж, краще розкажіть нам, що на нас чекає попереду?

— По ідеї, — почав згадувати Інбар, — якщо ми до темряви встигнемо обігнути о-он той пагорб (доба на Лімпі вдвічі коротша), то зможемо непогано влаштуватися на ніч. Земля в тому місці тепліша, ніж будь-де: до поверхні підходять гарячі джерела… А там уже можна й обговорити, яким буде наше подальше просування.

Йор і Іолла звичайно ж не були проти, і наші герої без усяких пригод добралися до Теплої Землі.

Для ночівлі вони вибрали невелику висотку. Розчистивши місце і трохи підкріпившись, лімпійці розташувалися на відпочинок.

— І що ж нас чекає далі, Інбаре? — не заспокоювалася Іолла.

— Хм, буде дуже важко. Усе залежатиме від місцевої фауни.

— Ви маєте на увазі х а л к і р р і в? — уточнив Йор.

— Саме так.

— Вони дуже небезпечні? — запитала Іолла.

— На Лімпі існує два різновиди великих хижаків, — продовжив Інбар, — х а а л к і р и і халкіррі. На перший погляд різниця всього лише в одній буквочці. Насправді ж відмінностей значно більше. Перші на порядок розумніші від своїх побратимів. Практично всі хаалкіри розуміють нашу мову. Найкращі ж представники цього роду можуть утворювати звуки, схожі на людські.

— І ви зустрічалися з ними? — запитала Іолла.

— І з тими, і з іншими… — відповів Інбар і, пильно глянувши на дівчину, спитав її: — А ти, як я розумію, бачила халкіррів поблизу Проклятого Тунелю?

— Так, — схлипнула Іолла.

— Не позаздриш тим, хто наштовхнеться на роздратовану зграю, — сказав Інбар.

— Що там сталося? — запитав Йор у дівчини.

— Батька обдурили… Чи він сам помилився, не знаю. Але в тому тунелі, у темряві, батько почав відводити хижаків від мене… Я врятувалася. Але потім провалилася в якусь яму і втекла іншим коридором. Не знаю, що було б зі мною, якби мене не підібрала рятувальна група з Останньої перевірки. Вони ж і пораненого батька знайшли.

— Усе зрозуміло… — похитав головою Інбар.

Йор мовчав. Він пригадав, як наставник розповідав йому, що халкіррі іноді не проти закусити парочкою лімпійців. Тому певною мірою Ігри для цих хижаків — свято.

— Що ж, — пізніше зауважив Інбар, — не забувайте: лімпійські ночі короткі, а нам потрібно відновити сили. Всі значні труднощі попереду. Давайте спати. Тут ми поки що в безпеці. Через чотири години — підйом.

І лімпійці, якнайзручніше влаштувавшись на своїх похідних матрацах, зроблених з величезного пористого листя лімпійської лілії, заснули.

Йор перед сном ще раз прокрутив у голові низку подій, що відбулися за день. На його думку, усе поки що було нормально. Він правильно виконав указівки свого тренера…

Лімпійська коротка ніч минула спокійно.

Після нічного відпочинку учасники нашвидкоруч перекусили і рушили далі.

За пару миль вони наблизилися до лісу. Величезні дерева створювали ілюзію фортечної стіни, що збільшувалася по мірі наближення до неї.

— Нічого собі деревця, — протягнув Йор, — я такі тільки на картинках бачив.

— Не забувай, хлопче, — посміхнувся Інбар, — ми, вважай, по заповіднику бігаємо.

— А цей ліс був минулого разу? — поцікавилася Іолла.

— Був, був… — пробурмотів сивоволосий і вже жвавіше додав, — дивіться, схоже нас уже чекають на узліссі!

— Халкіррі! — вигукнула Іолла, придивляючись до силуетів, що маячили між деревами.

— Ні, дівчинко, це не вони… — промовив Інбар.

— Мені здається, — сказав Йор, — що це всього лиш м а р е т и.

— Так і є, хлопче, — погодився Інбар. — Але те, що вони тут, не дуже добре.

— Марети звичайно з’являються там, де мало повітря? — запитала Іолла.

— Саме так… — промовив Інбар. — Цікаво, невже блукаюча атмосфера вирішила пограти з нами в лісі?

— Обминути ліс можна? — поцікавився Йор.

— Взагалі-то, так, — сказав Інбар, — але це гаяння часу, до того ж, я не був у тих місцях.

— Тоді вперед! — вигукнув Йор і додав, — може і краще, що таке випробування випало зараз: у нас зараз повно сил. До того ж, марети — це ще не стовідсотковий доказ.

І Йор, не сказавши ні слова, побіг у бік лісу.

За ним рушили і його товариші.

Уже підбігаючи до самого узлісся, Інбар дістав з кишені якийсь прилад і спрямував його вбік лісу.

— Імітатор звуків, — пояснив він, — як ветерану, мені дозволено ним користуватись. Налякаємо цих створінь, а то вони іноді, як мухи, набридливі бувають.

Ричання з підсвистуванням, які видав імітатор, ще не долетіло до лісу, як зграї маретів і сліду не було.

— Халкіррське ричання нам поки що на користь, — посміхнувся Інбар.

Тепер учасникам уже ніхто не заважав увійти в ліс.

Під кронами дерев було тихо і прохолодно. І перший час нічого не нагадувало про брак кисню. Але через деякий час лімпійці відчули, що йти стало важче. Далі ставало усе гірше і гірше. Йор і його товариші вже не бігли, а просто переставляли ноги.

— Ой і удружила Лімпа, — ледве пробурмотів Інбар, — з самого по… почат… ку…

Минали довгі хвилини, але легше нікому не ставало: повітря ставало все розрядженішим. Учасники вже ледве не падали.

Йор зупинився й обхопив дерево. В очах у хлопця потемніло.

— Не зупиняйся… — схопив його за руку Інбар і потягнув за собою.

Йор уже, як риба, хапав ротом повітря. Він намагався пригадати слова наставника, але в його голові лише смутно виникали незрозумілі картини.

— Може, повернемося? — запитала задихаючись Іолла. — Довго не відпускає! Ой, чуєте якийсь отруйний запах?

Інбар заперечуючи похитав головою.

— Уперед, — лише прошипів він і задихаючись повалився на дорогу…

Ще через хвилину на Третій дорозі, посеред лісу, лежали три нерухомих тіла…



Сергій Холоденко ЩОБ НІХТО НЕ ЗДОГАДАВСЯ | Щоб ніхто не здогадався | * * *