Євген

Не пам’ятаю, як я пережив ніч. Здається, нічого в душі не лишилося, окрім суцільного болю та спогадів. За ніч не зімкнув очей ні на мить. Як у кіно, прокручував усі наші зустрічі з Любою, згадував кожну подробицю та дрібничку від того першого дня, коли її побачив, від нашого першого побачення до останньої зустрічі. Мені нічого не лишилося, окрім спогадів та світлини. Я хотів дістати фотографію, але не зміг: у мене не вистачало сили подивитися їй у вічі. Я картав себе, звинувачував лише себе в її загибелі, і так буде завжди.

Зранку я підвівся, механічно вдягнувся, снідати не пішов. Боліла душа, ніби вирвали живцем звідти все світле, що було там, залишивши болючу рану. Пішов на чергування, і, коли приїхав Козир, я вже не переймався тим, яку пакість він приготував мені цього разу. Чого варті його знущання порівняно з моєю втратою? Ніби відчувши мій настрій, Козир ніякої підлості не зробив, лише кинув на мене неприязний погляд і пішов далі.

Увесь день свідомість бурила одна думка: як могли козаки розстріляти беззбройних дівчат-медпрацівників? Нехай би посадили за ґрати за непокору, але навіщо позбавляти їх життя? І це зробили ті, з ким я був поруч! Можливо, навіть хтось із тих, з ким разом стояли на блокпостах чи охороняли склади зі зброєю. Чи той, із ким ходив в одну й ту ж школу? Чи він був сусідом? Чи просто мешканцем Первомайки? Як у нього піднялася рука випустити в них кулі? І за що?! Намагався подивитися на ту подію з боку козака, зрозуміти його хоча б на йоту — і не міг! Одне зрозуміло: я був поруч зі звіром.

Ніч була напрочуд зоряна. Донбас не можна пізнати, не побувавши в його степах і не бачивши серпневої ночі. Лише тут у серпні небо стає вищим, темнішим, на його тлі з’являються мільярди яскравих зірок, які не помітні в інші пори року. Згадалося, як нам було по шістнадцять років, і ми, нерозлучна трійця підлітків, захотіли скуштувати романтики. Надвечір притягли з яру хмизу, нарубали дров, розклали намет, розпалили багаття. Ми пекли картоплю й смажили на паличках сало. І чи було щось у світі смачніше за підгорілу картоплю й шматки сальця, що пахли димом? Мали намір спати в наметі, але лежали навколо вогнища й усю ніч дивилися на небо. Воно було саме таке, як зараз: недосяжне, високе, з безліччю світних зірочок. Ми мріяли про своє майбутнє, будували плани, і те, що чекало нас попереду, тоді видавалося світлим і прекрасним. Серпень — час зорепаду, і ми дивились у небо, чекаючи на зірочку, яка зірветься, мигне своїм світлом і зникне. Ми загадували бажання й насправді вірили, що вони здійсняться. Тоді ніхто й гадки не мав, що мине небагато часу — і все кардинально зміниться. Змінимось і ми.

Я дивився в небесний простір, де час від часу «падали» зорі. Бажання було лише одне: найбільше хотілося повернути той час, коли було тихо й мирно в Первомайці, коли були лише наш степ і ми з Любою. Я ніколи більше не зможу бути поруч із нею, не буде нашого степу, який зараз повсюди замінований, ми не будемо загадувати бажання та стояти під зорепадом. Якби ж, падаючи, зірки змогли щось змінити! Якби вони перенесли мене назад у той час, коли я був по-справжньому щасливий, я б усе робив інакше. Але час невблаганний, і він іде вперед, назавжди закривши шлях до минулого…