3

– Сліди! Дивися, Макарчику, сліди! – перервала Жека думи брата. Він і справді пропустив неясні відбитки на стежці. І Буран стривожився…

– Молоток, Жеко! Не око – алмаз! Навчайтеся, хлопці!

Юнаки шанобливо дивилися на дівчисько. Пройшовши трохи вперед, Макар з’ясував, що до чого. Чужі сліди тяглися з ділянки Михайловича. Хоча сьогодні не збиралися до Далекого озера, але вирішили довідатися, який поспіх або потреба загнали людей у глушину. Тайболою ніхто дарма не вештається. Хтось роботою зайнятий або лихо в людей; дехто заявився зі злом. Були й диваки, які їхали «за туманом і за запахом тайги». На геологів не схоже: ні наметів, ні коней, ні оленів. У мисливців у цю пору немає роботи.

День видався важкий. Поверталися після перевірки ліспромгоспівської вирубки. Думали в найбільшу спеку відпочити, а тут довелося квапитися по несподіваному сліду. До зимарки підходили надвечір, коли спала лютість сонця, але гаряче повітря пробирало, здавалося, ще сильніше; так буває в парній, коли на розпечену кам’янку хлюпнуть кілька кухлів води з квасом.

Поспішали мовчки. Ніщо не порушувало розімлілої тиші. Лише іноді, коли нога випадково потрапляла на пересохлі сучки, лунав жалібний тріск, немов гілка просила взяти і її на «водопій».

На підході до озера в тайгову дрімоту раптом увірвалися часті постріли й дзвінке, трубне: «ганг-го, ганг-го, ганг-го». Від несподіванки юнаки завмерли, потім тривожно-розгублено перезирнулися.

– Браконьєри-и?! – здивовано, злякано й водночас із радістю прохрипів Льонько. – А якщо ті самі?!

– Ті, що в діда?! – чи то уточняв, чи то запитував Герка.

– Навряд чи – сліди зовсім інш… – осікся Макар на півслові, а потім уточнив. – Ясна річ, інші – літо ж! Взуття не зимове. Ну й Балда Йолопович.

– Швидше… Швидше… – підганяв Герка. – Може, й справді ті самі?!

– Один дідько, які. Брати треба, коли бешкетують! Тільки не кваплячись. Із розумом. – Сумнів у голосі змінився гнівом. Розпоряджався Макар чітко, коротко, розважливо. – Розходимося. Ти, Льоню, з Герою заходите ліворуч. Ми з Андрюхою побіжимо цією далекою стежкою. Оточимо з усіх боків. Натрапите на чужинців – одразу не показуйтеся. Зачаїться. На браконьєрів виходимо після крику дятла. Хто добереться до місця збору, прокричить кедрівкою. Я покажуся першим, а ви, про всяк випадок, націлите луки й скомандуєте: «Руки вгору!»

– Скомандуємо, Макаре. Якнайкраще скомандуємо, – пообіцяв Льонько. – Браконьєр – він і є браконьєр. Не втечуть, вилупки…

Деякий час брати бігли поруч, але потім, за командою Макара, розійшлися двома стежинками, що звивалися від головної.

– Незабаром озеро. Обстежу невеличку затоку. Там гніздиться пара лебедів. А ти, Андрюхо, шквар навпростець. Я наздожену.

Женька й Буран трималися поруч із Макаром. Він настільки до цього звик, що, здавалося, й не помічав дівчинки. Ледь видима стежинка звивалася серед заростей. Іноді вона обривалася біля затоки, тоді доводилося бігти мілководдям, спотикаючись об напівзатоплені корчі, потім знову вибиралися на звірину стежку й квапилися вперед. Знову гримнув залп.

– Перезарядили рушниці, ір-ро-ди-и, – відказав на ходу хлопець. – Здається, троє…

Лемент сполоханих птахів та постріли додали сил. Макар із Женькою прискорили ходу. Важке дихання людей і чвакання мокрих чобіт зливалися в незвично-тривожний звук. Несподівано зелень тайги зникла – відкрилося озеро: попереду голубів простір неба й блищала гладінь води.

На цьому захищеному від вітру березі у високих болотних чоботях бродили чужинці, а по траві й воді били крилами величезні білосніжні лебеді. Постріли гриміли один за одним, стрілянину перекривав нестерпно-жалібний лемент винищуваних птахів… Майже над головою, розсікаючи повітря глибокими помахами крил, пронісся лебідь.

– Цей, певно, вилиняв, – механічно пояснив Макар, мимоволі присідаючи, потім затримався, квапливо роззувся й босоніж понісся вперед, кинувши попередньо: – Дивися мені, Жеко, не висувайся! Не жіноча справа браконьєра втихомирювати…

Вискочивши із заростей, юнак біля крайнього куща ошелешено застиг: розвалені гнізда, роздавлені яйця, подекуди закривавлені перші пташенята, які ще не піднімають голову, в руках чоловіків – весла з прилиплим білим пір’ям…

– Що ж ви робите?! – на березі захлинувся Макар у шаленому хрипі, забувши про рушницю за плечима, про крик кедрівки й дятла, про обережність і про те, що ось-ось з’явиться підмога. – Що ж ви робите, люди?!

– Давай-давай звідси, – незнайомець перехопив рушницю. Приклад наближався до плеча.

Двома стрибками юнак подолав відстань до води, але пес метнувся швидше й кинувся в польоті до людини з рушницею напоготів. Постріл і виття злилися воєдино. Буран урятував господаря. Макар рвонув рушницю з рук браконьєра.

Випустивши зброю, чоловік завдав кулаком різкий і короткий удар. Знав, після таких аперкотів падають без звуку, як підкошені, але невідомий амбал, мотаючи головою, спочатку позадкував, змахнув по-пташиному руками-крилами й лише потім звалився в озеро.

– Бачили, захисничок знайшовся, – добре поставленим баритоном зарокотав чоловік, потираючи долонею кулак. – Можна подумати, з подвір’я беремо…

Не доказавши, чужинець скрикнув, шарахнувся до берега, намагаючись скинути зі спини звіра, який незрозуміло звідки з’явився. На власні очі бачив, як прикінчив псину. Мабуть, інший – і відразу розгледів тонкі рученята, що стискали шию.

– Ох-х ти, негіднику-сучонку! О-о кліщ! – Чоловік віддер від себе руки, рвонув дівчисько зі спини, труснув так, що голова на тонкій шиї замоталася й, здавалося, ось-ось відірветься, потім змахнув кулаком і жбурнув Женьку на землю.

– У саму точку, у саму точку, – лунав відлунням тенорок другого браконьєра. Помітивши, що Макар підвів голову, додав: – Давай, хлопче, звідси. А то отримаєш ще, бува, веслом! А воно дурне, не розбере – твоя голова чи лебедя. Ось та-а-а-ак! – Широкий помах – важке весло пройшлося по спині лебедя. Хрипкий регіт не заглушив лемент птахів, яких добивали…

– Що ви робите? Що робите? – вибираючись із мулистого берега, повторював Макар, із надією дивлячись убік, звідки повинні з’явитися друзі. – Полювання на лебедя повсюдно закрите! Линька ж… Вважай, голий, безпомічний птах… Лебідь-кликун… Годинами спостерігай – не набридне…

Густий голос хлопця тремтів, дивився він із такою роз-губленістю, така туга плескалася з очей, що браконьєр, знову викидаючи вперед волохатого кулака, мимоволі відвів погляд убік. Ухилитися Макар не встиг і, хоча удар змазався, прийшовся вище щелепи, хлопець знову звалився у воду.

– Шкода, послизнувся… Малість промахнувся, – виправдовуючись, рокотнув колишній боксер і подув на кулак. – А парубійко нічого – міцний!

– У саму точку, у саму точку! Треба ж таке придумати: закрите! Кому закрите, а кому завжди й на все сезон! Та й весілля не щодня… А лебеді й справді голі. Клопоту менше. А так нічого, гарні, кіл на вісім, а то й до десяти потягнуть.

– Чи не старого, партизана онук? – закидаючи в човен лебедя, подав голос третій браконьєр. – Спритний хлопцюга. У діда. І вимахав, мов каланча.

– У саму точку. У саму точку, – вів своє тенорок.

– Шкода, пропаде хлопець, – у впевнений рокіт баритона несподівано вплелися тужливі нотки. – Не вміє, як і дід, жити. Нарветься на своїх – одержить, як і старий, свою частку свинцю. Але таких не перевиховаєш.

– Такі самі не вміють жити й іншим не дають. Кордон – золоте дно. Однак життя для таких без відтінків: або біле, або чорне… Гнучкості не вистачає…

– У саму точку. У саму точку…

Розмов на березі Макар не чув. Мотаючи головою, стояв карачки у воді, хрипів, не відчуваючи ні болю, ні солоного присмаку крові; лише надривно-нестерпне «ганг-го, ганг-го, ганг-го» пов’язувало з навколишнім світом; лебединий стогін наростав, ширився, заполоняв його єство й усе довкола. Перебираючи руками по дну озера, Макар задкував до берега, а коли розвернувся – побачив розпластаного Бурана й поруч Женьку. Лежить на траві – ніби заснула: одна рука під щокою, нога зігнута в коліні й картата ковбойка розірвана на грудях до пупа.

Макар кинувся до берега, спіткнувся – пальці натикнулися на щось тверде, кругле. З лементом: «а-а-а» потягнув це щось на себе. Вода завирувала, закипіла – в руках «виріс» стовбур затопленої осики.

Перехопивши топляк, як голоблю, Макар ринувся до чужинців. Від несподіванки браконьєри застигли на місці, не розуміючи, звідки налетіла ця з величезним дрюком у руках мокра, закривавлено-незграбна істота, що ричить звірюкою?! Куди зник хоч і настирний, але миролюбний хлопець із здивовано-тужливим поглядом? Браконьєри кинулися до човна.

– Стій! Стій! Вироди!

– Та стріляй же ти! Стріляй, – рокотав чоловік, хапаючись за весла.

– Стріляйте! Швидше! Та швидше ж, – вторив тенорок.

– Назад! Макаре! Стій?! Стій! Назад! – закричав із заростей Герка, впізнавши у власнику баритона батькового товариша по службі, людину, якій у краї немає рівних. Як говорив батько: «У великих чинах людина».

– Стій, гади! Стій! – гримів Макар. Нестерпно-жалібний лебединий стогін рвав вуха й за цим стогоном він не чув ні оклику-попередження Герки, ні лайки браконьєрів, не бачив навіть, що один із них рвонув із-за плеча рушницю; залишилися в свідомості лише Буран із Женькою на березі, занесені для удару весла та зіниця від стволу…

– Ст-ті-і-і-ій-й-й! – в останньому оклику Макара злилися воєдино прохання, погроза, наказ. Оклик поступово пере-йшов у ревіння – те люте ревіння, від якого кидаються вбік не тільки люди, але й звірі…

Два весла спінили воду…

Здригнувся ствол підкинутої до плеча рушниці…

Стовбур молодої осики зі свистом описав півколо…

Браконьєри звалилися на дно човна…