home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



8

Пташка інстинктивно відчула небезпеку, і від того її мов заціпило.

— Чого ж ти мовчиш? — знову суворо спитала жінка. — Із ким ти тут розмовляла?

Пташка вирішила не казати всієї правди.

— Я почула дивний голос і пішла на нього, — відповіла дівчина.

— А чому на мене уваги не звернула?

— Перелякалася, — Пташка опустила очі.

Здалося, жінку влаштувала така відповідь.

— Недобре людям чути голос привида! Ти, мабуть, — Пташка?

Дівчина кивнула.

— Я володарка цієї діброви. Мене звати Вербичка.

Пташка з цікавістю подивилася на жінку.

— То ви — мавка?

— Так, — відповіла та.

— То ви теж можете чути привида? — спитала Пташка.

Жінка скривилася, так наче дівчина сказала їй щось неприємне.

— Так. І коли захочу, можу й побачити, варто лише зібратися з силами. Але навіщо? — жінка знову скривилася. — Я знала його ще за життя! Через нього загинула моя сестра — Берізка… Він проклятий! І заслуговує цього.

— А людина може його побачити, якщо збереться з силами? — пошепки спитала Пташка.

Мавка розсміялася.

— З якими силами? Людина нічого не може! Але ж ходімо звідси, мені неприємно бути тут…

Жінка пішла до стежки, Пташка рушила за нею.

— А от і неправда, — заперечила дівчина, — я знаю відьму Гапку і характерника Андрія! То вони таке можуть, що о-го-го!

— Жалюгідна тінь того, що можемо ми, — не обертаючись відповіла мавка.

Пташка не відповіла нічого, хоча її й образили слова мавки.

— А куди ми йдемо? — спитала вона трохи згодом.

— До річки. Маю дещо тебе запитати.

За деревами вже виднівся берег Переводу. Вербичка і Пташка вийшли на галявину і мавка опустилася на березову колоду.

— Сідай.

Пташка вмостилася поруч.

— Що ви хотіли мене запитати? — Пташка відчувала пильний погляд на собі і теж зиркнула на мавку.

Мавка так дивилася на Пташку, що тій здалося, ніби погляд мавки сягає самої душі.

— Як ти сюди потрапила? — нарешті спитала Вербичка.

Пильний і незмигний погляд мавки збентежив дівчину і вона опустила очі долу.

— Я не пам’ятаю, — тихо відповіла дівчина.

Мавка пирхнула.

— Такого не буває! Треба просто вміти згадати. Заплющ очі!

Пташка слухняно виконала наказ. Мавка торкнулася її чола. Одразу неначе блискавка спалахнула в голові дівчинки і вона побачила стару хату в Очеретянці. Усі в хаті спали. І Явтух, і Свирид, і баба Галя, й Степан та інші, а вона сама стояла серед хати з заплющеними очима. Тоді за якусь мить вона вихором вилетіла надвір і зупинилася на ґанку. Очі її все ще були заплющеними. Потім вона раптом почала обертатися, не роблячи при цьому жодного руху ногами, оберти щораз ставали швидшими й швидшими, і за якусь мить вона вже перетворилася на суцільний вихор. Але ось оберти пішли на спад, і вона зупинилася. Очі її розплющилися, а з них двома яскравими променями вдарило світло. Здавалося, що воно сягає краю самої безмежності… Пташка бачила далеку Рудку. Дівчина поволі почала підніматися в повітря, і раптом з шаленою швидкістю помчала за світлом своїх очей. І ось уже немає ні хати, ні Очеретянки, а є величезний дуб у Рудці! Неподалік від нього Пташка закриває очі і лягає в якесь кубельце…

Коли Пташка розтулила очі, то побачила вкрай здивоване обличчя Вербички.

— Оце так, — не ймучи віри промовила мавка.

Пташка була не менш здивована несподіваним спогадом.

— Як же це я так? — вголос подумала дівчина.

Мавка уважно дивилася на неї.

— Не «ти так», а «тебе так» …Тебе хтось спрямував… Хтось із наших… Мавка, мабуть, бо людина так не зможе.

Пташка не знала, що на це сказати. Мавка теж мовчала і стурбовано дивилася на дівчину.

— Гаразд, іди, — нарешті мовила вона, — мені треба подумати.

— До побачення, — проговорила Пташка, встала і в задумі поволі пішла до селища. Стільки вражень за один ранок не могли не приголомшити дівчину.

Вербичка довго дивилася вслід дівчинці, доки та не зникла у березовім гаю.

— Неймовірна схожість, — пролунав чийсь низький і хрипкий голос за спиною мавки і та різко обернулася.

Постать у чорній просторій накидці, схожа на примару, стояла поруч; ані обличчя, ані рук, ані ніг видно не було.

— Ти вважаєш це збігом? — спитала постать.

Вербичка відвела очі.

— А хіба може бути інакше? Це звичайне дівчисько!

Постать обійшла колоду і стала проти мавки.

— Убий її! Вона небезпечна! — прохрипіла вона.

Вербичка кинула на постать спопеляючий погляд.

— Навіщо? За нею вже йдуть. Вбивши її, ми наживемо собі неприємностей. Тобі, Марюко, аби лише вбивати! Годі вже, навбивалися…

— Дивись, Вербичко, не схиб! — злостиво проговорила Мара і, замиготівши, розчинилася в повітрі.

Вербичка встала і пішла до селища, хоча дуже не любила туди ходити.

«Марюка права, — думала мавка. — Схожість надзвичайна… Я побуду поруч до того, як за нею прийдуть.»

Раптом мавка зловісно посміхнулася і вже вголос додала:

— Якщо пройдуть туман!

А Пташка тим часом вже дісталася селища. Але йти їй туди зовсім не хотілося. Вона краще б залишилася у діброві, біля річки і поміркувала над тим, що трапилося. Вона не знала, казати Липню та Одарці про привида, чи ні. Хіба що Первосвіту?

Взагалі, люди і нечисть, що жили в Рудці, ставилися до неї дуже добре, але з якоюсь осторогою, вважали її справді дивною.

«Хто б уже казав, що я дивна! — інколи думала дівчина. — Кругом самі чаклуни та нечисть, а я, бачте, дивна!»

Хоча про себе вона відзначала, що в Рудці їй дуже подобається і почувається вона тут як удома.

Дівчина зайшла в селище і попрямувала до «верболозу» Липня.

Дід навчав Первосвіта магічних справ.

— Я не заважатиму? — спитала Пташка старого.

— Та ні, — відповів той, — сідай.

Первосвіт привітно всміхнувся дівчинці і якось по-змовницьки підморгнув.

— Отож, — продовжив науку Липень, — якщо поперек зводить від наговору, вощина почорніє… Що треба для зілля?

Первосвіт звів очі догори, щось пригадуючи, і розмірено, помірковано почав:

— Спіймати гадюку з двома хвостами і менший відрізати. Тричі прочитавши «Отче Наш», висушити над осиковим вогнем, розтовкти і змішати з висушеним, потовченим коренем живокосту, залити горілкою і настоювати три дні у дубовій посудині. Тоді поперек цим натирати.

— Де настоювати? — спитав дід.

— Краще десь на горищі, щоб сухо було і тепло, — відповів хлопець.

— Правильно. Молодець, — усміхнувся Липень і тут же звернувся до дівчини: — А де це ти була, Пташко?

Пташка знітилася.

— Та… у діброві.

Дід усміхатися перестав і насупив брови.

— Хоч привида не чула?

Пташка зітхнула.

— Та чула… Я там мавку стріла, Вербичку.

Дід насторожився.

— І що?

— Вона допомогла мені згадати, як я сюди потрапила.

— Ну, і як? — знову спитав дід.

Пташка переказала, що бачила.

Дід і Липень на якусь мить язики поковтали.

— Але ж такого навіть Вербичка не вміє! — нарешті вигукнув старий. — Що вона тобі сказала?

— Що мене сюди спрямувала якась мавка, мабуть.

Дід похитав головою.

— Але ж таких могутніх мавок вже не існує! Такою, кажуть, була Березка, сестра Вербички.

Пташка задумалася.

— Дідусю Липню, а розкажіть-но, що ви знаєте про Березку і як вона загинула через того привида? Ну, що на галявині?

— Звідки це ти знаєш? — здивувався Липень.

— Вербичка сказала, — відповіла Пташка.

Дід невдоволено завовтузився на лаві, а Первосвіт з цікавістю подивився на нього.

— Розкажеш? — спитав хлопець.

— Ет! — махнув рукою дід. — Раз ти його чуєш… Тільки Вербичці ні гу-гу! — Дід застережливо покивав пальцем.

Пташка кивнула.

— Кажуть, за життя привид той кохав Березку, а вона його. Але це зараз ми з нечистю в мирі живемо, а тоді… Хоча Праліса вже давно як приспали…

— Кого? — здивувалася Пташка.

Дід затнувся, навіть рота рукою прикрив, але тут-таки знайшов рятівне:

— Та то я так… Старий, забалакуюсь… Не зважай… Так-от, тоді ми терпіли одне одного, а тепер, бач, зжилися. Але щоб яка людина нелюда покохала або навпаки! Такого ще не було… Ну й довідалися про те кохання марюки лісові і підступно вбили спочатку того чоловіка, а тоді й Берізку. Бо ненавиділи марюки людей лютою ненавистю. Отак-от!

Пташка слухала мовчки, похнюпившись.

— А за що ж тоді привид той страждає? — одразу спитала дівчина.

Дід здвигнув плечима.

— Не знаю, дитино, але якщо душа не відлетіла, то має ще справу на цьому світі…

Пташка стисла свої маленькі кулачки і ледь чутно прошепотіла:

— Коли відновлять справедливість…


предыдущая глава | Діти Праліса | cледующая глава