home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



7

Вночі на березі Удаю палало багаття, біля якого гучно реготала нечисть Андрія. Як звичайно, Никодим травив якісь побрехеньки.

— Тож як пропучило мене від тієї браги, — розповідав водяник, — то в ставку всі карасі поспливали!

— Всі? — давлячись сміхом і витираючи сльози, перепитав Нікель.

— Чистісінько всі, що були навколо мене! А в Микитиної берегині ледве переляк не трапився!

— Ой брешеш, поганцю! — ледве видавив з себе Жменька.

Поруч з лісовиком по землі катався Коник.

— Не бреше — ги-и-и! — я на березі був! Так смерділо, наче кабан здох!

Мефодій, який увесь час після зникнення Пташки був мов не при собі, зараз не зміг втриматися і теж гучно реготав.

Мурко здійняв догори руки, і з них раптом вилетіли кумедні кульки, склалися у фігурку водяника, з-між сідниць якого вилітали різнокольорові бульбашки, і погань знову похапалася за животи.

Гапка ж з Андрієм сиділи трохи віддалік на якійсь колоді біля самої води. Поряд з ними на хвилях погойдувався чималий човен, який вони купили у Пирятині. Андрій задумливо дивився на воду, на якій вигравала місячна доріжка.

— Що з тобою, Андрію? — спитала Гапка. — Якось дивно, що ти не рвеш кишок з чергової дурні Никодима?

Андрій подивився на жінку.

— Турбує мене дещо, Гапко, — відповів він.

— Пташка?

— Так. Дивно, як вона потрапила в Рудку? Але це не все.

— Що? — зацікавилася Гапка.

Андрій знову задумався. Жінка не квапила його з відповіддю.

— Може це і дрібниця, — нарешті мовив козак. — Коник казав, що жодна мавка і берегиня давно не народжували… Але ж вовкулачиха, яка вбила Кулаку… При першій нашій зустрічі вона була людиною! А за декілька років… І корчмариха не знала, хто її чоловік. І ще два вовкулаки, яких ми порішили у байраках… Вони називали відьму «мамкою»!

Гапка здивовано дивилась на козака.

— І це тебе турбує? Коник нічого ж не казав про вовкулаків! Попитай у нього. І було б чого голову собі сушити!

Вранці Андрій і Мефодій погнали до Пирятина коней. Про те, щоб їхати до Рудки верхи на конях, не було й мови. І саме для цієї останньої подорожі й було куплено човен.

Залишивши коней в опіку одному корчмареві, Андрій і Мефодій попрямували на базар запастися харчами.

Пирятинське торжище, розташоване на крутім березі Удаю, було невеликим, хоч краму та наїдків усяких тут не бракувало, тож Андрій із Мефодієм неспішно походжали між рядами. Всі з цікавістю розглядали молодого ставного запорожця у зсунутій на потилицю баранячій кучмі, в розшитім каптані, чорних чоботях і червоних широченних шароварах. Сонце вигравало на дорогоцінних оправах пістолів, а з лівого боку погойдувалася шаблюка.

Річ у тім, що запорожці, які виходили з Січі на Україну, завжди виряджалися у найдорожче, що в них було, аби заохотити своїм вбранням нових людей на Січ. Хоча загалом на Низу більшість запорожців були просто голопуза босота!

Невеликий ринок вирував своїм торговим життям.

Якийсь циган на все горло вихваляв кострубату, сухозаду кобилу, яка з байдужим до всього виглядом жувала сіно, а декілька чоловіків стояли біля нього, чухаючи потилиці і дивуючись циганській майстерності у крамарстві, вже майже готові почати торг за те нещастя, яке їм пропонував спритний циган.

Якийсь пузатий, неначе діжка, червонопикий чолов’яга торохтів, переминаючись з ноги на ногу:

— Макуха!.. Духмяна макуха!.. Купи макухи, козаче! — звернувся він до Андрія, що саме проходив повз нього.

— Тю на твою дурну голову! — вибухнув козак. — На біса мені твоя макуха? Чи ти думаєш, я сам її їстиму!?

Чоловік почервонів ще дужче, але не припинив торохтіти:

— Макуха!.. Пахуча, духмяна макуха!..

— Гей козаче! Купи коня! — весело вишкірившись гукнув циган.

— Та ж він і на ковбасу не годиться! — відмахнувся Андрій. — Маєш і без мене покупців на свою шкапину!

Мефодій штурхонув козака під бік.

— Дивись, Сивий! Чумаки!

Андрій посміхнувся.

— І досі свою братію нутром чуєш?

— І досі, — скрушно зітхнув упир. — А ходімо до них. Сіль у нас скінчилася.

Козак і Мефодій підійшли до чумаків.

— Здоровенькі були! — привітався Андрій, знявши кучму і вклонившись. — А насипте нам, братове, солі в оцю торбинку!

Козак простягнув чумакам торбочку, куди ті насипали солі, а Мефодій розрахувався.

— Тепер купити цибулі, бо гном без неї здуріє! Жере її, як ті яблука, і хоч би що! — сказав Андрій, потягнувши за собою упиря.

— І сала треба багацько! — додав упир. — А також гречки.

— І в шинок завернемо, — зауважив козак, — візьмемо бочечку на всяк випадок.

— Аякже, — сказав Мефодій так, наче це само собою зрозуміло.

— В далеку дорогу збираєтеся? — пролунав за їхніми спинами незнайомий голос.

Козак і упир обернулися. Перед ними стояв гарно й багато вдягнений чорнявий чоловік.

— Мене звати Дідюн.

Андрій окинув незнайомця поглядом.

— А мені хоч би і Люципер, чоловіче!

Дідюн насурмачив брови.

— То так ти завжди, козаче, до незнайомців мовиш?

— А з якого це я дива маю тобі казати, куди збираюся? Га? — насупився й козак: незнайомець одразу справив на козака недобре враження.

— А в тобі щось є, козаче, — не звернувши уваги на далеко не привітний тон Андрія, мовив далі Дідюн. — Характерник?

Від такого нахабства Андрій аж остовпів. Мефодію це теж не сподобалося.

— Іди собі, чоловіче, від гріха подалі, — сказав він нахабі.

Але той вів далі, так наче й не чув Мефодія.

— І подорожні в тебе дивні, а надто вже цей чумак.

Дідюна врятувало те, що він був неозброєний. Андрій скипів.

— Ану котися звідси ковбасою! Бо зараз дам я тобі «подорожніх»!

Дідюн хижо вишкірився.

— Я дав би тобі гідну відповідь, — прошипів він, — але не бажаю зараз портки з тобою міряти. Скажу лише ось що: тримайся далі від Рудки, козацький чаклуне!

— Ах ти хробаче! — вибухнув Андрій, але Дідюн розвернувся і швидко пішов геть.

— От наволоч! — Андрій палав від злості. — Весь настрій зіпсував!

— Гей, козаче! — До козака підходив той циган, що продавав кобилу.

— Що тобі? — незадоволено буркнув Андрій.

— Недоброго ти ворога нажив собі, козаче! Ой недоброго!

— А йшов би ти краще до своєї кобили! — відмахнувся козак.

— А вона вже не моя! — знову вишкірився циган.

Андрій обернувся і побачив, що якийсь чоловік уже повів циганову кобилу.

— Ох і спритний! — мимоволі всміхнувшись, сказав цигану й одразу кивнув упиреві: — Гаразд, Мефодію, гайда швиденько по базару, і до своїх.

Скупившись, козак і упир попрямували до Удаю, де на них чекала решта друзів.

— Як думаєш, Сивий, — задумливо сказав Мефодій, коли вони з Андрієм звернули з уторованої колесами дороги на вузьку стежку, що вела до ріки, — хто то був?

— Думаю, якийсь місцевий чаклун, — відповів Андрій, — узрів я в ньому щось чорне і бридке.

Мефодій кивнув.

— І я відчув це. Тебе не турбує, що він так багато знає?

Андрій знизав плечима.

— А нам що з того? Заберемо Пташку, та тільки нас і бачили. А як ще його побачу — зад надеру так, що пожалкує, що на світ Божий родився. А перед нашими краще помовчуй про це.

— Гаразд.

Андрій і Мефодій спускалися до річки. Ще здалеку вони почули гучний регіт нечисті.

— Мабуть, знову Никодим якусь дурню гуде! — зауважив упир, і не помилився.

Підійшовши ближче, козак і упир побачили Гапку, що стояла осторонь від усіх і вочевидь була чимсь украй незадоволена. Підійшовши ще ближче, Андрій зрозумів, у чім річ: трохи вище за течією сидів Никодим з довгою соломиною в руках, надував жаб і пускав їх на воду. Жаби борсалися, кумедно перебирали лапками і переверталися, намагаючись пірнути.

Побачивши козака, Гапка вигукнула.

— Андрію, ти подивися, що він творить!

Водяник замахав Андрієві соломиною і пустив чергову жабу на воду.

— Та що їм станеться! Годі тобі, Гапко, а зілля з жаб варити, хіба то краще? — посміхнувшись відповів водяник.

— Так то ж для діла! — не вгавала Гапка.

— А це задля розваги, — наполягав на своєму Никодим, — жаб однак поздуває! От якби ми по них камінцями кидатись почали…

— Ще чого бракувало! — вигукнула Гапка.

Андрій лише усміхнувся.

— Годі, Никодиме, дурня клеїти. Час рушати в дорогу, — звернувся він до водяника.

Никодим одразу відкинув соломину і відпустив ще ненадуту жабу.

— Скупилися? — спитала Гапка.

— Атож, — відповів Андрій.

— Цибуля є? — одразу підійшов до прибулих Нікель.

— Є, — відповів Коник, який уже копирсався в торбі, — гайда!

Погань позакидала торби до човна, а Никодим підняв вітрило.

— Рушаємо! — вигукнув він, і човен пішов угору по Удаю, до гирла Переводу.

Далі за Пирятином по річці не було жодних поселень. Скрізь, куди сягало око, тяглися болотисті плавні, а за ними, вдалині, височіли ліси.

Відчуваючи, що вже скоро вони досягнуть своєї мети, вгамувався навіть Никодим.

Краєвид відкривався і справді казковий. Навколо була дика, недоторкана природа. За бортом хлюпотіли хвилі, і човен швидко йшов за попутним вітром.

Один Коник не милувався довколишньою красою.

— Гм-м-м, невже не можна було піти верхи? Адже Вітряк мені казав, що дорога є!

— Дорога то є, — відповів Никодим, — але потаємна. Рудка оточена лісами і болотами, які тягнуться на багато верст. А водою, хоч і накинемо гак, але не заблукаємо. І шлях, який бачили Мурко й Мефодій, пролягав по воді.

— Так-так, — погодився Мефодій. Він почав помітно нервувати. — Уже скоро Перевод, а там і Рудка під боком!

Никодим, який сидів на стерні, розкурив люльку і сказав:

— Чесно кажучи, я завжди хотів тут побувати, але все якось не до того було.

— Це за ті роки, що ти по цьому світу поневіряєшся? — посміхнувся Андрій. — Скажи краще, що ліньки було!

— Може, й ліньки, — спокійно погодився водяник.

— Гир-р-р-ло! — раптом вигукнув Мурко.

За поворотом ріки, по правому борту, справді виринуло широке гирло Переводу. Мефодій придивився.

— Так. Це те, що ми бачили, — погодився упир.

Никодим скерував туди човна.

— Дуже скор-р-ро ми досягнемо того місця, де в Пер-р-ревід впадає Р-р-рудка… А далі туман. Там дуже небезпечно.

Всі глянули на Мурка.

— Про що це ти, друже? — спитав малюка гном.

— У тому тумані — чор-р-рна погань Праліса. Вона блукає сповитими туманом хащами та болотами, пильнує і нападає на кожного, хто насмілиться туди ступити.

— А раніше не міг сказати? — пробурмотів Жменька.

— Не хотів вас лякати. То чар-р-ри зігнали всю чорну нечисть до туману і зробили її охоронцями Рудки.

— Мефодію, — звернувся до упиря козак, — а ти чого мовчав?

Але упир і сам здивовано дивився на Мурка.

— Я нічого такого не бачив! — відповів він.

— Бо вся твоя увага була спрямована тільки на Пташку, — пояснив Мурко.

— А що за нечисть? — спитала Гапка.

— По болотах і річці — анциболоти і болотяні відьми, а по лісах — перевертні, вурдалаки і хащуни.

— Всі наші старі знайомі, — зневажливо кинув водяник і сплюнув за борт. — Ми з Коником про це знали.

— Ніколи не бачила цієї погані, — зауважила Гапка.

— Та краще б і зовсім не бачила, — невдоволено відказав на те Андрій, — але назад вороття нема.

Одразу за гирлом Перевод розходився багатьма рукавами, і Никодим завагався, куди саме він має скерувати човен.

— Мурку, куди далі? — спитав він малюка.

— У мене що, мапа є? — відповів Мурко. — Хто з нас водяник?

— Гаразд, підемо, де найбільша течія.

І човен зайшов у невеличку протоку. На ніс став Андрій з довгою жердиною в руках і став намацувати нею дно.

— До дна не дістати! — вигукнув він. — Глибоченько!

Очерети були височенними, навіть більшими, ніж на Низу у Великому Лузі. А протока ставала дедалі вужчою. Вітрило обвисло, вітер шумів десь над велетенськими очеретами. Нечисть і козак сіли на весла. Човен звернув. Тут вузенька протока розгалужувалася на дві ширші і не з такою сильною течією. Човен скерували у праву.

— Оце так, — трохи розгублено сказав Никодим, — справжній тобі лабіринт! Навіть на Низу я не бачив таких очеретів!

Протока потроху почала ширшати, і згодом човен вийшов на велику воду. Перевод був доволі широкою річкою, оточеною з усіх боків болотами, а подекуди над водою здіймалися невеличкі острівці.

Погань щиро налягала на весла, човен стрімко линув водами Переводу, минаючи острівці. Праворуч вже з’явилося гирло Рудки, а вдалині піднімалася до самого неба височенна біла стіна туману. До неї було верстов зо п’ять, а надворі вже вечоріло. Раптом вітер різко змінив напрям із попутнього на зустрічний; і здійнялися чималі хвилі.

— Ось воно, — прошепотів Мефодій.

— Щось мені не дуже хочеться пертися на ніч у той туман, — сказав Никодим і глянув на Андрія з надією, що той його підтримає. — Мало того, що він зачарований, так ще й поганню кишить! Мо’ до острівця пристанемо та переночуємо? Чи як?

— Мабуть, так і зробимо, береженого й Бог береже! — погодився козак.

Інші лише мовчки кивнули, і Никодим скерував човна до найближчого острівця.

Нечисть витягла човен на берег, розвела багаття і заходилася готувати вечерю. Щойно сонце зайшло за обрій і густі сутінки оповили довкілля, як зі сторони туману раптом долинуло моторошне виття і несамовите ревіння…


предыдущая глава | Діти Праліса | cледующая глава