home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 6

Лютий 1897 р.

РУЦІ НЕ КРАЩАЛО. Він тримав її, як сторонній предмет, що раптом опинився під його опікою і був небажаним, неприємним, а часом і ворожим. Уранці Генрі ще міг писати, та близько полудня біль сильнішав, пронизуючи кисть від зап’ястка до мізинця так, що викручувало кісточки, м’язи, сухожилля і навіть нерви. Коли він не рухав рукою, болю не було, але писання, особливо, якщо Генрі зупинявся, щоб подумати, а потім відновлював роботу, тепер викликало в нього майже нестерпну агонію, аж доводилося відкладати ручку.

Тоді, у розпачі, він перечитував кілька останніх сторінок і подумки позначав собі місця, що потребували корегування чи правки. Потім виявлялося, що розум продовжує працювати в заданому ритмі й безсило складає текст, слово по слову, речення за реченням. Генрі виявив, що його мозок ставить уявну крапку в кінці щойно вибудуваного речення й одразу ж починає формувати наступне. Він не вимовляв їх уголос і навіть пошепки, просто фрази виникали в голові повними й довершеними, і він легко запам’ятовував, про що йшлось у попередній або чим вони всі починалися. І досі сидячи за письмовим столом, Генрі захотів написати про цю свою нову здатність Вільямові, та зненацька зрозумів, що не зможе цього зробити і що взагалі вже давно нічого, крім роману, не писав, адже беріг сили своєї правої руки, щоб якомога повніше використати короткі ранкові години моці й, попри біль і дискомфорт, швидше закінчити черговий розділ. Ранками, коли добре працювалося, час ішов швидко, зайнятий уявлянням і писанням, але ближче до вечора видовжувався, години тяглися нестерпно довго.

Вільям, залюблений у всілякі новомодні винаходи, радив скористатися послугами стенографа, серед його переваг називаючи швидкість і легкість диктування, а також, що, за умови дещо більшої зосередженості, можна досягти значно кращих результатів. Але Генрі скептично до цього ставився та й сумнівався стосовно коштів. А ще йому важливо було працювати на самоті й контролювати написане. Але, коли біль охопив усю руку, і щоранку доводилося терпіти жахливі тортури, тримаючи ручку, заповнюючи сторінку словами, він зрозумів, що далі так тривати не може. Генрі вичерпався.

Він подумав, що довірить стенографістові листування, а там буде видно. Генрі хвилювало збереження приватності, але він умовив себе, що в листах ніколи не пише нічого надто особистого, а коли щось таке і трапиться, його завжди можна якось завуалювати. Стенографіст, якого йому порекомендували, виявився шотландцем на ім’я Вільям МакАльпайн. Він щоранку приходив до помешкання і здавався Генрі обізнаним, вартим довіри та компетентним, але ці якості не йшли в порівняння з його мовчазністю, суворістю та незацікавленістю нічим, окрім поставленого завдання.

Тож він диктував МакАльпайну свої листи, а той похмуро і старанно нотував скорописом, а потім віддавав уже готові, акуратно надрукувані копії. Невдовзі Генрі почав диктувати прямо під стенограф і часом подумки цікавився, чи стенографіста з його новенькою розумною машиною цікавить хоч слово з усього, що він говорить.

Генрі повідомив друзів, що його рука перейшла у стан тимчасової омертвілості. Поступово стенографіст зробився всюдисущим і дивно напівпрозорим, як повітря, що заповнювало кімнати, особливо, коли Генрі з’ясував, що диктування пасує процесу творення художньої прози так само, як і написанню листів, а може, навіть і ліпше. Коли з рукою стало легше, він почав самостійно писати деякі листи вночі, коли стенографіст відпочивав, а новомодну машину та її мовчазного власника використовував удень для писання серйозної прози.

Спочатку Генрі неохоче розповідав про свій новий метод, а потім і взагалі пошкодував про відвертість, адже люди, котрі дізналися про те, що він тепер вимовляє слова до машини, перетворивши мистецтво високої прози на механізований процес, цього зовсім не схвалювали та пророчили йому сумне майбутнє. Генрі запевняв, що його твори не стають ні спрощеними, ні поверховішими, що його спілкування з музою відбувається так само продуктивно, як і раніше, саме завдяки появі новомодної машини та шотландця.

Йому надзвичайно подобалося ходити кімнатою, починати речення, дозволяти йому струмочком бігти уперед, а потім на мить зупинятись, робити паузу, додавати фразу й дозволяти реченню добігати логічного, композиційно вивершеного кінця. Генрі не міг дочекатися ранку, коли розпочне роботу з пунктуальним друкарем, який ніколи ні на що не скаржився й видавався байдужим до того, що йому надиктовують, наче слова романіста були так само цікавими та важливими, як і те, що він друкував у комерційному секторі, де раніше працював.

Генрі раптом відчув, що всі попередні роки йшов до цієї необмеженої творчої свободи, а за кілька місяців усвідомив, що вже не зможе повернутися до ручки й паперу, до своєї колишньої самотності, позбавленої механічного втручання. Куди б він не поїхав, шотландцеві доведеться скрізь його супроводжувати разом зі своєю великою, громіздкою друкарською машиною, що прийшла на зміну стенографу. Друкарську машину доведеться комусь носити, а шотландця — взяти на утримання. Подорожувати стане складно та дорого. Відтак життя, повне переїздів через Ла-Манш, залізничних подорожей і ночівель у готелях, добігло кінця. Та поступово сумлінне клацання друкарської машинки та звуки власного голосу витіснили в ньому потяг до мандрів далекими країнами та сяйливими містами.

У ці роки Генрі дуже часто й надто детально описував будинки. Його друг — архітектор Едвард Воррен — зробив для нього малюнки своїх будинків у Ґарденкорті, Поінтоні, Істхеді та на кордоні з Шотландією. Генрі описував їх кімната за кімнатою, не оминаючи жодного орнаменту чи збляклого гобелену, передаючи особливу атмосферу кожного помешкання. Воррен уважав, що ці описи додають його книгам архітектурної родзинки. Кожного разу, перебуваючи в домі Воррена, Генрі роздивлявся малюнок садової кімнати в Лемб-Хаусі[25] у Раї — вид із вулиці. Його захоплював суто англійський дух будівлі, давня кладка стін, відчуття притертого комфорту.

Генрі мріяв про власний будинок поза межами Лондона; він уявляв, як вечорами сидітиме в яскраво освітленій кімнаті, стіни якої будуть вкриті старими дерев’яними панелями, а темна лакована підлога — потертими килимками, горітиме камін, у якому зітхатимуть і потріскуватимуть сухі дрова, фіранки будуть опущені на знак того, що довгий день, сповнений творчої праці вже позаду, а попереду не чекають ніякі соціальні обов’язки.

Із настанням літа Генрі проводив час, блукаючи селами та містечками Саффолкського узбережжя й чарувався їхніми назвами — Великий Ярмут, Бландестон, Саксмундхем, Данвіч — від яких віяло давньою буремністю й античною історією. Він думав, що кам’яний котедж на цьому узбережжі, щось дуже просте і пов’язане з навколишньою культурою мореплавства, ідеально йому підійде. Переїжджаючи з місця на місце, повсюдно супроводжуваний друкарем і «Ремінгтоном», розриваючись між поганими квартирами та дорогими готелями, Генрі сподівався, що це — його останнє неприкаяне літо, хоча й знав, що таке строкате, збитошне життя безхатька триватиме й надалі, буде його долею, доки він не візьме себе в руки й не знайде милий своєму серцю притулок, якого з роками прагнув дедалі більше.

У Саффолкських селах він усім зустрічним пояснював, чого шукає, даючи свою лондонську адресу на знак серйозності своїх намірів. Кілька разів його запрошували подивитись будинки, та жоден із них не був схожим на його мрію; усі вони, хоч і кожен по-своєму, були потворними й доступними Генрі тільки через те, що ніхто інший ними не цікавився.

Так само і в Раї він дав усім знати, що бажає знайти постійне помешкання. Генрі потоваришував із місцевим ковалем, який до того ж торгував усіляким реманентом і був охочим до балачок із зайдами та роззявами. Під час однієї зі своїх прогулянок Раєм, Генрі зупинився біля дверей містера Мільсона, котрий після їхньої першої зустрічі вітався з ним на ім’я, дізнавшись, що містер Джеймс є американським письменником, який полюбляє повільно гуляти вуличками Рая й уже закохався в містечко. Після другої чи третьої розмови з містером Мільсоном, іще коли він знімав будинок на Поінт-Хілл, Генрі повідомив, що дуже хоче придбати будинок у цій місцевості, на околицях Рая чи навіть у самому містечку. Оскільки містер Мільсон любив поговорити, але нічого не розумів у літературних справах, ніколи не бував в Америці й не зустрічав інших американців, а Генрі зовсім не розумівся на ковальстві, вони обговорювали будинки — ті, що колись продавалися чи здавалися в оренду, ті, що було продано щойно чи знято з продажу, а також і ті, найбільш привабливі, що ніколи не продавались і не здавались на пам’яті коваля. Під час кожної зустрічі, щойно заходила мова про звичний предмет, містер Мільсон показував картку, на якій було записано лондонську адресу Генрі. Він запевняв, що не загубив її й не забув своєї обіцянки повідомити одразу ж, щойно з’явиться чудовий старий будинок, що відповідатиме потребам холостяка, та, на превеликий жаль, уся приваблива власність міцно тримається в руках господарів, які, мабуть, і в майбутньому не захочуть її позбутися.

Для Генрі ці розмови з містером Мільсоном були своєрідною грою, точнісінько як його розмови з рибалкою про море та фермером про врожай були лише даниною ввічливості та релаксацією, своєрідним способом занурення в Англію, коли вона входила в нього зі словами та фразами, зі зворотами мови, місцевим колоритом. Тому, отримавши в Лондоні листа, надписаного незнайомим почерком людини, не звиклої до писання, і навіть побачивши, що прізвище відправника було Мільсон, Генрі нічого не втямив. І тільки, коли прочитав удруге, він зрозумів, хто надіслав листа та про що в ньому йдеться. Це було, як удар під дих. Мільсон писав, що Лемб-Хаус у Раї звільнився, і його можна купити. Перше, що спало на думку, було, що він його втратить — цей будинок у тихому куточку на вершині брукованого пагорба, садову кімнату якого так любовно намалював Едвард Воррен, обійстя, на яке стільки разів ласо й мрійливо поглядав Генрі під час своїх численних прогулянок Раєм, цей будинок, що був одночасно скромним і величним, усамітненим і на видноті, в якому так довго із таким задоволенням жили люди, роблячи його теплим і гостинним. Генрі перевірив поштовий штемпель. Його цікавило, чи коваль усім, хто до нього заходить, про це розповів. Про цей будинок, із усіх інших, Генрі мріяв найдужче, саме його хотів мати найбільше. Хто б міг подумати, що він прийде до рук отак нереально просто. Можна було б надіслати телеграму, можна було б спробувати встигнути на найближчий потяг, але Генрі був упевнений у тому, що його втратить. Однак у думках не було міркувань про купівлю, оплакування втрати чи хвилювання, він переймався тільки тим, як швидше потрапити до Рая, щоб, зі свого боку, зробити все можливе для того, аби стати новим власником Лемб-Хауса.

Перед від’їздом він написав до Едварда Воррена з проханням якнайшвидше прибути до Рая й перевірити стан будинку, екстер’єр якого викликав у нього таке захоплення. Але чекати Воррена в Лондоні сил не було та й не працювалося, тож, сидячи в поїзді, Генрі подумки цікавився, чи всім довкола видно, наскільки спонтанною є його подорож, як він хвилюється і яке розчарування може на нього чекати попереду. Генрі розумів, що це — просто будинок, інші легко купують і продають нерухомість, без сентиментів переїжджаючи з усим своїм майном. Тільки тепер, наближаючись до Рая, він усвідомив, яке все це мало значення для нього. Так багато років Генрі не мав ні країни, ні родини, ні дому, що були б його власними, не беручи до уваги лондонської квартири, де він практично тільки працював. Генрі не мав прихистку й усі ці довгі роки поневірянь зробили його нервовим, виснаженим, боязким. Тепер йому здалося, що він дуже довго жив у всіх на очах, наче в будинку без фасаду, що захистив би його від жорстокостей світу. У Лемб-Хаусі він матиме красиві старі вікна, через які буде приємно дивитися на вулицю, але з вулиці до нього можна буде потрапити лише на запрошення.

Тепер йому схотілося бути господарем, запрошувати родичів і друзів на гостину. Генрі мріяв про те, як обставлятиме старий будинок меблями, обраними за його власним смаком, це додасть упевненості в завтрашньому дні.

Щойно він зайшов у будинок крізь вхідні двері, як відчув запах похмурого комфорту. Нижні кімнати виявилися маленькими й затишними, а верхні — статечними й повними світла. Частина дубових панелей була заклеєна сучасними шпалерами, та Генрі подумав, що це буде не важко виправити. Дві кімнати виходили вікнами у дбайливо доглянутий і вигадливо засаджений сад, який був, можливо, занадто великим для його скромних потреб. Гостьова кімната, в якій, він знав, колись мешкав Ґеорґ І, чудово підійде для родичів і друзів. Ходячи будинком, відчиняючи й зачиняючи двері, Генрі переважно мовчав, вважаючи, що варто йому виявити свій ентузіазм, як одразу ж з’явиться хтось, хто зголосився раніше за нього, і, ставши на порозі, вимагатиме, аби він забрався звідси.

І все ж таки, коли він із саду зайшов до садової кімнати, велике арочне вікно якої виходило на брукований схил пагорба й уявив, як улітку тут працюватиме, щодня купаючись у цьому повному повітря та потужного світла просторі, не стримав захопленого зітхання. Коли ж він вийшов із садової кімнати й зупинився перед стіною, що оточувала сад, то не зміг себе більше стримувати, дивлячись на вкриту давніми в’юнкими рослинами кладку, на стару шовковицю, що давала щедру тінь, і на потемнілу від часу й погоди цеглу. Обходити сад і будинок було, як заповнювати анкету — що далі він просувався, то впевненішим ставав у тому, що поставить у кінці свій підпис.

Власник, приємно здивований тим, хто буде його пожильцем і родом його діяльності, швидко погодився на двадцять один рік оренди й умови висунув прийнятні. Воррен оком професіонала оглянув будинок і зробив список змін, що їх можна зробити за зиму, аби помешкання вже навесні було готовим для вселення. Завдяки люб’язності містера МакАльпайна, Генрі написав листи кільком друзям і зовиці, в яких інформував їх про свій новий будинок. А відпустивши містера МакАльпайна, уже власною рукою вписав щорічну суму оренди — сімдесят фунтів.


ДИВНО, АЛЕ ПРОТЯГОМ кількох наступних місяців Генрі почувався, наче зопалу взяв участь у якійсь дуже ризикованій фінансовій спекуляції, унаслідок якої може втратити всі свої заощадження. Тепер йому доводилося багато чого залагоджувати: найняти обслугу, купити нові меблі та господарське начиння, здати в оренду чи утримувати й далі свою лондонську квартиру. Йому також слід було подбати про своє фінансове майбутнє, підірване цими раптовими капіталовкладеннями. Та не ці прості дії наповнювали його неясними поганими передчуттями. Кілька тижнів Генрі мучився, не розуміючи їхньої природи, а потім, як блискавкою, його осяяло розуміння, що піднімаючись нагору в Лемб-Хаусі та заходячи до своєї майбутньої спальні, він мав відчуття, що входить до кімнати, де колись помре.

Уважно перечитавши договір оренди, він усвідомив, що за двадцять один рік точно вже буде в могилі. Стіни цього будинку були свідками народження та смерті жінок і чоловіків майже три століття[26], і тепер пропонували йому на короткий час насолодитися красою та шармом будинку, вони заманили його, дозволили зазнати своєї, хай і нетривалої, гостинності. Будинок прийме його, а потім дивитиметься, як його виноситимуть, як уже це не раз бувало з іншими пожильцями. Генрі лежатиме мертвий у якійсь із цих кімнат, у цьому будинку лежатиме його холодний труп. Ця думка водночас холодила кров і заспокоювала. Не вагаючись, він приїхав до місця власної смерті, тим самим розкривши одну з її таємниць. Але він і житиме там іще багато років, працюючи вдень і сидячи біля вогню вечорами. Нарешті, в нього, кому так важко блукалося світом, з’явився власний дім, якого він так довго шукав, про чию душевну наповненість, усепоглинаючу зручність і ненав’язливу красу стільки мріяв.


ТІЄЇ ЗИМИ ТА РАННЬОЇ ВЕСНИ Генрі набув уміння залагоджувати різноманітні практичні справи. Коли до Лондона приїхав Ховеллс, вони провели разом довгий ранок, дивлячись у сповите густим туманом завіконня й обговорюючи сотню питань, не останнім із яких був американський ринок літератури та книговиробництва. Ховеллсів візит, його дружні поради та посередництво, коли він уже повернувся до Штатів, мали наслідком пропозиції та замовлення від американських видавців, що стало приємним доповненням сезону.

Поволі й інші речі ставали на свої місця. Дізнавшися про його нове придбання, леді Волслі висловила бажання подивитися на будинок і допомогти порадою. Генрі знав, що вона є неперевершеною і талановитою збирачкою усіляких речей, що її смак був вишуканим і практичним і що вмеблювання маленьких кімнат не становитиме для неї складнощів. Вона знає усіх продавців і їхні крамниці, за багато років зуміла викликати в них повагу та благоговійний острах і вміло це використовувала. А ще вона прочитала «Пойнтонські старожитності»[27] в надісланому їй з Америки журнальному варіанті й вірила, що вдовицю місіс Ґарет, готову занапастити власне життя задля збереження поінтонських реліквій, було написано з неї.

— Не жадібність,— сказала вона якось,— і не тупість чи вдівство. Я не зазнала вдівства. Це все — око, око, яке не пропускає нічого і бачить, що стілець епохи королеви Анни можна реставрувати, що вицвілий гобелен матиме чудовий вигляд у темному кутку, що полотно коштує менше за раму.

Вона припустила, що Генрі не має грошей на витрати, що його смак є таким самим, як і її, тож захотіла роздивитися всі кімнати в новому будинку детально і зрозуміти, чого вони потребують. Лемб-Хаус, на її думку, був витвором мистецтва. Їй захотілося забрати його додому, та, оскільки це було неможливо, вона втішалася тим, що тягала Генрі з собою по всіх лондонських крамницях, по всіх бічних алеях і закапелках торгівлі антикваріатом і старими меблями. Він зі здивуванням дізнався, що леді Волслі фактично не мала грошей усі ті довгі роки, коли збирала свої маленькі скарби, що вони з чоловіком тоді ще нічого не успадкували й жили на його скромну платню та відсотки від її невеличкого капіталу. Вона сказала, що нужда загострила її око.

Поступово дні довшали, а Генрі й досі ходив Лондоном, відчиняючи перед леді Волслі двері маленьких, тьмяно освітлених крамничок, уважні господарі яких знали її з давніх часів і пам’ятали, який антикваріат вона в них колись купила, як запекло торгувалася, щоб додати до своєї колекції ще один дорогоцінний предмет, що на той час видавалося їм ексцентричністю та виявом її виняткової впертості. Генрі, котрий приготувався до тихої самотності в провінції, уже почав сумувати за Лондоном із усіма його освітленими крамницями, гамірними вулицями, набридливим інтенсивним громадським життям. Йому подобалося, як падає світло раннього надвечірка, як вітерець холодить обличчя і, попри всі свої протести, він любив наближення вечора й очікування того, що він принесе. Ідучи вулицями поряд зі своєю цілеспрямованою супутницею, Генрі захоплено вивчав Лондон, а потім вони зупинялися на порозі якогось меблевого складу чи демонстраційної зали і, доки торгівці лагідно й обережно показували їм різні предмети, наче продавали не обстановку, а чиюсь приватність, він уявляв своє майбутнє життя, свої нові меблі, новий колір стін або відсутність дерев’яних панелей, і відчував усередині дивну радість від того, що вже пройшов половину шляху до своєї мети, що щасливе перебування в Лемб-Хаусі зовсім скоро перейде зі світу уяви до щоденної реальності.


ПІСЛЯ ТОГО ЯК її ЧОЛОВІК отримав пост командувача військ її величності, та після тріумфального повернення з Ірландії, леді Волслі почала більш зверхньо поводитися з Генрі, однак тепер вона мала дещо м’якший вигляд і з торгівцями розмовляла тихо та ввічливо. Він ніколи не бачив, аби вона стишувала голос, але в запилюжених антикварних крамницях, роздивляючись нові надходження чи прохаючи подати їй старі мали, що ними нещодавно захопилася, леді Волслі видавалася дуже тихою, і з кожним зимовим місяцем ставала дедалі більше стриманою. Однак це аж ніяк не вплинуло на чіткість її суджень стосовно того, що є вартим уваги, а що — ні, крім того, вона чудово собі уявляла кожну деталь інтер’єру Лемб-Хауса. Генрі постійно доводилося боротися з її надмірним ентузіазмом і нетерплячістю, а кілька разів і ретельно приховувати своє бажання придбати речі, від яких вона навідріз відмовилася.

Леді Волслі провела його секретними стежками потаємного Лондона, ходячи якими він міг би обставити Лемб-Хаус; а ще вона показала йому той Лондон, у якому люди жили, мов оселедці в діжці, гамірний і перенаселений. Кожен предмет, якого він торкався чи брав до рук, містив у собі часточку давньої слави та багатства Англії.

У ці місяці він багато працював, пишучи статті й оповідання, та бували дні, коли, виконавши норму — написавши визначену кількість слів — Генрі відпускав свого шотландця, котрий увесь ранок не відходив від машинки, і відчував у собі нагальну потребу піти до антикварів, удихнути старої пилюки, загубитися серед нікому не потрібних речей, переходити з крамниці до крамниці, вибираючи для себе то стілець, то раму, то набір столових ножів, але нічого не купувати в очікуванні більш відповідного настрою чи поради леді Волслі.

Одного раннього надвечір’я, десь між четвертою та п’ятою годинами, коли світло було неясним і мерехтливим, він опинився в антикварній крамниці на Блумбері-стрит, у якій бував до цього лише раз із леді Волслі. Генрі добре запам’ятав продавця за його надзвичайні очі. Торговець тоді, не мовлячи й слова, зумів уплинути на леді Волслі та її компаньйона; він, у якийсь таємничий спосіб, м’яко тиснув на їхню свідомість і, водночас, змушував відчувати врочистість моменту самим лише поглядом. Пригадалися його бліді, тонкі пальці з доглянутими нігтями, як він час від часу, ніби ненароком, торкався предметів на прилавку, нервово, коротко, ніжно. Генрі тоді помітив також мовчазний спротив леді Волслі, котра не схотіла нічого купувати навіть тоді, коли торговець показав їм кілька чудових зразків — французький гобелен, невеликий, але в ідеальному стані та старовинну парчу, з приводу якої обоє, і продавець, і леді Волслі, погодилися, що такої текстури в наш час уже не знайдеш. Вона так нічого й не купила, хоча деякі речі роздивлялася так уважно і довго, що в мудрому та терплячому погляді продавця промайнув натяк на іронічність. Опинившись на вулиці, вона сказала, що ціни були надто високими, хоча про гроші ніхто з них майже нічого й не говорив, і що цього торгівця, котрий уже багато років займається антикваріатом, не варто заохочувати до подібної поведінки.

Уже певний час Генрі обмірковував можливість купівлі чогось особливого, чогось абсолютно непотрібного й коштовного, можливо, надто дорогого, чогось, за що чіплятиметься око, що можна буде тримати при собі, носити із собою, що матиме для нього особливе значення, але не через свою вартість. Йому здалося, що французький гобелен може бути саме тим, що треба. Зображена на ньому сцена мала витоки в роботах італійських майстрів — Фра Анжело чи Мазаччо — і темно-рожеві нитки, що ніби просочувалися крізь тканину, підтримували це враження. Він збирався ще раз уважно подивитися на цю річ, поговорити про неї з антикваром і, можливо, навіть придбати її без подальших консультацій із леді Волслі, яка, він точно знав, ніколи не змінює своїх рішень.

Генрі побачив, що двері крамниці відчинені, й увійшов до освітленого лампами приміщення, нечутно їх за собою зачинивши. Подумалося, що дозволяти покупцям увіходити отак було частиною дивної тактики цього торгівця. Передня частина крамниці була вузькою і хаотично заставленою, та Генрі знав, що спустившись кількома сходинками, потрапить до більшого приміщення, з якого сходами можна піднятись іще до однієї зали. Він трохи постояв, чекаючи на появу господаря, а потім знічев’я почав вивчати чайну чашку, що, на його думку, могла бути зробленою із севрської порцеляни. Поволі оглядаючи ще кілька предметів, Генрі просунувся впритул до сходів, звідки міг уже бачити всю нижню частину крамниці. Там він виявив хазяїна та леді Волслі, зайнятих обговоренням якості та міцності шезлонга, над яким вони обоє схилилися. Відчувши себе правопорушником, Генрі відійшов у тінь і зачаївся. Він не чекав зустріти тут леді Волслі й подумав, що буде ліпше не потрапляти їй на очі. Це була її територія, і він не хотів заважати. Генрі вирішив, що найліпше буде якомога тихіше і швидше вийти з крамниці.

Аж раптом інший покупець із грюкотом відчинив вхідні двері. То був гарно вбраний пан середнього віку, котрому, здавалося, зачинити двері було так само важко, як і відчинити їх. Торгівець, який піднявся сходами, на думку Генрі, миттєво здогадався, що джентльмени прийшли не разом і що їх геть нічого не пов’язує. Було видно, що його дивує поява аж двох відвідувачів, але продавець швидко опанував себе й висловив захоплення тим, що знову бачить Генрі, а потім, майже так само гостинно, привітався з другим відвідувачем. Цього разу торгівець видався кмітливішим, ніж раніше, більш відстороненим, інтелігентнішим і витонченішим; його темні очі випромінювали гострий розум і приязнь. Генрі зрозумів, що господар не здогадується про те, що він устиг помітити внизу леді Волслі, і гарячково міркує, як вийти з цього становища, ховаючи свої думки за теплою усмішкою. Торгівець ввічливо попросив Генрі зачекати хвилинку і спустився до нижньої зали. Знизу до вух Генрі долинало мурмотіння, а пан, який прийшов після нього, розглядав старий срібний дзвіночок із різьбленою дерев’яною ручкою. Він чекав на появу леді Волслі, міркуючи, що їй скаже.

Коли торгівець з’явився знову, Генрі помітив у його виразі легкий натяк на невдоволення. За ним піднялась і леді Волслі, котра була у своєму найбільш бундючному і, як здалося Генрі, найбільш галасливому, настрої.

— Не думала, що ви наважитеся ходити самі,— сказала вона Генрі.— Ви заблукали? — Вона сяйливо всміхнулась, а потім коротко розсміялася.

Генрі вклонився, а коли підвів голову, побачив, що вона знайома з іншим паном. Здавалося, його присутність непокоїть і її, і торгівця. Коли Генрі до нього повернувся, краєм ока помітив, що, доки він кланявся, між тим паном і леді Волслі промайнуло щось невловиме: вони обмінялися швидкими і майже сполоханими поглядами.

— Більшість речей, які тут продаються, є поза вашими можливостями,— сказала вона Генрі. Вони обоє розуміли, що це зауваження, що звучало як жарт, було занадто різким і брутальним.

— Небагатий чоловік завжди може подивитися,— відповів він, спостерігаючи за її реакцією, чекаючи, як вона виходитиме зі становища.

— Тоді ходімо, я вам покажу,— сказала вона і провела Генрі вниз, попросивши в торгівця ще одну лампу.

Генрі знав, що в такий спосіб вона подає тому панові сигнал зникнути, тому не здивувався, почувши, як захряснулися вхідні двері. Доки, на вимогу леді Волслі, лампу встановлювали на італійському секретері, Генрі подумки цікавився, що то за пан і чому їх не познайомили, чому атмосфера у крамниці була відчутно напруженою і чому леді Волслі, котра має величезний соціальний досвід, не зуміла уникнути ніяковості від неочікуваної зустрічі. Його цікавило, чи могла ця жінка зайти так далеко, що мало не скомпрометувала себе у звичайній лондонській антикварній крамниці у розпалі зимового дня. Якої форми могла б набути ця компрометація? Яку роль у всьому цьому грає антиквар? А тим часом леді Волслі й торгівець на два голоси почали вихваляти чесноти і принади італійського секретера, леді Волслі згідливо кивала на кожну фразу, виголошену продавцем, а деякі навіть повторювала, щоб підсилити враження, й обоє вони постійно наголошували на тому, що про ціну і говорити годі, адже її ліпше не знати тому, хто любить красу, але має обмежені засоби.

Доки ці двоє говорили і потім, коли торгівець замовк, а леді Волслі продовжувала розмову, Генрі міркував над побаченим. Він точно знав, що правильно зрозумів мізансцену, однак не її значення. Леді Волслі домовилася про зустріч із тим паном, але само по собі це не мало ніякого значення, бо вона вільно пересувалася Лондоном і водила Генрі крамницями без жодного вагання. Напруга виникла через її небажання вітатись із тим паном або через небажання знайомити його з Генрі. Важко було збагнути чи навіть припустити, чому леді Волслі не проігнорувала пана зовсім, хоча, якби вона відрекомендувала його Генрі, теж нічого не сталося б. Антиквар відновив свою участь у розмові, щоб, як видалося Генрі, уникнути дедалі довших пауз і завуалювати ніяковість. Він усвідомив, як щойно став свідком тих нюансів лондонського життя, знання яких належить іншим і ніколи йому не відкриється, хай як довго триватимуть його роздуми чи ця нарочита сцена в антикварній крамниці.

Піднімаючись сходами, на шляху до виходу він запримітив гобелен, який від часу його минулого візиту перевісили в цю частину крамниці. Тепер він здавався ще красивішим, іще дорожчим. Супутники зупинилися за спиною Генрі. Він припустив, що й вони захоплено дивляться на досконалу вишуканість кольорів, на контраст яскравих і блідих ниток, на ідеальну текстуру, що свідчила про велич минулої епохи.

— Вісімнадцяте сторіччя? — запитав він.

— Придивіться і ви самі, напевно, зрозумієте,— відповіла леді Волслі.

Торгівець підніс лампу ближче, щоб Генрі було краще видно.

— Вам подобається? — спитав Генрі, подумки цікавлячись, чи вона пам’ятає цю річ.

— Не думаю, що «подобається» — правильне слово,— відповіла вона.— Він пошкоджений і відреставрований. Деякі місця відновили зовсім недавно. Хіба ви не бачите?

Генрі уважніше вдивився в гобелен, оглядаючи жовті й рожеві нитки, що, хоч і виділялися на загальному тлі, здавалися йому так само збляклими від часу.

— Це було зроблено, щоб нас одурити,— сказала леді Волслі.

— Разючо і досить гарно,— сказав Генрі, начебто сам до себе.

— О, якщо ви не помічаєте реставрації у всій її вульгарності, то потребуєте мене навіть більше, ніж здогадуєтесь,— зітхнула леді Волслі.— Ні за яких обставин вам більше не можна самому пускатись у такі походеньки.

Генрі вирішив по якомусь часі прийти сюди знов і купити гобелен.


ГЕНРІ ПРОЩАВСЯ З ЛОНДОНОМ. Він записався до Реформ-клубу[28], приєднавшись до довгого списку, хоча й знав, що мине багато років і станеться чимало подій перш, аніж його ім’я опиниться нагорі. Йому подобалося уявляти своє майбутнє лондонське життя в комфорті та затишку Реформ-клубу, під опікою його уважної обслуги, коли все величезне місто — до твоїх послуг. Він упевнив себе в тому, що все життя був прив’язаний до Лондона, починаючи звідтоді, коли його шестимісячною дитиною привезли сюди вперше під час однієї з ранніх мандрівок батька в пошуках вічної мудрості, земних задоволень іще чогось, безіменного, але не менше духовного, чого, однак, він так і не досяг.

Із оповідей тітоньки Кейт, яка не раз про це говорила, коли Генрі був іще підлітком, він знав, що вони винаймали котедж біля Великого Віндзорського парку й були найщасливішою з родин, адже мали двох здорових хлопців, чиї щоденні витівки полонили батьків і тітку, та мали достатньо грошей, аби Генрі-старший міг присвятити своє життя пошукам правди в товаристві найвидатніших мислителів епохи чи, якщо її не знайде, принаймні, зробити свої пошуки пам’ятними, серйозними та вартими уваги. Генрі-старшого цікавила доброчесність, величезний Божий замисел, приготований Господом для кожного чоловіка. Він вірив, що кожен із нас мусить розгадати цей замисел і жити так, як ніхто до нас ніколи не жив. Його завданням у читанні, писанні, виголошенні промов і вихованні дітей було примирити відносну новизну та доброчесність кожного представника людського виду з темрявою, що оточує нас іззовні та зачаїлася всередині.

Доки Генрі готувався до від’їзду з Лондона, до нього почав учащати Едмунд Ґосс, який постійно бажав упевнитись у тому, що не заважає Генрі і є для нього бажаним гостем, що завжди і чув. Ґосс саме читав примірник праці Генрі Джеймса-старшого, що, серед небагатьох інших, переплив Атлантику й потрапив йому до рук. Ґосс, із власних причин, зацікавився досвідом, отримуваним у дитинстві, особливо, у найперші роки життя, бо вважав, очевидно, під впливом колись відвіданих лекцій Генрі Джеймса-старшого, що він впливає на подальшу поведінку дужче, ніж це вважалося раніше. Його захопила ідея, висловлена батьком Генрі, про те, що свій найважливіший життєвий досвід він отримав, коли жив у котеджі поблизу Великого Віндзорського парку.

Батько описував те, що з ним сталось у тому котеджі, як мить одкровення та радісного піднесення; він не раз про це говорив, і Генрі пам’ятає, що материне лице щоразу смутнішало, коли про це заходила мова. Лице тітоньки Кейт смутнішало також, але саме вона декілька разів переповідала Генрі цю історію, і щоразу він помічав якусь нотку вдоволення в її тоні, мабуть, через те, Що вона мала нагоду розказати про це знов і ще тому, що мала такого уважного слухача, як юний Генрі.

Ґосс не знав, що, коли це сталося, маленький Генрі теж був у будинку. Він порушив це питання тільки, щоб поцікавитися впливом, який ця подія могла мати на подальшу поведінку батька Генрі. Коли ж він дізнався, що Генрі з Вільямом теж там були, то тихим, але нетерплячим голосом попросив розповісти йому все в подробицях, обіцяючи, що сказане не надасться ні для публікації, ні для розповсюдження. Генрі ж зауважив, що він тоді був іще дуже малим і нічого не пам’ятає, а батькові спогади містяться в книзі, що її Ґосс читав.

— Але про це, напевно, говорили в родині? — поцікавився Ґосс.

— Так, тітонька Кейт розповідала мені, та матері це не подобалося.

— Ваша тітонька Кейт була присутньою, коли це сталося? — запитав Ґосс.

Генрі кивнув.

— І як вона це описала? — спитав Ґосс.

— Вона була видатною оповідачкою, тож у її правдивості не можна бути впевненим,— відповів Генрі.

— Але мусите переповісти, що вона розказувала.

Генрі спробував відтворити для Ґосса тітоньчину манеру оповіді. Вона завжди починала зі слів, що тоді була середина дня, наприкінці весни, надто теплого, як на ту пору року; було дуже сонячно, вони щойно поїли та повставали з-за столу, а її зять залишився сам, як завше, заглиблений у власні думки. За її словами, батько часто сліпо тягся від столу по ручку й папір, а потім писав, як одержимий, щоб потім, перечитавши, зібгати деякі сторінки в кульку і зозла жбурнути через усю кімнату. А бувало він рвучко вставав із-за столу й у пошуках якоїсь книги стрімко рухався, тягнучи за собою свою дерев’яну ногу, немов тягар. Він бував дуже схвильований змістом або сенсом книги. У ньому постійно точилася боротьба — тітонька Кейт завжди використовувала ті самі слова — між його власною добрістю та важкою рукою пуританина, що її колись його батько старий Вільям Джеймс із Олбані поклав синові на плече. Вона казала, що хай куди б він ішов, Генрі Джеймс-старший бачив любов і красу, передбачені Господнім замислом, але суворе пуританське виховання не дозволяло йому йняти віри своїм очам. Ця боротьба точилася в ньому щоденно. Він був невтомним і нестерпним, але, водночас, і невинним шукачем, який легко захоплювався. Перша його криза сталася ще в молодості, коли після пожежі йому ампутували ногу; а тепер у весняному Лондоні на нього чекало друге випробування.

— Тітонька Кейт,— сказав Генрі,— висловлювалася дуже драматично. Вона розказувала мені, що родина залишила батька за читанням. День був теплий, і жінки взяли нас, хлопчаків, на прогулянку. Батько був сам, коли стався напад. Він з’явився раптово, нізвідкіль, як імлистий нічний привид, як хижий і голодний птах, який каменем кидається на свою жертву, як темна тінь, що принишкла в кутку, як жорстокий, але цілком відчутний дух, що прийшов по нього самотнього. Тітонька казала, що він знав, чому той з’явився; духа було послано його знищити. Звідтоді батько змалів до стану дитинності, постійно всього лякався, доки, зрештою, повірив у те, що це, хай що воно є, ніколи вже його не покине. Коли батька знайшли, він скрутився на підлозі, затуливши руками вуха, пхикав і кликав на допомогу. Вільяму було два з половиною роки, а мені — рік, і ми теж злякалися, бачачи батьків страх і чуючи його пхикання. Тітонька Кейт одразу ж нас вивела звідти. Вона розказала, що Вільям після того ще багато днів був блідим і не міг заснути, якщо в кімнаті не було матері. Та, звичайно ж, ні він, ні я цього не пам’ятаємо.

— Не обов’язково,— сказав Ґосс,— спогади можуть бути замкнені глибоко всередині вас.

— Ні,— твердо відповів Генрі.— Усередині нас нічого не замкнено. Ми нічого не пам’ятаємо. Я в цьому впевнений.

— Продовжуйте, будь ласка,— попросив Ґосс.

— Тітонька розказала, що матері довелося піднімати його з підлоги, адже вона спочатку подумала, що на батька напали зловмисники, та потім він розповів про те, що бачив, і, вислухавши батька, вона мусила запевнювати його в тому, що в жодному кутку немає ніякої дивної чорної тіні, що він — у безпеці. Та їй так і не вдалося зупинити його сліз, а чи з’ясувати, що, власне, трапилось. Пізніше вона зрозуміла, що йдеться не про тварину і не про грабіжника; те, що сталося, відбулося виключно в його мозку, у його уяві. То було погане видіння, і мати вчинила так само, як у перший рік їхнього шлюбу, коли батькові снилися жахи. Вона знайшла ножиці і почала повільно й обережно зрізати йому нігті, ніжно до нього говорячи та прохаючи зосередитися на рухах ножиць. Батько заспокоювався, і тоді вона відводила його до спальні, де й залишалася з ним.

— Вона залишала вас самих? — запитав Ґосс.

— Ні, звичайно ж ні,— відповів Генрі.— Тітонька приглядала за нами, аж доки ми не поснули, а потім, коли батько заспокоївся, сиділа з матір’ю, не знаючи, з ким проконсультуватись і що робити. Мій батько, щойно мати почала його заспокоювати, стишився, його очі зробилися порожніми, рот відкрився. Та він не припинив видобувати із себе тихе пхикання та якісь незрозумілі фрази, більше схожі на белькотіння. Вони були далеко від дому й не знали нікого, крім видатних батькових друзів, і не відали, чи можна послати по Карлайла чи Теккерея і запитати в них, як доглядати пацієнта, якщо це слово є відповідним, або, принаймні, поцікавитися, чи подібні темні та страшні видіння були звичайними для чоловіків, які наполегливо шукали приховане значення в усьому, окрім власних професійних або домашніх обов’язків.

— То як же вони вчинили? — запитав Ґосс.

— Батько спав тієї ночі як ми, малі діти, а жінки приглядали за нами, розуміючи, що відтепер життя зміниться. Мати знала, що тітка про все мені розповіла, але не вважала за потрібне про це говорити. Вона вірила в те, що до філософа приходив Диявол, але то був Диявол, якого батько витворив у власній уяві чи якого побачив у власних снах наяву, що в ті місяці, дивним чином, межували з його читацьким життям. Мати вірила в Диявола, але гадала, що лише батько може його бачити, бо тільки для нього він був живою істотою, що показувала своє обличчя у кожному віконному склі, варто лише було батькові до нього наблизитись. Його ніхто інший не бачив, бо більше ніхто не заглиблювався в думки та переконання, де темрява та чортівня можуть не належати до концепції світу. Таким був мій батько.

— Але що, зрештою, зробили ваша мати й тітка? — запитав Ґосс.

— Тітонька Кейт розповідала, що в них було двоє дітей і дім, за якими слід було доглядати, більше вони ні про що не думали. Лікарі наполягали на тому, щоб батько зберігав спокій, не писав і не читав, якщо зуміє, не думав і не робив ніяких візитів. Із цих місяців тітоньці Кейт найдужче запам’яталося, що батько щоразу, коли до кімнати входила мати, простягав до неї руки, мов немовля, котре проситься на ручки. Він жив у постійному страху, що видіння повернеться; він підозріливо оглядав усі кутки та вікна. Його життя відбувалося поза ними, навіть мовлення його наче сповільнилося.

— А тітонька казала, яким чином це вплинуло на вас із братом? — поцікавився Ґосс.

Генрі важко зітхнув, він уже не розумів, навіщо погодився розповісти другові цю історію.

— Схоже, що одного дня, коли батько був найбільш безпорадним, я почав ходити,— сказав Генрі.— Це сталося раптом і неочікувано, і невдовзі я зробився маленьким, але впевненим, пішоходом. Це мало такий вигляд, ніби ми з батьком помінялися місцями. Жінки поступово зрозуміли, чому я навчився так швидко. Мені хотілося бути з Вільямом скрізь, куди він ходив. Раніше я голодними очима слідкував за братом, якщо він пересувався, а тепер біг за ним на інший бік кімнати чи на вулицю, чіпляючись за Вільяма, на превелике його роздратування. На той час я ще не дуже часто всміхався, та, навчившись ходити, я сміявся з усього, що робив Вільям, бо все те видавалося мені веселим. Тітонька Кейт казала, що їм було важко вести господарство, коли почалося те англійське літо.

— Можу собі уявити,— сказав Ґосс.— Як надзвичайно!

— Зрештою,— продовжив Генрі,— звичайно, це все забулося і стало, як ви знаєте, важливим моментом історії батькового сходження до вершин пізнання та мудрості.

— Та чи так сприйняли це жінки? — спитав Ґосс.

— Ні,— усміхнувся Генрі,— авжеж ні. Тітонька Кейт говорила, що вони із сестрою ніколи так про це не думали. І їх дуже жахало, що батько розпочав оповідати про своє випробування темрявою всім відвідувачам, а потім і незнайомцям.

— А далі, як ви, напевно, читали, він зустрів біля води одну пані, точніше, цілком реальну місіс Чичестер, якій описав свого звіра, що з шипінням зачаївся в кутку. Місіс Чичестер не забарилася з відповіддю; вона сказала, що він не був єдиним, із ким таке трапилось, і це свідчило про те, що він упритул наблизився до розуміння Господнього задуму, божественного призначення людини й мусить прочитати праці шведського філософа Сведенборга, котрий розуміється на цьому краще, ніж будь-хто. Схоже, у той час батько кожну нову пораду сприймав як єдино правильну й ліпшу за всі, що отримував до неї. У Лондоні він прочитав дві книги Сведенборга, хоча й давав слово нічого не читати, і в одній із цих книг він довідався, що те, що з ним сталося того пополудня, називається осяянням і будь-які пізніші пояснення вже не змогли його переконати в іншому. Це осяяння, з усього видно, було кроком уперед на шляху до цілковитого розуміння батьком того, що нас усіх створено за Божою подобою і що всі наші потреби та прагнення, почуття та думки санкціоновано Господом. Отже, мій батько знову став щасливим і, переповнений Сведенборговими поглядами, повірив у власну місію розповісти правду всьому людству чи, хоча б його англомовній частині, переважно американцям, на що, мушу додати, мало хто звернув увагу.

— Можливо, це пояснює, чому ви сюди повернулися,— сказав Ґосс.

— До Англії? — запитав Генрі.

— Ближче до місця події,— відповів Ґосс.— У лекції сказано, що дитина сприймає все, тримає це в собі, хоча й не абсорбує у те, що вони називають несвідомим.

— Тоді чому Вільям не тут? — поцікавився Генрі.

— Не знаю,— сказав Ґосс.— Це — таємниця.

— Напевно, ви зрозумієте, коли я скажу, що не хотів би це обговорювати в майбутньому,— зауважив Генрі.

Кілька днів після того він не міг працювати і, прокинувшись уранці, відчував, що страшенно шкодує про те, що розповів Ґоссу цю історію, але потім зумів викинути епізод із голови та повернутися до звичного робочого ритму.

Бували дні, коли Генрі здавалося, що він пише забагато та занадто швидко, перевантажуючи свого шотландця роботою. Коли його оповідання виходили друком, він уже мало звертав на них увагу, повертаючись до текстів лише, коли готував публікацію книги, після чого, узагалі, про них забував. Однак, після виходу збірки «Перешкоди»[29], Ґосс мав що сказати з приводу одного вміщеного в ній оповідання, тож Генрі перечитав його, щоб бути готовим до дискусії із другом. То була одна з його історій із привидами, що мала назву «Як це сталося»[30], і тепер видавалася йому надто слабкою, навіть аби називатися халтурою. Ґосс хотів поговорити про техніку письма від першої особи, про те, як важко зробити його переконливим. Генрі подумав, що друг є надто ввічливим і тактовним, аби дозволити собі перейти від загальної дискусії до конкретного оповідання. Але, коли їхня розмова з цього приводу затяглася на кілька вечорів, і почала вже його дратувати, Ґосс зненацька порушив інше питання, що дуже зацікавило Генрі. Друг зауважив, що, оскільки більшість читачів не вірить у привидів, то й більшість містичних історій не варті довіри. Він сказав, що такі оповідання мусять бути історіями про привидів, але, водночас, і мати раціональне пояснення. Ґосс наполягав, що вони мусять одночасно бути страшними й не виходити за межі можливого.

Генрі не погодився. Він вважав, що в оповіданні може бути що завгодно, включно з найневірогіднішими речами, проте Ґоссові аргумент його зацікавили, хоча вони й надто відверто та пристрасно вимагали накласти обмеження на те, що, на думку Генрі, потребує певної широти поглядів. У глибині душі Генрі було соромно за «Як це сталося» і він уже шкодував, що включив оповідання до збірки, розуміючи, що ліпше було б дозволити йому загубитися. І все ж таки, Генрі образило, що Ґосс це помітив.

Під час однієї із цих вечірніх розмов із Ґоссом він мимохідь оповів другові, як придбав Лемб-Хаус, описавши коваля містера Мільсона як поромника, що чекав на нього біля води, щоб переправити до місця ідеального спочинку, туди, де здійснюються мрії про щастя. Потім він розказав і про Холмсів візит, після якого його фінансові обставини, унаслідок отриманих можливостей співпраці з американськими редакторами, значно поліпшились, що стало для нього чимось на зразок монети, покладеної старим другом йому під язик, аби було чим заплатити за перевіз до царства Аіда[31].

— Рай,— сказав Ґосс, сміючись,— і справді є царством мертвих, особливо взимку по буднях, але, наважуся припустити, що й у вихідні теж.

— Якби я був Едгаром По,— сказав Генрі, міг би написати про одного з його улюблених героїв, що подорожують до якогось невідомого будинку, двері якого ведуть до могили.

— Вам страшенно бракуватиме Лондона, і ви дуже швидко втечете від сільського життя, перестрашені сумнівними радощами, що їх воно дарує необачним,— сказав Ґосс.


ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ ПЕРЕГОВОРІВ, що від його імені провів Ховеллс, Генрі пообіцяв «Collier’s»[32] нове оповідання, тож, проконсультувавшись із власними нотатниками та детальніше обговоривши з Ґоссом проблему неправдоподібності сучасних історій із привидами, але не розкривши йому свого плану, засів за роботу. Цього разу він розповість історію від імені головної діючої особи, котра на суботній вечірці в заміському будинку ділиться колись пережитим. Генрі бажав налякати шотландця і, диктуючи оповідання, уважно стежив за його реакцією в намаганні помітити найменший порух обличчя чи бодай натяк на збліднення шкіри.

Його оповідачка буде говорити жорстко й лише послуговуючись фактами, але в її тоні буде відчуватися натяк на добросердість, на готовність прийняти кожну нову людину, будь-який новий досвід, як нагороду, послану небесами, за її меткий розум і чутливість. Генрі був потрібен голос, у якому б звучало тихе прийняття, спокійна компетентність, суміш авторитарності та відданості власному обов’язку, готовність усе зробити якнайліпше, хтось, для кого виск належав до найгірших вад характеру. Він потребував голосу, що йому кожен читач автоматично віритиме й довірятиме, а також і стилю оповіді, від якого віє п’ятдесятилітньою давниною,— героїня була жадібною до читання,— в якому подекуди з’являються прості та жваві фрази.

Ця історія понад два роки пролежала в нотатнику, час від часу блискавкою освітлюючи мозок Генрі, але жодного разу так і не наблизилася до набуття форми чи бодай якоїсь визначеності. Натхнення прийшло тільки тепер, коли йому для нового редактора в «Collier’s» була потрібна саме така оповідь, міцна, жахаюча, драматична, така, що захопить американських читачів і змусить їх захотіти більшого. Це була напівказкова історія, розказана йому колись архієпископом кентерберійським, про двох дітей, залишених опікуном у великому будинку із самою лише гувернанткою, котрій було дано вказівку ні за яких обставин не контактувати з опікуном.

На голий кістяк було неважко наростити плоть: економку зробити щирою та надійною, маленьку дівчинку — ніжною та вродливою, хлопця — таємничим і заразом чарівливим, а сам будинок — дивним і старим, місциною, в якій відбулася найбільша пригода нашої головної героїні — гувернантки. Генрі хотів, аби вона не мала здатності до рефлексії та самоспоглядання, хотів, аби читач судив про неї з того, що вона помічає, які висновки робить і як усе те описує. Він прагнув зробити так, аби читачі дивилися на світ її очима, але й могли скласти власну думку про саму героїню теж, попри те, що вона певним чином, не усвідомлюючи цього, приховує від самої себе власні думки та переживання.

Будинок зяяв порожнечею, сповненою відлуння різних звуків. Двоє підопічних нашої гувернантки не знали, чим себе зайняти, вони пропливали перед нею та доброю економкою, мов ущерть наповнені судна, не потребуючи нічого, крім того, що їм давали. Усі звуки, усередині та ззовні, були зловісними, та мали так само зловісне відлуння. Генрі швидко сів, щойно дійшов до моменту, коли гувернантка, котра вже приготувалася до сну, почула віддалений, несамовитий дитячий крик, а потім — легкі кроки у себе за дверима. Підвівшись і продовжуючи диктувати, він подумав, що це мусить спочатку видаватися незначущим, але стане дуже важливим у світлі чи, точніше, мороці подальших подій.

Він почав писати оповідання, мов халтуру, просто, щоб виконати контракт, аби казочка вдовольнила смаки дуже широкої читацької аудиторії, і збирався, не надто напружуючись, закінчити його до кінця року. Не зрозуміло було, чому ця історія бентежила його думки впродовж місяців, коли Генрі готував переїзд до Лемб-Хауса. Він не знав, чому голос, який він так дбайливо створював, так ретельно контролював, яким так уміло маніпулював, мав на нього настільки сильний вплив, що він дозволив своїй гувернантці набути ніколи для неї непередбачуваної волі та влади. Він дозволив їй самій себе дурити — нечувана річ, якої він нікому й ніколи до того не дозволяв. Він дав свою згоду на те, щоб вона наражалася на небезпеку, прагнула її, навіть сама шукала. Генрі подобалося її лякати. Він довів її ізоляцію та самотність до відчаю, до бажання зустрічі з живою істотою, а не якимись обличчями та постатями, що раптово з’являлись у вікнах або вдалині.

Генрі знав, що це бажання з часом переслідуватиме і його, коли він радітиме рипінню хвіртки чи шкрябанню гілки об скло, читаючи книгу при світлі лампи чи лежачи без сну в тому самотньому домі, і найпершим порухом його душі, ще до того, як виникнуть гірші думки та передбачення, буде бажання гостинно зустріти все те, що може перервати сумну та безпомічну монотонність його самотності, щоб пережити момент відчайдушної надії на те, що це от-от трапиться, і байдуже, що саме. Навіть у своїй найтемнішій формі воно принесе із собою мить найчистішої, гострої полегкості, подібно до того, як блискавиця надто чітко висвітлює ламкий, пересушений пейзаж.

Він працював. Повільно і зважено доводив усе до апогею. Робив початки речень простими й декларативними, наче страх від побаченого зробив лексику гувернантки беземоційною, змушуючи її говорити прямо та правдиво. Людина, яка зазирала у вікно, була тією самою, що вже перед нею виникала. Той самий чоловік. Його лице майже впритул наблизилося до скла, погляд, спрямований на неї, був глибоким і погрозливим. Аж ось вона зрозуміла щось таке, чому ніколи не зможе йняти віри. Ще більший шок пронизав усе її тіло, коли гувернантка усвідомила, що він прийшов не по неї. Він прийшов по дітей.

Працюючи над оповіданням, Генрі майже не думав про дітей. Він дав їм імена й дозволив гувернантці самій їх описати. Проте з часом прийшло усвідомлення того, що він наділив їх дивно влаштованим внутрішнім світом, що дуже неявно, але наполегливо, чинив спротив гувернантці. Вона поки що цього не розуміла, а Генрі, хоч як намагався допомогти гувернантці знайти правильні слова, усе одно дозволяв Майлзу та маленькій Флорі діяти на власний розсуд.

Але те все відходило на задній план щоразу, коли він описував появу привида чи неявну, але загрозливу присутність Пітера Квінта. Сама ця сцена, порожнеча будинку, в якому гувернантка ще не відчувала себе впевнено, і раптом ця неждана постать, що видається такою живою, і схоже, не лише їй, але й дітям, і економці місіс Ґроус, викликала в Генрі мурашки на шкірі, коли він її вичакловував. Генрі слідкував за МакАльпайном у сподіванні помітити бодай найменше зацікавлення, та не побачив нічого подібного. Ясна річ, запитувати в містера МакАльпайна, чи його ці сцени хоч трохи бентежать, було б порушенням етикету. Проте більшість часу Генрі взагалі забував про свого шотландця, незважаючи навіть на клацання «Ремінгтона». Тоді він зосереджувався виключно на голосі, на живій оповіді гувернантки про те, свідком чого вона була. Це, передусім, мало на меті запобігти появі у читачів запитання про те, чому вона не зв’язалася з опікуном тих дітей; Генрі намагався зробити оповідь дуже детальною, напруженою, повною швидкого розгортання подій, щоб відвернути увагу від того, що гувернантка в тому домі була зовсім одинокою і мусила діяти самотужки. Він збирався одурити читача, дозволивши йому стати очима та вухами героїні, у такий спосіб змушуючи стати беззаперечною частиною її почуттів і свідомості.

Оповідання виходило у дванадцяти щотижневих числах «Collier’s». Генрі легко вкладався в поставлені часові межі. Він знав, що трапиться далі, й іноді трошки зволікав із розгортанням сюжету, смакуючи свіжий острах гувернантки, радіючи зі стрімкої логічності її розуму, знов і знов натякаючи на те, що діти знають усе, але й нічого не знають. Ті двоє — Майлз і Флора — були найменш вартою довіри парочкою з усіх, кого він коли-небудь створював; вони навчилися протистояти всьому, розпізнавали нагальну небезпеку, аж іноді, коли Генрі над тим усим замислювався, і сам не розумів, чому так сталося.

Він розумів, що нині працює в найбільш сприятливих умовах, про які тільки міг мріяти. Шотландець був мовчазним, сумлінним і акуратним. Виголошування речень робило їх більш сильними та стабільними, аніж, коли Генрі їх писав власноруч. Вигляд чистих, заповнених друкованим текстом сторінок наповнював серце почуттям влади. Він завжди знав, що робити: які правки внести, що видалити. І скоро ця квартира в Кенсинґгоні буде для нього втраченою; її можна буде здати чи залишити порожньою, та вона більше йому не належатиме, тому він ходив кімнатами щодня, вдихаючи їхню атмосферу, неначе мав життєву потребу їх запам’ятати. До Генрі ніхто не приходив удень, його ніщо не відволікало, крім походів до крамниць, на самоті чи з леді Волслі, та консультацій із Едвардом Ворреном, який керував роботами в Лемб-Хаусі. Тепер він із радістю обідав поза домом і охоче приймав запрошення. Дуже скоро це все скінчиться, відійде в минуле. Він виїде з Лондона.

Коли він щоранку працював, описуючи сцени, повні драматизму та жаху, на думку спадали епізоди з власного життя, такі гострі та шокуючі, що доводилося вагатись і, зрештою, спиняти роботу. Одного такого ранку, коли Генрі надиктовував уривок, у якому Флору впіймали, коли вона втекла з ліжка, а гувернантка вперше відчула, що дівчинка бреше, стверджуючи, що нічого не бачила, він мало не вимовив: «Еліс» замість «Флора». Він виправився ще до того, як заговорив. Його оповідь, тепер така жива, правдива та рідна, перервалася не через щось вороже, а через власну пам’ять, що раптом повернулася в усіх подробицях, у всій болючості. Спогади боролися з його казкою жахів — і перемогли. Вони опанували його свідомість. Генрі мусив зупинитись і піти до своєї спальні, щоб там на самоті постояти перед вікном. А потім він повернеться і скаже МакАльпайну, що сьогодні не потребує більше його послуг. Генрі подумав, що вперше бачить подив на лиці свого особистого секретаря, та він швидко зник і МакАльпайн хутко зібрав свої речі та пішов, ні про що не питаючи, ніяк не коментуючи того, що сталося.

У сцені, що пригадалась, Еліс було, мабуть, п’ять або шість років. Вони повернулися до Ньюпорта чи, точніше, уперше туди поїхали, і вона залишилася на декілька днів під опікою тітоньки Кейт, доки батьки були десь відсутні, і маленькій Еліс здалося, що з нею поводяться надто суворо, обмежуючи її свободу більше, ніж зазвичай. Коли дівчинка сказала про це, тітка не зробила жодної поступки, вимагаючи повного виконання своїх указівок, що й роздратувало Еліс. Генрі згадав, що спочатку вона попросила у братів заступництва, та вони не звернули на це уваги, і тоді сестра закопилила губи й роздула щоки. А потім, дізнавшись, що матиме ще два дні цього нового режиму перед тим, як повернуться батьки, Еліс почала в усьому слухатися тітку Кейт, зробившись раптом відмінним зразком слухняності для всіх ньюпортських дітей.

Упродовж кількох наступних місяців ніхто, крім її братів і тітоньки Кейт, не помічав, що вона виробляла з тіткою. Однак тітонька Кейт не могла поскаржитись, оскільки атаки Еліс були надто спорадичними та комічними, а також майже завжди відбувалися за її спиною. Коли тітка всміхалася до гостя, тепло його вітаючи, маленька племінниця, сховавшись за її спідницею, кривила мармизу у гротескній посмішці, імітуючи тітчину. Усі характерні особливості мови тітоньки Кейт, усі її «Ой божечки!» та «Ну-ну-ну» стали невід’ємною частиною мовлення Еліс, яка вимовляла їх перебільшено й насміхаючись. Дівчинку часто заставали за тим, як вона нахабно витріщається на свою тітку, та Еліс ніколи не дозволяла собі робити це надто довго, щоб не помітила мати. Вона частенько без усякої потреби ходила за тіткою назирці, імітуючи ходу незаміжньої пані середнього віку.

Тітонька Кейт і сама не розуміла, як далеко зайшла Еліс у своїх намаганнях здобути реванш, і їхні батьки провели щасливе літо, спостерігаючи за невинними та щирими, як вони думали, витівками своїх дітей. Вільяму це подобалося найдужче, тож він заохочував сестру, та починала вона завжди сама. Здавалося, це спадало їй на думку, щойно вона розплющувала очі вранці, і не виходило з голови до самого вечора. А скінчилось усе переважно тому, що Еліс набридло мавпувати.

Саме таку гру затіяв Генрі для Майлза і Флори — двох невинних і вродливих, покинутих дітей. Їхній особистий світ лишався недоторканим; вони робили все, щоб ця відстороненість від усього обов’язкового була не очевидною. Він віддав цьому оповіданню все, що знав: своє власне життя і життя Еліс у ті роки, коли вони лишилися самі в Англії, постійну родинну загрозу того, що темна тінь вийде з віконного скла і знову змусить батька скулитися на підлозі та пхикати від страху, а також роки, що на нього чекають у старому будинку, до якого він скоро переїде, подібно до його гувернантки, сповнюючись надіями та передчуттям біди, якого ніяк не міг позбутися.

Еліс — уже мертва, тітонька Кейт — теж у могилі, батьки, котрі так нічого й не помітили, давно упокоїлися в землі, а Вільям перебуває за тисячі миль у своєму власному світі, де й залишиться. Кенсингтон, немов завмер, у будинку — жодного звуку, крім чогось схожого на віддалений стогін його власної неосяжної самотності та спогадів, що, мов уособлене гірке минуле, підходить до нього, простягаючи руки, благаючи заспокоїти.


Глава 5 Травень 1896 р. | Майстер | Глава 7 Квітень 1898 р.