Глава 10

Травень 1899 р.

«ЩО СУЧАСНІШИМ СТАЄ РИМ,— писав Генрі в листі до Поля Бурже,— то більш древнім я почуваюся». Накивавши п’ятами з Венеції, утікши від її атмосфери, ущерть наповненої спогадами та відлуннями голосів і розмов, у Римі Генрі попервах відхиляв усі пропозиції надати йому прихисток. Він зупинився в готелі неподалік від Piazza di Spagna^[54] і кілька днів просто тинявся містом, ступаючи повільно та важко, начебто був не травень, а розпал спекотного літа. Він спочатку навіть не спромігся піднятися Іспанськими сходами^[55] чи відійти далі, ніж на декілька кварталів від свого готелю. Намагався не потривожити давніх спогадів і не порівнювати Рим майже тридцятирічної давності з тим, що оточувало його тепер. Генрі не дозволив би ніякій світлій ностальгії розфарбувати приємну монохромність сучасності. Він не був у настрої зустріти себе колишнього, молодого та вразливого, не відчував готовності до того смутку, що його дає знання та досвід, позбавляючи, натомість, здатності до нових відкриттів і вражень, замінюючи їх лише спогадами про пережите. Він насолоджувався цими вулицями, як колись давно вивченим напам’ять віршем, дозволяючи собі думати, що той час, коли він уперше побачив ці кольори, скульптури, лиця, став значною і важливою частиною того, чим він є нині. Зір уже ніщо не милувало і не радувало, як раніше, але й не дратувало і не викликало внутрішнього неприйняття.

Йому було цілком досить просто сидіти у вуличній кав’ярні під великим тентом і вивчати клаптик поштукатуреної стіни, що поступово виходив із тіні на сонце, дивитись, як охра під яскравим промінням перетворюється на прекрасний золотавий колір. Генрі подобалося думати, що і його думки так само просто можуть посвітлішати під впливом зміни освітлення, що прожене важку тінь Венеції, яка й досі над ним нависає. «Тут, легко старішати»,— подумав він. У Римі немає чистих кольорів, немає нічого, що дихає свіжістю, навіть сонце, здається, рухається небосхилом у давно визначений спосіб, шануючи застиглий у вічному місті час.

У Венеції він, як тільки міг, уникав вулиць між базиліками Фрарі та Салюте, намагаючись триматися по той бік Ґранд-Каналу, щоб раптом не опинитися на вулиці, де Констанс заподіяла собі смерть. Якось увечері, незадовго від своєї втечі з Венеції, Генрі виявив, що стоїть неподалік від Мосту Ріалто, але не усвідомив, у якій небезпеці перебуває і впевнено покрокував до Палаццо Барбаро. Потім уже він зрозумів, що мусив би просто розвернутись і піти назад, обравши інший шлях до мосту, але тоді він, вочевидь, розгубився, і кожен новий поворот приводив його у глухий кут, або до води, або, і це було найгірше, наближав до тієї проклятої вулиці, на бруківку якої Генрі сподівався більше ніколи в житті не ступити. Тоді, оповитий темрявою, він почувався так, ніби хтось тягне його на те жахливе місце, а знесилена провиною душа не має сил опиратися. Він любив Венецію, що рано вкладалася спати, зачиняючи всі двері та віконниці, її вулички, що так швидко робилися тихими та безлюдними, йому так подобалося бути самотнім перехожим, який не боїться звернути не туди, покладаючись на власні інстинкти, знання та везіння, що виведуть його, куди треба, але тепер Генрі розумів, що не просто заблукав, а йде до місця її смерті. Він зупинився. Попереду був провулок, що, здавалося б, мусив вести до води, але кінчався глухою стіною. Генрі там уже був. Праворуч ішла довга вузенька вулиця. Залишалося тільки повернути назад, і, зробивши це, він відчув жагучу потребу заговорити вголос. Здалося, її дух і досі літає цими вуличками, не знаходячи спокою, і, буремний, нескорений, сміливий, відчуватиметься тут аж до кінця світу. Генрі подумав, що вона не була створеною для статечного життя і все, що тепер від неї лишилося, теж не знаходить собі спокою та прихистку.

— Констанс,— прошепотів він,— я підійшов, наскільки міг близько, наскільки міг насмілитись.

Генрі уявив собі неспокійне море за межами лагуни, його порожнечу та простір, під нічним небом; уявив, як вітер збурює хвилі, хаос води в місцині, де немає ні світла, ні любові, а потім побачив над усім тим її, що теж стала лише вітром і водою. І тоді він зрозумів, куди йти, поволі, крок за кроком, поворот за поворотом, обирав вірний шлях і невдовзі опинився біля знайомого будинку — палаццо, в якому гостював, де на нього чекали книги, тепле ліжко, затишок і сон. Тієї ночі Генрі постановив собі якомога швидше виїхати з Венеції на південь і більше ніколи сюди не повертатися.

ПОГОДА В РИМІ БУЛА ЧУДОВОЮ. Здавалося, саме повітря променилося сонцем, коли його щоденні прогулянки потроху робилися дедалі сміливішими, сягаючи спочатку Корсо^[56], а потім і Базиліки Іоана Хрестителя та Вілли Борджезе, трава навколо якої виросла йому по коліно. Усе світилося теплом і яскравістю. Місто всміхалося до Генрі, і він навчився не шкіритися у відповідь, коли назустріч рухалося надто багато туристів і до його готелю почало надходити дедалі більше наполегливих запрошень. Коли він приїхав до Риму вперше,— а було це, напевне, коли йому було трохи за двадцять,— Генрі робив що хотів, вільно заводив друзів, виїжджав верхи до Кампаньї, скачучи старою поштовою дорогою, що починалася від Порто дель Пополо й могла привести його аж до Флоренції. Тоді була середина зими, й Італія розгорталася обабіч нього сувоями картатої тканини, а він лише спостерігав за зміною пурпурових, блакитних і світло-коричневих квадратів. Генрі з часом полюбив вічне місто: Рим, як і він сам, зігнувся під тягарем історії, мусив виконувати обов’язки охоронця пам’яті, на нього всі дивилися, його вивчали, він був усім дуже потрібен. І от тепер мусив з’явитися на публіці. Тож, як вулиці старого міста були чистішими та краще освітленими, ніж решта Риму, так і Генрі зробить хоробре лице, перев’яже старі рани, залиже старі шрами й у належний час прийде у належне місце, намагаючись не розчарувати тих, хто за ним спостерігатиме, але й не виказати своїх секретів і не відкрити своїх давніх таємниць.

Родини Вальдо Сторі та Мот Хау Елліот, переконані, що свої перші дні у Римі Генрі провів у полоні когось іншого, тепер лагідно, але невідступно, спокушали його принадами своєї задушливої гостинності. Вальдо Сторі жили в апартаментах Вільяма Ветмора Сторі на площі Барберіні й хотіли, аби Генрі написав біографію старого, мало талановитого, але дуже серйозно мислячого скульптора. Мот Хау Елліот і її чоловік-художник не вимагали нічого, крім регулярних, не розголошуваних відвідин Палаццо Акорамбоні, де б він спілкувався з їхніми гостями та розділив би з господарями їхнє захоплення чудовим краєвидом з тераси на даху.

Ні та, ні інша родини не жили в Римі задля тих утіх, що дає людині усамітненість, тому, не маючи уявлення про те, що Генрі для своєї роботи потребує певної дистанційованості від світського життя, вважали його схильність до самотності майже скандальною примхою, не вартою уваги і, тим паче, поважного ставлення. Майже тиждень він тримав облогу, відмовляючись від запрошень, але потім, якось непомітно для себе, змирився з неминучим і погодився проводити вечори з кожною родиною по черзі. В Англії він, із інтересом майбутнього спадкоємця, спостерігав за тим, як батько прилаштовує життя великого дому до своїх особистих потреб, наче весь комфорт і зручності існували виключно для нього. А тепер Генрі дивився, як сучасна молодь зневажливо обходиться з цілим містом, наче воно мусить удовольняти всі їхні забаганки. Юний Вальдо Сторі працює в ті самі години, що і його батько, мало не вихоплюючи з його рук різець і молот, абсолютно не зважає на присутність у майстерні сторонніх і псує величезні брили чистого білого мармуру. А Мот Хау Елліот — дочка Джулії Ворд Хау — вирішила наслідувати свою тітку місіс Лютер Террі, яка двадцять років тому гостинно надавала притулок художникам і мандрівникам із Нової Англії у Палаццо Одескальчі.

ВОНИ НЕ БУЛИ ні римлянами, ні американцями, та мали зразкові манери й вишукані звички. Зібравши у своїх палацах стільки антикваріату, скільки дозволяв мистецький смак, вони тепер збирали особливих гостей, дбайливо і з певною мірою доброти добираючи приємне та виняткове товариство. Чоловік Мот Джон Елліот був художником і, як інші його співвітчизники, мав талант, але йому бракувало справжньої амбіційності та запалу. І він, і Вальдо Сторі разом зі своїми друзями поводилися богемно у своїх майстернях, але наодинці зі слугами вміли виявити жорсткість і вимогливість. У Римі, якщо ви маєте власний дохід, бути дилетантом вважалося більш прийнятним, аніж у Бостоні, де такі речі ганебно відкидалися. Для них Генрі був не просто співвітчизником, народженим у Новій Англії, котрий, як і вони, говорить італійською й оселився в Європі, а ще й відомим митцем, чия присутність у їхньому домі надавала господарям особливої аури значущості та винятковості. Він відчував, що занадто сильно подобається цим людям, яким немає ніякого діла до його творів, тож вони не ображатимуться на їхній тон, часто-густо затьмарений почуттям невиправданих надій, що їх покладали на Європу деякі його герої. Водночас, вони мали достатньо поваги до минулого, щоб цікавитися сімдесятими роками, а, оскільки Генрі бував тоді в Римі, вони і його відносили до того дорогоцінного, але малозаселеного всесвіту, з яким познайомили їх батьки.

Отак і сталося, що теплого травневого вечора останнього в дев’ятнадцятому сторіччі року Генрі у веселій компанії стояв на квітучій терасі, що містилася на даху Палаццо Акорамбоні й дивився на площу Святого Павла. Вони споглядали останні промені призахідного сонця, милувалися римськими банями та шпилями, за якими було видно Кампанью з її акведуками в оточенні албанських і сабінських пагорбів. Говорити не було потреби, хіба що згідливо кивати, коли хтось із інших гостей показував на Палац Святого Ангела чи на темні скупчення дерев, за якими можна було впізнати Пінчо^[57]та віллу Боргезе. То не була розмова, радше вигуки захвату та схвильованості. Усі вони були молоді, їхній легкий одяг розвівався на травневому леготі, що видавалося дуже красивим на тлі ранніх троянд, лаванди та братків, із усім можливим ентузіазмом вирощуваних господарями на своєму даху. У чоловіках можна було легко розпізнати американців, за доглянутістю їхніх вусів і за невинним, але приязним виразом облич; новоанглійське походження кількох присутніх жінок проглядало з того, як охоче вони дозволяли своїм чоловікам подовгу висловлюватись, а самі робили лише короткі м’які зауваження загального характеру чи дуже обережно не погоджувалися зі щойно почутим, уникаючи різких слів і зворотів. Він подумав, що у цій компанії його сестра Еліс почувалася б геть незатишно, але всі її друзі віддали б півжиття, щоб опинитися серед оцих людей.

Група, в якій він стояв, дозволяла собі насолоджуватися краєвидом, на власний розсуд обираючи то мовчанку, то невимушену розмову. Генрі знав, що дехто із сусідів належить до відомих американських родин і дуже цим пишається, тільки й думаючи про свій високий статус, що майже природним шляхом розповсюджувався і на тих, хто з ними подорожував. Цим людям не потрібно було звертатися до відомого письменника з дурнуватими запитаннями, єдиною метою яких є підкреслення власної значущості. Усім своїм виглядом вони наче промовляли, що тут, на даху одного з найбільших і найпишніших римських палаців вони перебувають серед рівних собі, але, водночас, усі присутні мають сприймати це за честь. Йому було приємно відчути, що ніхто не збирається цікавитися, над чим він зараз працює, який роман найближчим часом опублікує чи що планує написати в майбутньому; і, на щастя, цих людей зовсім не цікавило, що він думає про Джорджа Еліота. Вони слухали його слова про місцеві пам’ятки, як і думки всіх інших.

Генрі помітив, що за його групою спостерігає якийсь молодик, який самотньо стоїть на віддалі, роблячи вигляд, що роздивляється той самий краєвид. А невдовзі стало зрозуміло, що незнайомець, який так разюче відрізняється від усіх присутніх молодих людей, час від часу уважно поглядає саме на нього. Самотній юнак не мав їхніх невимушених манер, ані їхньої самовпевненості та тактовності. Погляд його був занадто гострим, поза — занадто напруженою. Генрі помітив, що він має разюче привабливу зовнішність, але, здавалося, його біляве волосся та ширококосте вродливе обличчя змушують юнака поводитися сторожко та сором’язливо. Уся його постать випромінювала напруженість, що відлякувало від нього дедалі більшу кількість гостей, які піднімалися на терасу, аби помилуватися заходом сонця, змушуючи їх усіх обходити молодика десятою дорогою. Генрі зосередився на тому, щоб дивитися в далечінь і разом із усіма насолоджуватися дивовижною красою згасаючого світла. Та, коли він обернувся, виявив, що юнак і досі дивиться на нього, роблячи це настільки відкрито, що Генрі вирішив уникати його решту вечора. Молодик мав саме такий вигляд, із яким зазвичай підходять люди, котрі запитують про те, над чим він зараз працює і які письменницькі наміри має, люди, котрим є що сказати про Джорджа Елліота. Та було щось дивно м’яке у виразі обличчя цього юнака, що суперечило його гострому та нечемному погляду, і це налякало Генрі ще дужче, змушуючи триматися від нього подалі. Без сумніву, він був митцем. Спускаючись сходами, що вели з даху до апартаментів, він вирішив, що більшого і знати не хоче, і поклав собі ні за яких обставин до кінця вечора не підходити і близько до цього молодика. Тому, пізніше, опинившись на вулиці, він полегшено зітхнув, адже так і не заговорив із ним.

Однак за кілька днів Елліоти зібрали в себе більш вузьке коло друзів, і тоді юнака представили Генрі як скульптора Гендрика Андерсена. Андерсен позбувся демонстрованих під час минулої зустрічі напруженої пози та гострого погляду, замінивши їх на майже іронічну ввічливість, а потім, коли всі вже сиділи за столом, уважно слухав кожного, хто говорив, і граційно кивав, але сам не розтуляв рота. І тільки, коли юнак підвівся, щоб розпрощатися, у його постаті знову промайнуло щось від колишньої напруженості. Стоячи перед усіма, він нагородив кожного майже ворожим поглядом, а потім рвучко розвернувся, щоб піти. У дверях він обернувся і коротким поклоном засвідчив, що помітив, як Генрі на нього дивиться.

Римські друзі, як зрозумів Генрі, не втомлювалися від товариства одне одного; вони намагалися не втрачати жодного вечора, що лишилися до часу, коли вони виїдуть із міста на літо, влаштовуючи великі й малі зібрання, намагаючись добряче розважити своїх гостей. На нього завжди чекали, тож вечірки стали неодмінною складовою його щоденного життя в Римі. Але відвідуючи їх Генрі намагався не надто багато говорити про те, яким був Рим раніше, не вдаватися в подробиці того, що змінилось, а що не дуже, що коїлося на цих вулицях, у цих кімнатах у сімдесяті роки, коли він тут мешкав, навіть якщо вважав, що це може бути цікавим молодому поколінню, котромусь із гостей чи теперішньому господареві вечірки. Не хотілося, щоб його сприймали як релікт, але й кортіло зберегти минуле у своїй приватній власності, не ділячися ним ні з ким.

Коли ж Мот Елліот попередила його про особливий обід, запланований нею, Генрі зрозумів, що й Елліоти, і Вальдо Сторі не є байдужими до минулого цього міста, коли їхні батьки відігравали в його житті перші ролі. Мот улаштовувала обід на честь своєї тітки Енні — у дівоцтві міс Енні Кроуфорд — дочки скульптора Томаса Кроуфорда, котра багато років була баронесою фон Рабе, а тепер — удовою. Генрі не бачив її дуже давно, але від інших знав, що вона й досі не втратила жодної часточки своєї значущості, важкого характеру, крем’яної упертості, гострого розуму та специфічного почуття гумору. Він помітив, що Елліоти ретельно й енергійно готуються до події, збираючись подати страви на терасі, у декорованій в’юнкими рослинами альтанці, плануючи тости та промови, загалом, поводилися так, ніби вшанування старої тітки та її давньої подруги було найважливішим заходом римського сезону.

БАРОНЕСА СТРІМКО УВІЙШЛА до кімнати, де на неї вже всі чекали, тонке волосся зібрано у вибагливу зачіску, шкіра обличчя нагадує консервований фрукт. Коли ж один із молодих людей запитав у неї, наскільки сильно змінився Рим, вона закопилила губи, наче він був кондуктором і попросив показати її квиток, і заговорила на повен голос:

— Я не переймаюся змінами. Вони мене не цікавлять. Я завжди вважала, що помічати зміни є помилкою. Я звертаю увагу тільки на те, що бачу попереду.

— І що ви бачите? — лукаво запитав один із юнаків.

— Я бачу скульптора Андерсена,— відповіла баронеса, киваючи у бік Гендрика Андерсена, котрий знервовано присів на краєчок шезлонга,— і мушу зауважити, що його вигляд, попри мій поважний вік і шляхетне виховання, дає мені не що інше, як задоволення.

Опинившись під поглядами усіх присутніх, Андерсен сидів і розглядав її, наче рідкісну, добре доглянуту тварину.

— І я теж вас бачу, баронесо, з таким самим задоволенням,— відповів він.

— Не клейте дурня,— сказала вона, не зводячи з нього очей, аж доки скульптор не почервонів.

Коли Мот Елліот по закінченні вечері попросила його виголосити промову, Генрі вже почувався втомленим від тендітної старої леді, котра пригощалася вином більше, ніж того потребувала, й упродовж усього вечора вільно коментувала події та людей із відвертістю, що межувала з брутальністю. Він почав говорити, радіючи думці про те, що баронеса не зможе його урвати. У промові було те, про що він говорити не збирався — Рим, у який він приїхав чверть століття тому. Генрі сказав, що заговорив про це не тому, що відчув ностальгію чи хотів розповісти про зміни, що відбулися з тих часів, а тому, що такими вечорами, коли збираються давні друзі, а серед них — і нові обличчя, перед близьким початком літнього сезону варто запалити свічку і пройтися будинком, аби все критично оцінити, тож саме це він пропонує швиденько зробити в контексті вічного міста. «Ніхто з тих, хто любив Рим, а його можна любити тільки в молодості,— сказав він,— ніколи його не розлюбить». Особисто для нього новими були не тільки барви та манери, коли він, майже двадцятирічним юнаком уперше приїхав до цього міста, але й тіні минулого, що купчилися по кутках майстерень американських художників, особливо його співвітчизника Натаніеля Готорна, котрий на той час уже десять років знаходив у Римі натхнення і віддавав йому свій талант. Саме у цьому місті, продовжував Генрі, у вітальнях Террі та Сторі, котрі змагалися між собою в гостинності, він уперше зустрів актрису Фанні Кембл, познайомився з Метью Арнольдом, уявив деяких героїв своїх майбутніх книг, для яких Рим став містом, що їх зростило, а потім і знищило, для яких він зробився місцем усамітнення та вигнання, місцем, де панує різнобарв’я і, якщо говорити про тісний світ англо-американської громади, точаться нескінченні інтриги. Навіть у назвах палаців відчувається шляхетність, відданість мистецтву та, звичайно ж, неабияка гостинність. Для юнака з Ньюпорта апартаменти родини Сторі в Палаццо Барберіні чи помешкання Террі у Палаццо Одескальчі, чи навіть кав’ярня Спіллманна на Віа Кондотті були місцями слави, пам’ять про які він ретельно береже, тож, піднімає свій келих не тільки за баронесу, котру зустрів у Римі в часи найбільшого розквіту американської краси, але й за саме вічне місто, що його він ніколи не перестане любити, куди, сподівається, ніколи не перестане повертатися.

Сівши, Генрі помітив, що в очах у скульптора Андерсена, котрий на нього дивився, стоять сльози, але він і далі терпляче слухав, як баронеса фон Рабе обговорює чесноти свого брата — прозаїка Меріона Крауфорда, порівнюючи його з місіс Хампфрі Ворд^[58].

— Вони обоє, звичайно, мають грандіозне обдарування,— сказала вона,— і неабияку популярність у читацької аудиторії по обидва боки Атлантики. А ще вони дуже красиво описують Італію, напевно, тому, що розуміють цю країну, і їхні герої є такими витонченими. Я і багато хто ще насолоджувалися їхніми творами. Гадаю, вони читатимуться завжди.

Закінчивши, баронеса подивилася на Генрі, ніби заохочуючи їй заперечити. Ясна річ, він її розчарував, і тоді стара леді, здавалося, завагалася, чи не надто м’яко прозвучало її зауваження. Генрі дивився на баронесу, доки вона не вирішила облишити цю тему.

— Я прочитала декілька статей вашого брата Вільяма, а потім і цілу його книгу,— сказала вона.— Її дав мені давній друг, який знав усіх вас у Бостоні. У супровідній записці він написав, що стиль вашого брата є зразком ясності, що кожне його слово стоїть на своєму місці, нічого не пропущено, а кожне речення починається і закінчується дуже доречно.

Генрі слухав, наче баронеса описувала якусь складну і надзвичайно смачну страву, що її з апетитом з’їла, і регулярно кивав. На них ніхто не звертав уваги, крім Андерсена, котрий усміхнувся до Генрі, коли той на нього глянув. Вираз його обличчя свідчив, що скульптор розуміє, що відбувається. І в очах Андерсена Генрі прочитав, що той симпатизує йому, а не баронесі, котра продовжувала говорити.

— Пам’ятаю вас молодим, коли леді від вас не відходили, навіть змагалися за можливість поїхати з вами на прогулянку верхи. Ота місіс Самнер і юна міс Бут, і юна міс Лоу. Усі молоді панни, та й немолоді також. Ви подобалися нам усім, і, підозрюю, ми вам теж подобалися, та ви були надто зайняті збиранням матеріалу, щоб уподобати котрусь одну. Авжеж, ви виявляли шарм, але були, мов молодий банкір, який збирає наші заощадження. Чи, мов священик, який веде нас до сповіді. Пам’ятаю, як моя тітка попереджала, щоб ми вам нічого не розповідали.

Вона по-змовницьки до нього схилилась.

— І думаю, ви й зараз цим займаєтесь. Гадаю, ви і досі не облишили цієї справи. Але мені б хотілось, аби ви писали ясніше, і, напевно, молодий скульптор, який не зводить із вас очей, цього бажає теж.

Генрі всміхнувся баронесі та вклонився.

— Ви й самі знаєте, що я зроблю усе, щоб вас потішити.

Коли інші почали привертати до себе увагу баронеси та зайняли її розмовою, Генрі рушив у бік Андерсена.

— Ваша промова видалася мені неперевершеною,— сказав скульптор. Генрі здивувало, яким явним був його американський акцент.

— Не знаю, що стара пані вам казала, але вважаю вас надзвичайно терплячим слухачем.

— Вона говорила,— сказав Генрі,— про те, чого обіцяла не робити — про старі часи.

— Мені дуже сподобалося те, що ви сказали про Рим. Це змусило нас усіх пошкодувати, що нас не було тут тоді.

Андерсен спирався на стіну, але зараз виструнчився на весь зріст. Вираз його обличчя був майже урочистим і, хоча юнак тримав у полі свого зору всю кімнату, всю його увагу було спрямовано тільки на Генрі. По кількох секундах його губи поворухнулися, ніби він збирався щось сказати, але потім вирішив краще обдумати свої слова. В імлистому освітленні кімнати його лице видавалося то вкрай вразливим, то надзвичайно, майже бездушно вродливим і якось дивно самозаглибленим. Андерсен нервово сковтнув перш, ніж прошепотіти:

— Очевидно, ви любите Рим і були тут щасливі.

Це прозвучало майже як запитання, і юнак дивився на Генрі, чекаючи його відповіді. Генрі злегка кивнув, помічаючи суміш моці у статурі скульптора і дивної слабкості, дуже схожої на сум, у його очах.

— Чи є якесь місце, куди ви ходите? Маю на увазі пам’ятник або фреску в Римі, що їх ви любите, до яких регулярно навідуєтеся? — запитав скульптор.

— Я мало не щодня ходжу на протестантський цвинтар, що, гадаю, сам по собі є витвором мистецтва та неабияким пам’ятником, але ви, напевне, мали на увазі...

— Ні,— перервав його Андерсен.— Саме це я і мав на увазі. Я запитав у вас, бо, хай що це буде, я хотів би вас туди супроводити. Навіть якщо ви маєте звичку ходити туди самі, я проситиму вас зробити виняток.

Генрі бачив щирість, що пробивається крізь сором’язливість цього юнака, відчував його рішучість домогтися свого. Він очікував від скульптора зовсім іншого тону, напруженого, можливо, іронічно-байдужого і загалом богемнішого. Але новий знайомий зворушив його своєю відвертістю та прямодушністю.

— Я волів би не відкладати це на потім,— сказав Андерсен.

— Тоді завтра об одинадцятій,— коротко відповів Генрі.— Можемо зустрітися біля мого готелю й піти разом. Ви ще не бували на цвинтарі?

— Бував, сер. Але мені дуже хочеться піти туди знову, тож із нетерпінням чекатиму завтрашнього дня.

Андерсен іще мить дивився на Генрі, а потім, занотувавши назву готелю, із серйозним виглядом уклонився й артистично пішов через кімнату.

УРАНЦІ ГЕНРІ ПОБАЧИВ сором’язливого та знервованого Андерсена. Він не заговорив, коли вони зустрілись, а лише вклонився йому у своїй звичній манері. Генрі не міг би сказати, наскільки юнак усвідомлює власну привабливість, яка, коли він усміхався, перетворювалася на вражаючу яснооку красу. Доки вони їхали в кебі до оточеного стіною старого кладовища біля піраміди, лице Андерсена було водночас очікувальним і дещо нерішучим. Хоча він і говорив, як американець, звичної для співвітчизників спокійної та самовпевненої манери триматися не мав. Генрі подумав, чи не можуть його позірна байдужість до власної зовнішності, брак комунікабельності та напруженість бути спричиненими нічим іншим, як його скандинавським походженням. Але, коли Андерсен вийшов із кеба й відійшов до воріт, аби почекати на Генрі, у його рухах з’явилася певна агресивність, притаманна комусь більш упевненому в собі, ніж той сором’язливий молодий чоловік, яким здавався скульптор, коли всміхався, говорив, чи просто сидів із розслабленим лицем.

Для Генрі цвинтар більше, ніж усі мистецькі пам’ятки, знамениті будівлі чи вулиці Риму, був місцем, у якому мистецтво й природа поєднувалися найгармонійніше, найбільш разюче, і тепер, у тіні шишкуватих, із товстими стовбурами кипарисів, у лабіринті чисто виметених доріжок, серед квітів і кущів із любов’ю доглянутих, він відчував тутешній спокій і тепле вмиротворення. Доки вони йшли прямо до піраміди й могили поета Кітса, Генрі здалося, що частка Андерсенової сором’язливості та стриманості передалась і йому, що, безумовно, пасувало до цього урочистого місця.

Він не був упевнений у тому, що Андерсен знає цю історію про останні дні Кітса в Римі, чи, взагалі, впізнає його могилу, бо на плиті, що позначає місце останнього спочинку поета не було його імені. Генрі гостро відчував присутність скульптора; йому подобалося бути поруч із ним, коли навколо не було більше нікого, крім пташок, які співали, та котів, і ще, звичайно, відчуття присутності духу молодого поета, чия трагічна смерть і вічний супокій охороняються товстими стінами та затишним теплом старого кладовища. І все довкола, включно із чистим небом і численними цвинтарними закапелками, проголошувало, що з остаточним спочинком приходить кінець усім стражданням; і цього травневого ранку в Римі йому здалося, що вічний спочинок приносить зі собою й любов чи щось дуже до неї подібне.

Вони мовчки і без очевидної мети ходили поміж могил. Андерсен тримав руки складеними за спиною і читав усі написи на надгробках; після кожного робив коротку паузу. Було схоже, що він молиться. Генрі виконував роль провідника, тож скульптор ішов і зупинявся слідом за ним.

— Імена ніколи не переставали мене цікавити,— сказав Генрі.— Сумні імена англійців, які померли в Римі.

Він гірко зітхнув.

Андерсен злегка похитав головою і повернувся, щоб роздивитися худющого жовтувато-коричневого кота, який ішов за ним слідом, високо задерши хвіст. Генрі теж обернувся, коли кіт знехотя муркнув і звузив очі, а потім підійшов до його ніг і, спираючись на них усім своїм кістлявим тілом, потерся об штани Генрі, після чого байдужо пішов шукати собі місцинку на сонці, де б відпочити.

— Коти знають, чого хочуть,— сказав Андерсен. Його сміх був голосним і різким, майже неприємним, аж Генрі закортіло піти геть. Натомість, він усміхнувся і рушив уздовж довгої алеї, крокуючи до могили Шеллі, що розташовувалася під цвинтарною стіною, де повітря аж вібрувало від пташиних співів.

Тепер, коли між ними знову запанувала мовчанка, Генрі відчув, що сум, про який він говорив, є зовсім незначним, у порівнянні із тим, якою остаточністю, завершеністю дії дихає усе навколо. Тут, на цьому цвинтарі, що його вони почали обходити вдруге, стан абсолютного незнання й невідчування, в якому перебувають померлі, видався йому більше наближеним до цілковитого щастя, ніж Генрі собі уявляв раніше.

Андерсен, мабуть, вважає, подумав Генрі, що це ходіння від однієї могили до іншої, уникаючи решти, крім хіба що могил відомих поетів, є спонтанним і не запланованим. Скульптор видався йому розгубленим, коли Генрі пішов між надгробків до одному йому відомої мети, прямо до могили Констанс Фенімор Вулсон, чиє ім’я, він сподівався, для Андерсена зовсім нічого не означає. Під час усіх своїх візитів Генрі завжди приходив сюди перш, аніж піти з кладовища, але зараз пошкодував, що не змінив цього звичаю, бо знав, що доведеться вимовляти якісь слова й упевнитись у тому, що його зрозуміли правильно. На мить він відчув полегшення, коли Андерсенову увагу привернув кам’яний ангел на склепі, в якому було поховано Вільяма Ветмора Сторі, що його Сторі вирізьбив власноруч, і скульптор пішов, аби роздивитися його зблизька. Андерсен торкнувся білих крил і лиця ангела, а потім відступив і зосереджено почав їх вивчати. Його лице зробилося серйозним і замисленим. Доки супутник удруге обходив склеп, Генрі подивився праворуч на могилу Джона Еддингтона Саймондса й подумав, як і завжди, коли стояв на цій священній землі, що Ветмор Сторі, Саймондс і Констанс так сильно любили Італію, що між ними було багато спільного, оскільки всі вони хотіли жити у красивих місцях, вважаючи, що чудові краєвиди, мистецьке оздоблення та витонченість позначених історією помешкань, варті багаторічного усамітнення та перебування далеко від батьківщини. Він подумав, що Констанс, напевно, нерегулярно б із ними зустрічалася: її дратували б заможність і соціальні амбіції Ветмора Сторі разом із його м’яким артистизмом так само, як і статева одержимість Саймондса та його занадто велемовна проза. Невеличкий надгробок на її могилі, де, крім імені та років життя, нічого не було, мав декоративний вигляд у порівнянні з пишнотою родинного склепу Сторі. Вечорами, подумав він усміхаючись, вона воліла б побути сама. Її Америка була зовсім не схожою на їхню, її Італія була значно скромнішою, а її мистецтво більш претензійним. Але вона б зуміла про них написати.

Генрі обернувся і побачив, що Андерсен за ним спостерігає.

— Констанс була неперевершеним другом,— сказав він.— Авжеж, я був знайомий зі Сторі та спілкувався з нещасним Саймондсом, але Констанс була неперевершеним другом.

Андерсен подивився на надгробок, і Генрі подумав, що Констанс померла зовсім недавно. Він зібрався щось сказати, та потім вирішив цього не робити. Генрі гірко зітхнув і розвернувся, щоб іти геть, усвідомлюючи, що не варто було приводити на це дороге йому місце когось, кого він зовсім не знає. Але, і це було важливішим, він раптом зрозумів, що зараз не треба було нічого казати, бо її ім’я, вимовлене вголос, змусило сльози підступити до його очей. Він рушив із місця, намагаючись опанувати себе, та раптом виявилося, що не може цього зробити. Скульптор обійняв його так, що плечі Генрі уперлись у його груди, а руки опинилися під Андерсеновими долонями, що міцно його тримали, не відпускаючи. Він здивувався з того, якими сильними та великими були Андерсенові руки. Полохливо Генрі пересвідчився, що ніхто на них не дивиться, а потім розслабився в дружніх обіймах. Він відчував міць і тепло іншого чоловіка, чиє тіло до нього притискалося, й усією душею волів би, аби ці обійми тривали, та знав, що це — єдине заспокоєння, на яке можна сподіватися. Генрі затамував подих і заплющив очі, та потім Андерсен його відпустив, і вони швидко попрямували до виходу з кладовища.

У КЕБІ, ДОКИ ВОНИ ЇХАЛИ в Андерсенову майстерню на Віа Марґутта, він обмірковував, що розкаже скульпторові про те, як жив раніше. Генрі визнавав, що як митець Андерсен може знати, чи бодай здогадуватися, що кожна написана ним книга, кожна описана сцена, кожен створений ним герой несе в собі якийсь аспект особистості автора і є часточкою його душі, залишаючись у ній назавжди подібно до того, як прожиті роки тягарем опускаються нам на плечі. Однак стосунки з Констанс буде важко пояснити; Андерсен, напевно, ще дуже молодий, аби знати, яку складну суміш становлять горе та каяття, як багато страждань може нести в собі людина і як усе може видаватися неважливим і безформним, аж доки стане занадто пізно щось змінювати, і тоді, притлумлене відданістю праці, на якийсь час забуте, те все повертається тільки вночі, пекучим болем здушуючи серце.

Андерсен запропонував аби вони, перш, ніж оглянути місце його праці, поїли в невеличкому ресторані під його майстернею. Майже одразу після того, як він увійшов до маленької, але добре йому знайомої зали і привітався з власником і його дружиною, котрі вітали його дружніми жестами, скульптор зробився, на диво, балакучим і активним. Генрі здивувало не тільки те, як багато Андерсен знає про нього, але й із якою легкістю тепер виявляє свою обізнаність. А ще його здивувало, як безсоромно скульптор говорить про власний талант і як вільно цитує тих, хто ним захоплюється.

Доки подавали страви, Генрі слухав Андерсена; його лице змінилося так само раптово, як і манери. Його погляд утратив м’якість і приязність, а обличчя зробилося сфокусованим на тому, що він сам говорив, відображаючи всі ті коментарі, що ними рясніло його стрімке, неначе за ним хтось гнався, мовлення. Генрі зрозумів, що Андерсенова дотеперішня мовчазність була виявом самоконтролю та насильницької стриманості, і тільки зараз скульптор почав поводитися більш невимушено. У тьмяному освітленні ресторану Генрі із задоволенням дивився через стіл на його юне лице, таке рухливе і живе, мрійливе й емоційне, таке відкрите.

Генрі уявляв собі, що Андерсенові роботи будуть вишуканими та вибагливо вирізьбленими, що він працює повільно та наполегливо, однак тепер, коли скульптор устав із-за столу розпашілий, Генрі спало на думку, що його творчість може вирізнятися і браком дисциплінованості. Та поки що судити було важко. Хоча й Елліоти, і Сторі запрошували Андерсена на свої зібрання, вони ніколи не говорили про нього приватно. Піднімаючись до майстерні, Генрі згадав, як уперше приїхав до Риму і як тоді ходив художніми студіями, навідуючи багатьох митців, частина з яких із часом досягла успіху, а інші залишилися невідомими. І от після усіх цих років він знову тут, іде за молодим скульптором, сповненим невинності та гарячковості, у чомусь дуже беззахисним, а в іншому — владним і мужнім, таким різним і таким таємничим. Він дивився, як Андерсен піднімається сходами попереду, як його міцна біла долоня охоплює перила, слідкував за його дивовижно швидкими та повними відкритості рухами і мріяв затриматися в місті трохи довше, ніж збирався, щоб приходити щодня до майстерні свого нового друга.

У великій студії панував художній безлад, більшу частину приміщення займали наполовину завершені роботи, що засвідчували велику любов майстра до класичних традицій і форм, а також викликали відчуття, ніби його скульптури створювалися виключно для публічного, і лише тріумфального огляду. Генрі було цікаво, чи спочатку Андерсенові роботи являють собою щось кричуще та риторично диспропорційне, а потім під рукою скульптора поступово набувають деталізованості та витонченості. Ходячи від скульптури до скульптури, він висловлював переконаність у тому, що його новий друг має величезний талант, і постійно захоплювався різноманітністю та чисельністю фігур і торсів, запитуючи сам себе про те, чи Андерсен тільки збирається попрацювати над обличчями, чи, може, залишить їх як є: порожніми та безвиразними. Нарешті, він опинився перед тим, що, очевидно, саме було в роботі — великою скульптурою оголених чоловіка та жінки, котрі трималися за руки. Генрі голосно здивувався, висловлюючи своє захоплення розмірами й амбіційністю цього витвору, доки Андерсен стояв поряд зі скульптурою, наче приготувавшись до фотографування.

Упродовж наступних годин Генрі дізнався більше про Гендрика Андерсена. Дещо з того дуже його вразило, особливо, той факт, що родина Андерсенів, приїхавши до Америки, оселилась у Ньюпорті всього за кілька вулиць від будинку, в якому мешкали Джеймси, і що скульптор і досі вважає Ньюпорт своїм американським домом. А коли Андерсен розказав, що має старшого брата й почав оповідати, як важко бути другим сином, Генрі повідомив, що й він теж ріс у тіні свого старшого брата Вільяма. Було схоже, що скульптор уже про це знає, бо він лише голосно припустив, що саме це їх і звело докупи, а потім ставив безкінечні питання про стосунки Генрі та Вільяма, однак, іще не дослухавши відповіді, починав порівнювати їх із досвідом своїх власних стосунків із братом Андреасом. Розмова тривала, і Генрі виявив, що Андерсен є досить обізнаним з історією родини Джеймсів. Він між іншим сказав, що і його батько мав ту саму підвищену любов до алкоголю, що й батько Генрі — у молодості, хоча в родині Джеймсів цього ніколи не обговорювали, та, напевно, у Ньюпорті плітки були достатньо гучними, щоб досягти і вух Гендрика Андерсена.

— Ми з вами — брати,— розсміявся Гендрик,— бо обидва маємо старших братів і батьків-п’яниць.

Генрі з цікавістю за ним спостерігав, подумки занотовуючи і нездоровий колір Андерсенового обличчя, і його нервову манеру говорити, і перескакування з однієї теми розмови на іншу, не звертаючи уваги на реакцію співрозмовника чи на відсутність будь-якої реакції. Та коли Генрі сказав, що мусить залишити скульптора, той почав наполегливо вмовляти його зостатись і змусив-таки погодитися на те, щоб вони пройшлися разом середмістям і знайшли затишну місцину для перекусу. Але перед тим як вийти, Андерсен іще раз провів Генрі майстернею. Побачивши скульптурну групу вдруге, він подумав, що, мабуть, скульптора не цікавить творення одиничних і правдоподібних фігур. Тіла, зображені в мармурі та іншому камені, мали натуралістичні обриси, дещо узагальнені сідниці, животи та стегна, щоправда, виліплені з неабиякою ретельністю та самовпевненістю. Наостанок він іще раз висловив свій захват і сподівання, що зможе прийти сюди знову й побачити готові роботи.

ГЕНРІ БАЧИВСЯ З ГЕНДРИКОМ АНДЕРСЕНОМ майже щодня, зустрічаючись із ним наодинці чи в компанії із кимось іще. Трохи ближче запізнавшись зі скульптором, він був уражений подібністю його характеру та життя до якостей і обставин, якими володів персонаж його власної книги «Родерік Хадсон», опублікованої понад двадцять років тому. Хоч американська діаспора Риму і знала Генрі як автора «Дейзі Міллер», деякі більш серйозні її представники, такі як Мот Елліот і її чоловік, читали й інші його твори, наприклад «Жіночий портрет». Вони відчували різницю між першою повістю, що була написана в легкому для сприйняття широкого загалу тоні, та мала повчальний зміст, і другою, більш витонченою та сміливішою за своєю конструкцією і текстурою. Однак, наскільки міг судити Генрі, жоден із його римських знайомих не читав «Родеріка Хадсона», хоча й у ньому йшлося про молодого збіднілого скульптора, американця за походженням, який живе в Римі і має усі Андерсенові таланти й амбіції, та його ж пристрасну й імпульсивну натуру. І Хадсон, і Андерсен усім зустрічним розповідали про свої наміри та мрії. На них обох удома чекали турботливі матері, котрі занадто балували синів у дитинстві, а в Римі, де вони оселилися, за обома митцями спостерігає старшого віку чоловік — самотній мандрівник, небайдужий до мистецтва та вивчення людської поведінки, котрий, однак, уміло контролює власні пристрасті. Що уважніше Генрі придивлявся до Андерсена, намагаючись скласти про нього думку, то більше йому здавалося, що він бачить свого власного героя, котрий ожив, аби заінтригувати та спантеличити, заволодіти його емоціями, відбираючи в нього природне право автора контролювати хід подій, позбавляючи можливості передбачити розв’язку. Андерсена й виховували так само, як і Родеріка Хадсона, люди, котрі мали гроші та віру в нього, тож, юнак ніколи не відчував потреби йти на компроміс із власним мистецтвом або загравати з комерцією. Його роботи були виявами величних і сповнених енергії намірів, співвідносних із його мріями. Повільний, із багатьма невідомими процес написання прози, вибудовування характерів і сюжету, через дію, опис і міркування не цікавили його так само, як і тривале спостереження та терпляча уважність, необхідні для того, щоб виліпити живе обличчя. Якби він був поетом, Андерсен наслідував би Гомера в його епічності, але, натомість, він ділився з Генрі своїми планами творення великих монументів.

Генрі, котрий відклав свій від’їзд із Риму, слухав його із цікавістю майже завжди, досяглій успіху в намаганні однаковою мірою сприймати й Андерсенів шарм, і його недоліки, особливо, коли залишався наодинці із собою, що додавало приємного присмаку годинам дозвілля й усамітненості. Йому було цікаво, що вийде з цього юнака. Бажаючи, подібно до свого двійника в «Родерікові Хадсоні», допомогти молодому другові зрозуміти, ким він насправді є і порадити, куди йому варто рухатись у майбутньому, Генрі, як йому хотілося думати, зумів не виявити власних сподівань і мрій, утілення яких із однаковою силою прагнув і боявся.

Думка про те, що він має книжки, опубліковані колись давно, яких тепер не читають, про які навіть не згадують, змусила його міркувати про певну власну приналежність до історії подібно до того, як Андерсен і його талановиті однолітки, у якомусь сенсі, належать майбутньому. Саме через це відчуття, зрештою, Генрі з важким серцем почав думати про повернення додому, але, щойно він прийняв остаточне рішення, як одразу ж затужив за Андерсеном і відчув жагуче бажання побачити його в Англії. Ця ніжна туга зростала в ньому дедалі сильніше, що частіше він зустрічався зі скульптором, а протягом останніх тижнів він іноді зустрічався з ним аж двічі на день. Іноді Генрі здавалося, що й мовчазність молодого друга, і його надто говіркі стани спричинені внутрішньою потребою Андерсена у схваленні та самотністю, що їх аж ніяк не здатне втамувати створення монументальних скульптур. Генрі також було відомо, що його присутність у майстерні, те, як він слухає, як спостерігає за роботою, за кожним рухом юного митця, надзвичайно багато для того важать, хоча сам він практично не звертає на гостя уваги, вважаючи, очевидно, що він цього не потребує. Він, скажімо, ніколи не повертався до тієї сцени на протестантському цвинтарі, щиро гадаючи, мабуть, що особиста самотність є неодмінною часткою письменницької долі та його майстерності. Андерсену від Генрі була потрібна його зацікавленість. Він регулярно розкривався для докладного вивчення, немов церква, що відчиняє свої двері для щоденних молінь. Він сам себе соромився, але й, водночас, захоплювався своєю обдарованістю. Його непересічний талант і грандіозні амбіції, його оригінальність, побоювання та щоденні дрібні образи були Андерсеновими улюбленими темами розмов, що їх він вів безконтрольно, але з якоюсь дивною невинністю та самозакоханістю. Він постійно говорив, але ніколи не слухав; Генрі помітив, що Андерсен замовкає тільки тоді, коли хоче справити на співрозмовника враження, бо дуже добре знав ефект своєї мовчазності. А ще, як зауважив Генрі, скульптор завжди глибоко й інстинктивно дослухався до того, який вплив має його зовнішність, м’який погляд, наприклад, або напружена поза чи показна міць, на оточуючих, як вони привертають до нього людей, що не так давно стовідсотково спрацювало з Генрі. А потім, коли люди ставали йому близькими, Андерсен не знав, що з ними робити, за винятком того, хіба, що чітко усвідомлював своє небажання їх втратити. Він потребував усієї їхньої уваги та поважного до себе ставлення, може, навіть любові, а переконавшись у тому, що все це має, він робився приязно байдужим до них.

Коли ж його скульпторська слава опинялася під сумнівом, Андерсен робився схожим на дику тварину в пошуках жертви. Він ставав безжальним і більше, аніж зазвичай, дбав про примноження хаосу у своїй майстерні, працюючи над своїми величезними фігурами, виставляючи їх на загальний огляд, відшліфовуючи їхні стегна та сідниці, плечі та торси, але ніколи не обличчя. Його зовсім не цікавили лиця, Андерсен був байдужим до того, що вони могли виражати, чи що за ними ховалося. Тому всі вони неначе відбивали дивну безвиразність його власного лиця, що майже весь час було порожнім і прекрасним, бездушно вродливим, і це дедалі більше цікавило Генрі, котрий постійно, й у присутності Андерсена, і на самоті, намагався уявити це обличчя емоційним, що з кожним днем забирало в нього все більше часу, сил і наснаги.

Готуючись до від’їзду з Риму, він подумки цікавився, чи не занадто переоцінив сірість і провінційність свого життя у Лемб-Хаусі. Коли Генрі пояснив скульпторові свою потребу в саме такому домі та своє бажання туди повернутися, той лише кивнув на знак згоди, але сам Андерсен, як напевне знав Генрі, переїхав із Ньюпорта до Риму не в пошуках сірості та провінційності. Тут ним щодня захоплювалися, чого не трапилося б у Ньюпорті чи Раї. Генрі розумів, що впродовж іще багатьох років його молодого друга дуже непокоїтиме можливість провалу, невідомості та самотності. Уяву прозаїка одразу ж заполонили думки про те, як він міг би допомогти Андерсенові подолати цей згубний стан. Він уявив собі, як скульпторове лице набуває виразу поміркованості та зосередженості на роботі, як його погляд робиться більше самозаглибленим, розмови стають усе виваженішими та поміркованішими, а статуї зменшуються у розмірах і набувають витонченості та делікатності, на них уже проглядають сліди детальнішої обробки та турботливого ставлення. І з роками, у процесі цього перетворення, як сподівався Генрі, для Андерсена вже не матиме особливого значення, хто ним захоплюється і де він живе.

Напередодні від’їзду Генрі з Риму Елліоти зібрали в себе на вечірку людей зо двадцятеро його знайомих. Із обережності, він прийшов сам, збираючись так само й піти, брав участь у загальній розмові, разом із усіма провадячи невимушену балачку, і здалеку спостерігав за Андерсеном. Трохи пізніше Генрі знайшов можливість перекинутися з ним кількома словами наодинці, та їх перервала Мот Елліот, котра почала обговорювати їхню дружбу. Генрі подумав, що вона походить із родини визначних обговорювачів; її мати, тітка та дядько-прозаїк уміли порушити будь-яку мовчанку і завжди вголос висловлювали свої думки з будь-якого приводу. Доки Мот Елліот відводила від нього Андерсена, цікавлячись у того, чи він коли-небудь мав іще такого уважного до себе друга, як містер Джеймс, Генрі міркував, що піднята брова та гостре зауваження у її родині були завжди напохваті. І тепер, затиснувши Генрі в кутку, Мот Елліот дала йому зрозуміти, що він від неї нікуди не дінеться, аж доки вона не висловить усе, що хотіла.

— Упевнена, на нього у Ньюпорті чекає мати,— сказала вона.— Я це точно знаю, та ми воліємо тримати його біля себе. Він усім потрібен, і це є його наймилішою рисою. Гадаю, ви були щоденним гостем у його робітні.

— Так,— відповів Генрі,— я добряче захопився його роботами.

— І тим, що, напевно, можна назвати його генієм? Ви мусили чути про нього ще до того, як приїхали до Риму. Гадаю, слава про нього є досить поширеною.

— Ні. У вашому домі я вперше з ним зустрівся.

— Але ж ви чули про нього? Він абсолютно точно багато чув про вас.

— Ні, я про нього не чув.

— А я думала, ви чули про нього від лорда Ґовера, котрий так захоплювався ним тут, у Римі.

— До сьогоднішнього дня мені нічого не було відомо про лорда Ґовера,— сказав Генрі.

— Ну, він пише на різні теми і є заповзятим колекціонером. Настільки заповзятим, що ходив щодня до нашого молодого скульптора у майстерню, обожнював його і навіть хотів забрати із собою.

Її голос зробився довірливим і змовницьким.

— Мені казали, що він збирався його всиновити і зробити своїм спадкоємцем. Лорд Ґовер — неймовірно багатий. Але Андерсен його не захотів, чи був проти всиновлення, чи те й інше разом, тож, тепер він не успадкує того величезного капіталу. Може, він чекає на ліпшу пропозицію чи на якусь більш для нього цікаву. Він не має власних грошей, жодного пенні. Як одна із ваших героїнь, він — цікавий переважно тим, що здолав лорда. Та, врешті-решт, гадаю, якщо він не виявить належної обережності, нам доведеться порівнювати його з Дейзі Міллер. Він же фліртує, чи не так? У будь-якому разі я не бачу для нього можливості повернутися до Нової Англії.

— Можливо, короткий відпочинок там був би для нас усіх корисним,— сказав Генрі й усміхнувся.

— Містер Андерсен каже,— продовжувала Мот Елліот,— що ви запросили його до Рая.

— Мабуть,— відповів Генрі,— зважаючи на вашу доброту та гостинність, мені варто запросити і вас також.

КОЛИ НАСТУПНОГО ДНЯ він зайшов до Андерсенової майстерні, то побачив, що скульптор почав працювати над новою великою композицією, що складалася з кількох оголених і прикрашених гірляндами жіночих і чоловічих тіл і мусила символізувати весну. Андерсен був в одному зі своїх найщасливіших настроїв, спричинених ранковим фізичним навантаженням і передчуттям того, що для цієї роботи швидко знайдеться спонсор. Обходячи майстерню, Генрі помітив невелике погруддя, що його не бачив тут раніше. Воно було простіше за стилем і скромніше за розміром, ніж усе, що було в робітні. Андерсен сказав, що це погруддя молодого графа Бевілакви, яким багато хто захоплюється. Воно, як видалося Генрі, було якимось «сируватим» і неоковирним, але водночас, і це, мабуть пояснювалося особливістю каменю та розміром погруддя, виникала певна схожість із археологічною знахідкою: можна було подумати, що ця річ не одну сотню років пролежала під бруківкою вулиць, якими вони ходили. Йому відразу ж закортіло забрати погруддя із собою, щедро за нього заплативши на знак подяки за проведені з новим другом тижні. Щойно Андерсен зрозумів, що Генрі не просто вражений його роботою, але й бажає її придбати, як миттєво задер носа й роздувся від пихи та самовдоволення. Генрі помітив, що продати свій витвір і в такий спосіб утвердитися у світі для молодого скульптора має більше значення, аніж будь-чия дружба та приязнь. Коли вони домовилися про ціну, вдоволений і збуджений Андерсен закружляв майстернею, а потім тепло обійняв Генрі й довго не відпускав, охоплений нестримною радістю. Скульптор пообіцяв приїхати до Англії так швидко, як тільки зможе. Потім він обговорив із Генрі, як погруддя слід запакувати та скільки може тривати його доставка. Але прозаїка найбільше вразило те, що молодий митець був абсолютно неспроможним приховати своєї безмежної радості.

Того вечора, щоб відсвяткувати придбання Генрі, вони вечеряли разом у ресторані під Андерсеновою майстернею. Як зауважив Генрі, з цієї нагоди скульптор одягся майже урочисто, а коли вони сіли за стіл і офіціант запалив для них свічку, Андерсен заговорив зовсім по-іншому: тепер його тон був зацікавленим, а вираз обличчя відбивав емоції уважного слухача. Він ставив питання і терпляче вислуховував відповіді стосовно того, чому Генрі оселився в Англії, як там живе і чому з часом став менше подорожувати. Прозаїка майже розчулила ця нова серйозність у розпитуваннях, адже з тією самою майже дитячою енергією Андерсен раніше мовчав, а потім розводився про власні достоїнства та мрії. І тільки коли скульптор спробував витягти з нього інформацію стосовно того, що він думає про власного батька та матір, розчуленість Генрі кудись поділась і він зажадав перевести розмову на менш особисті теми. Коли ж, після невеличкої провокації з його боку, Андерсен почав лаяти власного батька, Генрі стало майже весело, от тільки йому не подобалося, що юний друг надто відверто та охоче обговорює речі, що їх сам Генрі вважає глибоко особистими. Коли вони вийшли з ресторану, виявилося, що Андерсен проведе його аж до готелю, з чого Генрі дуже зрадів, адже ніч була теплою і вулиці Риму так і вабили пройтись. Це був їхній останній вечір наодинці, бо обоє погодилися відвідати прощальне зібрання, присвячене від’їзду Генрі, що було призначено наступного вечора у помешканні Сторі.

Раптом прийшло осяяння, що й сам він ні на крихту не змінився за ці двадцять п’ять або тридцять років, що минули відтоді, як він востаннє отак прогулювався нічним Римом. Він ніколи й ні з ким не обговорював своїх батьків і власних амбіцій. Упродовж усіх цих років він ретельно обмірковував і контролював кожне своє слово та кожен жест, а до роботи його ставлення навіть у молодості було послідовним і турботливим. Але Андерсен — зовсім інакший, і тепер Генрі зрозумів, що він теж ніколи не зміниться. Він усе своє життя залишатиметься невинним і ніяковим, чарівним і відкритим. Коли між ними запала мовчанка, Генрі захотів повернутися до свого юного друга і сказати, щоб він брав від життя усе, що воно може йому дати, що він іще молодий і має вдовольняти власні бажання й амбіції, користуючись будь-якою нагодою. Дійшовши до Іспанських сходів, Генрі на мить завагався, чи не показати Андерсенові вікно тієї кімнати, в якій помер поет Кітс, але потім вирішив цього не робити, бо згадка про страждання та смерть зруйнує чари цієї ночі. Коли ж біля дверей готелю скульптор, відступивши на крок, обійняв його, Генрі не зміг утриматися від напруженого вдивляння в усміхнене Андерсенове лице, намагаючись якнайкраще запам’ятати його вираз, бо знав, що в Англії не раз згадуватиме цю мить.

ПРИБУВШИ ДО РАЯ, де його зустрічав бадьорий Бурджесс Нокс зі своїм возиком, Генрі побачив містечко таким, яким би воно постало перед очима Андерсена. Стало ясно, яким малим воно здасться скульпторові, яким безбарвним. Кімнати Лемб-Хауса, за римськими мірками, видаються просто мізерними, бо їхні розміри дорівнюють хіба що комірчинам і передпокоям у тамтешніх апартаментах, а сад, про який Генрі з гордістю розповідав другові, був сміховинно тісним і убогим. Доки Бурджесс Нокс розпаковував його багаж, Генрі обдивлявся будинок, намагаючись уявити, що про нього подумає Гендрик Андерсен.

Доки не прийшла посилка з невеличким погруддям, він не писав Андерсенові, хоча подумки і склав багато листів до нього, у яких розповідав, як багато про нього думає, якою чудовою, після кількох неприємних днів, тепер є погода та яким прекрасним, адже Генрі знову призвичаївся до його пропорцій, є його приватний англійський сад, огороджений камінною стіною. Він знав, що нічого з цього аж так не цікавитиме Андерсена, та не вмів знайти правильний тон і точні слова, що були б одночасно приязними та стриманими.

Однак, коли погруддя було розпаковане та поставлене на спеціально змайстровану широку підставку в кутку кімнати, біля комина, де воно милувало око, можна було написати Андерсену, висловлюючи свою радість і задоволення, вихваляючи мистецьку цінність і привабливий вигляд скульптури, знаючи наперед, що молодому митцеві це буде цікаво, що він із нетерпінням голодного звіра читатиме його листа. Самому Генрі було приємно писати до далекого друга, розповідаючи йому про те, як він обережно розпаковував, витягав і роздивлявся його роботу, як обирав для неї гідне місце, щоб постійно тримати її біля себе, наче мовчазного компаньйона, котрим можна повсякчасно милуватись і захоплюватися. Писати Андерсенові про те, що його витвір є таким жвавим і симпатичним, таким провокуючим до спілкування, таким подібним до живої людини, що дивитися на нього не набридне усе життя, було набагато простіше, аніж розказати про те, що Генрі майже цілоденно думає про самого скульптора, що він іноді зупиняється на півслові, заскочений раптовим припливом дивного тепла та передчуття майбутнього щастя, а потім усвідомлює, що ця світла радість є нічим іншим, як післясмаком часу, проведеного в Римі, і що він, усе ж таки, плекає надію на те, що Андерсен приїде до нього погостювати в Раї.

По короткому часі скульптор відповів і у своєму листі, написаному жахливим почерком, із безліччю орфографічних помилок, повідомив, що дійсно приїде в гості. Попри те, що лист був дуже коротким і зневажав усі епістолярні традиції, Генрі відчув його поквапливий, але серйозний, знервований і недисциплінований, але дуже щирий тон. Він не випускав послання з рук, не бажаючи розлучатися з ним і на мить, аж доки не змусив себе відкласти його вбік. Але не міг утриматися від уявляння Андерсенової зграбної постаті на стільці під шовковицею, що добряче розрослась, і себе поруч, передчуваючи, як вони вдвох насолоджуватимуться лагідними сонячними променями. У їдальні, самотою сидячи за столом, він подумки садовив Андерсена навпроти, і в компанії друга повільно цмулив вино перед тим, як їм обом перейти до вітальні. Генрі не заперечував проти того, що його гість буде перескакувати з теми на тему в розмові, що постійно вихвалятиме себе. Він тільки хотів, аби скульптор приїхав іще до закінчення літа, щоб вони могли насолодитися довгими яскравими вечорами та, разом із іншими, побути на пляжі, щоб Андерсен був тільки з ним, але й міг побачити яким простим може бути людське життя.

Він вирішив, що неважко буде підновити невеличку студію, що також належала до його маєтності і мала вихід на Вотчбелл-стрит. Написавши Андерсену й узгодивши з ним дату приїзду, він почав уявляти, яким буде другове лице, коли той побачить, що Генрі прекрасно облаштував собі кабінет у садовій кімнаті, де так приємно працювати влітку, і коли зрозуміє, що матиме до своїх послуг окрему майстерню, у якій зможе творити протягом якоїсь частини року. Він знайшов ключ від студії і роздивився приміщення, уже уявляючи, як, постійно консультуючись із Андерсеном і архітектором Ворреном, почне перетворювати цей простір на скромну, але стильну майстерню, де скульпторові буде приємно проводити дні. А потім уявив свою щасливу самотність, коли він радо працюватиме над новим текстом, знаючи, що неподалік Андерсен творить у камені. Генрі розумів, що його думки занадто випереджають події, а намальована уявою картина спільного життя та праці належить радше до світу омріяного й нереального, та ці сподівання дозволяли йому жити в надії на щастя, наповнювали дні приємним очікуванням і відкидали світлий відблиск на всі інші його плани та наміри.

У міру того як час приїзду Андерсена наближався, хоча скульптор і попередив, що побуде з Генрі неповні три дні, заїхавши до нього дорогою з Риму до Нью-Йорка, господар Лемб-Хауса постійно і з острахом думав про день їхньої розлуки, але й із нетерпінням чекав моменту, коли зустрічатиме гостя на станції, як і чим розважатиме його в Раї. Він міркував собі, що саме так мусять почуватися й інші: мабуть, подібне відчував батько після того, як познайомився з матір’ю, і Вільям, доки чекав на згоду Еліс вийти за нього заміж. Йому було цікаво, чи цей стан чарівливої ніяковості є тепер таким усеосяжним тому, що він зробився старшим, чи тому, що Андерсен гостюватиме так недовго, чи, може, тому, що його надіям аж ніяк не судилося справдитись. Ідучи Раєм або ідучи на велосипеді сільською місцевістю, Генрі дивився на поодиноких перехожих і сам у себе запитував, чи й вони колись відчували цей світлий неспокій, це раптове стискання нутрощів, чекаючи на приїзд іншої людини.

Однак, окрім мрій і сподівань, Андерсенове коротке гостювання викликало в Генрі не тільки розчарування, але й стало приводом іще раз пережити, тільки цього разу набагато гостріше та глибше, відчуття доленосності моменту, що ним завжди супроводжується жадання близькості. Немовби намагаючись передбачити майбутній біль розлуки, він знову і знову згадував той час із Полем Жуковським у Парижі понад двадцять років тому. Генрі так багато разів програвав у голові ту ніч, вона постійно жила в ньому всі ці роки, не даючи йому спокою своєю драматичністю й остаточністю. Пригадалось, як він намотував безкінечні кола, думаючи, що от-от піде геть, розчиниться у вечірньому тумані, повернеться до похмурого прихистку своєї паризької квартири, але тільки підходив ближче. Він стояв на тротуарі, коли настала ніч і туман перетворився на дощ. І сама думка про це змушувала його зараз тремтіти від страху, але й безперестанку думати про те, що могло б тоді бути. Стоячи там і чекаючи невідомо чого, він дивився вгору, на Полеве вікно, освітлене лампою, і надлюдським зусиллям утримував себе, тільки б не перейти вулицю й не виявити своєї присутності. Те його багатогодинне стояння, чергування під вікнами, що здавалося безкінечним, закінчилося поразкою. Багато років воно згадувалось у найменш відповідні моменти, захоплюючи в полон його єство, і тепер відбулося те саме.

НА ЦЮ ПОРУ Бурджесс Нокс уже призвичаївся до гостей, особливо влітку, а нові слуги, котрих Генрі найняв після звільнення Смітів, виявляли постійну готовність прийняти вузенький потічок давніх друзів і родичів, які прибували на гостини до Лемб-Хауса. Від природи Бурджесс Нокс не був допитливим; він сприймав речі такими, якими вони були. Але зараз, перед самим приїздом Гендрика Андерсена, він часто підходив до Генрі і трохи ніяково та плутаючись у словах ставив йому різні питання щодо звичок і вподобань містера Андерсена.

Того дня, коли треба було зустрічати Андерсена з потяга, Генрі запримітив, що Бурджесс Нокс неспокійно кружляє кімнатою для сніданків, а потім побачив, що він знічев’я стоїть під дверима його кабінету. Було помітно, що слуга ретельніше, аніж зазвичай, одягся, по-новому підстригся і зробився більш поворотким. Генрі всміхнувся на думку про те, що його примарні надії та марні сподівання передались і слугам. О сьомій годині Бурджесс Нокс уже чекав перед дверима в напіввійськовій позі, тримаючи свого возика, наче готову вистрілити гармату.

АНДЕРСЕН ЗАГОВОРИВ, ЩОЙНО вийшовши з вагона. Він забажав показати Генрі кількох людей, із якими їхав в одному купе, і, коли потяг рушив, не раз махнув їм рукою на прощання. Зібравши Андерсенів багаж і розмістивши його на возику, Бурджесс Нокс не зводив очей із Генрі, віддано слідкуючи за ним, і жодного разу, наскільки Генрі міг про це судити, навіть краєчком ока не поглянув на гостя, а потім постійно уникав його в Лемб-Хаусі, наче скульптор міг його вкусити.

Андерсен ходив будинком, оглядаючи його без особливого ентузіазму, ніби бував уже тут багато разів і все це бачив. Навіть погруддя графа Бевілакви, що стояло на підвищенні в кутку вітальні, не викликало в нього нічого, крім побіжної цікавості. Подорож так його розтривожила, що скульптор, за його власними словами, не бажав ні піднятися до своєї кімнати, щоб перевдягтися, ні освіжитися, ні посидіти в саду чи деінде. Скидалося на те, що його нещодавно під’єднали до електромережі й увімкнули всі вмикачі. Він постійно говорив і світився, мов люстра, розповідаючи Генрі про свою роботу та про те, з ким має зустрітись у Нью-Йорку, про те, що ті люди скажуть про його скульптури і що вже про них сказали. Імена дилерів, колекціонерів і архітекторів, які займалися питаннями містобудування, змішалися докупи з іменами мільйонерів і впливових у вищому світі дам. Париж і Нью-Йорк, як і Рим і Лондон були місцями, як сказав Андерсен, де ним захоплювалися, де на його роботи був шалений попит.

Після повернення з Італії, Генрі обмірковував декілька проектів і знав, що принаймні два з них вимагатимуть від нього великих зусиль. Спочатку робота, як дихання на холодному склі, буде туманною та непевною, і він сподіватиметься, що зуміє розпізнати її чіткий обрис, доки той подих не встигне зникнути. А потім доведеться працювати набагато сумлінніше та ретельніше, ніж будь-коли раніше. Тож, слухаючи Андерсена, він відчував гірке вдоволення від того, що вже має досвід поразок і знає якими повними сорому та болю вони бувають. Але Генрі мовчатиме, терпляче чекаючи, доки гість заспокоїться, не перериватиме його і не встряватиме у суперечку, а просто почуватиметься щасливим від того, що його друг приїхав, навіть якщо Андерсен іще й не усвідомив цього факту.

УРАНЦІ, ВИЯВИВШИ, ЩО Андерсен іще не встав, після сніданку Генрі пішов до садової кімнати, щоб розпочати заплановану на цей день роботу. Шотландець, здавалося, не помічав ні його вагань, ні потреби повторювати цілі речення так само, як і нічим не виявив свого здивування, якщо воно було, коли Генрі почав диктувати доладно та швидко, аж секретар заледве встигав натискати на клавіші друкарської машинки. Робота відволікала від думок про те, що його гість і досі, може, залишається в ліжку чи приймає ванну, чи сидить за дуже пізнім сніданком, чи от-от з’явиться на порозі його кабінету. Генрі вже давно виявив, ще до того, як почав приймати гостей, що коли він занурюється в роботу, то виникає дивний стан потужної зосередженості на творенні тексту, і тоді поява кожного нового речення приносить задоволення, неначе думка про те, що він змушує всіх інших замовкнути, чи передчуття швидкої зустрічі з кимось приємним. Генрі працював із небувалим завзяттям, немов у намаганні довести самому собі, на що він здатний. Отак і тривало до полудня, аж доки він виснажив шотландця та міг бути впевненим у тому, що знайде Андерсена десь у будинку чи в саду, де скульптор на нього чекатиме.

У Римі Генрі помітив, що Андерсен завжди вдягався так само, як і його колеги-митці: не надто буденно, але й не нарцистично. Однак зараз, коли скульптор піднявся з фотеля, що стояв у кутку горішньої вітальні, аби привітатися з господарем, Генрі зауважив і його чорний костюм, і білу сорочку, і блакитну краватку-метелика, що чудово пасувала до Андерсенових очей. Молодий чоловік мав вигляд людини, котра більшу частину ранку провела у приготуванні до цієї співбесіди.

Доки вони їли ланч, стало зрозуміло, що погода псується і будь-яку пішу екскурсію містом чи велосипедну прогулянку за його межами доведеться відкласти. На мить Генрі замислився про те, що робив Андерсен у Римі, коли йшов дощ, але швидко збагнув, що там дощі є рідкісним явищем і що за будь-якої погоди скульптор легко знайде собі заняття у власній майстерні. Коли Генрі запитав про дощові дні у Ньюпорті, Андерсен сказав, що пам’ятає їх як щось жахливе, коли цілий день сидиш удома із відчуттям того, що тебе замкнули в чотирьох стінах, і безперестанку виглядаєш у вікно, дивлячись на небо, гадаючи, чи скоро роз’ясниться, але завіконня залишається похмурим і вологим аж до вечора, коли стає зовсім темно та сумно. Він сказав, що й досі ці спогади викликають у нього дрижаки, а потім розсміявся.

Ще до того, як скінчився ланч, дощ почав періщити об вікна Лемб-Хауса, аж у їдальні потемнішало, і сад зробився непривітним. Генрі побачив, що настрій Андерсена помітно погіршується. Якби зараз він опинився сам, Генрі б узяв книжку і за читанням дуже плідно провів би час до вечері, щоб після неї знову повернутися до перерваного заняття, та, наскільки він міг судити, Андерсен нічого не читав, і, взагалі, важко було уявити, щоб такий чоловік поховав себе у кріслі, марнуючи день із книгою в руках.

Минулого вечора Генрі обмовився про порожню студію на Вотчбелл-стрит, і під час ланчу виявив, що Андерсен залюбки на неї подивився б, якщо вони зуміють знайти парасольку та наважаться вийти під дощ. Генрі хотілось, аби відстань до студії була більшою, щоб екскурсія забрала більше часу і щоб до неї треба було готуватись. Але до неї було лише кілька кроків, і Бурджесс Нокс зустрів їх біля дверей із парасольками напоготові. Цього разу він дивився на Андерсена так, ніби збирався малювати з нього скетч. Тож, усі троє мало не бігцем рушили до покинутої будівлі. Генрі тримав у кишені ключ.

Він не знав, але мусив би здогадатися, картав себе Генрі, що дах майстерні протікає у двох або трьох місцях. Варто було лише відчинити двері, як усі вони застигли на порозі, дивлячись на те, як рясно падають краплі й розбиваються об цементну підлогу. Зараз тут було тьмяно і незатишно, у кутку валявся якийсь мотлох і стояли старі велосипеди, а шум дощу якимось чином робив цю місцину ще більш тоскною та непривабливою. Жоден із них не виявив наміру пройти в глиб приміщення, тож усі якийсь час мовчки тупцяли біля дверей. Генрі розповідав про цю місцину як про майстерню, де скульпторові буде приємно працювати влітку, коли задушлива спека Риму робить його нестерпним, і як місце, де взимку можна зберігати готові роботи та показувати їх лондонським галеристам. Але зараз це було більше схоже на дірявий сарай, придатний тільки для зберігання проіржавілих велосипедів, і Генрі розумів, що його молодий друг, який розраховує на шалений успіх у найбільших містах світу, перебуває в полоні власної уяви, що аж ніяк не буде милосердною до таких вицвілих і пошарпаних приміщень. Навіть Бурджесс Нокс, який напівбожевільним поглядом метався між дірками в даху, мокрою підлогою, своїм господарем і його гостем, був оживленим свідченням того, що й ноги Гендрика Андерсена ніколи більше не буде в Раї.

Генрі та Андерсен провели решту пообідньої пори у безсистемних розмовах, а коли, нарешті, дощ ущух і небо роз’яснилося, вони так само безсистемно пройшлися вулицями Рая і прогулялися за його межами. Андерсенові думки цілковито займала подорож до Нью-Йорка та перебування в цьому місті, і Генрі відчував, що, якби його молодий друг не боявся порушити тієї позірної приязності, що була в їхніх стосунках, то втік би до Лондона не гайнуючи жодної хвилини.

Доки вони сиділи у вітальні, чекаючи, коли подадуть вечерю, Андерсен почав говорити про свої наміри. Та коли він сказав, що мріє побудувати місто міст, Генрі не витерпів і трохи роздратованим тоном запитав, чи він збирається зробити це в мініатюрі. Захоплений власними гарячковими розмірковуваннями, Андерсен, здавалося, навіть думки не припускав, що питання могло бути поставлено із сарказмом або навіть зловтіхою. Він пояснив, що нічого подібного, він має на увазі справжнє місто міст, у якому будуть величні будівлі та пам’ятники, де буде зібрано найкращі зразки архітектури та скульптури всіх часів і народів. Це буде наче подорож у гармонію та загальне порозуміння, у цьому місті все людство буде представлено у символічному вигляді, там будуть показані всі етапи нашої цивілізації, там зможуть разом зібратись і принци з монархами, і митці з філософами, там знайдуть своє відображення всі найкращі надії та прагнення людини.

Доки Андерсен говорив і в його голосі вчувалося дедалі більше натхненного хвилювання, останні промені сонця торкнулися старої цегляної стіни в кінці саду; Генрі подумав, що підсвічена крихкість червонуватої цегли та яскрава свіжість зелені ще вогких повзучих рослин після дощу має дуже заспокійливий вигляд. Але він не забував регулярно кивати на Андерсенові слова. Перейшовши до їдальні, Генрі сів лицем до французьких вікон, аби насолоджуватися тим, як у догораючому світлі дня густішають сутінки і як під деревами купчаться тіні. Андерсен уже перейшов до розповіді про те, яка підтримка йому знадобиться в реалізації цього проекту і хто йому вже допомагає. Він сказав, що легко міг би все своє життя робити статуетки, подібні до тієї, що так сподобалася Генрі та й іншим, але, доки він іще не зістарівся, бажає присвятити себе великому інтегрованому проекту, над яким працюватиме багато років, але який матиме значення для всього людства.

— Людство,— Генрі не помітив, як вимовив ці слова вголос,— є дуже відповідальною справою.

— Так,— відповів Андерсен,— але людство є розділеним стількома підробними конфліктами та багатьма хибними ідеями. Досягнення людства ніколи ще не було зібрано в одному місці, не в музеї, а в живому, діючому місті, в якому процвітатиме краса та порозуміння.

Мозок Генрі наполовину був зайнятий зробленим уранці. Він знайшов вигаданого героя, що його давно цікавив — серйозного та поміркованого журналіста, чутливого, інтелігентного, талановитого, якому доручили справу, подібну до тієї, що доручали йому в Римі Сторі, прохаючи, аби він написав біографію їхнього батька, і надавши всі необхідні для цього матеріали. Сьогоднішній ранок Генрі провів, описуючи цього персонажа, котрий після смерті письменника, дуже схожого на самого Генрі, приїхав до Лемб-Хауса, стояв у кабінеті, майже на тому самому місці, де Генрі надиктовував цей текст, і заволодів усіма листами та паперами небіжчика. Але журналіст, як його уявляв Генрі, також був мало не викапаний він сам, і тому тепер доводилося розкладати самого себе на складові, щоб точно відтворити свій власний дух і те, як він з’явиться у місці, де колись жив і помер. І саме цієї секунди перед внутрішнім зором Генрі на мить виник образ цього журналіста, як він іде тьмяними та вузькими венеційськими вулицями, намагаючись чогось уникнути. Та він відкинув це видіння, не знаючи, як його використати. Подумалося, що жоден із тих, хто це читатиме, не здогадається про те, що він грав у роздвоєння особистості, маскуючи та скидаючи маски із самого себе.

Читатиметься це як звичайна історія з привидами, але для самого Генрі, котрий мусив відтворити власну смерть і вигадати героя, що з кожним днем робився дедалі живішим, ця історія набувала дедалі більшого значення, перебираючи над ним якусь дивну владу. Вона надихала на подальшу роботу, але в душі він і досі ще тремтів від нахабності власного заміру, дивуючись, як зумів насмілитися на таку нечувану річ. У порівнянні з містом міст, що його збирався створити Андерсен, це було, фактично, ніщо, але й усе. Своєю детальністю, діалогами, повільним розгортанням дії та містичністю ця історія контрастуватиме з будь-якою абстрактністю, із сірістю та глупотою всіх величних концепцій. Але вона лишатиметься маленькою та самотньою, беззахисною, майже неявною; вона займатиме так мало місця у величезній монументальній бібліотеці міста-мрії, у якому його молодий друг зовсім не дбатиме про самотнє читання.

— Та понад усе,— казав Андерсен,— потрібно, щоб цей проект став відомий ширшому колу людей.

— Це точно,— підтакнув Генрі.

— І я подумав, оскільки ви вже обізнані з моїми роботами, то, може, захотіли б зробити внесок, написавши статтю до якогось журналу? — запитав Андерсен.

— Боюсь, я — радше прозаїк, аніж журналіст,— відповів Генрі.

— Але ви писали статті?

— Так, але зараз я займаюся виключно написанням художньої прози,— сказав Генрі.— Це — єдине, до чого я придатний, на жаль.

— Але ви знайомі зі впливовими редакторами?

— Більшість редакторів, із якими я працював, уже давно і щасливо повмирали чи давно і щасливо вийшли на пенсію,— відповів Генрі.

— Але ж ви написали б про мої роботи, якби знайшовся журнал, який цим зацікавиться? — запитав Гендрик.

Генрі вагався.

— Гадаю, я міг би,— продовжував Андерсен,— знайти когось у Нью-Йорку, кому це було б цікаво.

— Напевно, критику мистецтва ліпше довірити мистецьким критикам,— сказав Генрі.

— А якщо знайдеться редактор, якому сподобається ваш опис моєї роботи?

— Я зроблю для вас усе, що тільки зможу,— сказав Генрі, усміхаючись до Андерсена. Потім він вийшов із-за столу. На дворі було вже зовсім темно.

НАСТУПНОГО РАНКУ, ЗАКІНЧИВШИ СНІДАТИ, він кілька хвилин просидів у саду, чекаючи на прихід містера МакАльпайна. На небі не було жодної хмаринки; він поставив свій стілець у ту частину саду, що цієї пори була на осонні. Наскільки було відомо, Андерсен і досі спав, але, якщо й ні, він усе одно сказав, що снідатиме у своїй кімнаті. Коли шотландець прибув, вони пройшли до садової кімнати й одразу ж узялися до роботи. Учора перед сном Генрі проглянув надруковані сторінки і вніс деякі свої правки, тож сьогодні, мабуть, уже за годину закінчить оповідання й у міру того, як сонце захоплюватиме дедалі більше садового простору, а день ставатиме жаркішим, він опрацьовуватиме нову історію, що буде навіть меншою за попередню, чия ефектність буде майже непристойно мізерною, а значення — цілковито непередбачуваним. Він диктував у своїй звичайній напівупевненій, напівнерішучій манері, на короткий час зупиняючись, а потім рвучко пришвидшуючи темп, часом підходячи до вікна, наче збирався в саду, серед кущів, повзучих рослин або буйного рясту пізнього літа, знайти потрібне слово чи фразу, і повертаючись назад у прохолодну кімнату з уже готовою фразою та наступним сформованим реченням у голові, що має завершити абзац.

Коли настала пора сідати за ланч, було вже спекотно. Андерсен був одягнений у білий костюм і тримав напоготові солом’яного капелюха, наче приготувався до морської прогулянки. Вони поговорили про те, чим би зайняти пообідні години, а, коли скульптор дізнався, наскільки близько вони перебувають від моря і що до нього можна просто доїхати велосипедом, він наполіг на тому, що ні про що так не мріє, як про купання в солоній воді та про можливість пройтися босоніж по піску. Для Генрі цей ентузіазм був полегкістю, адже під час їжі гість постійно повертався до теми своєї майбутньої скульпторської слави. Закінчивши ланч, вони обоє перевдяглись у більш відповідний для поїздки на велосипедах і пляжного відпочинку одяг, а потім вирушили з дому на двох добре змащених роверах, що їх Бурджесс Нокс витяг із сараю за кухнею. Вони поволі з’їхали з вимощеного бруківкою пагорба і попрямували у бік Вінчелсі, солоний вітерець із моря приємно холодив їм обличчя. Андерсен, за чиєю спиною теліпався згорток із купальним костюмом і рушником, був у своєму найкращому настрої і радісно крутив педалі, долаючи рівний шлях до Удімора, а потім і спуск до моря. Коли вони, залишивши велосипеди, проходили між дюнами, Генрі помітив спекотний серпанок, що висів у повітрі й робив горизонт майже невидимим. Фізичне навантаження та близькість моря, здавалося, змінили Андерсенів настрій, зробивши його мовчазним. Коли, нарешті, вони дійшли до води, він зупинився й подивився в море, звузивши очі супроти яскравого світла та ніжно обійнявши Генрі однією рукою.

— Я зовсім забув про це,— сказав він.— Не впевнений, де я є. Міг би зараз попливти до Бергена, міг би — до Ньюпорта. Якби тут був мій брат...

Він замовк і зачудовано похитав головою.

— Знаєте,— продовжив він,— якщо я зараз заплющусь, а потім розплющу очі й побачу оцю смугу піску та це світле море, то відчую, ніби мені знову п’ять або шість років, і я — у Норвегії, хоча Ньюпорт теж буває таким, особливо, влітку. Це все — повітря та морський бриз. Я міг би зараз бути вдома.

Вони пішли уздовж лінії прибою там, де вода залишила свій слід на піску. Тихо плюскотіли хвилі, на пляжі було майже безлюдно. Генрі стояв, удивляючись у море, доки Андерсен перевдягався в купальний костюм. Потім молодий чоловік залишив його охороняти одяг, а сам, ніби перетворився на рухому копію котроїсь зі своїх скульптур із дуже білим і гладеньким торсом та м’язистими руками й ногами.

— Вода буде холодною,— сказав він,— можу вам сказати за її зовнішнім виглядом.

Генрі спостерігав за тим, як Андерсен заходить у воду, перестрибуючи прибережні хвилі, а потім, опинившись трохи далі, зопалу пірнає і, з’явившись на поверхні, пливе, сильно та рівномірно загрібаючи руками. Час від часу він зникав під напливаючими хвилями, дозволяв їм відносити себе до берега, і тоді махав до Генрі, котрий стояв повністю вдягнений і насолоджувався сонячним теплом.

Коли Андерсен обсушився та вдягся, вони кілька миль ішли вздовж берега, майже нікого не зустрівши на своєму шляху. Вони обоє регулярно зупинялися, безпричинно вдивлялись у море, оглядаючи горизонт або далекий човен. Андерсен слухав пояснення Генрі про те, як земля боролася з морем, унаслідок чого тутешні містечка змінили своє розташування та статус: із прибережних на суходільні.

— Якби це був Ньюпорт,— сказав Андерсен,— можна було б піти на мол і подивитися на те, як вивантажують упіймане за день або як готуються до нічної риболовлі.

Потім скульптор почав оповідати про те, як уперше побачив Ньюпорт, приїхавши туди ще дитиною з Норвегії разом із батьками, двома братами та сестрою. Саме тоді, за його словами, він і почув про родину Джеймсів. Він дізнався, де вони живуть і що їхній син став письменником, бо про це говорили буквально всі навколо. А ще він сказав, що Андерсени мали все, крім грошей. Те, що його старший брат має талант художника, стало зрозумілим іще, коли він був дитиною; сам Андерсен теж виявився неймовірно обдарованим, але й найменший брат також подавав великі надії, тільки як композитор. «Старий Ньюпорт, усі літні пані та напів’європеїзовані родини, вірили в талант,— сказав він,— більше, ніж у гроші, але тільки тому, що вони мали забагато грошей чи успадкували їх стільки, аби до кінця своїх днів про них не думати». Андерсени, за його словами, могли теж здаватися такими, коли ходили з візитами чи до церкви, однак удома, де панувало безгрошів’я, вони думали тільки про гроші.

— Ті пані купували нам олійні фарби й мольберти,— сказав Андерсен,— прикидаючись, що не помічають латок на наших штанях. Раннього надвечірку вони обговорювали з нами високе мистецтво, а ми принюхувалися до того, що вариться у них на кухні, знаючи, що вдома на нас чекатиме холодна й нудна вечеря.

— Рим,— сказав Генрі,— у цьому сенсі мусив бути полегшенням.

— Якби тільки в Римі були пляжі та солона вода,— відповів Андерсен.

— І якби тільки у Ньюпорті був Колізей,— підтримав його Генрі,— а Андерсенам поталанило.

— І якби тільки у братів Джеймсів на штанях були латки,— розсміявся Андерсен і невимушено та м’яко стукнув п’ястуком Генрі в живіт, а потім поклав руку йому на стан.

У сутінках вони поволі поверталися додому, на короткий час спішившись, коли в’їхали до Удімора, і ще раз, уже неподалік від Лемб-Хауса, коли треба було піднятися на пагорб. Вони домовилися, що перевдягнуться й зустрінуться в саду, щоб випити по коктейлю перед вечерею.

Доки Генрі чекав, коли Андерсен спуститься зі своєї кімнати, розмір саду, його скромні пропорції, підсвічені косими променями призахідного сонця, здалися йому природнішими, більш відповідними до звичного їм обом ландшафту та притаманних їм почуттів і рівню світосприйняття, ніж відкриті простори Риму та його величні перспективи. Подумалося, що тепер, коли дощу немає, й Андерсен, здається, трохи втишився, їм обом буде легше розслабитись і насолодитись один одним.

Коли Андерсен вийшов, його свіжовимите волосся було ще трохи мокрим на кінчиках, а шкіра обличчя порожевіла від сонячних променів. Він усміхнувся, зручно влаштувався і, цмулячи коктейль, почав повільно вивчати сад, наче до цього його не бачив. Генрі вже розповідав йому про садову кімнату як про місце, де він працює влітку, але тільки зараз запросив до неї. Отож тепер вони вдвох неспішно йшли через газон, тримаючи напої в руках.

— То, значить, отут і робиться вся ваша робота,— сказав Андерсен, коли Генрі зачинив за ними двері.

— Тут розповідаються казки,— відповів Генрі.

Ліворуч від входу вся стіна була заставлена книжками, і після того як Андерсен помилувався видом із вікна та подивувався освітленню, він підійшов подивитися на книжки, спочатку не зрозумівши, що всі вони на корінцях мають ім’я його господаря. Він узяв до рук одну, потім Другу, і поступово збагнув, що стоїть перед величезною шафою, повною романів і оповідань Генрі Джеймса, виданих у різні роки по обидва боки Атлантики. Він розхвилювався й почав гарячково витягати томи, розглядаючи їхні корінці та титульні сторінки.

— Ви написали цілу бібліотеку,— сказав він.— Мені доведеться прочитати їх усі.

Він повернувся і подивився на Генрі.

— Чи ви завжди знали, що напишете всі ці книжки?

— Я завжди знаю тільки наступне речення і ще, може, наступне оповідання, і роблю нотатки для майбутніх романів.

— Але хіба ви не запланували зробити все це колись у минулому? Хіба не сказали собі одного дня: «Саме цим я займатимусь усе своє життя»?

На час, коли Андерсен поставив своє друге питання, Генрі вже відвернувся від нього й дивився в бік вікна, сам не знаючи, чому його очі наповнилися сльозами.

ПІСЛЯ ВЕЧЕРІ ВОНИ ще якийсь час говорили, а потім Генрі пішов до своєї кімнати, залишивши Андерсена внизу за читанням однієї з його збірок, адже скульптор хотів прочитати якомога більше оповідань іще до того, як наступного дня поїде з Рая. Трохи пізніше, лежачи у своєму ліжку, Генрі почув рипіння сходів і уявив, як висока Андерсенова постать з’являється на сходовому майданчику з книгою в руці. Подумки Генрі бачив, як юнак відчиняє двері та входить до своєї спальні. За кілька хвилин він почув, як Андерсен перетинає майданчик і заходить до ванної кімнати, а потім повертається до своєї кімнати та зачиняє двері.

Дослухаючись до порипування дощок підлоги під Андерсеновими ногами, Генрі уявляв, як його друг роздягається: спочатку знімає піджак, а потім стягає краватку. Після цього якийсь час було тихо, бо, мабуть, Андерсен сів на ліжко, щоб зняти черевики та шкарпетки. Генрі чекав, дослухаючись. І от, по короткій перерві, знову почулися звуки; Генрі припустив, що то, напевне, Андерсен скидає із себе сорочку. Марилося, що скульптор стоїть у темній кімнаті голий до пояса, а потім випростовує руку, навпомацки шукаючи нічний убір. Генрі не знав, що Андерсен робитиме потім. Може, він звільниться від штанів і підштаників, а потім стоятиме голий перед люстерком і вивчатиме свою зовнішність, дивлячись на легку засмагу на шиї, що з’явилася тільки сьогодні, милуючись усім своїм міцним тілом, удивляючись у ясну блакить своїх очей і не вимовляючи при цьому жодного звуку.

Аж ось почувся іще якийсь короткий рип, неначе Андерсен змінив позу. Генрі уявив собі його кімнату: темно-зелені важкі штори та світло-зелені шпалери, килимки на підлозі та величезне старовинне ліжко, яке леді Волслі змусила його купити, а ще лампи, що стоять на маленьких столиках обабіч ліжка, що їх, напевне, Бурджесс Нокс, за своїм звичаєм, засвітив, погасивши в усіх кімнатах велике світло. Лежачи на спині у власному ліжку, Генрі відклав набік книжку, яку до цього читав, і, хоча його власна лампа ще горіла, заплющив очі, щоб уявити свого гостя, яким довершеним і енергійним у світлі ламп здається його голе тіло, якою гладенькою та м’якою на дотик видається його шкіра, як знову порипують дошки підлоги, коли він, іще раз обдивившись себе в люстерку, одягає нічну сорочку та повертається до ліжка. Запала глибока тиша; Генрі чув тільки власне дихання. Він чекав, не рухаючись. Андерсен, подумалось, уже ліг. Генрі було цікаво, чи він лежить у темряві, чи продовжує читання. Потім почулося коротке кахикання, наче скульптор прочистив горло, і знову все стихло. Генрі взяв до рук книжку і повернувся до перерваного читання, з усіх сил намагаючись зосередитися на тексті. Тільки шурхіт перегортуваних ним сторінок порушував тишу, що обійняла Лемб-Хаус.

НАСТУПНОГО РАНКУ під чистим небом вони пішли на прогулянку Раєм, доки Бурджесс Нокс пакував Андерсенові речі, а шотландець начисто передруковував оповідання, готові до того, щоб бути розісланими по журналах. Після ланчу, коли валізи чекали в передпокої, а до потяга на Лондон залишалася ще добряча година, вони займалися тим, що відганяли ос від десертів, які винесли із собою на таці до саду.

Генрі не знав, які спогади про перебування в Раї залишаться в Андерсена, як і не відав напевне, наскільки щирим був його друг, коли сказав, що жалкує про те, що мусить від’їздити так скоро, але обіцяє невдовзі повернутись і на довше затриматись у Лемб-Хаусі. Він був помітно знервованим у передчутті майбутньої дороги, але Генрі не відчував заздрості до цього його стану, хоч і значною мірою ним цікавився. Він знав, що в Нью-Йорку, а потім і в Римі, Андерсен приваблюватиме до себе людей, які захоплюватимуться його чудовою зовнішністю та неспокійною вдачею. Генрі відчував до нього дивне почуття захисника і власника. Він уявив собі Андерсенову матір у Ньюпорті, її зусилля прилаштувати своїх дітей у світі та як цей один, представник золотої молоді, прямодушний і непевний, вразливий і, звичайно ж, такий непостійний у листуванні, займає всі її думки, як сильно вона бажає повернути його додому, так само, як Генрі хоче затримати його тут, біля себе. Але Андерсен, подумав Генрі, готовий до чого завгодно, тільки не до домашнього життя, у будь-якій його формі. Ця думка про глибокий конфлікт між Андерсеновим богемним життям та його амбіціями, так ретельно випестуваними під час перебування в Римі, та потребами, побоюваннями та бажаннями його матері захопили Генрі своєю драматичністю.

Та він бачив, що Андерсен не цікавиться драмами. Він — залюблений у майбутнє. Зараз він, у всіх сенсах, являє собою молодого чоловіка, котрий радісно чекає на свій потяг. Він відчуває приязнь і вдячність, але понад усе бажає швидшого початку майбутньої подорожі.

Андерсен узяв Генрі за руку, а потім і обійняв його, доки його багаж затягали в купе.

— Ви були таким добрим до мене,— сказав він.— Ваша віра в мої можливості так багато для мене значить.

Він іще раз міцно обійняв Генрі, а потім розвернувся і зайшов у потяг, недоладно упхнувши дрібну монету в руку Бурджесса Нокса, дякуючи йому за послуги.

Генрі та Нокс залишилися на пероні, Нокс стояв непорушно, а Генрі махав рукою вслід потягу, що відвозив Андерсена з Рая до Лондона.