home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Глава 11

Жовтень 1899 р.

АНДЕРСЕН, ЯКИЙ МАВ безліч намірів, у день від’їзду між іншим запитав у Генрі про плани на найближчий час, куди, скажімо, він волів би поїхати, що хотів би написати, кого, можливо, чекав у гості, щоб не була порожньою кімната в Лемб-Хаусі, так швидко звільнена ним самим. Генрі трохи повагався, а потім, усміхнувшись, сказав, що сподівається наступні місяці присвятити спокійній праці над оповіданнями і що, гадає, йому пощастить не мати натхнення до написання нового роману аж до настання нового року.

Пізніше, коли Андерсен уже поїхав, він, чомусь, пожалкував про те, що не сказав йому, що, власне, чекає на гостей, на приїзд свого брата Вільяма, його дружини Еліс і Пеґґі — племінниці Генрі. А ще він пошкодував, що не розказав Андерсенові про свою з’яву на сцені після прем’єри «Ґая Домвілля». Йому так легко і приємно було грати роль успішного та впевненого в собі письменника. Генрі подумав, чи не могло б це на два чи три дні затримати Андерсена в Лемб-Хаусі, та вирішив, що навряд чи це б сталось, адже молодого скульптора не цікавлять колишні поразки, він зосереджений виключно на майбутніх тріумфах. Ясна річ, Андерсена спантеличила б участь Генрі в такому страшному та катастрофічному проекті, як «Ґай Домвілль», тож Генрі порадів із того, що не розкрив стулок своєї мушлі перед юним другом, доки той гостював у Раї.

Його вразила Андерсенова готовність, із якою він звинувачував свого батька та, особливо не добираючи слів, розповідав про свої близькі, але складні, стосунки зі старшим братом. Оскільки він сам не відповів взаємністю, нічого не розповівши про численні дивацтва Генрі Джеймса-старшого та про постійне Вільямове бажання боляче вколоти молодшого брата, бо вважав, що батько та Вільям, попри все, найперше заслуговують на його лояльність, Генрі не міг звинувачувати Андерсена, котрий, очевидно, вирішив, що господареві Лемб-Хауса немає чого сказати з цього приводу.

Під час їхніх розмов у Римі, а потім і в Раї, Андерсен кілька разів побіжно торкався теми великих статків родини Джеймсів, про що точилося чимало розмов у Ньюпорті. Генрі знав, що юного друга здивувала скромність його кімнати у римському готелі та відносно невеликі розміри Лемб-Хауса. Скульптор вважав, що Генрі пише задля задоволення свого бажання постійно друкуватись, а не для заробітку. Однак перед Андерсеновим приїздом фінансова тема була постійно в нього на думці, тісно переплівшись із власницькою зацікавленістю Вільяма родинними справами та Вільямовою ж потребою давати поради тоді, коли їх не потребували.

Лемб-Хаус, після смерті його власника, було виставлено на продаж удовою за дві тисячі фунтів. Можливість отримати право власності на обійстя викликала в Генрі нестримне бажання і змусила його до швидких дій, адже будинок міг дуже легко опинитися в чиїхось інших руках, і надала йому почуття дивного вдоволення від того що він зможе просто замкнути за собою двері, і ніхто не матиме права заглядати на його територію. Однак необхідно було швидко зібрати гроші, яких на той час у нього не було під рукою. Свої витрати Генрі покривав гонорарами й уважно стежив за тим, як йому платять за оповідання та серіалізацію. Його спадок і власний капітал так само, як і дивіденди від них контролювалися Вільямом. То була переважно рента, отримувана з деяких будівель у містечку Сиракузи, де він якось побував і сподівався не потрапити туди вдруге. Вільям, як це розумів собі Генрі, успішно та досить обережно керував тими грошима. Пишучи листа до старшого брата, він і на гадці не мав забирати частину грошей зі свого капіталу чи використати нерухомість у Сиракузах у якості застави, під яку міг би взяти позичку на купівлю Лемб-Хауса. Він був упевнений, що банкір досить легко дасть йому необхідну суму і що він швидко поверне гроші з гонорарів за свої публікації.

Оскільки Вільям збирався до Європи, Генрі написав йому, що квартира у Кенсингтоні, що її він перед цим на короткий час здавав, тепер стоїть вільна і він буде радий, якщо Вільям із родиною у ній оселиться перед приїздом до Лемб-Хауса. Запрошення Генрі було щирим, однак той дав зрозуміти, що бажає сам улаштовувати свої справи. Вільям Джеймс із Еліс, писав йому брат, спочатку поїдуть до Німеччини, де зупиняться в Наухаймі на курс лікування, а потім уже — до Англії. Було схоже, що він відхиляє запрошення пожити у квартирі Генрі.

Генрі написав йому до Наухайма про своє бажання придбати Лемб-Хаус. Потім, одначе, він зрозумів, що його лист містив занадто багато пояснень, і це мало такий вигляд, ніби блудний син звертається до свого батька чи, радше, молодший брат, схильний до розтринькування грошей, пише своєму старшому та мудрішому родичеві.

Він не просив у Вільяма ні поради, ні грошей. Оглядаючись назад, Генрі не розумів, навіщо, узагалі, написав про це Вільямові; треба було просто піти й купити Лемб-Хаус, попередньо проконсультувавшись лише з банківським управителем. Натомість, він написав листа, не подумавши, під впливом емоцій, і пізніше відчув на собі всі негативні наслідки цього вчинку. Вільям надіслав йому один за одним два листи. Тон першого був умовляльно-повчальним: Вільям виступав у ролі беззаперечного експерта з питань придбання та розміщення нерухомості, з банківських відсотків та необхідності бути непохитним і хитрим у перемовинах. А потім, зустрівшись у Наухаймі з кимось, хто колись бачив будинок, і відверто обговоривши з ним усю справу, Вільям написав удруге, висловлюючи власне переконання в тому, що ціна, яку просять, є цілковито невиправданою, і радячи Генрі перш, ніж удаватися до будь-яких дій, порадитися зі стороннім фахівцем, який тямить у подібних справах.

Отримавши друге послання, Генрі зібрався написати братові в кількох словах, що він тримає цю справу під особистим контролем і не потребує подальших порад. І взагалі, він буде дуже вдячний Вільямові, якщо той не обговорюватиме питання придбання Лемб-Хауса за обумовлену ціну, чи за будь-яку іншу, ні зі сторонніми, ні з ним самим, коли вони зустрінуться.

Він розпочинав листа кілька разів, а потім виявив, що, попри свій початковий намір дуже коротко та холодно написати, що все одно збирається купити цей будинок і тільки тому, що сам цього хоче, довго та багатослівно пояснює всі переваги Лемб-Хауса та прийнятність ціни, що за нього просять. У відповідь на коротку записку від зовиці Еліс, отриману невдовзі, у якій ішлося про те, що вона, заручившися згодою Вільяма, позичить йому свої власні гроші на придбання Лемб-Хауса, він наполягав, що не є якимось уже зовсім старим дідом. Він гордо повідомив їм обом, що взагалі не буде позичати жодного пенні, і підкреслив, що, хоч і висловлює свою глибоку вдячність Еліс за її щедру пропозицію, Вільям мусить знати, що Генрі вже прийняв рішення купити цей будинок і не змінить його, хай що собі брат думає чи вважає.

Генрі також зауважив, що сам він ніколи не ставив під сумнів Вільямову здатність до купівлі чи продажу, ніколи не давав йому фінансових порад і їх не просив. Потім він додав, що радісне передчуття від можливості отримати цей будинок дещо зблякло від Вільямових пересторог, але він упевнений, воно швидко розквітне знову. Генрі писав, що бажання придбати Лемб-Хаус є для нього особливо цінним і радісним, адже він іще ніколи нічого так не хотів і сподівається, що брат це зрозуміє.

Лист було закінчено вже пізньої ночі, і Генрі, не перечитуючи його, заклеїв конверт і залишив у передпокої, аби завтра зранку Бурджесс Нокс його відправив. Еліс — його зовиця — була щирою у своїй пропозиції, Генрі це знав, і Вільямові поради теж не мали на меті нічого злого, та вони обоє, може, і самі цього гаразд не усвідомлюючи, хотіли, аби він діяв за їхніми вказівками. Крім того, їм було б легше залишатися під його дахом, якби цей дім було куплено на запропонованих ними умовах.

Коли Вільям написав до нього знов і попросив вибачення за те, що погладив Генрі проти шерсті (а він назвав це саме так), то запропонував видати йому необхідні кошти з капіталу, розміщеного в Сиракузах, бо, за потреби, гроші з цього фонду можна досить легко вилучити. Це лише додало жару вогнищу образи, що було розпалене, коли Вільям навідріз відмовився від квартири у Кенсингтоні, а потім іще й поїхав до Німеччини перш, ніж заїхати до Англії. Вільям так пишався собою, тим, що він був практичним, мав родину, не писав белетристики, а читав лекції, був справжнім американцем, простим у побуті, прямим у суперечках, являв собою зразок грубої маскулінності, на противагу розніженому стилю життя молодшого брата. Його відмова скористатися квартирою у Кенсинґгоні, здавалося, не має жодного розумного пояснення.

Та Генрі, ведучи цю кореспонденцію, не взяв до уваги однієї обставини: він зовсім забув поцікавитися причиною перебування свого брата у Наухаймі. Хоча Вільям і писав, що має хворе серце, а він регулярно цікавився станом братового здоров’я, Генрі чомусь не думав, що Вільямові загрожує хоч якась серйозна небезпека. Однак, коли він на початку жовтня зустрів брата на станції після семирічної розлуки, то був просто шокований тим, як ослаб Вільям, хоча й нічим не виказав свого першого враження.

Вільям зійшов із потяга з виглядом людини, котра щойно збудилася з глибокого сну. Він не бачив Генрі, а стояв на пероні, чекаючи, коли дружина вийде з вагона, а потім почав видивлятися молодшого брата у невеличкій юрбі. Доки Бурджесс Нокс займався багажем, Вільям побачив Генрі й тієї ж миті скинув із себе старечу подобу і швидко рушив до нього, усім своїм виглядом виявляючи радісне збудження. Та Генрі бачив, як він спав із лиця. Коли вони обійнялись і підійшла Еліс, усі троє заповзялися керувати процесом укладання речей на возик. Вільям наполягав на тому, що понесе одну з валіз, Еліс не давала йому цього зробити, а Генрі казав, що на возику вдосталь місця і що Бурджесс Нокс є відомим у містечку атлетом, хоча з його вигляду цього й не скажеш. Зрештою, Бурджесс узяв валізу, поставив її на возик і рушив уперед.

Тоді Вільям відступив на крок і всміхнувся до брата, дивлячись йому в очі. Генрі, ніби вперше, помітив, яке незвичайне лице він має. Вираз його обличчя був відкритим і допитливим, а очі блукали від одного об’єкта до іншого, наче намагалися взяти до уваги усі різноманітні аспекти сцени, що розігрувалася перед ним перш, аніж Вільям, ретельно зваживши, зробить свій висновок. Його безсумнівна й іскриста інтелігентність у своєму вияві була дуже схожою на шарм. Його погляд був водночас провокативним і розвеселеним. У його очах і рисах обличчя простежувались ознаки здатності до співчутливих суджень і готовності розібратись у складних питаннях, що він, було видно, і робив зі звичною для себе впевненістю, кмітливістю та ясністю думки. Він не був схожим на американця і, тим паче, на члена родини Джеймсів. Він виробив свої особисті, цілком унікальні риси обличчя. Еліс, за відчуттям Генрі, була більш звичайною. Її врода та доброта не приховували розуму й аж ніяк не применшували її інтелігентності, а тільки підкреслювали, що симпатія для неї завжди буде на першому місці. Вони ще не пройшли й половини шляху, а Генрі вже зрозумів, що брат і зовиця рухаються так, як тільки батьки можуть це робити: татусь — трохи неуважний і відсторонений, а матуся постійно всміхається. Він зрадів, що так відверто висловив свої думки у листуванні, адже це давало йому впевненість у тому, що тепер вони не будуть занадто критично роздивлятися будинок, як і, сподівався Генрі, його самого.

Було видно, що Еліс заздалегідь вирішила, що Рай їй сподобається, бо робила свої зауваження досить обережно, намагаючись, аби вони не були ані надто екзальтованими, ані надто дискримінативними. Вона сказала, що старе місто видається дуже красивим, а Лемб-Хаус має такий усамітнений вигляд, наче сільська садиба посеред міста. Вільям, стоячи разом із дружиною перед будинком, погодився з її визначенням. Генрі пояснив, що сад нині не в найкращому стані, щоб побачити його в усій красі, слід приїжджати влітку, а погода останнім часом узагалі не була сприятливою. Щойно вони увійшли в будинок, Генрі одразу ж показав Вільямові кімнату, що її брат міг використати у якості кабінету, а потім провів подружжя до їхньої спальні, окремо зупинившись у кімнаті, де спатиме їхня дочка, коли приїде до Рая. Після того показав їдальню, долішню вітальню, садову кімнату, на яку невдовзі чекатиме період зимового сну, та кухонні приміщення. Генрі познайомив їх зі слугами, а потім іще раз провів нагору, де показав свою власну кімнату, що, не враховуючи горішньої вітальні, була найбільшою в будинку, і під кінець зауважив, що звиклі до бостонських і кембриджських пропорцій Еліс і Вільям вважатимуть усі інші кімнати маленькими.

Він показував їм будинок, наче потенційним покупцям, а вони спромоглися на позитивні та заохочувальні зауваження. За вечерею Генрі збагнув, що, якби раптом зараз увійшли п’яні та неохайні Сміти, Еліс і тоді знайшла б якісь підбадьорливі слова стосовно якості обслуговування у Лемб-Хаусі, а Вільям би на це лише згідливо кивнув.


НАСТУПНОГО ДНЯ ПІСЛЯ ЛАНЧУ, коли тарілки було прибрано, Еліс Джеймс зачинила двері їдальні й запитала в Генрі, чи вони з Вільямом можуть безперешкодно поговорити з ним про досить важливу справу. Генрі знайшов Бурджесса Нокса в коридорі та попросив його прослідкувати, щоб їх у їдальні ніхто не турбував. Коли він повернувся, Еліс сиділа за столом, склавши долоні на скатертині, а Вільям стояв біля вікна. Їхні обличчя були серйозними. Якби тієї миті до кімнати увійшов адвокат і почав читати довгий і плутаний заповіт, Генрі не здивувався б.

— Генрі,— сказала Еліс,— ми були іще в одного медіума, такої собі місіс Фредерікс. Ми були в неї кілька разів. Спочатку я ходила сама, і я абсолютно впевнена, що вона не знала, ні хто я є, ні чогось іще про мене.

— А потім я пішов із нею,— сказав Вільям,— і ми мали в неї всього чотири сеанси.

— Ми думали написати тобі після першого ж сеансу,— сказала Еліс,— але потім, оскільки вони продовжилися, ми вирішили зачекати і все тобі розказати, коли приїдемо до Англії. Генрі, твоя мати вийшла на контакт із нами.

— Вона говорила через місіс Пайпер,— увірвав її Вільям.— Ми знали, що так і буде, але цього разу в її словах містилося досить приватне повідомлення.

— Вона упокоїлась? Чи має спочинок моя мати? — запитав Генрі.

— Генрі, вона упокоїлася,— сказав Вільям.— Просто вона спостерігає за всіма нами крізь містичну запону, що відділяє її стан від нашого, а позад неї відчувається якась усеосяжна біла еманація.

— Вона бажає, аби ти знав, що вона упокоїлася,— сказала Еліс.

— Чи казала вона що-небудь про мою сестру? — запитав Генрі.

— Ні, про Еліс — нічого,— відповів Вільям.

— А про Вілкі чи про батька? — запитав Генрі.

— Жодного разу під час наших сеансів вона і словом не обмовилася про померлих,— сказав Вільям.

— Тоді що саме вона сказала? Про кого згадувала? — поцікавився Генрі.

— Вона бажає, аби ти знав, що ти — не самотній, Генрі,— відповіла Еліс.

Зовиця похмуро дивилася на Генрі, доки той мовчки перетравлював почуте.

— То виходить, що її свідомість не згасла,— сказав він.

— Вона упокоїлась, Генрі,— сказала Еліс,— і бажає, аби ти це знав.

Вільям перейшов кімнату і сів біля столу. Тепер Генрі було видно, що нижня частина його обличчя дуже схудла. А очі, хоч і були сумними, світилися, коли він говорив.

— Наш медіум описала цей будинок. Тут є речі, про які вона не могла знати. Учора, коли ми пройшлися цими кімнатами, отримали необхідне підтвердження.

— Генрі,— сказала Еліс,— вона описала оте погруддя, що стоїть на камінній полиці.

Усі троє подивилися на Андерсенове погруддя молодого графа.

— Але є і ще щось дивніше,— продовжила Еліс,— картина у передній кімнаті, що зображує якесь безлюдне місце.

Генрі рвучко встав і почав міряти кроками кімнату.

— Не знаю, чи ти помітив, як я вчора її роздивлялася,— сказала Еліс.— Я це робила тому, що вона детально її описала. Вона сказала, що ця річ має для тебе особливе значення, та, коли я вчора у тебе запитала про цю картину, ти промовчав.

— Вона належала Констанс Фенімор Вулсон,— відповів Генрі.— Це — єдина її річ у цьому домі. Я привіз її з Венеції.

— Місіс Фредерікс,— продовжила Еліс,— описала ці кімнати, вікна, колір стін, але ці дві речі,— статуя і картина,— за її словами, є особливими. Генрі, ми маємо їй вірити, чуєш, ми маємо їй вірити.

Генрі підійшов до дверей і відчинив їх. Постоявши мить у коридорі, він запримітив удалині Бурджесса Нокса, і це змусило його ретируватися до їдальні. Вільям і Еліс сиділи за столом і дивилися на нього.

— Мені потрібно якийсь час побути самому,— прошепотів він.

Вони обоє встали.

— Ми не мали на увазі...— почала Еліс.

— Нічого,— відповів Генрі,— нічого. Дайте мені день або два подумати. Я глибоко шокований, але обіцяю, що ми повернемося до цієї теми, коли я буду готовий сприйняти ідею про те, що голос моєї матері промовляє до нас із небес.


ГЕНРІ ПІШОВ НА БАГАТОМИЛЬНУ ПРОГУЛЯНКУ, а коли повернувся, тихо та швидко попрямував до садової кімнати, однак ні читати, ні писати сил не було. Він змерз. Понад усе у світі йому зараз кортіло, щоб Вільям із Еліс негайно поїхали звідси, забравши із собою своє повідомлення. Однак за вечерею, варто було йому тільки сісти за стіл, Генрі тут-таки відчув до них якесь просто неймовірне тепло. Він збагнув, що брат і зовиця, діючи в унісон, приберегли для цієї хвилини безліч анекдотів про їхніх спільних друзів. Вільям кепкував і дуже розсудливо та зі знанням справи говорив про злет Олівера Венделла Холмса, а також про життєві обставини Джона Ґрея і Сарджі Перрі, котрі, за його словами, завчасно зістарілися, і Вільяма Діна Ховеллса, котрого брат і досі дуже шанував. Вільям оповідав усілякі історії, поволі наближаючись до найчистішої злостивості, а потім, у якийсь момент, робив зауваження, настільки блискуче та влучне, що Генрі радісно завмирав у захваті, забуваючи про все інше.

Того вечора, коли він уже приготувався спати, Генрі пожалкував, що з ними не було сестри Еліс. Він би залюбки подивився, як вона перекривлює цю грізну парочку, що в усій своїй ніжнослівності та з усіма своїми світлими усмішками здаються двійком дуже відкритих людей, але, насправді, являє собою не що інше, як добре укріплену фортецю, готову дати негайну відсіч будь-якому загарбнику. От тільки б знати, як оповісти про сестрине ставлення до цієї теми, про її презирство до медіумів і її переконання в тому, що всілякі сеанси є чистої води нісенітницею. Щоденник Еліс, Генрі був у цьому переконаний, не пошкодував ні старшого брата, ні зовиці.

Їхнє захоплення окультизмом вона вважала найвульгарнішим виявом ідолопоклонства. Еліс від них цього не приховувала, та ніхто й ніколи не казав їм, що вона безжально кепкувала з них, посилаючи подружжю, коли вони просили пасмо її волосся, щоб використати його на спіритичному сеансі, не своє, а те, що належало мертвій подрузі. Вона від усього серця реготала з урочистості їхніх звітів про ці сеанси, та Генрі раптом зрозумів, що навіть по стількох роках не зможе повідати Вільямові та зовиці про те, як кепкувала з них Еліс, бо вони вибудували навколо себе такі міцні стіни самонавіювання та непохитної віри, що їх ніщо не здатне буде зруйнувати. Але сам він і досі не знав, у що вірить, а в що — ні. Почуття підказували йому, що найпростіше буде просто слухати й намагатися робити якомога менше коментарів.


ВІЛЬЯМУ ЦІЛКОМ ПІДІЙШОВ імпровізований кабінет на першому поверсі, він також знайшов собі затишну місцину в саду, де можна було посидіти на осонні з книжкою в руках. Вільям і Еліс ходили на прогулянки середмістям, беручи зі собою пса Максиміліана, і швидко стали відомими в найближчих закладах, де вони частенько пили каву в пообідній час і купували тістечка, щоб принести їх до Лемб-Хауса. Вільям рухався повільно, але пояснював це глибокою замисленістю, котра і призводить до такої нарочитості в ході. Спочатку Генрі не надав особливого значення тому факту, що Еліс ніколи не випускає Вільяма зі свого поля зору. Якщо чоловік був у саду, вона дивилась у вікно, що виходило в сад. Якщо він був у своєму імпровізованому кабінеті, вона сиділа в кімнаті, відділеній від кабінету передпокоєм, і тримала двері до неї відчиненими. Якщо Вільям збирався на прогулянку, дружина миттю хапалася за пальто, навіть якщо Генрі казав, що піде з братом, або Вільям ніжно її зупиняв, говорячи, що хоче пройтися на самоті. По якомусь часі, однак, така її уважність, така набридлива турботливість стосовно чоловіка видалася Генрі підозрілою, майже неправильною, а ще він помітив, що це дуже дратує Вільяма. Оскільки тактовність Еліс була всім відома, оскільки її репутація свідчила про неможливість того, щоб вона комусь набридала чи когось дратувала, ця надзвичайна турботливість, така очевидна та повсякчасна, була зовсім на неї не схожа. І Генрі, щойно він її запримітив, одразу ж нестримно захотів, аби вона скінчилася.

Аж ось, одного ранку, коли Вільям і Еліс гостювали в нього вже десять або й одинадцять днів, стало зрозумілим, чому зовиця стільки уваги приділяє своєму чоловікові. Після сніданку Генрі сидів у горішній вітальні. Він саме читав і, як частенько із ним траплялося, коли Вільям сидів у саду, підійшов до вікна. Було видно, що Вільям страждає від сильного болю. Еліс стояла поряд, нахилившись над ним, а Вільям, який притулив руки до грудей і заплющив очі, перебував у стані, схожому на агонію. Генрі не було видно обличчя зовиці, та з її рухів він зрозумів, що вона не знає, що робити, чи треба Вільямові сидіти тихо, чи, навпаки, слід рухатися. Генрі відступив на крок, побачивши, що Еліс збирається обійняти свого чоловіка. Тієї ж секунди він кинувся вниз. Аби вибігти до саду якомога швидше.

Упродовж наступних днів Генрі дізнався, що Вільям має проблеми із серцем і що вони з Еліс поїхали до Наухайма зовсім не для того, щоб уникнути гостинності молодшого брата. Вільям був хворий. Еліс постійно спостерігала за ним на випадок раптового серцевого нападу, бо такий напад, як їм сказали, може стати для нього фатальним. Вільяму ще не виповнилось і шістдесяти.

Наступного дня, їдучи в потязі до Лондона, де вони мусили побачитися з найкращим в Англії спеціалістом із серцевих захворювань, Вільям наполіг на тому, що буде читати та робити нотатки, категорично відкинувши всі їхні намагання вкрити йому ноги ковдрою, і пообіцяв, що, коли вони ще бодай раз подивляться на нього із жалем, турботою чи зацікавленістю, яка хоч трохи виходить за рамки звичайного, він тут-таки віддасть Богу душу, залишивши всі свої гроші притулку для бездомних котів і собак.

— І я всерйоз попереджаю вас обох, що не буде ніяких з’яв. І жоден медіум не допоможе. Я миттю перетворюся на порох.

Еліс навіть не усміхнулася, вона дивилась у вікно із закам’янілим виразом обличчя. Генрі подумав, чи, бува, історія про пасмо волосся Еліс не підніме їм настрій, але вирішив, що вона може викликати зовсім протилежний ефект. Хоча Вільям і жартував із подібних речей, він, усе ж таки, не легковажив ними. Атмосфера серйозності, створена його братом і зовицею, не припускала можливості оповідання подібних історій, а з часу Вільямової хвороби вона, здається, тільки посилилася.

Лікар Безлі Торн, що його найбільше рекомендували серед усіх лікарів Харлей-стрит, які займалися слабкими серцями, був, на думку Вільяма, надто молодим, аби розумітися на таких делікатних матеріях. Але Генрі й Еліс швидко зуміли переконати його, що цей новий лікар не переобтяжений застарілими методами лікування, а навпаки, знайомий із найбільш сучасними підходами.

— Мені не подобаються молоді люди, усі вони,— різко відповів Вільям.— І мені байдуже, є вони медиками чи ні, розуміються на чомусь, чи є повними невігласами. Я їх ненавиджу усім своїм серцем.

— Отож, твоїм серцем,— сухо сказала Еліс.

— Так, люба, я знаю. Тією його частиною, що лишається неушкодженою.

Лікар Торн попросив, аби його залишили наодинці з пацієнтом, а через кілька хвилин, коли він вийшов із гостьової спальні у кенсинґтонській квартирі Генрі, де лежав Вільям, сказав, що брат і дружина мусять усвідомити, що професору Джеймсу тепер доведеться бути дуже дисциплінованим, багато відпочивати, дотримуватися суворої дієти, що виключає вживання в їжу крохмалю, а також, і це є дуже важливим, пацієнт мусить зрозуміти всю смертельну небезпеку своєї хвороби, і тільки після цього почнеться процес одужання.

— Мої вказівки є дуже чіткими,— сказав лікар Торн.— Він зобов’язаний жити. Я вже йому це сказав, але для того, щоб вижити, йому необхідно суворо дотримуватися моїх приписів. І він мусить залишатись у Лондоні, доки я не дозволю йому поїхати. Якщо схоче, нехай читає, але писати не можна.

Було домовлено, що вони залишаться в кенсингтонській квартирі, й упродовж наступних днів, коли Вільям почав дотримуватися своєї дієти, а Еліс чекала на приїзд їхньої доньки Пеґґі, Генрі й Еліс мали достатньо часу для розмов.

Вільямове слабке здоров’я не пом’якшило рішення Генрі стосовно того, що його особисте життя не надається до критики. Тому зовиця, чиє соціальне чуття, на думку Генрі, загострилось у надзвичайних обставинах, переважно трималася загальних тем у розмовах, майже не торкаючись і особливостей життя власних дітей, за винятком тих випадків, коли Генрі у неї про це запитував. Однак одного вечора, коли Пеґґі, котра вже приїхала з Франції, пішла до своєї кімнати, а Вільям спав, Еліс раптом заговорила про свою зовицю, котра померла сім років тому. Вона обережно добирала слова і була дуже серйозною. Вона згадала, що Еліс її не любила і навіть злягла хвора у день її весілля.

Генрі відчув себе дуже незручно. З роками пам’ять про сестру зробилася для нього надзвичайно дорогою; про її страждання він був готовий говорити виключно із жалем і співчуттям. Якби між двома Еліс відбулася баталія, ця, що нині говорила, була б у ній переможницею, і, слухаючи її, Генрі збагнув, що, з-поміж іншого, переможниця отримала й право безперешкодно обговорювати ту, що програла. Він тепер бачив, що зовиця хибно зрозуміла його стосунки із сестрою, вважаючи, що Еліс Джеймс, прибувши до Англії, поставила його в ситуацію, подібну до теперішньої, і що вона — Вільямова дружина — може судити про особливу природу тієї Еліс так, ніби здатна її збагнути чи адекватно оцінити. Тон зовиці був дуже самовпевненим.

— Еліс Джеймс,— сказала вона,— могла б знайти своєму розуму набагато ліпше спрямування, ніж скерувати його вглиб самої себе.

Генрі мало не піддався спокусі встати та, перепросивши, піти, однак вирішив, що його мовчання має бути достатньо, аби зовиця облишила цю тему.

— І,— продовжила Еліс,— вона завжди вміла знайти когось, хто радо про неї піклувався та її вислуховував. Твоя бідна тітонька Кейт була недостатньо чутливою для цього, тому вона й перебралася до Англії.

Генрі стало ясно, що зовиця мусить усвідомлювати його ніяковість, і це, напевно, змушує її говорити далі. Це було так на неї не схоже, що він із зацікавленням подивився на Еліс, майже не ймучи віри власним відчуттям. І тут-таки, начебто на підтвердження правдивості свого враження, він, замість того, щоб захотіти якомога швидше закінчити цю розмову і вийти з кімнати, забажав, аби зовиця продовжувала і сказала про його сестру все, що збиралась, а він лишатиметься настільки безпристрасним і холодним, наскільки зможе.

— Думаю, Еліс і міс Лоринг були просто створені одна для одної,— говорила далі зовиця.— Міс Лоринг була сильною жінкою, яка шукала для себе слабкої подруги, про яку могла б піклуватися. Знаєш, коли я бачила їх разом, то мала враження, що ці двоє є найщасливішою парою на всьому Божому світі.

На цих словах лице Еліс порожевіло, а в очах з’явилися блискітки. Вона більше не була мудрою та чутливою дружиною Вільяма Джеймса, а зробилася зовсім самостійною істотою, із власним розумом і потребою висловити свої думки. Було схоже, що якби її погляди на світ могли когось образити чи навіть загрожували скандалом, вона радо на це пішла б. Генрі ніколи раніше не бачив у ній ознак такої поведінки. Йому стало цікаво, чи бувала вона такою ж наодинці з Вільямом. А ще йому було цікаво, чому він сам так зацікавився цим виявом її особистості, чому слова, вимовлені зовицею, надають йому якесь дивне вдоволення.

— Я завжди казала Вільямові, що Еліс і міс Лоринг могли мати дуже переконливі причини, щоб переїхати до Англії, подалі від родичів і друзів.

Генрі недовірливо на неї подивився.

— Знаєш, Генрі, удома покоївки подейкували... та й тітонька Кейт не завжди стукала у двері перш, аніж увійти... Тож, я гадаю, що в Англії міс Лоринг і Еліс могли бути щасливими одна з одною в такий спосіб, про який не згадується в Біблії.

Зовиця майже світилася від захвату, а Генрі раптом усвідомив, чому так уважно її слухає. Він швиденько підрахував, що Еліс не могла бути знайомою із Мінні Темпл, але, напевно, про неї чула. Те, як вона вміла сказати про несказане у товаристві джентльмена, не втрачаючи при цьому ні врівноваженості, ні свого особливого стилю та допитливої вдачі, вигідно вирізняло Мінні серед сестер і всіх інших дівчат. Розум Мінні мав таку саму здатність бігти вперед, а потім повертатися до початку з якимось таким специфічним зауваженням або запитанням, яке могло змусити декого з присутніх захотіти вибігти з кімнати, але вони ніколи того не робили, бо у своїй промові Мінні була така чарівна. І от тепер, по тридцяти роках після смерті Мінні Темпл, Еліс робила те саме і з такою самою живістю та хоробрістю.

— Знаєте, жінки аж ніяк не можуть бути поза підозрою в таких справах, як, власне, і в будь-яких інших,— закінчила вона.

А тепер Генрі стало цікаво, чи і його власні стосунки вона обговорює подібним чином. Пригадалось, як вона розпитувала про гостини Гендрика Андерсена, про якого чула в Бостоні, а також те, як вона побіжно зауважила постійну присутність Бурджесса Нокса у Лемб-Хаусі. Авжеж, він помітив, із яким інтересом Еліс розглядала Бурджесса Нокса, і тепер Генрі було цікаво, чи зовиця тоді збирала матеріал для своїх спекуляцій стосовно приватного життя членів родини свого чоловіка та їхніх слуг. Зусиллям волі він стримав усмішку, уявивши, як тітонька Кейт без стуку відчиняє двері спальні Еліс, аби застукати сестру із міс Лоринг. У цю ж хвилину зовиця встала і сказала, що віднесе чайник до кухні, а потім подивиться, чи Вільям і досі спить. Генрі оголосив, що піде спати. Тихо та мирно вони побажали одне одному добраніч.


ГЕНРІ ПОВЕРНУВСЯ ДО ЛЕМБ-ХАУСА, а Вільям із Еліс і їхньою дочкою Пеґґі залишились у Лондоні аж до часу, коли лікар Торн відіслав пацієнта лікуватися до Малверна, що, за братовими словами, швидко погіршило його стан. Оскільки Лондон виявився до них холодним і негостинним, а Атлантичний океан о цій порі року був занадто бурхливим, аби чоловік із таким слабким здоров’ям, як у брата, міг безболісно пережити подорож до Америки, Вільям із Еліс і Пеґґі приїхали до Раю і, коли Генрі зустрів їх на станції, мали такий вдячний вигляд, що він зрадів можливості провести з ними різдвяно-новорічні свята.

Попри лікарську заборону, Вільям ранками працював, а потім відпочивав удень і ввечері наче зовсім забував про свою недугу. А ще він багато жартував, кпинячи зі свого лікаря і членів родини та роблячи цікаві зауваження щодо жалюгідності та суперечливості людської природи. Братова донька, як помітив Генрі, обожнювала батька й іноді, на Вільямову безмежну радість, змагалася з ним у висміюванні самого себе та власної немочі.

Коли леді Волслі надіслала коротку записку, повідомляючи Генрі, що перебуває поблизу, господар Лемб-Хауса подумав, що ланч із нею може бути для Вільяма цікавим і не надто втомливим, а Еліс і Пеґґі зможуть побачити типову представницю сучасного англійського жіноцтва. Він навмисно не розповідав про неї багато перед зустріччю, аби не налякати зовицю та племінницю, та варто було їм дізнатися, що леді Волслі одружена з головнокомандувачем військових сил її величності і що вона із гідністю носить свій титул, Еліс одразу ж перебрала на себе опіку над кухнею й почала порядкувати там уміло й доладно. Мати й дочка переміряли безліч суконь і костюмів, готуючись до приїзду герцогині, як постійно Пеґґі називала леді Волслі, днями, що передували її візитові. Еліс зводила Бурджесса Нокса до місцевого кравця, щоб той пошив для нього костюма й уніформу вдвічі швидше, аніж зазвичай це робив, аби й слуга мав вигляд належний для привітання її світлості, як Вільям наказував дочці називати леді Волслі, та тільки, боронь Боже, не в очі.

Коли Еліс і Пеґґі помітили, що Генрі зняв зі стіни на горішньому сходовому майданчику невеличкий давнього вигляду гобелен, а на його місце повісив картину із краєвидом Рая, вони дружньо посміялися з нього, кажучи, що господар намагається виставити свій будинок у кращому світлі, поприбиравши з-перед очей герцогині усякий мотлох. Генрі не сказав їм, що придбав цей гобелен у лондонській антикварній крамниці, коли леді Волслі цього не бачила, та проти її бажання, і тепер не хотів, аби вона звинуватила його в упертості та, можливо, у дурисвітстві.


ЛЕДІ ВОЛСЛІ БУЛА ВБРАНА в яскраво-червоний шовк, що, коли вона звільнилася від своєї довгої чорної мантії, мало дуже театральний вигляд. Її щоки були густо нарум’янені, і волосся, на гадку Генрі, вона теж, якимось чином, трохи зачервонила, від чого воно здавалось яскравішим і блискучішим, ніж будь-коли раніше. Її манери також вирізнялись особливим блиском, і нічого з того, що говорив Вільям або Еліс і Пеґґі, не могло дорівнятися до її пристрасного та стрімкого мовлення. То було, наче живильна літня злива, з громами та блискавицями, налетіла на Лемб-Хаус і тепер мило та невинно розважалась у вітальні, бо ж до ланчу ще залишалося чимало часу.

— Усім відомо, люба,— леді Волслі звернулася прямо до Пеґґі, чия світло-блакитна сукня, кардиган і голубі стрічки в косах видавалися майже безбарвними супроти того палаючого багаття, на яке скидалася прибулиця,— що ваша країна має найбільшу демократію в усьому цивілізованому світі й за свою коротку історію спромоглася зробити чимало подарунків людству, та найбільшим і найкоштовнішим її дарунком, будьте певні, є ваш дядько. Його талант являє собою найпишніший цвіт вашої молодої країни, і, дивіться, він навіть жодної спроби не робить, аби це заперечити, адже моє твердження є цілком правдивим і лише відображає загальноприйняту думку.

Генрі подивився на Вільяма, котрий тепло всміхався до леді Волслі, демонструючи всю м’яку іронічність, на яку тільки був здатен.

Під час ланчу їхня гостя ставила чимало питань про Гарвард і Кембридж, про різницю між психологією та філософією, а також про те, як живеться юним дівчатам у дивовижно інтелектуальному середовищі Сполучених Штатів. Відповіді вона слухала досить уважно, а потім ставила нові, доречні питання, що створювало враження її глибокої зацікавленості предметом обговорення та тими, хто з нею розмовляв. Генрі помітив, що Вільям мало не фліртує з леді Волслі, а Пеґґі витріщається на неї роззявивши рота, аж занадто широко, на його думку. Еліс очей не відводила від гості, передчуваючи, як вирішив Генрі, задоволення, з яким увечері напише про цей візит своїй матері, а потім іще багато днів поспіль смакуватиме його подробиці в розмовах зі своїм чоловіком.

Коли трапеза уже майже добігла кінця, Вільям висловив своє несхвалення активністю громадського життя, що вирує в Лондоні, зауваживши, що тиша та спокій, якими вони з Еліс насолоджувалися в Кембриджі, були справжнім щастям. Він сказав, що й помислити не може про таку неймовірну активність.

— Ох так, це правда. Ви маєте рацію,— погодилася леді Волслі.— Кембридж, напевно, мусить бути справжнім щастям.

Генрі подивився на племінницю і помітив, що вона от-от попросить вибачення, вийде з-за столу й утече з кімнати, такий близький до нервового реготу вигляд вона мала.

— І театр у Лондоні — такий сміховинний і вульгарний,— продовжила леді Волслі,— що це просто не можна терпіти. Фактично, коли бідний Генрі приїхав до нас із чоловіком в Ірландію, його чудову п’єсу саме було зневажено лондонською публікою. Мій чоловік, як ви знаєте, командує армією. І тоді, одного вечора, я подумала, що це може цілком виправдати солдатів, якщо вони вистрілять у натовп. Напевно, добре, що не я командую армією, а мій чоловік.

Пеґґі попросила вибачення і вийшла з-за столу.

— Так, Англія — жахлива. Але, з іншого боку, Ірландія так сильно змінилася,— продовжувала леді Волслі,— навіть відтоді, як ми звідти поїхали. Мене інформують, що нині — це найбезпечніше місце в усій імперії.

— Цікаво, наскільки довго це триватиме? — запитав Вільям.

— Ах, мене інформують, що завжди,— відповіла леді Волслі.

Вільям поглянув на неї трохи здивовано, немов на котрогось зі своїх студентів, що заговорив, коли його не запитували.

— Генрі, я бачила в Лондоні вашу давню приятельку леді Ґрегорі,— сказала леді Волслі.— Вона має маєтності, що розташовані у глибокому тилу і каже, що в Ірландії немає ніяких порушень суспільних прав у жодній царині. Вона навіть почала вивчати кельтську мову і вважає, що в ній існує безліч красивих слів і виразів. А ще вона каже, що ця мова є набагато старішою, ніж навіть грецька й турецька.

— Мені здається, що мова називається гельською,— сказав Вільям.

— Ні, кельтською,— відповіла леді Волслі.— Леді Ґрегорі запевнила мене в тому, що то є кельтська, і я шкодую, що не знала про неї, коли була в Ірландії. Я б теж її вивчила і давала б вечірки, послуговуючись нею.

Вона усміхнулась до Еліс, котра теж послала їй теплу усмішку. Вільям, схоже, більше не збирався фліртувати з леді Волслі.

— Я неодноразово подорожував до Ірландії,— сказав він,— і вважаю, що Англія багато в чому мусить відповісти за те, в який спосіб здійснювалося тамтешнє врядування.

— Ах, я з вами абсолютно згодна,— відповіла леді Волслі.— Мій чоловік обговорював це питання особисто з королевою перед тим, як туди вирушити. І вони обоє дійшли висновку про те, що, коли змістити містера Парнелла[59] й нікого не поставити на його місце, будь-які феніаністичні змови[60] зникнуть самі собою. Вам слід поїхати туди зараз або поговорити з леді Ґреґорі. Я вірю, що Ірландія тепер зовсім інша.

— Чи бували ви у Сполучених Штатах,— поцікавилась Еліс.

— Ні, люба, ні. Але залюбки поїхала б,— сказала леді Волслі.— Мені кортить подивитися на Дикий Захід. От де я б із задоволенням побувала.

Гостя говорила з таким сумом, наче те, що вона там не бувала, є найбільшим розчаруванням усього її життя. Потім леді Волслі тепло всміхнулася Пеґґі, котра саме повернулася до їдальні.

— Генрі, я така рада, що ми купили цей стіл для обідів,— сказала леді Волслі.

— Леді Волслі надала мені неоціненну допомогу в умеблюванні Лемб-Хауса,— сказав Генрі.

— Мій любий, мусимо знайти більше коців,— сказала леді Волслі.— Ви просто не зможете пережити новорічних свят без кількох зайвих коців. Мене повідомили, що до Лондона прибула абсолютно унікальна партія, тож мушу піднятися нагору, щоб іще раз оглянути горішню вітальню і вирішити, які кольори знадобляться.

— Так,— погодився Генрі.— Перейдімо всі до горішньої вітальні.

Вийшовши до коридора, Генрі мало не зіштовхнувся з Хеммондом, із яким востаннє бачився в Ірландії, коли гостював у лорда і леді Волслі. Хеммондове лице змінилося: його очі тепер здавалися більшими та м’якшими. Він сором’язливо всміхнувся до Генрі й відійшов убік, даючи йому дорогу.

— Ах, звичайно,— сказала леді Волслі,— ви ж один одного знаєте. Я пам’ятаю.

Генрі провів усіх до горішньої вітальні, залишивши Хеммонда стояти в коридорі.

— Так,— сказала леді Волслі,— Хеммонд лишається з нами. Він є одним із охоронців лорда Волслі.

Леді Волслі знайшла собі стілець біля вікна, а Пеґґі й Еліс посідали на канапу. Вільям став біля камінної полиці, його лице було похмурим і сірим.

— Ми так сильно скучаємо за Ірландією, містере Джеймсе,— леді Волслі адресувала свої слова безпосередньо Вільямові.— Ми забрали із собою до Англії Хеммонда та двох садівників. І всі наші гості в них просто закохуються, бо Кейсі та Лірі — садівники — усіх звеселяють. Мені доводиться просити гостей, аби вони не звертали уваги на їхній шарм, хоча вони й не заперечують, але ці двоє так мило говорять.

Генрі тихенько вийшов із кімнати, доки брат не отримав можливості відповісти, і помалу рушив сходами вниз. Хеммонд і досі стояв у коридорі, начебто чекав на його появу.

— Я й не знав, що ви повернулися в Англію,— сказав Генрі.

— Так, пане. Я приїхав із його світлістю й іноді супроводжую у подорожах її світлість.

Його голос не розгубив ні дрібки колишнього тихого спокою, що неймовірно потішило Генрі.

— Дуже радий, що ви завітали до мого дому,— сказав Генрі.— Сподіваюся, вас не обійшли увагою.

— Ваш хлопець, пане, потурбувався, щоб мене добре нагодували.

Генрі продовжував дивитися на нього, тож Хеммонд звів очі й зашарівся. Тепер він видавався ще молодшим, аніж тоді, коли Генрі з ним познайомився в Ірландії, майже п’ять років тому. Юнак усміхнувся ширше, але не зробив жодного руху.

— Мені буде приємно показати вам сад і садову кімнату,— сказав Генрі.

— Правда, пане? — м’яко запитав Хеммонд.

— Звичайно, улітку там набагато ліпше,— сказав Генрі, заходячи до їдальні, а потім відчиняючи двері до саду. Повітря було холодним і сухим.— А ваша лондонська родина, як у них справи? — поцікавився Генрі.

— Дуже добре, пане.

— А з вашою сестрою теж усе гаразд?

— Дивно, що ви пам’ятаєте, пане. У неї все пречудово.

Вони рушили довкруж саду, але кожного разу, коли Генрі щось казав, Хеммонд на мить зупинявся, щоб, як слід усе сприйняти.

— Мусите приїхати ще раз, улітку, коли тут усе квітує,— сказав Генрі.

— Я б залюбки це зробив,— відповів Хеммонд.

Генрі відімкнув двері до садової кімнати — і вони увійшли. У нього виникло відчуття, ніби вони вдвох удерлися до якоїсь напівзабороненої території, але, обернувшись на Хеммонда й поглянувши йому в лице, Генрі побачив, що той зовсім не поділяє цього враження. Юнака цікавив письмовий стіл, папери і книги. Він підійшов до вікна й визирнув назовні.

— Ця кімната — найкрасивіша, пане,— сказав він.

— Але взимку тут дуже холодно,— сказав Генрі,— надто холодно, щоб її використовувати.

— Ви маєте бути дуже щасливим тут улітку, пане,— зауважив Хеммонд.

Він підійшов до стіни, заставленої книгами.

— Я прочитав деякі з ваших книг, пане,— сказав він.— А одну я прочитав тричі.

— Одну з моїх книжок?

— «Принцесу Казамассіма»[61], пане. Мені здалося, що я в ній живу. Усі ті лондонські вулиці, я їх чудово знаю. І сестра. Це — набагато ліпше, ніж у Діккенса, пане.

— Вам подобається Діккенс?

— Так, пане. «Важкі часи» та «Холодний будинок».

Хеммонд відвернувся й почав докладніше роздивлятися книжки, а потім став навколішки, щоб оглянути і вміст нижніх полиць. Він повернув голову і м’яко сказав:

— Ви маєте мені вибачити, пане, та я не бачив раніше деяких із цих назв.

Він не погоджувався прийняти жодної книжки в якості подарунка і дав себе вмовити тільки після того, як Генрі довів йому, що у цій шафі має по декілька примірників тих самих видань. Зрештою, після довгої суперечки, Хеммонд дозволив Генрі відкласти для нього три книги. Письменнику тільки тепер стало ясно, що юнак просто не хоче, щоб леді Волслі бачила його з пакунком і почала цікавитися його вмістом. Хеммонд дуже розбірливо написав на аркуші паперу свою адресу, і Генрі пообіцяв прислати йому книги поштою.

— І я нічого не скажу її світлості,— додав він.

Хеммонд вдячно всміхнувся.

— І я теж, пане.

Коли вони вже підходили до того місця в саду, де Генрі планував побудувати нову теплицю, він не міг не зауважити, що за ними безсоромно спостерігає леді Волслі. Вона разом із Вільямом, Еліс і Пеґґі стояла біля вікна горішньої вітальні. Леді Волслі показувала на щось у саду і, зустрівшись із Генрі поглядом, привітально махнула йому рукою. Коли він їй уклонився, то побачив, що Вільям дивиться на нього та Хеммонда із сумішшю приголомшення та напруженості. Генрі не дивився в очі своїй зовиці та племінниці.


УПРОДОВЖ НАСТУПНИХ ДНІВ йому здавалося, що брат із зовицею та племінницею подовгу між собою обговорюють леді Волслі, та, якщо Еліс і Пеґґі, здавалося, були зворушені цим знайомством, Вільямів настрій помітно погіршився. Генрі не знав, чи леді Волслі сказала щось іще після того, як він вийшов із кімнати, та вважав, що й того, що він чув, було більше, ніж досить. Під час прощання, коли Хеммонд бовванів на задньому плані, леді Волслі навіть відвертіше, ніж упродовж свого візиту, означила свою персональну, навіть дещо власницьку, зацікавленість у Генрі та захоплення ним. Він зауважив, що запрошення відвідати її в Лондоні та в сільському маєтку, зроблене леді Волслі перед від’їздом, адресується тільки йому і не розповсюджується на членів його родини. Було видно, що вона не вважає Вільяма Джеймса та його родину вартими найменшої уваги, і це, відчував Генрі, разом із її поглядами на ірландське питання, могло вкрай роздратувати брата.

Із наближенням Різдва Еліс і Пеґґі, охоплені правдивим сентиментальним почуттям, почали готуватися до справдешнього американського святкування, до пуття не усвідомлюючи, що традиції їхньої батьківщини не зовсім збігаються з англійськими звичаями. Вільям багато читав, спав і розмовляв, аби не приділяти надто уваги своєму глибоко стурбованому стану. Якось, після ланчу, коли Еліс із Пеґґі знайшли собі заняття на кухні, він попросив Генрі дочекатись його в їдальні, бо хотів із ним поговорити. Генрі чемно зачинив за братом двері та сів біля столу.

— Генрі, я знаю, що раніше вже висловлював свою скорботу з приводу того, що ти не залишився в Америці, і вже казав, що нам бракуватиме тебе у якості хронікера сучасності. Але я і зараз вважаю, що Америка й нині чекає на прозаїка з твоїм гострим оком і широтою поглядів.

— Це точно,— сказав Генрі й усміхнувся.

— Але я гадаю, що ти не знайшов себе в цій країні,— суворо сказав Вільям. Говорячи, він дивився у вікно, наче затверджував напам’ять промову чи проповідь.— Я не вважаю, що «Поінтонські старожитності», «Незручний вік»[63] або «Інший будинок»[64] є вартими твого таланту. Англійці не цікавляться духовним життям, виключно матеріальним. Єдиною темою, що хвилює їх, є класовість, а ти про неї нічого не знаєш. Єдина боротьба, про яку може йтись у тутешньому суспільстві,— це боротьба за гроші, яка тобі також не відома. У твоєму розпорядженні немає тієї обізнаності, із якою Діккенс, Джордж Еліот, Троллоп або Теккерей зобразили механізми англійської жадібності. Люди тут не мають потреби, не відчувають наполегливого бажання з’ясувати правду.

— Дякувати Богу,— сказав Генрі.

— Коротко кажучи,— Вільям говорив далі, наче Генрі й рота не розкривав,— я вважаю, що англійці, узагалі, не можуть бути справжнім предметом твоєї прози. Також, я гадаю, що твій стиль зазнає серйозних втрат від постійного намагання драматизувати суспільну безбарвність і прісність. Більше того, я думаю, що у змісті твоїх творів з’явилося щось холодне, рідкокровне та самозакохане.

— Дуже тобі дякую за те, що висловив свою думку,— сказав Генрі.

— Генрі, я жадібно читаю усе, що ти пишеш, і поважаю твою працю.

— Схоже, ти відчув, що ліпше мені було б не їхати з дому,— сказав Генрі й підняв руку, не даючи Вільямові себе перервати.— Краще було б описувати життя ущербних бостонських інтелектуалів. Авжеж, то був би найперший предмет.

— Генрі, я виявив, що мушу по двічі перечитувати ці нескінченні речення, що ними ти тепер пишеш, аби з’ясувати, що вони могли б означати. За великим рахунком, я тільки це мав на увазі. У наш вік масового читання нашвидкуруч ти залишишся зневаженим і не оціненим, якщо й надалі продовжуватимеш бавитися з цим стилем і цими темами.

— Я спробую,— відповів Генрі,— зробити так, аби мої майбутні роботи тебе вдовольняли, та, напевно, мушу додати, що більше принизити мене могло б тільки, якби ти сказав, що усією душею схвалюєш мою прозу і ставиш її в один ряд із тим, що, як я чув, викликає у тебе захват. А я волів би скорше лягти в безславну могилу, ніж писати подібні речі.

— Ніхто не вимагає від тебе лягати в безславну могилу,— сказав Вільям.— Але у мене була для тебе цілком конкретна пропозиція. Роман, який просто проситься, щоб його написали, який вразить твоїх критиків, розширить твою читацьку аудиторію та принесе тобі неймовірне задоволення.

— Роман, що його я мушу написати?

— Так, роман, у якому не буде англійської шляхти, роман про Америку, яку ти добре знаєш.

— Ти так упевнено це кажеш.

— Так,— відповів Вільям,— я вже обміркував цю справу. Це має бути роман, у якому йтиметься про нашу американську історію, а не про якісь дрібні питання англійських манер, про які й так усім відомо, що вони є поганими. Роман про пуританських батьків, як ти їх колись назвав.

Генрі встав і підійшов до вікна, змусивши Вільяма повернутися для продовження розмови. Генрі відчув, що, стоячи при світлі згасаючого дня, він має перевагу над братом, який залишився сидіти за столом, у тіні, що густішала.

— Можна тебе перервати? — запитав Генрі.— Чи це лекція, про закінчення якої нам сповістить дзвоник?

Вільям розвернув свого стільця і мав вигляд людини, котра готова продовжити свою промову.

— Чи дозволено мені буде завершити цю розмову,— сказав Генрі,— відверто повідомивши тебе про те, що я розглядаю історичні романи як жанр, заражений смертельною бацилою дешевизни? І, якщо хочеш почути мою думку, висловлену по-американськи відверто, адже ти бажаєш, аби я мав справу з масовим читанням нашвидкуруч, як ти це називаєш, чи можна мені буде повідомити тобі своє ставлення до твоєї пропозиції щодо написання мною роману про пуританських батьків? — Він замовк, чекаючи на відповідь.

— Так, будь ласка,— сказав Вільям.— Я не можу тебе зупинити.

— Я скажу тобі лише одне слово,— продовжив Генрі,— одне просте слово. Усе це буде брехнею! — вимовив він майже лагідно і трохи зверхньо усміхнувся до брата.


ЗА ВЕЧЕРЕЮ ВІН ЗРОЗУМІВ, що Вільям не втаємничив Еліс у те, що здійснив сміливу спробу прочитання молодшому братові лекції стосовно провальності його прози. Вільямові очі були помітно запаленими, й Еліс наполягала на тому, щоб чоловік більше спав і не читав так багато, але Вільям, як спостеріг Генрі, грав роль примхливого та непокірного пацієнта. Старший брат узяв собі за правило постійно вештатися Лемб-Хаусом, і Генрі тепер ніколи не знав, у якій кімнаті на нього наштовхнеться чи в яку пору дня або й навіть ночі почує, як важко рипить підлога на сходах чи в братовій спальні, угинаючись під Вільямовими кроками.

Було ясно, що Вільям намагається наповнити Лемб-Хаус своєю присутністю, використовуючи незриму систему встановлення своєї влади, як це для себе визначив Генрі, уносячи незначні, але суттєві зміни в те, коли, скажімо, сідати за стіл і як подавати їжу. Вільям почав виводити із себе Бурджесса Нокса та інших домашніх слуг. Колись, доки Еліс не змусила його припинити, він навіть вимагав, аби у вітальні переставили меблі, та просив Бурджесса Нокса прибрати з камінної полиці деякі милі дрібнички, що йому не подобалися.

Генрі його уникав. Коли, бувало, випадала нагода зустрітися з Вільямом у горішній вітальні чи в нижніх кімнатах, він тихо й дипломатично виходив, залишаючи брата самого. Еліс і досі тінню ходила за чоловіком. Хоча вона тепер майже ніколи не перебувала з ним в одній кімнаті, завжди знаходила собі якесь заняття неподалік. Пеґґі ж, на противагу матері, занурилась у книжки, плавно переходячи від одного класичного роману до другого, третього і так далі. Вона взагалі не підводила б від них голови, якби тільки було можна. Дочитавши книжку Джейн Остен, вона взялася за «Жіночий портрет». Генрі здивувало і розсмішило, що її батьки вголос висловили своє несхвалення цього останнього її вибору, але наступного дня йому було приємно, коли племінниця похвалила книгу. Вона сказала, що надто захопилася романом, аби не дочитати його до кінця, і що просто пропустить речення чи й абзац, які будуть для неї надто важкими чи неприйнятними. А потім Пеґґі з гордістю додала, що вона — уже майже доросла. Коли ж Генрі сказав їй, що, у порівнянні з кузинами Еммет, які так погано говорять, вона є найдосконалішою леді з усіх, кого він знає, племінниця не зніяковіла, а спокійно подивилася йому в очі.


ГЕНРІ ЗГАДАВ, ЩО Вільям і в Лондоні, куди приїхав у межах своєї академічної відпустки, що її взяв того року, коли померла мати, оселившись разом із ним, виявляв таке саме дивне несхвалення його лондонського життя, постійно переставляючи різні предмети в помешканні. Тоді Генрі дозволив Вільямові коментувати його вчинки та диктувати, куди йому варто ходити, а куди — ні, і не перечив, коли брат узявся змінити все в його домі відповідно до власних потреб і смаків.

Пригадалося, як під час того тимчасового Вільямового перебування в його квартирі, з’ясувалося, що батькові залишилося зовсім недовго жити. Генрі згадав, як надійшла телеграма, в якій ішлося про те, що батьків мозок розм’як, після чого дуже чітко та наполегливо висловлювалося побажання, аби Вільям не повертався додому. Це було у грудні. Еліс — Вільямова дружина — жила у своєї матері, котра допомагала їй доглядати двох маленьких синів. А інша Еліс — Еліс Джеймс — разом із тітонькою Кейт доглядала за батьком. То був єдиний випадок, коли думки обох Еліс збіглися. Жодна з них не бажала Вільямового повернення. Але, з іншого боку, вони обидві хотіли, аби поруч був Генрі. У телеграмі йшлося про те, що батько може прожити ще не один місяць, отож, Вільямові, котрий усе одно покинув свій дім у Кембриджі, немає сенсу повертатися, бо це тільки призведе до більшого скупчення людей у невеличкому помешканні, адже Вільям не має лекцій у Гарварді й не знатиме, чим себе зайняти. Натомість, йому пропонувалося продовжити свою академічну відпустку в Європі, насолоджуватися вільним часом, установлювати нові зв’язки, безперешкодно писати та читати. Текст телеграми, як усвідомив Генрі, було складено вкрай розумно. Стверджуючи, що батьків мозок розм’як, обидві Еліс давали Вільямові зрозуміти, що він в останні батькові дні не зможе з ним обговорювати їхні, такі різні, погляди на питання людського духу та призначення душі і що вони, урешті-решт, так і не зуміють досягти щасливого для обох компромісу.

Генрі відплив до Нью-Йорка сам, а коли корабель пришвартувався, виявилося, що похорон відбувся того самого дня. Він фатально запізнився й тепер не мав іншого вибору, як тільки слухати розповіді про те, що батько відійшов тихо та мирно, оселитись у будинку, де щойно мешкала смерть, і прочитати батьків заповіт. У подальші роки він ніколи не дозволяв собі замислюватися про день батькового похорону, про те, чому було вирішено закопати Генрі Джеймса-старшого у промерзлу зимову землю, не чекаючи на Генрі, аби він був поряд, аби міг торкнутися батькового мертвого обличчя перш, аніж на труну опустили віко, хоча він уже був зовсім близько.

Пізніше він зрозумів, що на цьому рішенні наполягла його сестра Еліс, і відчув страшенне здивування навпіл із зачудуванням її рішучістю, з якою вона ризикнула перебрати до своїх рук віжки командування домом, у якому її думки завжди зневажали, як швидко скористалася з його — Генрі — дивної відстороненості. А впродовж наступних після батькового похорону тижнів він зрозумів і нагальну потребу Еліс тримати Вільяма в Англії, і наполягання на тому, що Вілкі є надто хворим, аби подорожувати, тож мусить залишатись у Мілуокі, куди до нього приїде Боб. У Вільямовій присутності Еліс Джеймс не почувалася б так вільно, не змогла б поводитися так грубо та нетерпляче з тітонькою Кейт, як вона це тепер робила, бо Вільям би встав поміж них, на нього було б спрямовано загальну увагу, і це не дозволило б намаганням Еліс принизити свою тітку бути такими разючо успішними. А ще Вільямова присутність завадила б їй так відверто липнути до міс Лоринг, котра, у свою чергу, не почувалася б надто вільно і не відповідала б Еліс взаємністю на очах у всіх мешканців будинку, що було звичним явищем, доки Еліс не переїхала до свого власного дому.

У Бостоні Генрі не робив нічого, аби прискорити Вільямове повернення. Вільям, не мовивши слова і пальцем не поворухнувши, заступив би їм батька. Тоді Генрі не зміг би насолоджуватися тишею в будинку, де на той час жили тільки він і його тітонька Кейт, яку він дуже любив. Він не зміг би спати в батьковому ліжку, бо, чомусь, відчував це власним обов’язком, і не почувався б господарем у домі, такому зараз порожньому, не жив би з таким легким серцем, як нині, коли Вільям був надто далеко.

Той факт, що Генрі, а не сам Вільям, зробився розпорядником батькової маєтності, не міг задовольнити старшого брата. І те, що Генрі розповідав Вільямові подробиці останніх батькових днів, а також передавав йому теплі побажання та найщиріші співчуття давніх друзів, таких як Френсіс Чайлд і Олівер Венделл Холмс, а також і те, що він сам приймав рішення, не шукаючи у старшого брата порад,— а Генрі це знав напевно,— не могло додати Вільямові гарного настрою.


ПРИБЛИЗНО ЧЕРЕЗ ТИЖДЕНЬ після того, як батька поховали, прийшов лист, підписаний рукою Вільяма й адресований Генрі Джеймсу. Оскільки Генрі чекав на звістку від брата, йому й на гадку не спало, що листа може бути призначено батькові, а не йому, і що відкривати його не слід. Тільки прочитавши перший абзац, він зрозумів свою помилку, хоча, як потім помітив, лист починався зверненням: «Любий батьку!». Генрі кілька днів тримав при собі цього листа, нікому про нього не розказуючи, а потім, недільним ранком, у останній день року, коли довкола було тихо й біло від глибокого снігу, він вирушив пішки на цвинтар, де в сусідніх могилах спочивали його батьки. Там нікого не було, але, підходячи до місця поховання, Генрі все одно впевнився, що ніхто на нього не дивиться. Він сподівався, що його присутність допоможе батькам відчути ту полегкість, якої він їм бажав, збираючись висловити їм свою вдячність і розказати про те, якою пекучою раною стало для нього їхнє відбуття до кращого світу. Він витяг із кишені Вільямового листа й чітко та голосно почав його читати духові старого батька, якому його й було призначено. Але поступово, коли до його очей підступили сльози, Генрі знизив голос до шепоту і навіть мусив кілька разів зупинятися, затуляючи лице рукою, адже братові слова так його зворушили, набагато більше, ніж усі його власні слова про батька чи ті, що їх він чув від знайомих і друзів звідколи приїхав додому. Він змусив себе продовжити:

«Стосовно іншого боку, на якому вже перебуває наша мати, а також про нашу можливу зустріч я не можу нічого сказати. Більше, ніж коли-небудь, я в цю хвилину відчуваю, що, коли це є правдою, то все влаштується саме собою. І зараз, говорячи вам: „До побачення“, я, як ніколи, відчуваю, що все життя наше є нічим іншим, як тільки сьогоднішнім днем, і висловити здатні ми тільки свої найпростіші емоції. Це так скидається на буденне побажання доброї ночі. Доброї ночі вам, мій святий, старенький батьку! Якщо мені не судилося більше з вами побачитись, прощавайте! Нехай Господь благословить вас на прощання!»

Йому здалося, що десь у холодних глибинах промерзлої землі й досі живе дух його батька, і цього було достатньо, щоб текст листа продовжував лунати в голові Генрі, позбавляючи його сумної необхідності віддалятися від батьківських могил у скорботній тиші. Йому надзвичайно хотілось, аби Вільямів лист був довшим і можна було б затриматись, не залишаючи померлих самих у цьому місці, яке йому тепер здавалося сакральним, місцем, у якому він щойно отримав прощення. Генрі ненавидів цю зимову голість і звук своїх кроків по кризі, коли йшов до виходу з кладовища.

Звідти він пішов у будинок, де зараз жила його зовиця, котра повідомила, що його брат Вільям знову погрожує повернутися додому. Еліс показала Генрі їхнє невеличке помешкання. Охоплена відчаєм, вона пояснила, що чергування біля ліжка помираючого тестя, де вона сиділа разом із Еліс Джеймс і тітонькою Кейт, геть її виснажило, що власні діти висмоктують із неї рештки сил, а потім додала, що присутність у цих кількох кімнатках убитого горем чоловіка, котрого вона не зможе належно доглянути, є для неї вкрай небажаною. Генрі пообіцяв іще раз написати до Вільяма. Він мало не сказав, що чудово розуміє, яким тягарем для будь-кого може бути присутність Вільяма, вибитого з колії та не обтяженого справами, але, перейнявшись її напруженістю та раптом відчувши разючу відмінність між ставленням зовиці до свого чоловіка і тим, як його власна мати сприймала батькові потреби, він промовчав.

Того вечора Генрі сидів за батьковим письмовим столом і в листі розповідав Вільямові, що він робив на цвинтарі, намагаючись знайти відповідні слова, щоб переповісти братові, як написані ним рядки було урочисто передано духові померлого батька. Він додав також, що, повернувшись додому, Вільям не знайде собі ніякого заняття, і молив його не бути таким рішучим у виконанні цього наміру. Але, дописавши листа, Генрі вже знав, що, дізнавшись про те, як молодший брат повівся з його особистим і повним щирості посланням, Вільям розлютиться, хай як урочисто було проведено церемонію.

Він зачекав на братову відповідь, і, коли вона надійшла, у ній виявилося стільки ненависті до Лондона, в якому Вільямові майже проти його волі доводилося жити. Брат скаржився на повсюдність брудного, смердючого, просякнутого димом туману та на загальну тупість місцевого населення, що, на його переконання, не могла існувати більше ніде під сонцем.


ГЕНРІ БУЛО НІКОЛИ. У якості виконавця останньої волі свого батька він мав багато зустрічей із адвокатами. Його лякало рішення Генрі Джеймса-старшого обійти в заповіті Вілкі, котрий, на думку батька і так багато отримав, доки той був живий. Генрі вирішив, що брати й сестра погодяться з тим, що цього неможна допустити, і запропонував виправити несправедливість, аби кожен зі спадкоємців виділив певну суму з отриманих грошей, що надало б Вілкі суму, яка дорівнюватиме їхнім часткам. Він збирався здійснити подорож до Мілуокі, щоб побачитися з Вілкі та Бобом, а потім, зробивши подальші розпорядження, уже звідти вирушити до Сиракуз, аби перевірити, у якому стані перебуває батькова нерухомість і вирішити, чи варто її позбутися, чи, може, ліпше залишити у власності родини, щоб отримувати дивіденди від оренди, коли вони з’являться.

Генрі, зайнятого влаштуванням усіх цих справ, що супроводжувалося постійним обговоренням вартості акцій, відсотків чистого прибутку та облігацій, Вільямові регулярні послання з Лондона, в яких було стільки жалощів до самого себе та погроз негайно повернутися, позбавляли його терпіння. Зовицю, здавалося, страшенно непокоїла можливість раптового, мов сніг на голову, повернення її чоловіка. Вона показувала Генрі кожного надісланого з Лондона листа, гірко зітхаючи з їхнього тону.

Хоча він і почувався досить незручно, читаючи всі ці листи, та непокоївся за Вільямів шлюб, Генрі без вагань іще раз написав братові, вимагаючи від нього резонності. Лист було закінчено тільки пізньої ночі, бо Генрі в подробицях описав свої дії в якості виконавця останньої батькової волі, а, закінчивши, відчув дивну наснагу, що тільки посилилася вранці, коли він уявив, наскільки глибоко ображеним і роздратованим буде Вільям, прочитавши новини. Генрі відчував неабияку легкість на душі ще й від того, що почувався цілковито у своєму праві та діяв на загальну користь.

У відповідь на ці провокації, Вільям висловлював обурення тим, що до нього ставляться, мов до малої дитини, котра не відповідає за свої вчинки та не розуміє власних інтересів. Він робив чимало образливих зауважень стосовно Лондона та квартири Генрі й намагався чинити перешкоди в реалізації братового плану з відновлення справедливості щодо Вілкі та його частки у спадку. А потім Вільям повернувся до Кембриджа ще до того, як сплив термін його європейської відпустки, після чого Генрі повідомив його про своє рішення передати власний обов’язок керувати батьківським домогосподарством сестрі Еліс, а право розпоряджатися родинними фінансами доручає Вільямові. Він також сказав братові, що хоче якнайшвидше повернутися до своєї роботи в тому самому Лондоні, що його Вільям так зневажає, із нетерпінням чекаючи можливості зануритись у працю, від якої сподівається отримати чималі прибутки, щоб у майбутньому ніколи більше не перейматися станом залишеного батьком спадку та тим, як ним розпоряджаються.

Смерть Вілкі наступного року, за якою не забарився і похорон Германа (найменшого сина Вільяма й Еліс, котрий помер іще немовлям), а потім і відхід сестри Еліс спричинилися до тривалої перерви в їхніх суперечках, а численні теплі та щирі листи, повні приязності та непідробного почуття, що їх упродовж років писала до Генрі Вільямова дружина, сприяли загоєнню душевних ран і відновленню дружніх братерських стосунків так само, як і багатомильний океанський простір Атлантики допоміг їм обом заспокоїтись і призабути образи.


АЛЕ ТЕПЕР, КОЛИ після батькової смерті минуло вже два десятиліття, у Лемб-Хаусі вогнище давньої суперечки між братами, здавалося, от-от розгориться з новою силою. Генрі міг продовжувати займатися власними щоденними справами; він мав свою роботу, своїх слуг, свої книги та постійне листування з друзями та видавцями. А Вільям перебував удалині від дому. Коли професор Джеймс виходив зі свого будинку в Кембриджі, щоб піти до Гарвард-Ярда[65], на нього дивилися з шанобою, що межує із зачудуванням, із ним усі віталися, відомість огортала Вільяма густим захисним покровом. Але ця слава не сягала Рая, і цей факт, на думку Генрі, дратував Вільяма дедалі більше, бо з часом брат узагалі відмовився виходити на вулицю. Але постійне перебування в замкненому просторі зробило Вільяма схожим на дикого звіра, посадженого у клітку, що тільки й має можливість ображено гарчати.

Якось увечері, коли Генрі вже збирався піднятися до своєї кімнати й шукав собі книжку для читання, у одній із кімнат першого поверху він побачив свою племінницю. Вона мала стурбований вигляд. Він подумав, чи не вплинув на стан дівчини поганий настрій її батька, і не на жарт занепокоївся. Душевність Пеґґі, а також її радісне передчуття Різдвяних свят якимось чином дещо розвіяли ту гнітючу атмосферу, що зависла над Лемб-Хаусом, Генрі почав убачати у племінниці чарівливу й інтелігентну юнку, котра могла б стати для нього джерелом світлої радості і навіть гордості. Коли він запитав, чи, раптом, нічого не сталося, вона спочатку не виявила бажання розповісти, чому зробилася такою апатичною і майже нещасною. Коли ж він поцікавився, чи не скучила вона за своїми братами та кембриджськими друзями, Пеґґі заперечливо похитала головою. А потім, доки Генрі подумки зважував необхідність уголос згадати про стан Вільямового розуму, племінниця раптом спитала, чи він не збирається написати продовження «Жіночого портрета». Пеґґі сказала, що й години не пройшло, як вона дочитала цю книгу. Генрі відповів, що написав цей роман двадцять років тому і давно вже про нього забув, тож не думає, що захоче писати до нього продовження.

— Чому вона повернулася? — запитала Пеґґі.

— Маєш на увазі, повернулася до свого чоловіка?

— Чому вона це зробила?

Лепті здавалася майже сердитою. Генрі сів навпроти неї і спробував подумати, знаючи, що нізащо у світі не повинен говорити, що коли вона стане старшою, то й сама зрозуміє, що деякі рішення, особливо ті, котрі стосуються обов’язку чи самоусунення, часто буває легше прийняти, ніж інші, які можуть здатися єдино правильними юній дівчині з багатою уявою.

— Будь-кому важко,— почав Генрі,— прийняти життєво важливе рішення, що вимагає стрибнути в невідомість. Ізабель, котра поїхала до Європи, залишивши в Олбані всю свою родину, а потім, попри загальні застереження і без подальших роздумів, вийшла заміж за Осмонда, ніби стрибнула в невідомість. Такі вчинки вимагають від нас хоробрості та рішучості, але, водночас, вони можуть і позбавити нас інших можливостей. Набагато простіше виявити хоробрість один раз, аніж бути сміливою все своє життя. У її випадку, вдруге зробити це виявилося неможливим. Подібні вчинки вимагають від нас сили волі та міцних нервів, яких ми часто не маємо, що вже й казати про Ізабель Арчер із Олбані.

Доки Пеґґі обмірковувала сказане дядьком, зверху, із кімнати, у якій спали Вільям і Еліс, почувся якийсь шум. Скидалося на те, що хтось із них упав із ліжка. А потім вони почули Вільямів голос, його крики та стогони, що супроводжувалися тихими вмовляннями та проханнями Еліс. Аж ось почулося, ніби хтось гупає чимось важким об підлогу. Пеґґі звелася на ноги й рушила до дверей, а Генрі жестом попрохав її зачекати й не поспішати з діями.

— Ні,— сказала вона, швидко обходячи дядька.— Мусимо негайно до них піднятися.

Дівчина обернулась і глянула на нього. Цієї миті вона була викапана мати: рішучий вираз обличчя, твердий погляд, ті самі губи та підборіддя. Однак її очі були іншими, у них світилася доброта, коли Пеґґі підійшла до Генрі й узяла його за руку.

— Мусимо негайно піднятися нагору,— повторила вона.

Племінниця провела його на другий поверх і, не постукавши, відчинила двері батьківської спальні. Вільям лежав на підлозі в самій нічній сорочці, його голі ноги біліли у світлі гасової лампи. Він голосно кричав і молотив кулаками об підлогу. Еліс стояла над ним. Повністю вдягнена, нерухома, її лице перетворилося на маску.

— Ти його побачив, але воно вже щезло,— сказала вона Вільямові, наче від того, чи почує, чи повірить він у ці слова, залежить усе її життя.

— Воно прийшло до тебе й пішло. Зараз його вже тут немає, а ми всі будемо тримати тебе, залишимося поряд. Ти ніколи не будеш самотнім.

Вона кілька разів повторила свої останні слова, та ніщо не могло заспокоїти Вільяма, котрий не припиняв стогнати.

Генрі не говорив нічого, та, коли Бурджесс Нокс спустився сходами, швидко відправив його назад. Він волів не проходити в глиб кімнати на той випадок, коли Вільям, помітивши молодшого брата, міг би ще дужче розхвилюватися. Дуже скоро він, узагалі, відступив у тінь, адже Еліс уже допомогла чоловікові звестися на ноги й тепер допроваджувала його до ліжка, вкладала та вкривала ковдрою.

— Вільяме, ми будемо поруч із тобою всю ніч,— говорила до чоловіка Еліс,— і якщо ти прокинешся, байдуже о котрій годині, ти побачиш тут когось із нас.

Вільям тихенько і майже заспокоєно зойкнув, а потім скрутився під ковдрою.

— Ми всі — тут, і всі залишимося з тобою,— сказала Еліс.— Пеґґі принесе зі своєї спальні стілець і сидітиме з нами, доки ти не заснеш міцно-преміцно. Але я тебе не залишу. І Генрі теж за тобою дивиться.

Вона підійшла і загасила лампу на Вільямовому боці ліжка.

— А тепер спи. Спи.

Вона тримала руку на його голові, немовби випромінюючи незворушну доброту та рішучість навпіл зі смутком. Коли Генрі спробував привернути до себе увагу, цікавлячись, чи не потрібно, бува, чогось принести з кухні, вона йому не відповіла. Пізніше, коли Вільям, здавалося, заснув, Еліс підійшла до фотеля, що стояв у кутку, сіла в нього й не відводила від чоловіка очей. Пеґґі знайшла собі стілець і сіла біля батькового ліжка. Генрі вийшов із кімнати, але не зачинив за собою дверей; він безшумно спустився сходами на перший поверх і спробував роздмухати вогонь. Сівши у фотель, він поклав на коліна книгу, але не читав, натомість чекаючи на будь-який звук, що міг би долинути зверху.

Йому здалося, що Вільям перебуває у стані чи то гніву, чи то трансу. Оскільки брат неодноразово писав про такі стани, Генрі було цікаво, як би він назвав свою теперішню поведінку і якими словами описав би реакцію на неї своєї дружини та дочки. А ще йому було цікаво, чи Вільям, коли одужає, хоч якось прокоментує те, що з ним сталося.

Трохи пізніше, почувши на сходах чиїсь кроки, Генрі, котрий, мабуть, придрімав, сів рівно. До кімнати увійшла зовиця.

— Пеґґі заснула і я зручненько її там уклала. Якщо він мене потребуватиме, я швидко зможу піднятися. Та це не знадобиться, бо тепер він спатиме протягом багатьох годин, і ніщо не зможе його збудити.

Вона всміхнулася до Генрі.

— Ти — дуже терпляча людина,— сказала Еліс.

— А ти? — запитав він.— Які слова опишуть тебе?

— Я — тільки та, котра багато чого навчилася, хоча не знала майже нічого.

— Якби тільки я мав хоч трохи твоєї мудрості та спокою,— сказав Генрі.

— У тебе є щось набагато цінніше,— відповіла Еліс.— Пеґґі обожнює тебе. Вона вважає тебе найкращим із усіх джентльменів. Я теж так думаю.

— Святкова пора — саме час для таких компліментів,— сказав він.

— Вільям страждає іноді. Його обступають якісь темні сни. І коли я вперше про це дізналася, то запрагла тримати його подалі від себе. Я хотіла бути де завгодно, тільки б не бачити, коли він знову опиниться готовим упасти в темряву. Я нічого не могла для нього зробити, але невдовзі зрозуміла, як і Пеґґі та хлопці, що йому небагато треба, аби заспокоїтись.

Своїм мовчанням Генрі спробував дати їй зрозуміти, що слухатиме зовицю з усією симпатією, на яку він тільки спроможний, доти, доки вона матиме бажання і потребу говорити.

— Пеґґі була дуже важкою дитиною,— продовжувала Еліс.— Вона щоночі плакала, лежачи у своєму ліжечку, коли вимикали світло. Ми вважали, що їй слід навчитися спати в темряві, тому й не зважали на її плач. Ми думали, що це — лише примха, котра не має під собою ніяких підстав, але, виявилося, що підстави таки були. Якась черниця сказала їй, що усі, хто не є католиками, приречені на довічне прокляття, і Пеґґі у це повірила. Саме тому вона і плакала. Тільки потім ми зрозуміли, що, якби одразу ж запитали, чого вона боїться, дочка могла б нам розказати.

Генрі підійшов до каміна й підкинув у вогонь кілька полін. Якийсь час вони сиділи в тиші, порушуваній тільки помірним вітром із моря та потріскуванням згораючої деревини. Еліс гірко зітхнула. Коли Генрі запропонував їй келих портвейну, вона погодилася. Він наповнив одну склянку для неї, а Другу — для себе, після чого, м’яко усміхаючись, подав зовиці напій.

— Коли я вперше у своєму житті пішла до медіума,— сказала Еліс,— коли я вперше зустрілася з місіс Пайпер, жодна з нас не могла зрозуміти значення отриманих повідомлень. А потім, одного дня, мабуть, то був мій третій візит, ми з нею залишилися тільки вдвох і досягли високого ступеня зосередженості. Тоді вона запитала, чи мій батько не покінчив життя самогубством, і я відповіла: «Так». А потім вона спитала, чи ми з матір’ю та сестрами тоді були дуже далеко від нього, і я знову сказала, що саме так і було. Аж тут вона повідомила, що комусь дуже треба, щоб я не боялася, бо це ніколи не повториться, що я мушу подолати свій страх, який змушував мене прагнути тримати Вільяма на щонайбільшій відстані тоді, коли він найбільше потерпав від самотності. Я не дозволила йому бути зі мною поруч, коли ніч накривала його. Я бажала тримати його в Лондоні, коли помер його батько, і не хотіла, щоб він повертався. Місіс Пайпер так і не змогла точно сказати мені, хто це був, але той дух наказував мені наблизити його до себе, бути із ним спокійною, і тоді ніщо не зможе нас із ним розлучити, тоді ніщо погане з нами не трапиться.

Вона подивилася на Генрі через усю кімнату й усміхнулася.

— Тепер Вільямові покращає,— сказала вона.— Йому стане ліпше. У якомусь сенсі, нам обом легше, коли він нездужає, бо коли ми обоє у формі, нам стає дуже важко. Ми надто багато сваримося.

Вони обоє подивилися на вогонь. Генрі подумав, що вже, мабуть, минула перша година ранку.

— Генрі,— сказала Еліс тихим голосом.— Ми не все розказали тобі про місіс Фредерікс.

— Ти сказала, що моя мати отримала вічний спочинок.

— Так, Генрі, вона отримала вічний спочинок, але є дещо, що її непокоїть.

— Стосовно мене?

— Певною мірою, так. Вона попросила мене прийти до тебе, якщо тобі це буде потрібно. Вона не хоче, щоб ти лишався самотнім, якщо раптом захворієш.

— То вона за нами спостерігає?

Еліс судомно сковтнула, ніби стримуючи сльози.

— Ти будеш останнім, Генрі.

— Хочеш сказати, що Вільям помре раніше за мене?

— Її послання не залишало сумнівів.

— А Боб?

— Генрі, ти будеш останнім, і я одразу ж прийду, коли ти покличеш. Ти не залишишся помирати на самоті. І я не попрошу в тебе нічого навзаєм, окрім твоєї довіри.

— Ти її маєш,— відповів він.

— Тоді я вважатиму, що передала тобі її повідомлення. Вона бажала, аби ти знав, що не залишишся на самоті.

Коли Еліс повернулася до своєї спальні доглядати за Вільямом, Генрі сів біля каміна й задивився на жарини, уявляючи собі матір такою, як бачив її востаннє, на другий день після смерті, коли її лице було втіленням вічного спокою, підсвічене мерехтливими тінями палаючих свічок, коли її всеосяжна любов до нього перетворилася на витончену непорушність, а він лише міг сидіти без сну та споглядати ніжність і шляхетність рис тієї, котра була його повсякчасною захисницею й оборонницею. О цій пізній порі, коли рік добігав кінця, сидячи в темному будинку, Генрі зовсім не здивувало, що мати дбає про його кінець, адже вона стільки сил віддала, щоб він прийшов у цей світ. Думка про те, що вона не заспокоїться, доки він не отримає вічного спокою, не здавалася йому дивною. Генрі був дещо приниженим і боявся, але, водночас, і відчував вдячність, а також готовність до того, що має статися.


У ПЕРШИЙ ДЕНЬ нового року вони запросили до себе на ланч Едмунда Ґосса. Попередні декілька днів Вільям провів у своєму імпровізованому кабінеті; до нього повернулося почуття гумору і, як помітив Генрі, братові зауваження за столом знову зробилися пишними та блискучими. Він знайшов у Раї маршрут, яким вони з Максиміліаном залюбки гуляли, і кілька разів, повернувшись до Лемб-Хауса, Вільям говорив, що прогулянка його освіжила, а розмова з кількома зустрічними перехожими підвищила настрій. Він також, за його власними словами, удруге почав насолоджуватися топографією Рая, його краєвидами, кольором цегли та бруківки, а ще манерами тутешніх мешканців, із якими йому довелося зустрітися. Про те ж, свідком чого став Генрі у їхній спальні, не згадувалося жодним натяком.

Генрі нікого не запрошував відвідати Лемб-Хаус і відхилив усі попередньо зроблені домовленості, та, коли Вільям побачив листа від Едмунда Ґосса, у якому той повідомляв Генрі, що буде у Гастинґсі, звідки міг би без зайвих зусиль зазирнути до Рая, то наполіг на тому, щоб запросити Ґосса на ланч, і кілька разів повторив, що буде дуже радий із ним побачитися після стількох років, тим паче, що є палким шанувальником роботи його батька.

І знову Еліс і Пеґґі виявили шалену активність, залучаючи й Генрі до нескінченних дискусій стосовно смаків Ґосса та того, як вони могли б їм догодити.

Еліс розробила цілу низку жартів над Бурджессом Ноксом, що починалися з якості його взуття, яке вона, начебто, не схвалювала, і закінчувалися довжиною його волосся, що, на її думку, було занадто коротко підстрижене. Бурджесс уже достатньо вільно почувався в її присутності, аби повідомити Еліс про те, що Ґосс багато разів гостював у Лемб-Хаусі й не мав жодного приводу для скарг, але слузі подобалася ця метушня й атмосфера гарячкових приготувань до події, що її Еліс і Пеґґі постійно підтримували в домі, готуючи вітальню, їдальню та Бурджесса Нокса до приїзду жданого гостя.

Генрі пояснив племінниці у присутності її батьків, від чого вони помітно повеселішали, що, хоча сам Ґосс не є видатною людиною, він уміє розпізнавати велич, коли її бачить, а крім того, він особисто знайомий із прем’єр-міністром, чийого попередника теж знав, як і знатиме наступного прем’єра та того, хто замінить його на цьому посту. Пеґґі зморщила носик і спитала, чи він — старий.

— Не такий старий, як я, люба,— відповів Генрі,— а я, напевне, дуже старий. Власне, говорячи про мене, варто казати давній. Тож, він не такий давній, як я. Але найважливішим, що треба знати про Ґосса, є те, що він любить Лондон більше, ніж власне життя. Тож, коли твій батько згадає про тиху радість інтелектуального життя в Бостоні, Ґосс його не зрозуміє. Чоловік, якого втомлює Лондон, утомився жити — це його гасло. Тож тобі, люба дівчинко, варто знайти таку тему, щодо якої наш гість і твій батько зможуть дійти згоди.

Після того як Вільям одужав, Лемб-Хаус перетворився на певну подобу клубу з багатьма правилами, що їх визначали Пеґґі та Генрі, іноді консультуючись із батьками дівчини, іноді — усупереч їхній думці. Правило номер один засвідчувало право Пеґґі, про що вони з Генрі попередньо домовилися, не дотримуватися дитячого розпорядку дня, а лягати спати тоді ж, коли й дорослі, адже її вже можна було частково вважати дорослою, та, головним чином, тому, що вона відкрила для себе Чарльза Діккенса, усього за кілька днів проковтнула його «Важкі часи» і тепер читала «Холодний будинок». Правило номер два дозволяло Пеґґі виходити з-за столу, коли вона доїсть головну страву, і забирати із собою десерт до будь-якої кімнати, у якій вона продовжуватиме читання. Правило номер три забезпечувало Вільямові безперешкодну можливість хропіти в будь-якому куточку будинку. Інші правила дозволяли Бурджессу Ноксу взуватись у що завгодно, а Еліс занурювати бісквіт у ранкову каву настільки глибоко, як вона захоче, тільки б нічого не потрапило на герцогинині коци, як їх називала Пеґґі. Вільям наполіг на встановленні правила, що дозволило б Генрі прочитати два товстелезних томи біографи Наполеона, не відчуваючи провини за згаяний час. У всі ці правила було втаємничено матір Еліс, яка жила в Кембриджі, щоб вона дала їх прочитати усім трьом братам Пеґґі, котрі перебували в неї на вихованні. Оскільки цього важливого листа мусили підписати всі, Еліс із Пеґґі довелося взяти на себе роль суддів у складному питанні розв’язання суперечності між Вільямом, який хотів поставити багато знаків оклику та зробити на берегах чимало малюнків, і Генрі, котрий волів усі ці прикраси звести до мінімуму.

Ґосс прибув із невеличкими презентами з Лондона й одразу ж проголосив себе найщасливішою людиною в Англії, бо вирвався з міста, що тепер, під час зимових свят, зробилося найбільш ненависним у цілому світі через надто легковажне світське життя та невимовний туман, частка якого, якимось чином, проникла й у черепні коробки тих, хто вважається найкращими мізками сучасності.

Вільям задоволено всміхнувся, а Пеґґі трохи спантеличено подивилася на Генрі.

— Я сказав племінниці, що ваша любов до Лондона перевищує любов до життя,— сказав Генрі Ґоссу.

— І це — найщиріша правда,— відповів гість.— Але це не робить честі життю.

Потім Ґосс повернувся до Вільяма, котрий стояв біля каміна й потроху цмулив свій херес. Його тон із веселого та чарівливого раптом перетворився на дуже формальний, коли він звернувся до Вільяма.

— Чи можна висловити моє величезне задоволення тим, що бачу вас знову? Я читаю вас уже багато років. Ми зі Стівеном Леслі маємо ту саму звичку читати вас із братом, що приносить нам однакове задоволення. Серед нинішніх письменників я дуже рідко знаходжу когось, хто писав би з вашою чіткістю, силою і заразом із такою, якщо можна так сказати, поетичністю.

Вільям усміхнувся, кивнув і сказав, що дотримується тієї самої думки про Ґосса. Еліс, здавалося, світилася від щастя, що знайшовся гість, який, напевно, не роздратує Вільяма. Вона всміхнулася до Генрі, на знак порозуміння.

Коли подали страви, Ґосс розказав їм про полеміку довкола молитовного дня, оголошеного з приводу поразки в битві з бурами[66]. Генрі помітив, що сам Ґосс уникає чіткого визначення власного ставлення до справи, а тільки переповідає почуту розмову Принца Валійського з лордом Рендольфом Черчиллем, містером Асквітом і містером Альфредом Остеном. Доки гість у подробицях знайомив їх із думкою кожної із перерахованих вище впливових осіб, значущим поглядом нагороджуючи кожного за столом, Генрі зауважив, що кожного разу коли Ґосс проголошував чергове відоме ім’я, Еліс дедалі більше хвилюється й дивиться на Вільяма якось дуже дивно, як ніколи до того, майже погрозливо.

— Так,— сказав Вільям, коли в розповіді Ґосса виникла невеличка пауза,— я писав у «Таймс» із цього приводу, але вони не спромоглися надрукувати мого листа.

— Вільяме,— урвала його Еліс.

— Листа до «Таймс»? — запитав Ґосс.— І на бік якої зі сторін ви стали?

Вільям завагався, а потім сфокусував погляд на якійсь точці посеред столу.

— Я написав, що приїхав до цієї країни з рідної мені Америки і що вбачаю певну суперечливість у призначенні молитовного дня, а також запропонував упровадження принципів, вироблених одним із перших переселенців до Монтани, котрі, на мою думку, зможуть усіх задовольнити.

— І в чому вони полягають? — поцікавився Ґосс.

— Нашому переселенцеві стрівся дуже великий і сердитий ведмідь гризлі, побачивши якого він упав на коліна й почав молитися такими словами: «Боженьку, я ні’оли ни просив тибе про допомогу і типер теж ни проситиму. Тільки будь таким ласкавим і ни помагай цьому клятому видмідю!». «Таймс», у своїй мудрості, не надрукувала мого листа.

— Сподіваюся, зворотньою адресою ти вказав прерію,— сказав Генрі.

— Своєю зворотньою адресою я вказав Лемб-Хаус, Рай,— відповів Вільям.

— Гадаю, саме в цьому полягає одна з найголовніших відмінностей між Сполученими Штатами та нашою країною,— сказав Ґосс.— Тут ми багато чого знаємо напевно, і те, що «Таймс» не надрукує такого листа, навіть не викликає сумніву.

— На краще для «Таймс»,— сказав Генрі.

— І набагато гірше для мого бідного листа,— відповів Вільям.

— Я впевнений, що чимало ірландських періодичних видань залюбки його надрукували б,— сказав Ґосс.— Вам не варто втрачати можливості й просто про нього забути.

— Лист не забудеться,— сказала Еліс.— Щойно Вільям переповів нам його вміст і пообіцяв мені ніколи більше не згадувати про нього жодній живій душі.

— Я цього не зроблю,— відповів Вільям.

— Можливо, ви могли б переказати зміст цього листа Принцу Валійському,— сказав Генрі Ґоссові.

Ґосс гостро на нього глянув.

— Мені цікаво, адже щойно почався новий рік і ви обоє — письменники, може, розкажете, що ховається у ваших шухлядах? — запитав Ґосс.

— Мій брат,— сказав Генрі,— збирається читати Ґіффордські лекції[67] в Единбурзі.

— Присвячені новій науці — психології? — запитав Ґосс.

— Присвячені старій науці — релігії,— відповів Вільям.

— Ви вже написали лекції? — допитувався Ґосс.

— Маю нотатки, думки та кілька сторінок, а ще — хворе серце,— сказав Вільям.— Тож це забирає час.

— Яку позицію ви обстоюватимете? — поцікавився Ґосс.

— Я вважаю, що релігію, у найширшому розумінні, неможливо зруйнувати,— сказав Вільям.— Я вважаю, що індивідуальний містичний досвід, у всіх його різноманітних проявах, є продовженням людської підсвідомості.

Генрі зробив знак Пеґґі, що, коли вона бажає залишити їх зараз і повернутися до своєї книжки, вона може це зробити. Мати дівчини кивнула на знак згоди. Племінниця перепросила, встала з-за столу та вийшла з кімнати.

— А що,— поцікавився Ґосс,— коли правдивість релігії буде спростовано?

— Отут я готовий посперечатися,— сказав Вільям.— Релігійне почуття неможливо спростувати, бо воно надзвичайно глибоко закорінене в самій людині. А якщо це переконання є настільки фундаментальним і суто особистісним, воно мусить бути добрим. Відповідно, таке добре почуття просто не може бути неправдивим.

— Але якщо ви подивитеся на те, що показують Дарвін і його прибічники, напевно, погодитеся, що вони доводять нам неправдивість деяких переконань?

— Мене цікавить релігійне почуття чи релігійний досвід, а не суперечки навколо релігії,— сказав Вільям.— І я хочу наголосити, що навіть ті слова, котрими я послуговуюся, є відкритими, неточними, а іноді — навіть непотрібними, адже просто не може існувати ніяких точних слів для вираження такого неточного, за своєю суттю, почуття. Наші почуття не існують у чистому виді, наша система відчуттів і сприймання є дуже складною, і ми покладаємося переважно тільки на них і в житті, і в політиці, і в дотриманні законів, а, найголовніше, у найпотаємніших глибинах свого єства.

— У якому певну роль відіграє і трансцендентність? — запитав Ґосс.

— Так, але вона може виявитися більш фундаментальною, ніж ми вважаємо. Світ, що перебуває за гранню відчуттів, у якому існує життя, набагато потужніше і більше, ніж наше, може бути продовженням нашої власної свідомості, ми можемо це усвідомлювати, і це, у свою чергу, може породжувати віру чи наше релігійне почуття, хоч яким воно є примарним і невловним, але воно надає нам більшої сатисфакції, ніж суперечки навколо релігії.

Вільям говорив дуже природно й легко, його гарний настрій пасував до майже розмовного тону викладу, тону, якого Генрі ніколи ще не чув від брата.

— Це звучить так, ніби ви вже написали свої лекції,— сказав Ґосс.

— Я їх сформулював,— відповів Вільям.— Писання не дуже легко мені дається. Я надаю перевагу усному викладу. Хоча, якщо цього разу мої лекції захочуть опублікувати, я запишу їх слово в слово.

— Напевне, «Таймс» їх надрукує, після того, як ви їх виголосите,— сказав Ґосс.

— Із «Таймс» я більше не матиму справи. Вона вже змарнувала свою можливість.— Вільям розсміявся, узяв свого келиха і випив.

— Генрі,— сказав Ґосс,— тепер ваша черга. Мусите розказати нам, що ви збираєтеся написати, аби ми знали чого з нетерпінням чекати.

— Я — лише бідний оповідач,— сказав Генрі,— романіст, якого цікавлять драматичні деталі. Доки мій брат займається пошуком сенсу світобудови, я можу лише намагатися її бодай трохи оживити чи зробити більш дивною. Колись я писав оповіді про молодь і про Америку, а тепер, опинившись у вигнанні та наодинці з майбутньою старістю, я пишу про розчарування, що навряд чи забезпечить мені багатьох читачів по обидва боки Атлантики.

— Генрі, ти маєш багато відданих читачів,— сказала Еліс.

— У мене на думці сюжет про чоловіка, котрий усе життя вірить, що з ним трапиться щось погане,— продовжив Генрі.— Він розповідає одній жінці про цю невідому катастрофу — і вона стає для нього найкращим другом, але він зовсім її не помічає, не вірить у неї, і його холодність, його власна байдужість і є тією катастрофою, що жила в ньому всі ті роки.

— І це все? — запитав Вільям.

— Так. Але є ще й інша історія. У ній один чоловік їде з Нової Англії до Парижа. Це — американець середнього віку, котрий має досить інтелігентну й чутливу натуру, щоправда, глибоко приховувану все його життя. Він бачить Париж і розуміє, як і чоловік у попередньому оповіданні, що найпершим нашим обов’язком є жити на повну силу, але вже надто пізно, чи, принаймні, він так думає.

— А якби тут був клірик,— усміхаючись, сказав Вільям,— і якби він запитав у тебе, якою є мораль цих оповідань, що він має для себе із них зрозуміти?

— Мораль? — перепитав Генрі й на мить замислився.— Мораль є більш прагматичною, аніж можна собі уявити. Життя є таємницею, і тільки тексти несуть у собі красу, і що треба бути готовими до змін, особливо, коли ви їдете до Парижа, і що жоден,— він підняв свого келиха,— хто пізнав його чари вже не зможе поновити у своєму серці первісної любові до Сполучених Штатів.

— І яке з цих оповідань ви напишете першим? — поцікавився Ґосс.

— Я вже розпочав роботу над обома,— відповів Генрі.

— А ви, сер? — запитав Вільям.— Що збираєтеся написати ви?

— Коли я знайду відповідний тон і необхідну сміливість,— сказав Ґосс,— напишу книгу про свого батька.

— Але ви вже написали одну, і я є її палким шанувальником,— сказав Вільям.— Суперечності між релігійністю духу та прагненням до наукового пізнання є для мене чимось дуже зрозумілим і близьким.

— А тепер,— відповів Ґосс,— я напишу про суперечності між батьком і сином, і, будьте певні, я не пожалію жодного з нас. Однак, мені доведеться знайти для неї зовсім інший стиль, а також виділити час на її написання, але не думаю, що ця книга додасть моєму батькові нових шанувальників.

— Це буде дуже сумною подією,— сказав Вільям.

— І, поза сумнівом, видатною книгою,— додав Генрі.


КОЛИ ВІЛЬЯМ ПОВЕРНУВСЯ з прогулянки, а Ґосс залишив їх десь за годину перед тим, як стало зовсім темно, він виявив Лемб-Хаус-клуб у повному складі. Еліс і Пеґґі сиділи на протилежних боках канапи й тихо читали при світлі лампи, що стояла на столику біля них. Бурджесс Нокс, узутий у свої найгірші черевики, заходив і виходив, підкидаючи в камін то нове поліно, то трохи вугілля, не даючи вогню згаснути. Фіранки було опущено. Генрі сидів у фотелі біля каміна з біографією Наполеона.

— Зимовий день минув і настала зимова ніч,— сказав Вільям.

— Зранку,— сказала Еліс,— мусимо написати ще одного листа хлопцям. Думаю, вони дочекатися не можуть, коли ми повернемося додому.

— Я не хочу більше писати ніяких листів,— сказала Пеґґі.

— Це — нове правило нашого клубу, щоб тебе вибачали,— сказав Генрі.

Вільям вийшов із кімнати, а потім повернувся, тримаючи книгу.

— Саме про це для нас і мріяла наша мати,— сказав Генрі.

— Щоб ми всі закінчили життя в Англії? — запитав Вільям.

— Ні,— відповів Генрі, усміхаючись.— Вона завжди мріяла, щоб ми отак сиділи, насолоджуючись кожен своєю книгою, а вони б із тітонькою Кейт займалися рукоділлям, щоб годинами не було інших звуків, окрім шурхоту сторінок.

— Генрі, а хіба цього ніколи не було? — запитала Еліс.

— Ніколи,— відповів Генрі.— Наш батько починав суперечку чи твій чоловік що-небудь перекидав, або найменші починали сваритися.

— А ви, дядечку Генрі,— поцікавилася Пеґґі, піднімаючи очі від своєї книжки,— що робили ви?

— А я мріяв про старий англійський будинок, де палатиме вогонь і нічого не перекидатиметься.

— Я промовчу, якщо це тебе заспокоїть,— сказав Вільям.— У будь-якому разі, дні, коли я щось перекидав, уже давно минули.

У міру того, як спливав час, наближаючи глибоку ніч, вітер міцнішав, змушуючи вікна деренчати. Пеґґі, котра мало не фанатично вчитувалася в кожне слово, скулилася біля своєї матері, яка відклала книжку вбік і дивилася на вогонь. Вони повечеряли у вітальні, куди їм подали їжу на тацях. Після того як Бурджесс Нокс прибрав посуд, Генрі розлив напої для Вільяма й Еліс, а для Пеґґі знайшовся шоколад. Вільям повернувся до своєї книги й, читаючи, робив нотатки. Їм було чутно, як його олівець шурхотить ковзаючи об папір. А з плином часу кожний настільки заглибився у свою книжку чи поринув у власні думки, що ніхто й не помітив, що Вільям спить, аж доки він не захропів.

— Треба підкласти дров у вогонь,— прошепотів Генрі,— але тільки так, аби його не розбудити.

Еліс гірко зітхнула.

— Уже пізно,— сказала вона.

— Правила дозволяють мені залишитись,— сказала Пеґґі.

— І дозволяють Вільямові хропіти,— тихо додав Генрі,— якщо це йому до вподоби.


ДО ЧАСУ, КОЛИ Вільямова родина зібралася від’їжджати, попередньо знайшовши для себе місце на півдні Франції, у м’якшому кліматі якого вони збиралися провести найхолодніші місяці, Пеґґі прочитала ще кілька романів Діккенса і, як помітив Генрі в день від’їзду, не могла розлучитися з «Девідом Копперфільдом»[68]. Генрі запевнив племінницю, що їй зовсім не треба поспішно гортати сторінки, бо вона може взяти роман із собою, як і будь-які інші книги з його бібліотеки, щоб спокійно насолоджуватися ними у Франції, окрім його улюбленої двотомної біографії Наполеона, з якою його ніщо не в змозі розлучити, аж доки він не закінчить останньої сторінки.

Після сніданку, побачивши книги, що їх Пеґґі вирішила взяти із собою, Вільям розсміявся.

— На оцій Генрі впіймався,— сказав він.

Пеґґі глянула на Генрі.

— Його було відіслано до ліжка в нашому тодішньому домі на Чотирнадцятій вулиці,— сказав Вільям,— тому що наша з ним двоюрідна сестра приїхала з Олбані і привезла із собою перше видання «Девіда Копперфільда» і збиралася читати його вголос, а наша мати вважала, що ця книга не годиться до читання у присутності маленького хлопчика. Але, замість того, щоб зробити, як було сказано, він сховався.

— А ти що зробив, татку? — спитала Пеґґі.

— Я не був аж таким маленьким хлопчиком,— сказав Вільям.

— Він був на цілий рік старшим,— зауважив Генрі.

— І що, вона читала вголос?

— Так, і це було дуже драматично, бо вона імітувала голоси всіх героїв. Аж раптом співчутливі схлипи почулися з кутка кімнати, де Генрі слухав оповідь і не витримав суворості Мердстонів[69], за що й мусив бути як слід покараний. Він був малим плаксієм.

— А ти не плакав, татку?

— У мене кам’яне серце,— сказав Вільям, а потім долонею торкнувся грудей і усміхнувся дочці.

Генрі пригадав ту кімнату в Нью-Йорку, де було прочитано розділ із «Девіда Копперфільда», її заважке вмеблювання, усі ті екрани та скатерки з пацьорками, а також материн голос, не кузинин, а, чомусь, саме материн, як вона йшла до нього через кімнату, як обома руками обійняла його, коли виявилося, що її маленький хлопчик плаче. Це все так яскраво постало перед його очима, ніби між тим далеким вечором і сьогоднішнім ранком не було ніяких часових бар’єрів. Він знав, що Пеґґі та подія видається дуже давньою, і відчував, що й для Вільяма вона вже давно відійшла в минуле. Брат оповів цю історію так, наче її в родині розповідали роками, витягши її на білий світ так само легко й весело, як зараз він узявся за валізи. Генрі вийшов із їдальні й задивився на те, як Вільям готується до від’їзду. Генрі похитав головою і гірко зітхнув.

Еліс залишила Бурджессу Ноксу п’ять фунтів, а той подивився на Генрі таким поглядом, начебто хотів сказати, що це — забагато.

— Візьміть їх,— сказав йому Генрі.— Моя зовиця походить із дуже заможної родини.

Бурджесс ішов попереду, штовхаючи возика, за ним крокували Генрі та Вільям, Еліс і Пеґґі — троє його гостей, які пробули в Раї достатньо довго для того, щоб деякі місцеві жителі забажали тепло з ними попрощатися. Раптом до Генрі дійшло, що Вільямові нетерпеливиться швидше поїхати геть і що він завжди був таким, нетерплячим, відкритим до всього незвіданого, готовим до нових пригод, навіть якщо вони полягали тільки в тому, аби перейти до іншої кімнати чи просто змінити своє сидяче положення на стояче. Коли вони були ще дітьми, Вільям завжди швидко перегортав сторінки ілюстрованої книжки, не даючи Генрі можливості як слід роздивитися кожну картинку, а потім відмовлявся повертатися до початку. Однак, дуже скоро це заняття йому набридало і Вільям біг надвір, залишаючи Генрі наодинці з ілюстрованою книжкою, і тоді він досхочу милувався картинками, а потім підходив до вікна, щоб подивитися, чим там займається Вільям.

Вони їхали до Дувра, а потім — до Франції. Коли підійшов потяг, Генрі помітив, що родичі не знають, чи їм усміхатися, чи сумувати. Пеґґі, він це напевно знав, не могла дочекатися можливості знову зануритись у свою книгу. Він допоміг їй увійти до вагона і знайшов для племінниці місце біля вікна, а потім відступив назад, аби не перешкоджати завантаженню їхнього багажу, спостерігаючи за тим, як Еліс не дозволяє Вільямові піднімати важкі валізи. Генрі міцно обійняв Еліс і Вільяма перед тим, як вийти з вагона. Вони з Бурджессом дивились, як зачиняють важкі двері.

Тепер Лемб-Хаус знову належав тільки йому. Він ходив будинком, насолоджуючись тишею і порожнечею. Потім привітався з шотландцем, котрий чекав, готовий до початку щоденної праці, але Генрі потрібно було ще якийсь час побути на самоті. Він піднявся й опустився сходами, зайшов до всіх кімнат, наче й вони теж, принаймні, Генрі так зараз уявлялося, були промовистим свідченням невідворотно втраченого минулого, начебто кожна з них була копією тієї кімнати з екранами, скатерками з пацьорками та темними кутками, а також була своєрідним привидом і всіх інших кімнат, через вікна яких він дивився на світ, тож, усі їх необхідно було запам’ятати, перенести на папір, утримати для вічності.



Глава 10 Травень 1899 р. | Майстер | Слова вдячності