home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



10

Там, де Перевод круто вертав на північ, упираючись у стіну туману, лівий берег його сходив на долину, порізану протоками і порослу густим очеретом і осокорами.

Мало хто насмілювався бродити тут, бо не одну душу поглинули тутешні трясовини! Течія у протоках була дуже повільною, і вони поросли ряскою і взялися жабуринням.

У долині тій, посеред протоки, здіймався невеличкий острівець з самотньою величезною вербою над водою.

Якщо іти човном по річці і добре придивитися до острівця, то можна було розгледіти на ньому чи то кубло, чи то якусь халабуду з очерету, поряд з якою курився димок багаття, а на гілках верби сушилися щуки, коропи та всяка інша риба. І дивно було б тому, хто побачив би це, з того, кому і навіщо вдарило в голову оселитися в цьому Богом забутому місці.

По обіді, як сонце вже добряче прогріло річкові очерети і звідти повилазили всі ропухи — від маленьких жабенят до здоровецьких жаб, — у кублі на острівці щось зашаруділо і звідти визирнула волохата пика водяника Никодима. Він, повівши носом, понюхав повітря і, як той ведмідь з барлогу, сопучи та покректуючи, вибрався зі свого сховку назовні.

Брудний, зодягнений у якесь лахміття, водяник мав не вельми привабливий вигляд. У косматій бороді та сковтуненому волоссі позаплутувалася ряска, листя та всяка гидота, а обличчя все була вимазане мулом.

Водяник потягнувся і не довго вагаючись шубовстнув у річку. Побовтавшись досхочу в річковій каламуті, поплававши то на череві, то на спині, він погріб до берега. Вийшов з води, підійшовши до верби, зірвав з гілки коропа і почав чистити його.

Коли водяник вже зібрався був смачно чи то поснідати, чи то пообідати, увагу його привернув човен, який прямував просто до острова.

Водяник приклав долоню до лоба, прикриваючись від сонця, і придивився до човна.

У човні сиділи Коник і Вітряк. Водяник посміхнувся, потер руки, встав і підійшов до берега. У човні також помітили його, і Вітряк замахав Никодимові вудкою.

Човен пристав до острівця.

— Яким вітром? — пробулькав водяник.

— Осьо, — відповів Вітряк, вказуючи на свою вудку, — рибалити приїхали! Здоров був, водянику!

Никодим кивнув головою.

— І ви не хворійте. А чого аж сюди поперло?

Коник і Вітряк вистрибнули на берег.

— Та ж Микита казав, гм-м-м, що тут і коропи кращі, і сом бере… — відповів Коник.

Водяник кивнув.

— Правду казав Микита. А чого ж із вами не пішов? — Никодим підозріло глянув на гостей.

— У! Та він саме у Праліса… — ухильно відповів Вітряк, мнучи свою торбу.

— Ну, проходьте, коли приїхали, — запросив Никодим, — рибкою пригощу.

Вітряк і Коник послідували за водяником до його халабуди і всілися на колоди коло попелища, в якому ще тліли жарини вчорашнього багаття.

Никодим вказав їм на рибу.

— А візміть-но собі самі, га?

Вітряк встав, підійшов до верби і став вибирати собі рибину; Коник зробив те саме.

— А й ми не з порожніми руками, — вигукнув домовик, — у! Горілочки принесли!

Никодим огидливо скривився.

— Самі пийте ту людську гидоту!

Вітряка так і заціпило від несподіванки, а Коник з подиву заіржав.

— Г-м-м-м-м, чому ж це воно гидота!

— Бо все, що від людей — гидота, — відрізав Никодим.

Домовик і конюшний вмовкли. Вітряк угледів на вербі жирного, злегка підкопченого ляща і потягся до нього. Та тільки-но він смикнув за рибину, як щось клацнуло, з верби гепнулась велика каменюка, і Коник з Вітряком опинилися у сітці, яка підняла їх і зависла разом з ними над землею.

— Піймалися, зрадники! — зареготав водяник. — Ось я вас до Праліса і відведу!

— Гм-м-м! Чи ти здурів! — заволав Коник. — Які зрадники??

Никодим хижо посміхнувся і потер руки.

— Чули-чули вже про вас! Мавка-зрадниця вас розчаклувала, але нічого, вилікуємо!

Вітряк і Коник запручалися, забилися в сітці що було сил, та марно! Сітка була зроблена на совість, а ножі лишилися у човні.

Никодим на радощах почав витанцьовувати. Нечисть у сітці затихла, а Никодим не помітив, що між очеретів під водою рухається щось велике та чорне, аж раптом під берегом щось хлюпнуло і водяник різко обернувся. Біля самісінького берега з води на нього втупилася пика велетенського сома!

— Оце так! — захоплено прошепів Никодим. — Учіться, рибалки, зараз голіруч візьму!

І водяник, зігнувшись, порачкував до сома. Біля самісінької води він зібгався клубком і зненацька стрибнув на рибину.

— Є! — викугнув він, і… від несподіванки ледь не вдавився ряскою: замість сома на нього дивилася вусата пика Андрія, вимащена тванню та баговинням.

Водяник рвонув назад, але козак міцно тримав його.

— Гр-р-р-р! — загарчав Никодим і витяг Андрія на берег.

Характерник і водяник миттєво зчепилися, як два нацьковані один на одного хорти, і покотилися по землі.

— Степане! — загорлав Андрій. — Не втримаю!

Раптом дивне марево край очеретів розвіялося, здивований водяник на мить застиг і побачив човен, у якому були Мурко, Нікель, Бородавка, Гапка, Жменька, Борода, Мефодій і Пташка.

Лісовики веслували, що було духу, але зрозуміли, що можуть не встигнути. Якщо водяник вирветься, то тільки його й бачили!

Вітряк і Коник знову завовтузилися у своїй сітці.

— Зілля у нас! — закричав Вітряк.

Мурко вмить зметикував, як може допомогти, хутко пробрався на ніс човна, прицілився і пустив вогняну кулю просто в мотузку, яка тримала сіть. Мотузка обірвалась, нечисть гепнулася на землю і швидко вибралася з тенет.

— Я тримаю! — закричав Андрій. — Заливайте!

Никодим гарчав і пручався, як дикий звір! Коник схопив його за нижню щелепу і відкрив рота, а Вітряк почав заливати зілля. Водяник фиркнув і вивільнив одну руку, вчепившись у баклагу і намагаючись вирвати її з рук домовика.

— Пустіть! — загорлав він.

— Не пускайте! — Крикнув з човна Бородавка. — На нього не діє!

— Діє! — знову загорлопанив Никодим. — Пустіть, баклагу віддайте, супостати!

Вітряк віддав йому баклагу, і водяник присмоктався до горловини, гучно ковтаючи.

Андрій, Коник і Вітряк облишили водяника, підвелися й поставали навколо нього, відхекуючись, а той і далі лежав, жадібно сьорбаючи настій, аж поки не видудлив усю баклагу. За тим він устав і витер бороду.

— Ох, як же важко було без тебе, рідненька!

До берега саме пристав човен з людьми та рештою нечисті.

— Здоровенькі були! — пика водяника розплилася в широкій, щирій усмішці.

Першим з човна вискочив Бородавка, підійшов до водяника і обняв його.

— З поверненням, побратиме!..


предыдущая глава | Діти Праліса | cледующая глава