на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Розділ IV

Оповідь невимушена

Витівки Йонатана Коота

Пливли, співаючи, й співали, пливучи, досить довго, бо лише на тридцять другому повороті дісталися заплави, береги якої були всіяні вкритими мохом валунами. Тут два струмки об’єднували свої води, а зі скель било холодне, кришталево чисте джерельце й тоненьким водоспадом летіло на каміння. Трохи нижче стояв скромний, але із смаком зроблений пам’ятник Спраглого Партизана з казанком, по вінця повним води, в руці.

Десантники зупинились тут і розв’язали Йонатанову торбу, виклавши решту харчу, вчора ввечері принесеного з «Гіперсаму». Всмак попоїли, запиваючи водою з джерела, і відразу пожвавішали.

— Чую я, — згадував Хелонідес, — заклепки вже не вибивають, а насоси ще працюють. Отут, скажу вам щиро, узяв мене страх, чи ви не забули про мене…

— Та ти що, ти що! — обурився Повзик.

— А потім раптом страшний вибух, якого ми не чекали.

— Навіть у кіно завжди дають щось понад програму. А що тоді сказати про диверсію, — мовив Йонатан, крутячи ручки настроювання радіо і марно намагаючись знайти якусь спокійну музику, що не вносила б дисонансу в шум лісових дерев. — Плани битв Наполеона, Цезаря і Македонського теж зазнавали непередбачених змін…

Бікі хотів продовжити свою розповідь і чекав, коли командир докінчить фразу, але з цієї несподіваної паузи скористався Ерик.

— Сиджу я на тій обмітці, небезпечно відкритий з усіх боків. Чекаю. Раптом крик: командир кличе на допомогу. Мав бути гудок, а тут крик. Я — в туман, і як дам чергу по тих заклепках! Вони тільки дзень! бам! бом! — одна за одною. Правду я кажу, капітане?

— Мр-ругу, — підтвердив Йонатан, не підводячи голови від радіотелефону.

— Тільки-но насоси затихли, — провадив Бікі,— я відірвався й поплив кролем до виходу. Траса — наче після завороту кишок… А темрява — хоч в око стрель! Пливу… на поворотах труся боками об борти труб, а виходу нема й нема. Насоси знову запрацювали, почали всмоктувати воду, а я проти течії, проти течії… Чуєте мене, капітане?

— Мр-ругу, — неуважливо муркнув Йонатан і раптом почав прибирати до торби рештки їжі, ховати порожній посуд та бляшанки з-під консервів. — Рушаємо, — коротко кинув він.

— Зараз? — запитав розчарований Бікі.— Тут така чиста вода.

— Негайно, — підтвердив Коот різким, владним голосом і мовив до Крилатого: — Ви, рядовий Повзику, говорили про місце, де, по-вашому, нас важко буде знайти?

— Так точно.

— А як туди дістатись?

— Долинкою правого струмочка під гірку, потім через корчовище знову в ліс і до Цюркави — це струмок так називається. Звідти…

— Звідти Цюркавою до озера Малий Хлюп, — перебив його Йонатан.

— Звідки ти знаєш?

— А озером до «Перепалки», — докінчив Коот. — Тебе ще на світі не було, як я вже це місце знав.

— Точно. До лісової сторожки «Перепалка». Гарантую, що там нас ніхто не знайде.

— То ще видно буде, — муркнув капітан, ступаючи на палубу, тобто на спину Хелонідеса. — Марш.

Дорога до сторожки виявилася важкою. Струмочок так повужчав і змілів, що Овальний раз у раз шургав боками об береги і зачіпав дно животом. Крім того, дедалі частіше траплялися пороги, щоправда невеликі, та для тих, хто звик до морів і океанів, долати їх було непросто.

Повітря теж з хвилини на хвилину ставало задушливіше. Коот і Повзик добре напрацювались і нагріли чуби, перетягуючи Хелонідеса через пороги і скелясті гребені.

Якби ці зусилля супроводилися дотепами й пісеньками, було б легше, проте обидва рядові трохи образилися на командира, а в капітана невідь-чому пропала охота до співів, бо він уперто мовчав.

Близько полудня струмочок лишився позаду. Курним схилом, встеленим сухою глицею, через ріденький сосняк, в якому не було молодого поросту, вийшли на край лісу.

Ліворуч із трьох великих труб, які виднілися на темному обрії, піднімався білий дим, а перед ними лежало широке корчовище.

Земля мала вигляд хворої шкіри з потовщеннями і шрамами, була подряпана пазурами плугів. На дні борозен лякливо тремтіли молоді саджанці, тягли до сонця свої листочки, стараючись пережити сухі дні між дощами, але ці цяточки зелені не могли оживити пустище, яке, немов язик смерті, заповзало через пагорб у глиб лісу.

— Відпочинемо перед виходом із затінку? — спитав засапаний Бікі.

— Ні,— відповів Коот.

— А коли?

— Ніколи, — сердито кинув командир, дивлячись на спину Бікі, на якій ще виднілися не здряпані літери.

Рушили впоперек борозен, через ями від викорчуваних дерев, по висохлій траві й сипучому піску. Сонце припікало все дужче. Хоч повітря й було парке, кожен відчував у горлі суху різь, а курява дедалі товщим шаром вкривала їхнє пір’я, хутро і панцир.

Майже на самій вершині схилу Повзик зупинився і промовив захриплим голосом:

— Я хочу вам тут щось показати й розповісти.

— Серед цього пустирища? — муркнув Йонатан.

— На сонці і без води? — зойкнув Бікі.

— Я знаю тут яму під одним вивернутим деревом, де можна перечекати найбільшу спеку.

— Марш! — наказав Коот.

— Пі-пі, тю-тю! Сам маршируй! — роздратовано свиснув Повзик і, відлітаючи, додав із повітря: — Почекаю на вас з того боку.

Бікі злякався, що лишиться позаду, бо ж капітан теж міг махнути через корчовище, нікого не чекаючи, тому без слова помарширував уперед, енергійно працюючи плавцями. Час від часу він поглядав на Коота, який ішов поруч, не випереджаючи рядового навіть на півкроку й допомагаючи йому у важких місцях. «Чесний він, але черствий і безжальний, — думав собі смертельно зморений Хелонідес. — Ну що б із ним сталось, якби ми відпочили в ямі?»

Та хоч яка дорога довга, а й вона, зрештою скінчиться, коли впевнено й рішуче йтимеш до мети, хай навіть і короткими кроками. Скінчилось і це паскудне корчовище. Невдовзі вони відчули прохолодний подув і запах зелені, які долітали від протилежного узлісся. Зібравши рештки сил, Бікі майже бігом рушив уперед. Опинившись біля перших дерев, він, наче на санчатах, з’їхав на своєму гладенькому пластроні до невеличкого видолинка, зарослого ліщиною. Орієнтувався він на свист Повзика:

— Віть-віть!

На березі маленького, проте чистого вічка води Ерик поклав кілька ясно-зелених, схожих на салат, листочків, оздобивши їх квіточкою суниці.

— Хоч це, звичайно, й не агар-агар, але ніжне й солодке на смак, — вихваляв він. — А ось два великі хрущі й м’якесенькі личинки, — показував він дзьобом, не звертаючись, щоправда, до капітана, хоч не було сумніву — почувається Ерик не найкращим чином і прагне загладити свою провину.

— Пий малими ковтками, — нагадав Коот, стукаючи в панцир.

Бікі лежав, розпластавшись у мокрій траві, зануривши голову по самі очі у воду, а Йонатан, поставивши передні лапи на невеличкому камені, обережно хлебтав із озерця, стараючись не замочити вуса. Пили вони довго, бо спрагу відчували страшенну.

Поки пили, не розмовляли, але Повзик не був певен, чи те мовчання не є ознакою цілковитої зневаги й довічної образи. Так, не правда, він учинив негарно, а може, навіть зовсім гидко, але старається виправитись: знайшов воду, приготував сякий-такий підобідок. Ну, а якщо вони цього не цінують, то й він кілька слів правди викладе.

— Надулись обидва, як потворні ропухи! — не витримав нарешті птах. — Чому ніхто не озивається? Думаєте, я не знаю. Знаю і скажу. Бісить вас, що, замість плуганитись по пилюці, я вперед полетів. Самі ж літати не здатні.

— Ропухи зовсім не потворні, —  заперечив Бікі, піднімаючи голову. — А якщо пити й говорити водночас, можна похлинутися.

— Ні до чого ви не годні! — злився Ерик. — Ви б сюди не втрапили, якби не я.

— Що правда, то правда, — похмуро твердив Йонатан і, витягнувшися на пагорбку, освітленому сонячним променем, що пробивався через листя, заходився хрумати хруща.

Оскільки ніхто не хотів з ним сперечатись, Повзик засумував, опустив дзьоба й настовбурчив пір’я, ніби на нього війнуло холодом. Вітер нарешті остаточно прокинувся, шумів угорі, а на сонце насунула хмара і в заростях ліщини посутеніло.


Витівки Йонатана Коота

Поглядаючи спідлоба то на командира, то на Бікі, Ерик кілька хвилин мовчав, потім несподівано тихо й спокійно заговорив:

— Один із нас уміє літати, другий плавати, третій бігати, але кожен уміє зробити щось таке, щоб іншим було приємно. Всі, крім мене. Я завжди сам. Після того, як ми зав’язали Коотів вузол, я думав, що будемо разом.

— Ерику! — підвів голову Бікі й замовк, угамований нетерплячим помахом крила.

— Помовч! Чого б я мав брехати? Знаю, ми ще сидимо втрьох у цих кущах, але я вже не з вами. Ви вдвох, а я осібно… — повторив він і додав іще тихіше й сумніше: — Я хотів привести вас у таке місце, яке вважаю найкращим на світі. Коли капітан Коот пішов дізнатися, що замишляють вороги, я навіть придумав таке гасло…

— Яке? — спитав Бікі, коли Крилатий на мить замовк.

— До «Перепалки» дійдеш — своє щастя знайдеш, — сказав Повзик і, засоромлений із своєї відвертості, почав дивитись одним оком на схід, а другим — на захід, звідки долітали щораз дужчі пориви вітру.

Птах вилив уже все, що було у нього на душі, а може, навіть трохи більше, і якраз би оце годилося сказати йому щось тепле, сердечне й заспокійливе. В Хелонідеса ці слова були на кінчику язика, але він дивився на командира, якому належало сказати останнє слово в цій ситуації. Прощати чи не прощати порушення дисципліни мав право лише він.

— Рядовий Повзику, ви це гасло склали тихенько чи в голос? — суворо запитав капітан.

— Спершу склав у голові,— несміливо сказав Ерик. — А потім повторив і проспівав.

— А співав до того, як колупався в радіотелефоні, чи після? — не вгавав Коот.

— Я взагалі біля радіо…

— Не брешіть, — урвав його Коот, не спускаючи з птаха потемнілих очей. — До чи після?

— Після, — зізнався допитуваний і, обурившись, почав пояснювати. — Я взагалі не колупався, тільки…

— Тільки натискав клавіші,— підказав Йонатан, підводячись і закидаючи на спину схудлий уже рюкзак.

— Я хотів, щоб воно ввімкнулося знову, адже було так добре, коли ми підслухували директора.

— І воно справді ввімкнулося, — мовив Коот. — І можна було підслухувати. Ото тільки, що не його, а нас.

— Це значить, що… — озвався Бікі й замовк, вагаючись, говорити йому страшну правду чи ні.

— Так, Бікі, «Перепалка» погоріла.

— У сторожці була пожежа? — не зрозумів Ерик.

— «Перепалка» для нас не світить як притулок, — пояснив Йонатан. — Ти, Ерику, натиснув клавішу передавача. Кожне слово йшло в ефір, аж поки ми сіли снідати біля джерела. На жаль, я лише під пам’ятником зрозумів, що міліція слухає пісеньки нічних десантників, отже, знає, де ми. Та й чи міг я передбачити, що з твого віршика інспектор Новак зрозуміє, куди ми йдемо? Його люди, безперечно, чатують у сторожці, тримаючи напоготові клітку, акваріум і тісний нашийник на міцному ланцюгу…

Ставало дедалі темніше довкола й дедалі гнітючіше в їхніх серцях. Ерик опустив крила, а Бікі плавці. Кількох слів зізнання вистачило, щоб перетворити хоробрих десантників у загнаних в глухий кут злочинців, які, зневірившись у всьому, самі вкладають руки в кайдани і заходять до камери, замикаючи за собою двері.

З розпачливого стану їх вивів спалах першої блискавки, яка розітнула небо й освітила капітана Коота в рішучій позі, з піднятим хвостом і палаючими очима.

— Дзьоба — на яму! — наказав він рядовому Повзикові, показуючи лапою в напрямку корчовища, яке вони щойно з таким зусиллям подолали. — Вперед — марш!

Не встигнувши навіть подумати, чи є в цьому сенс, Ерик наставив дзьоба туди, куди сказав Коот, притупнув лівою лапою і закрокував. За ним слухняно рушив Бікі і в ар’єргарді — Йонатан, який раз по раз позирав на вогневі позиції, знаючи, що саме в районі «Перепалки» на них може чекати найбільша небезпека.

Вони ще не вийшли з-поміж кущів, коли по зеленій парасольці ліщини залопотіли перші дощові краплі, важкі й великі, мов хрущі. Не встигли вийти до узлісся, як із чорних хмар ринула на землю злива. Спалахували блискавки, удари грому йшли один за одним, наче якийсь велетень щосили бив у барабан.

— Ще, чого доброго, на нас влупить! — жалібно пищав змоклий Ерик.

— Нам тільки й бракувало, щоб по нас влупило, — пробурмотів переляканий Бікі, однак не забув при цьому наголосити на неправильній граматичній формі, вжитій Ериком.

Крізь гуркіт грому і шум зливи капітан вловив тремтіння в їхніх голосах, помітив, що вони збиваються з ритму маршової колони. І, незважаючи на те, що хутро його було мокре, що електричні розряди кололи в хвіст і у вуха, заспівав раптом голосно й весело:


Хай грім гуркоче, блискавиці б'ють,

Інспектор Новак геть утратить путь.

І що нам ворог чи та Спритекова слава,

Коли нас буря береже ласкава.

Тепер хоч слухай, а хоч день і ніч шукай —

Водою змиє всі сліди, і край!


Співати було нелегко, бо дощ залітав аж у горло, одначе Коот не звертав на це уваги, підбадьорюючи своїх підлеглих. Ще й зажадав від них:

— Три-чотири! Загін… співай!

— Хай грім гуркоче, блискавиці б’ють… — почали вони невпевнено, потім розійшлися і доспівали останні рядки весело й завзято, переконавши самих себе, що інспектор напевне втратить слід.

У сильну зливу Хелонідесові йти було легше, він ковзав по болоту на своєму пластроні, зате двом його товаришам дорога далася взнаки.

Яма з-під викорчуваного дерева, про яку згадував Повзик, від їхнього маршруту була досить далеко, і дісталися до неї вони вже з останніх зусиль.

Обидва рядові, побачивши глибоку й широку печеру, закриту, наче дахом, великим пеньком і переплетену грубим корінням, мали одне бажання — лягти й не ворухнути навіть пазурем, хоч би там що наказував і хоч би як грозився Йонатан. Проте капітан не грозився і нічого не наказував, лише дав кожному роботу й сам узявся до праці. Куди дінешся довелося брати приклад з командира.

Буря ще не вщухла, лило як з відра і гриміло безперервно, щоправда, тепер уже трохи далі, десь над трубами цементного заводу, сизий дим з яких уперто піднімався просто в темно-сині хмари. Влаштувалися вони, можна сказати, зовсім непогано: Бікі вмостився внизу, де вода зібралася в імпровізований купальний басейн, Йонатан сидів біля невеличкого багаття, розкладеного з наламаного сушняку, а Ерик весь час перескакував з кореня на корінь, шукаючи місця, де гріло б найдужче, а диміло найменше.

— Впадеш у жар, обпалиш хвоста і наробиш смороду спаленим пір’ям Дуже не люблю цього запаху, — добродушно бурчав капітан, порпаючись у своєму до прикрого схудлому рюкзаку.

— Пі-пі-пі! — розсміявся Крилатий, звисаючи головою вниз із коріння, що звивалося, наче гадюка, просто над вогнищем. — У Повзиків такого не буває. А от пісеньку про котика, який, палячи сигарету, спалив собі кінчик носа, я в цих місцях колись чував.

— Хто ж це такі небилиці співав?

— Дівчина, яка збирала суниці.

— На цьому пустирищі?

Аж тут у Ерика зісковзнули пазурі, він повис на одній нозі, а потім, втримавши рівновагу, відскочив убік. Склавши крила, завмер в темному кутку. Здавалося, він ніби поменшав удвічі і вигляд мав дуже зажурений.

Коот цього не помітив, відгвинчуючи ковпачок з невеликого циліндрика, схожого на тюбик зубної пасти.

— Як добре, що ніхто з нас не курить, — озвався Бікі, щоб підтримати розмову. — Не розумію людей, котрі замість дихати свіжим повітрям, яке пахне зеленню, квітами чи морем, втягують у легені брудний і смердючий дим.

— Мені це знайоме, — сказав Йонатан, видавлюючи у казанок білу змійку з тюбика. — Сам колись палив люльку. Мода була така. Вся наша Сімнадцята окрема…


Витівки Йонатана Коота

— Що ти там готуєш? — поцікавився Крилатий, струшуючи з себе зажуру, а з крил — кілька мандрівних крапель води.

— Я? — здивувався Коот, підставляючи казанок під тоненький корінець при вході до ями, по якому, наче по ринві, текла вода.

— Ти, а хто ж іще!

— Що готую, питаєш?

— Авжеж. Навіщо дощову воду доливаєш?

— Уже не доливаю, — уникнув відповіді Коот, забираючи посудину з-під цівки води й вішаючи над вогнем.

— Ти не крути, а відповідай.

— Я кручу, щоб розмішати. — Коот узяв складану похідну ложку і заходився колотити нею в казанку.

— Але що? Що? Що?! — зірвався на крик Повзик, жваво перескакуючи з кореня на корінь, розпушуючи пір’я і трусячи хвостом.

Йонатан несподівано підскочив угору, вхопив приголомшеного птаха в передні лапи й легенько провів вусами по його дзьобу.

— Отакого я тебе люблю, Ерику! Запального, гарячого, а не, вибач за порівняння, мокру курку, яка зашилася в темний куток.

— Пусти! Пусти, кажу, тигряча пико!

— Вже пускаю, павучий постраху.

Хелонідес у захваті плескав плавцями, розкидаючи вологий пісок, і всі троє так розійшлися, що зрештою Коот мусив, немов воротар у футбольному матчі, зробити карколомне сальто, щоб устигнути зняти з вогню казанок за чверть секунди до википання.

— Не барись, не зволікай — на молоко налітай! — гукав він, видаючи ярмаркового торговця. — Коли після такої мокречі нап’єтеся гарячого, то й марширувати зможете, і бойовий дух збережете, — приказував Коот, відміряючи кожному порцію молока.

Розмова надовго урвалася, запанувала майже цілковита тиша, бо хоч і незручно було пити теплий напій не сьорбаючи й не хлебчучи, проте всі старалися робити це якомога стриманіше.

Дощ не вщухав, шумів і шелестів, але клаптик неба над виходом з ями пояснішав, дедалі більше наливаючись блакиттю.

— Мода різна буває,— сказав Йонатан, першим закінчивши підобідок. — Пригадую, наша Сімнадцята окрема бриконідес…

— Через те, що яйця закрили запобіжник і паровоз злетів у повітря, — не дуже чемно перебив його Ерик, — ми не зробили ніяких запасів, а попоїсти зараз не завадило б.

Коот сягнув лапою у рюкзак, витяг три курячих яйця з тріснутою шкаралупою і поклав їх на пеньку, поставивши поряд похідну сільничку.

— Ось вони, — показав він на яйця. — Зварені супертвердо, бо під тиском. Сила вибуху кинула їх разом з трубою і колесом у лози над річкою.

Рядовий Повзик подивився на рядового Хелонідеса, рядовий Хелонідес на рядового Повзика, обидва набрали повітря в легені й хором ревнули:

— Капітане! Йонатане! Дякуємо за снідання!

З’їсти обід, який тільки для рими був названий сніданком, виявилося не так просто, і Ерик узявся до роботи. Не шкодуючи дзьоба, він порозбивав тверді яйця на половинки, потім на чвертки, а далі вже проблем не було.

— Любий командире! — мовив Хелонідес, упоравшись із своєю порцією. — Ти почав був щось розповідати про якийсь незалежний брике… брико…

— Про Сімнадцяту окрему бриконідес.

— Так, так! — підтвердив Крилатий. — А що це означає?

— Окрема бригада котячих нічних десантників, — поволі, карбуючи кожне слово, капітан розшифрував скорочення. — Я хотів би, щоб ви запам’ятали цю назву.

— Звичайно, запам’ятаємо, — пообіцяв Бікі.

— Так точно, — кивнув Ерик. — А яка мода панувала в Сімнадцятій бри-ко… ну і так далі?

— Досить безглузда: палити люльки. Твій боцман теж, певне, палив? — спитав Йонатан, повертаючись до Бікі.

— Палив. Але завжди з підвітряного боку й виходив з каюти, знаючи, що я терпіти не можу диму.

— Смердючий дим шкідливий всім. Цигарки курити — здоров’я губити! — Коот спробував скласти віршика про шкоду від куріння, водночас помітивши, що Повзик лишив недоїденим чималий шматок жовтка і знову зашився у темний куток. — Що ти там робиш?

— Нічого.

— То вилазь звідти.

— Не вилізу.

— І чого ти дмешся? Висохли, напилися. Сидимо собі, як удома, підобідуємо.

З кутка почулося чи то схлипування, чи то зітхання.

— Агов, що з тобою, мій друже?

У відповідь — тривале мовчання, потім почувся голос, який майже не схожий був на дзвінке висвистування Повзика.

— Сидимо, як у склепі… Під корінням моєї рідної домівки.

Почувши хриплуватий голос, Бікі і Йонатан згадали, як зовсім недавно вони брели під пекучим сонцем у хмарах куряви, як видерлись на вершину безлісого пагорба й Ерик сказав їм, що хоче щось розповісти. Вони перезирнулись, і Коот поклав лапу на губи, вдаючи, що гладить вуса, а Хелонідес опустив голову у воду на знак того, що розуміє і буде мовчати.


Витівки Йонатана Коота

Вогонь уже згас. Йонатан видобув з рюкзака якусь невеличку річ і засунув у попіл, а потім присипав жар тонким шаром піску, очевидно, щоб довше зберегти тепло.

— Як же я можу бути веселим, коли ви жартуєте, а мені весь час перед очима ці три труби й смертельно біла хмара над ними! Я згадую дівчинку, яка збирає суниці й виспівує пісеньку про кота з люлькою, а Йонатан питає, звідки взялися суниці на пустирищі.

Капітан підняв лапу, мовляв, вибачаюсь і шкодую, що нетактовно повівся.

— Я розумію, він спитав просто так, а проте болить. Мені здавалося, що я вже про все забув. Та ось вернувся — і наринули спогади. Тут була пуща, стояв старий і густий ліс, посеред якого ріс наш дуб. Наскільки він був великий, видно з окоренка, що править нам зараз за дах. І виріс він утричі вищий, ніж та триколінчаста труба, на якій я сидів, коли зв’язували Коотів вузол.

— Завдавши п’ять віків на свій горбатий карк, дуб височить, оброслий бородою моху… — продекламував Хелонідес.

— А ти звідки знаєш?

— Від Міцкевича, з «Пана Тадеуша».

— Йому було не менше п’яти віків, — ствердив Повзик. — Наша родина жила на ньому завжди. Один із моїх прадідів літав звідси аж під Відень і викрешував дзьобом іскри на ладівниці солдатів-піхотинців, коли в когось, бува, псувався замок у рушниці. Король Ян хотів його навіть лишити в оркестрі, щоб висвистував, але він не захотів служити у війську, повернувся в наше дупло на дубі.

— Добре, коли є власне дупло, — промуркав Коот, але так тихенько й невиразно, що ледве розчув сам себе.

— Коли я вилупився з яйця й почав не тільки голодного дзьоба розкривати, а й дещо вже розуміти, мати розповіла мені страшну казку про те, як один учений, проте дурний чоловік вирішив вирубати велику галявину в самій середині лісу й тут, де стоїть наш дуб, збудувати завод. Казка мала щасливий кінець, бо мудрі люди не дозволили йому цього зробити.

Бікі витяг голову з води, щоб глибоко й з полегкістю зітхнути.

— Завчасу не радій, — мовив Повзик, виставляючи голову з темного кутка на світло. — Далі все було набагато сумніше й трагічніше. Я ріс швидко, та ще швидше виростали ті три труби. Чи міг я подумати, що то націлені на нас гармати. Коли вони почали диміти й отруювати дерева, батько вирішив написати скаргу, дійти до найвищих властей, та як полетів, так досі й не вернувся.

— Це наче в горах — чим вище піднімаєшся, тим повільніше йдеш, — сказав Бікі, щоб утішити товариша. — Довго не вертається, значить, не сьогодні-завтра викладе справу заступникові помічника віце-міністра, а може, й самому віце-міністрові.

— Що з того! — Ерик аж лапою притупнув від злості.— Дим отруїв слабші дерева, тому й постановили їх вирубати. Говорили навіть — це для того, щоб дужчі дерева краще розрослись. А як почали рубати, то вже не розбирали, де яке, — стинали все підряд.

— Ну, а твій дуб, Ерику, з ним що?.. — спитав Бікі.

— Під наш дуб харцери привели сивого добродія з якоїсь поважної установи, і він причепив до стовбура табличку, що це пам’ятка природи. Хотіли як краще, але цей шмат бляхи зеленого кольору став безпосередньою причиною трагедії.

— Шмат бляхи? — здивувався Хеланідес. — Яким чином?

— Бо заспокоїлись, — висловив здогад Коот.

— Бо ми заспокоїлись! — луною озвався Повзик. — Відтоді, як полетів батько, я став нервовий, не смакували мені навіть найкращі комахи, раз у раз виглядав з дупла, крутив головою, сподіваючись побачити батька, а коли внизу почали, наче голодні вовки, завивати шакали, вирішив тікати. Залізні зуби з лютим скреготом гризли стовбури чимраз ближче. Дерева стогнали і з шумом гупали на землю. Я плакав від страху, і тоді мати полетіла зі мною вниз, показала табличку з намальованим на ній силуетом птаха й сказала: «Спи спокійно. Нас не спиляють».


Витівки Йонатана Коота

Ерик, який звичайно не дуже стежив за своєю мовою, цього разу не шкодував барв. Так кожен, зрештою, найцікавіше й найколоритніше розповідає про ті речі, які його найбільше хвилюють і бентежать.

Образ лісу у вигляді стада сагайдаків, яких загризає зграя голодних вовків, був такий живий, що Коот неспокійно ворухнув вухом і здригнувся, ніби сам почув звук механічної пилки.

Крилатий підлетів до виходу з ями і, опинившись на видноті, закінчив свою розповідь:

— Ніч минула спокійно, а на світанку мене розбудив шум мотора. Я випурхнув з дупла, спікірував до землі й побачив двох чоловіків у білих захисних шоломах. Молодий робітник хотів був обминути наш дуб, показуючи колезі на зелену табличку. Але старший, з рудими бакенбардами, засміявся й гукнув йому: «Не бери в голову, хлопче. Зробимо лись-блись, та й по всьому». Він зірвав табличку, кинув її на траву, потім увімкнув зубатий ланцюг і приставив його до стовбура. Наче розбиті кістки, сипнули з потрощеного дерева тріски.


Витівки Йонатана Коота

— Пам’ятки наші! Нема вам рятунку від пилки й сокири страшного цілунку, — знову продекламував Бікі, трохи осучаснивши романтичного поета. — І вже ні віщун, ні птах голосистий не знайде притулку в зеленому листі.

Вислухавши вірша, Повзик знову повернувся до своїх драматичних спогадів.

— Не розбираючи дороги, я кинувся тікати, кілька разів стукався об стовбури, потім упав на мох і знепритомнів. Відтоді у мене не все гаразд із зором, чому й сталося так, що я мало не покалічив Йонатана, коли вибивав заклепки.

— Загоїлось без сліду, — сказав Коот, хоча струп у нього ще не зійшов.

— Якби в мене був трохи більший панцир, — співчутливо мовив Бікі,— я б влаштував під ним однокімнатну квартиру, і ти, Ерику, мав би хоч і тісний, та власний куточок. — Він зітхнув і додав: — Ех, якби я трохи схуд…

Йонатан непомітним рухом узяв сільничку і сипнув солі в ковбаню, щоб зробити приємне Овальному. Ерик підійшов до двох переплетених коренів, які утворили щось схоже на дупло, й заходився змітати крилом пісок.

— Коли я лежав непритомним, мене могли з’їсти хижі звірі, але всі були такі перестрашені, що тікали світ за очі. Всі, крім моєї відданої матері, яка не покинула дупла, чекаючи на повернення сина. Так вона й загинула разом із дубом, лишившись лежати між корінням, закрита бляшаною табличкою.

Під крилом у Ерика показався малюнок орла на зеленому тлі. Під малюнком біліли літери: «Пам’ятка природи».

Усі троє дивилися на цей знак, надто слабосилий, щоб врятувати вікове дерево, а тепер здатний лише на те, щоб ледь прикрити кілька пташиних кісточок. Дивились і думали про добрих людей, яких скривдили люди лихі та обмежені. Але вони кривдили і самих себе, бо ж не тільки звірі втратили тут домівку: ніде буде дівчинці збирати суниці, ніхто не прийде сюди побути в тиші, помилуватися зеленню, подихати чистим, цілющим повітрям, набратися радості й здоров’я.

— Аж лапа мені свербить, — мовив Коот, легенько потираючи місце біля ранки. — Свербить лапа, і пазурі мимоволі висуваються, але не тільки на того, хто сказав: «Лись-блись, не бери в голову, хлопче» — і замордував дуба.

— А кого тобі кортить дзьобнути? — спитав Ерик.

— Того, хто збудував надто низькі труби, хто не ввів у дію фільтри й поглиначі. Того, хто спершу отруїв, а потім наказав вирізати під корінь, я б його пазурами…

— Цс-с, тю-тю! — свиснув Повзик, ступив кілька кроків уперед і прислухувався, нахиляючи голову то в один, то в другий бік.

— Тікаємо? — спитав Хелонідес.

— Інспектор? — шепнув Коот.

— Ні,— відповів Ерик. — Ріжуть.

— Ліс?

— Еге ж. Пилки виють.

Бікі підвів голову й нахилив її так, щоб тримати вухо над поверхнею води. Йонатан м’яким рухом згорнув посивілий жар і, виставивши голову назовні, запрацював вухами, ніби цілим комплексом радіолокаційних антен. Звук був далекий, приглушений, але виразний, і долинав він звідти, де стояли три димарі.

— Виють, — озвався Хелонідес із дна ями.

— Три або чотири, — визначив капітан із того, як мінялася модуляція звуку.

— Почали пиляти нову просіку від цементного заводу.

— Пройдуть уздовж усієї викорчуваної ділянки. Я знаю, бо це вже сьома.

— Потім буде восьма, дев’ята… — додав Коот.

— Посадили молодь, — намагався втішити їх Бікі.

— Молодь! — крикнув раптом Ерик, якому, видно, уже урвався терпець. — За п’ять років виросте на метр, якщо не всохне і якщо її жуки не з’їдять. А з’їдять напевне, бо де ж має жити пристойний птах, який захищав би від них дерева? Що тепер, у гіллячці дупло робити? Треба мати камінь у грудях замість серця і порожню голову, щоб…

— Цитьте! Ані мур-мур!.. — наказав капітан. — Підійдіть-но ближче і сядьте навколо жару, — запросив він широким жестом.

— Мені на корені зручніше.

— А я, коли можна, лишуся тут, бо ця вода нагадує мені морську…

— Гаразд, — погодився Коот, загвинчуючи сільничку. — Тоді уважно слухайте кожен із свого місця. Скажіть, у вас вистачить відваги в душі…

— Ти вже раз питав про це, — свиснув Повзик.

— …сили в м’язах і рішучості в серцях, щоб решту своїх днів присвятити боротьбі за охорону землі, води й повітря — всього, що росте й дихає?

Ерик уже відкривав дзьоба і піднімав угору крила, щоб поклястися в цьому, але Йонатан жестом стримав його.

— Подумайте, перш ніж відповісти. У цій боротьбі ніхто з нас не може розраховувати на милість ворога. Якщо спіймають, обдеруть шкуру, обскубуть пір’я, розіб’ють панцир і зварять на повільному вогні. Тричі подумайте, брати, і не кидайте слів на вітер!

Вітер, який ніс по голій викорчуваній ділянці жахливий сморід сірки і цементний пил, залетів до ями.

— Клянуся піском зеленого атолу Бікіні, що не пристану в поході, не злякаюсь у бою і боротимусь доти, доки згасне світло в моїх очах, — урочисто сказав рядовий Бікі Хелонідес.

— Зеленню батьківського дуба присягаюсь! — вигукнув рядовий Ерик Повзик.

— В такому разі присвоюю вам обом звання капралів, — повідомив капітан і, взявши гілочку в лапу, почав розгрібати жар.

Підвищені в званні, Бікі й Ерик зраділи, але ні про що не спитали, та думали зараз про одне — що шукає їхній командир.

— Коли ти хочеш нам знаки розрізнення випалити жаринами, — врешті висловив свій здогад Крилатий, — то, будь ласка, роби це Овальному, а я відмовляюсь від підвищення.

— Дуже приємно пахне, — широко роздимаючи ніздрі, сказав Бікі.

Капітан вихопив з жару круглу чорну річ і довго перекидав її з лапи на лапу, дмухаючи, щоб вистигла. Потім обчистив, поділив на три частини й проказав слова урочистої клятви.

— Нехай наша доля буде як ця печена картоплина — під твердою шкоринкою лагідна, палка й одна на всіх. Буду командувати суворо, але справедливо і, в міру своїх бойових здібностей, передбачливо.

Три шматочки картоплі вони з’їли мовчки, прислухаючись до щораз ближчого й пронизливішого виття пилок.


Витівки Йонатана Коота


Розділ III Коотів вузол | Витівки Йонатана Коота | Розділ V «Лісові привиди»