4.4. ДЕРЖАВНА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ І ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ: «У СВОЇЙ ХАТІ — СВОЯ ПРАВДА...»
Державний суверенітет передбачає максимально незалежну зовнішню політику. Очевидно, що абсолютно незалежною, за сучасного рівня глобальної інтегрованості, вона бути не може, адже навіть найпотужніші держави, здійснюючи свою зовнішньополітичну діяльність, мають зважати принаймні одна на одну. Проте головне, що обстоює принцип «державного суверенітету» (та відповідні йому інституції), — це сфера внутрішньої політики. Зазначений принцип розмежовує її зі сферою політики міжнародної. Йдеться про форми організації кожного окремого національного суспільства й держави. Ці форми запроваджуються й змінюються виключно громадянами відповідних суспільств і держав. Зовнішня політика, зокрема, покликана захищати політику внутрішню від втручань іззовні. Рівень незалежності першої, в тому числі, визначається її спроможністю виконувати цю захисну функцію.
Слабка зовнішня політика дозволяє чужим державам втручатися у внутрішні справи. Саме внаслідок такого втручання формуються недієздатні, залежні, периферійні суб’єкти (радше — об’єкти) міжнародних відносин. Одне з головних завдань зовнішньої політики будь-якої держави — не дозволити винести свої внутрішньополітичні проблеми на міжнародне обговорення; не зробити їх предметом дипломатичного торгу та засобом тиску. Якщо таке сталося внаслідок впливу непереборних обставин, зумовлених, наприклад, агресією, то дипломатії належить чинити все від неї залежне, аби повернути своїй державі право самостійно вирішувати, якою їй бути.
Розмежування сфер внутрішньої і міжнародної політики має ключове порядкотворче значення. Йдеться про дві різні (соціально-буттєво автономні) царини суспільного життя, які по-різному впорядковуються, організовуються, управляються — по-різному структуруються і функціонують. Тому змішування сфери національної політики зі сферою політики міжнародної неминуче призводить до безладу й дезорганізації. Наприклад, винесення питання державного устрою певної країни на міжнародне обговорення не лише підриває суверенітет держави та провокує внутрішні суперечки і розколи, а й суттєво шкодить ефективності дипломатичної взаємодії. Дипломатія дієздатна передусім у царинах зовнішньої й міжнародної політики, натомість у царині внутрішньої політики її дієвість значно менша.
Слабка і деморалізована держава, передусім за умов внутрішньої кризи та зовнішньої агресії, стає легким об’єктом маніпуляцій як з боку союзників, так і з боку ворогів. Така держава структурується й реструктурується зовнішніми силами відповідно до їх інтересів. Об’єктом такого зовнішнього «структурування/реструктурувати» може стати й державний устрій. У цьому випадку йдеться про часткову втрату державної незалежності — втрату контролю над власною внутрішньою політикою.
На жаль, питання внутрішнього устрою Української держави стали предметом дипломатичного торгу, в якому бере участь і країна-агресор. Така переговорна ситуація вкрай суперечлива, однак виникла вона внаслідок дії непереборних чинників, зумовлених агресією Російської Федерації та загрозою її розширення. Уся зовнішньополітична діяльність України впродовж останніх трьох років здійснювалася під нагальним тиском об’єктивних обставин, породжених війною і кризою; ворожим військово-політичним, пропагандистським та економічним тиском держави-агресора (РФ); дружнім фінансовим та дипломатичним тиском країн-союзників, що мав мінливу інтенсивність, поєднуючись із різноманітними формами заохочення та підтримки (економічної, дипломатичної, політичної).
Загальновизнано, що рішення, прийняті в шоковому стані — під тиском критичних обставин, — можуть бути цілком справедливо переглянуті згодом. Українська держава повинна повернути собі право самостійно вирішувати, якою їй бути, — це право належить виключно громадянам України, а не лідерам і дипломатам навіть найбільш дружніх країн, не кажучи вже про країну-агресора. Питання внутрішньополітичного облаштування найкраще вирішуються самим національним суспільством, яке обирає для себе найбільш прийнятну форму державного устрою й політичної системи, відповідаючи за наслідки свого вибору та позбавляючись можливості звинувачувати інші держави та народи у своїх негараздах.
Зрозуміло, що децентралізація потрібна Україні, аби різко зменшити кількість тих, хто спостерігає за перебігом реформ та пасивно очікує на їх результати, й радикально збільшити кількість тих, хто бере безпосередню участь у суспільному житті та його реформуванні, — задля активізації політичної участі та перерозподілу ресурсів і відповідальності. Інакше кажучи, децентралізація передусім потрібна самим українцям. Натомість для всіх інших — це переважно канал впливу й засіб реалізації власних національних інтересів, які лише частково можуть збігатися з національними інтересами України, а подекуди — відверто їм суперечити. Історія свідчить, що держави, які було або сконструйовано, або радикально реконструйовано дипломатичними зусиллями на міжнародних конференціях, — неефективні, нелегітимні, нежиттєздатні.
Проблематика федералізації України вже добряче всіх втомила постійним обговоренням, пропагандистським надуживанням, риторичним «перемелюванням». Однак вона залишається в центрі уваги кремлівської пропаганди та її малоросійських рупорів. У такий спосіб Російська Федерація прагне ослабити Україну — дезінтегрувати зсередини та зробити неспроможною до ефективної й рішучої зовнішньої політики; легітимізувати внутрішні антидержавні сили та надати їм легальні рамки для продовження підривної роботи; розмити й ослабити згуртованість українського суспільства перед зовнішньою загрозою, підірвавши його обороноздатність. Загалом небезпека криється не в самих ідеях федералізму, а в тому, як цей один із багатьох у політичній і правовій думці та практиці ціннісно-нормативний та інституційний комплекс використовується загребущим Кремлем та місцевими ретрансляторами його пропаганди. Роль останніх у роздмухуванні проблематики «федералізації» ключова.
Оскільки питання вибору та зміни державного устрою має очевидний внутрішньополітичний характер і пов’язане з фундаментальними умовами існування суспільства й держави, то вирішити його виключно методами зовнішньополітичного тиску, у тому числі збройного, вкрай важко. Агресору потрібна суттєва підтримка зсередини, аби видати свій план щодо дезінтеграції країни-жертви за реалізацію волі принаймні частини її населення. Інакше кажучи, йому потрібно скоординувати й поєднати зовнішню агресію своїх військовиків і дипломатів із внутрішньою агресією місцевих провокаторів-пропагандистів.
Розвиток регіонального самоврядування є не лише невіддільною частиною євроатлантичного інтеграційного поступу України, а й важливим складником будь-якого повноцінного демократичного процесу. Очевидно, що поглиблення інтеграції Української держави з євроатлантичним світом, уособленим на сьогодні інституціями Євросоюзу й Північноатлантичного альянсу, неминуче приводитиме до поступового розширення прав і можливостей регіонів. Інакше кажучи, поглиблення євроатлантичної інтеграції передбачає паралельне розширення регіонального самоврядування. Натомість обрання інших інтеграційних курсів такої можливості не передбачає. Дивним чином прихильники інтеграції України в протилежному від євроатлантичного напрямку віднаходять зразки успішних федеративних устроїв на теренах такого ненависного їм Заходу. Мабуть, приклад Російської Федерації — казкової «країни мрій» усіх місцевих промосковських ідеологів — надихає не дуже, оскільки ця вкрай централізована, бюрократизована й мілітаризована пострадянська держава є федеративною лише за назвою.
Регіональне представництво, регіональна ідентичність, регіональне самоврядування відіграють важливу роль у загальному механізмі демократії. Остання не може бути ні ефективною, ні легітимною без так званих проміжних або серединних організацій, що пов’язують окремих громадян з їх державою, репрезентуючи групові інтереси та постаючи сполучними (опосередковувальними) ланками між індивідуальним та універсальним рівнями національної політичної системи. Серед цих організацій, поряд із політичними партіями, професійними спілками, громадськими й релігійними об’єднаннями тощо, перебувають і регіональні спільноти, уособлені відповідними органами самоврядування. Тому й розвиток регіонів та їхнє гідне представництво на загальнонаціональному рівні є однією з багатьох (однак не єдиною) складовою частиною всеосяжного поступу демократії в Україні. Водночас слід зауважити, що федералізм не тотожний широкому регіональному самоврядуванню, яке не завжди потребує жорстких федеративних інституційних рамок, що можуть цьому самоврядуванню навіть зашкодити.
Важливою передумовою розвитку регіонального самоврядування в Україні є розвиток місцевого самоврядування. Громадянин, неспроможний вирішувати нагальні проблеми своєї громади, навряд чи здатен брати повноцінну участь в управлінні регіоном. Тому лише децентралізація дасть можливість у майбутньому розширити права і можливості регіонального самоврядування. Без відповідального громадянина (громадян) відбудеться укорінення олігархії на рівні регіонів — встановляться регіональні олігархії, що цілком можуть розпочати боротьбу зі «столичними» олігархами, ідеологічно подаючи цю боротьбу як захист прав регіонів.
Теоретична привабливість ідей федералізму не повинна затьмарювати можливий негативний ефект від їхнього втілення. Так, беззастережна й негайна федералізація України «на зовнішню вимогу» може суттєво підірвати як державотворчий, так і демократичний процеси. У разі ж якщо ця федералізація нав’язується країною-загарбником, то вона підриває державний суверенітет і суперечить національним інтересам, постаючи частиною агресії — елементом окупаційного режиму. Причому небезпеку становить уже сам факт винесення цього суто внутрішнього питання на міжнародне обговорення. Можна йти на серйозні зовнішньополітичні поступки, проте слід максимально уникати ситуацій, коли будь-які конституційні зміни, а не лише ті, що стосуються державного устрою чи навіть адміністративної децентралізації, стають предметом дипломатичного торгу.
Нині федералізація загрожує національній безпеці України — вона є важливою частиною загарбницьких планів агресора, який уже анексував та окупував чималі українські території. Було б справді дивно, якби країна — жертва агресії змінила свій внутрішній устрій на вимогу країни-агресора. Нарешті, війна — не час для експериментів з державним устроєм. Той же, хто «не помітив», що Україна перебуває в стані збройного конфлікту з агресором, і «не чує» звуків перестрілок та артилерійських залпів на південному сході Донбасу, або морально контужений, або працює на агресора.
Федеративні держави формувалися внаслідок тривалої історичної еволюції шляхом поступового об’єднання й інтеграції різнорідних земель; шляхом пошуку внутрішнього загальнонаціонального консенсусу та відповідних йому конституційних засад і державних структур; шляхом «проб і помилок». Такі держави ніколи не виникають вмить — за бажанням різноманітних закордонних «реформаторів» та їх місцевих ретрансляторів. Україна ж одразу постала як держава унітарна, переважна більшість українців ніколи не підтримували ідеї федеративного устрою, а тому ця ідея може бути нав’язаною лише ззовні та ніколи не прищепиться в масовій свідомості й політичній культурі, сприймаючись як щось чужорідне, незрозуміле, непотрібне, як зайве ускладнення і без того бюрократично громіздкої структури державної влади.
Федералізація України лише загострить проблеми, вирішенню яких вона начебто має слугувати. Таким чином, можуть бути створені легальні підстави для регіонального егоїзму, міжрегіональних конфліктів чи навіть сепаратизму. У світі майже не існує безконфліктних федерацій. Згадаймо хоча б проблему Квебеку в стабільній і процвітаючій Канаді. Дві найпоказовіші та найпривабливіші федеративні держави демократичного світу — Сполучені Штати і Швейцарія — пройшли крізь громадянські війни, що відбувалися саме між суб’єктами цих федерацій. У багатьох, якщо не більшості випадків федерація є формою інституціоналізації міжрегіонального конфлікту, і якщо в тій чи іншій країні цей конфлікт незначний та латентний, то після федералізації його буде роздмухано остаточно, і не просто роздмухано, а й легалізовано.
Перманентна боротьба за розподіл повноважень і ресурсів у сферах зовнішньої, бюджетної, культурної та інших політик властива більшості держав із федеративним устроєм. Федералізація породжує безліч нових ліній протистояння. Так, запровадження федеративного устрою може призвести до постійних спроб федерального центру й суб’єктів федерації перекласти один на одного відповідальність у критичних для загальнодержавного розвитку сферах: соціального забезпечення, обороноздатності, науково-технічного розвитку тощо. Тому питання, наскільки цей додатковий чинник конфліктності потрібен країні, що воює за незалежність, є риторичним.
Федералізація України може суттєво ускладнити структуру державного управління, зробивши цю структуру ще більш громіздкою, бюрократизованою, витратною. Кожен, хто сварить «столичну» бюрократію за нерозуміння регіональної самобутності та недостатню увагу до економічних потреб регіонів, має усвідомити, що запровадження федеративного устрою суттєво примножить «армію бюрократів», додавши до вже існуючих ще один, вочевидь зайвий, управлінський щабель. Виникне прошарок регіональної бюрократії: регіональні парламенти, регіональні уряди, регіональні судочинні органи тощо. Усе це серйозно ускладнить механізм ухвалення рішень у державі (зокрема, і без того складний бюджетний процес) — зробить його ще менш ефективним і ще більш бюрократизованим та заплутаним. Таким чином, проблеми, які сьогодні має Україна на загальнодержавному рівні (та ж корупція), багаторазово перемножаться і подрібняться. Тому доцільно спитати у платників податків: наскільки вони готові фінансувати ці, вже регіональні, «армії бюрократів»?
Федералізація України має важливий економічний вимір. Зокрема, регіоналізація національної економіки є більше свідченням регресу, ніж розвитку. Національний ринок і національне господарство, що зростає й функціонує на його базі, є великим здобутком не лише кожної окремої нації, а й усього світу, оскільки ці ринки й господарства становлять головну ланку глобального ринку і світового господарства. Свідома відмова від такого здобутку неминуче призведе до занурення в архаїку доіндустріальності та залежності від більш економічно цілісних і сконсолідованих держав та суспільств. Регіоналізація національної економіки передусім свідчить про зниження динаміки економічного розвитку та ослаблення внутрішніх господарських зв’язків — про зубожіння й дезінтеграцію, а не встановлення якоїсь міжрегіональної справедливості. Відповідь же на базарно-кон’юнктурне запитання «хто кого годує?» очевидна: всі по черзі (циклічно), залежно від ситуації в національній та міжнародній економіці. В одних випадках — промислові регіони; у других — аграрно-індустріальні; у третіх — сировинні; у четвертих — туристичні.
Різні регіони (по черзі чи разом) роблять свій вирішальний внесок в економічний розвиток країни, кожен з них виступає головним чинником цього розвитку на різних його етапах та в різних його циклах. Тому при владі в країні мають перебувати представники всіх регіонів на пропорційних засадах, оскільки диспропорція в такому чутливому питанні призводить до конфліктних ситуацій і непотрібних звинувачень. Саме диспропорційне представництво в центральних органах влади, а не порушення прав окремих регіонів може спричинити внутрішньополітичне напруження.
Існування в національних економіках більш-менш осібних регіональних економічних комплексів зумовлене «ефектом масштабу». Інакше кажучи, такі комплекси властиві державам з великою територією та населенням і потужною ресурсною базою. Натомість у випадку середніх держав на кшталт України може йтися хіба що про регіональну економічну спеціалізацію, яка досить мінлива й залежить від національної та міжнародної економічної кон’юнктури.
Федералізація України має критичний зовнішньополітичний аспект. Причому йдеться не лише про спроби нав’язати федеративний устрій Українській державі державою-агресором — Російською Федерацією. Питання значно ширше і стосується державного устрою країн, які перебувають на лініях міжнародно-політичних протистоянь, цивілізаційних розломів та геополітичних поділів. Існування «на межі» вимагає максимальної внутрішньої консолідації. Держава, яка перебуває в точці перетину силових ліній міжнародно-політичної взаємодії, повинна зберігати внутрішню цілісність та єдність і бути готовою протидіяти будь-яким зовнішнім впливам. У разі якщо така держава стає федерацією, це означає лише одне — вона перетворилася на предмет торгу держав потужніших і може вмить розпастися за їх забаганкою, що спричинить моральні страждання й матеріальні втрати громадян цієї держави. Врешті-решт, у світі не так уже й багато федеративних країн. Принаймні їх набагато менше, ніж цього хотілося б прихильникам негайної федералізації України. Так, серед пострадянських країн лише Російська Федерація, принаймні за назвою, федеративна.
Творення штучних федерацій є давньою «забавкою» великих держав. Проте примусове об’єднання потенційно ворожих національних та етнічних груп, які вже сформувалися й реально існують в історії, а не в уяві пропагандистів-міфотворців, у межах таких штучних федеративних утворень може лише поглибити антагонізм, перетворивши потенційну ворожнечу на цілком актуальну. Саме в цьому й полягає повчальність югославського та чехословацького досвіду, який мало стосується українського історичного досвіду. Українці становлять цілісну державу, народ і націю, а розколоти їх може лише зовнішня агресія та діяльність місцевих колабораціоністів.
Україна вже просунулася досить далеко шляхом творення держави й нації. Натомість Російська Федерація все ще залишається мішаниною етнічних груп та малих народів, які об’єднані в одне ціле імперською ідеологією, імперською бюрократією, імперським мілітаризмом, ненавистю і зневагою до сусідніх народів, заздрістю до держав потужніших і заможніших, хижацькою експлуатацією природних ресурсів своєї країни. Уся ця штучна етнорегіональна суміш є досить вибухонебезпечною, а детонатором можуть стати загарбницькі війни, які Кремль провадить на пострадянському просторі.
Поступове відродження козацького сепаратизму слугує одним із провісників наближення цього вибуху. Так, нині формування козаків, що використовуються імперською Москвою для реалізації своїх загарбницьких планів, більше скидаються на банди грабіжників, мародерів, терористів. Проте згодом, після повернення до Російської Федерації, частина з них отямиться і прозріє настільки, що розпочне боротьбу за автономію чи навіть незалежність своїх козацьких країв. У цій боротьбі за справжню федералізацію РФ їх надихатимуть імена С. Разіна, К. Булавіна, Є. Пугачова — видатних борців з московським імперським централізмом.
На сьогодні федералізація України неможлива, оскільки відсутні суб’єкти цієї гіпотетичної федерації. Усім зовнішнім і внутрішнім прихильникам федеративного устрою Української держави слід дати чітку відповідь на пряме запитання стосовно його регіональних складників. Інакше кажучи, дати відповідь на запитання: чим будуть суб’єкти федерації — радянськими областями, історичними землями часів Речі Посполитої чи, можливо, регіональними спільнотами в межах родоплемінних поділів епохи Київської Русі?
Нині в Україні відсутня чітко артикульована й територіально окреслена регіональна ідентичність. Розуміючи критичне значення цієї проблеми для планів зовнішнього нав’язування Українській державі федеративного устрою, місцеві промосковські провокатори-пропагандисти взялися викроювати суб’єкти цієї, такої бажаної для них та нинішніх «кремлівських мрійників», федеративної України. Зокрема, було запропоновано поділити українців на три «субетноси» — південно-східний, північно-центральний, західний. Очевидно, що поділ цей надиктований з Москви, у якій уже навіть вигадано назви для цих довільно «нарізаних» «етнорегіональних» псевдоспільнот: карпатороси, малороси й новороси. (Він також нагадує давню імперсько-шовіністичну теорійку про один російський суперетнос та три субетноси — великоросійський, малоросійський, білоруський.) Можливо, ці етнотериторіальні «викройки-нарізки» призначені кремлівськими гібридними «полководцями» в майбутньому стати зонами окупації — московською версією гауляйтерств. Тим більше, що міркування й декларації частини місцевих промосковських ідеологів звучать як заявка на членство в окупаційному уряді.
Етногенез є складним і тривалим еволюційним процесом, й етнічні групи не можуть «ліпитися» під вкрай мінливу політичну кон’юнктуру та на замовлення й за сприяння держави-агресора. У разі, якщо таке нестримне творення уявних етносів продовжиться, то незабаром почуємо про існування в Україні й інших субетнічних груп — наприклад, «криворізько-закарпатської», «івано-франківської або переяслав-хмельницької» чи «поляно-древлянської». Можливо, у такий спосіб «етнічного подрібнення» робляться спроби зруйнувати єдність української нації, розбивши її на різноманітні субетноси і «підготувавши» до асиміляції в етнічному розмаїтті чергового імперського утворення, яке нове покоління кремлівських імперських авантюристів виліплює з Російської Федерації.
Вочевидь, саме такими міркуваннями керуються місцеві «переяславські радники», які прагнуть об’єднати і без того в їх уяві єдині «братські» народи в народ ще більш єдиний. Вони дещо відійшли від примітивної парадигми поділу українців на «західняків і решту», яка свого часу заступила не менш «витончену» парадигму поділу України на Лівобережну й Правобережну. Однак установка на розчленування української нації залишається незмінною.
Більшість українців навіть не підозрюють, до яких субетносів їх уже зарахували московські неоімперці та їхня місцева прислуга. Цим «дітям генерала Власова» й «переяславським радникам» слід нагадати, що українська нація віддавна містить різні субетноси — гуцулів, лемків, бойків. Етноси творяться сотні років. Вони давніші від націй. Етнічна ідентичність не визначається ставленням до пам’ятника Леніну. Незмінною залишається ненависть імперського Кремля та його місцевих маріонеток до «галичан-карпаторосів», яка межує з одержимістю. Істерично-злобну реакцію у цих одержимих Галичиною кремлівських провокаторів-пропагандистів викликають навіть цілком нейтральні слова галицького діалекту. До речі, для тих, хто за вказівкою з Кремля роздмухує федералізм в Україні: «Запровадження федеративного устрою передбачає толерантне й шанобливе ставлення до представників усіх регіонів країни, а не одержиму ненависть до одних та безпідставне звеличення інших»!
У світі не існує держав без внутрішніх регіональних поділів. Проте це не привід негайно запроваджувати федеративний устрій, який не слід вважати універсальним та придатним для всіх часів і народів. Безперечно, існують відмінності між жителями Львова й Одеси, однак вони значно менші, ніж відмінності між жителями Туви й Петербурга в Російській Федерації. Найпершою передумовою федеративного устрою є чітка регіональна ідентичність, що локалізована у не менш чітких територіальних межах, і саме така ідентичність у сучасній Україні відсутня. Сьогоднішні українці — бідні та довірливі, і спровокувати серед них засобом «популістського слова й мішка гречки» федералістські настрої, переконавши, що саме їх регіон найбагатший та «годує інших», цілком можливо. Проте очевидно, що така штучна федералізація досить швидко завершиться черговими претензіями до Києва та вимогами більших дотацій, зарплат і соціальних виплат. Аби бути почутим, має прозвучати справжній голос регіону, а не голоси ворожих Українській державі зовнішніх сил та їх місцевих підголосків.
Проблематика федералізації України має важливий історичний вимір. Принаймні саме в історії намагаються віднайти аргументи її місцеві прихильники. Тому під кутом зору історії слід відзначити існування історичної тенденції до посилення й розширення інституту державності та консолідації соціальної бази цього інституту. Порівнювати держави, що виникли й функціонували в доіндустріально-аграрних та станово-ієрархічних суспільствах пізнього Середньовіччя, Ренесансу, Реформації, із сучасними державами слід вкрай обережно, адже йдеться про історично та структурно відмінні політичні організації й системи. Певна схожість починає простежуватися десь на рівні абсолютистських монархій Просвітництва. Будь-яка держава доіндустріальних і донаціональних епох виглядатиме порівняно із сучасними державами «федеративною». Однак йдеться не про різні державні устрої, а про різні соціальні системи й різні історичні типи соціальної організації.
Сучасна держава національна за своєю природою. Прихід індустріальної, а подеколи й постіндустріальної цивілізації, науково-технічний прогрес, націоналізм і глобалізаційні процеси радикально змінили інститут державності. Сучасна держава, вочевидь, перевершує всі давніші історичні форми державності і за ступенем централізації й концентрації влади, і за масовістю політичної участі, відрізняючись від цих попередніх форм як чинниками ефективності, так і джерелами легітимності. Порівняно з нею навіть найбільш централізована держава попередніх епох виглядатиме «федеративною».
Історія — невичерпне джерело найрізноманітніших прикладів та зразків. Тому за власним бажанням чи за наказом іззовні можна з однаковим успіхом віднайти історичні передумови як федеративного, так і унітарного державного устрою України, сконструювавши відповідні «історії». Мабуть, якби сьогодні неоімперському Кремлю протистояла федеративна українська держава, то він та його місцева ідеологічна прислуга так само палко виступали б за її унітарність. Марно чекати доброї поради від тих, хто бажає тобі загибелі!
Навіть найкраще історичне обґрунтування не зможе дати вичерпної відповіді на стратегічні виклики сучасності. Сьогодні історія поставила Україні пряме запитання: чи варто державі, що перебуває у стані війни, змінювати «на марші» свій державний устрій та ще й робити це під диктовку країни-агресора? Зазначене питання — одне з багатьох і не найголовніше. Принаймні його історичне і стратегічне значення суттєво поступається питанням нарощування обороноздатності й потенціалу військово-промислового комплексу; розвитку місцевого самоврядування і децентралізації, а також малого та середнього бізнесу; підвищення ефективності роботи державного апарату й боротьби з корупцією. Було б справді дивно, якби країна, що має стільки невирішених проблем і важливих завдань, взялася б федералізуватися, остаточно ускладнивши собі життя.